Почино-Софіївка: нарис історії села

Почино-Софіївка: нарис історії села

Майже три століття минуло відтоді, коли на берегах Кільчені оселилися предки сучасних мешканців села Почино-Софіївки.

Землі у межиріччі Дніпра та Самари лежать на кордоні між лісостепом і степом. Протягом багатьох століть тут панували різні кочові народи: печеніги, половці, татари. Кочовики залишили помітний слід в історії краю. Більшість місцевих гідронімів мають тюркське коріння, зокрема назва «Кільчень» походить від тюркського «кільчекс» – шабля. У XIV–XVI ст. ці землі були частиною Дикого поля – нейтральної зони, яка лежала між Великим князівством Литовським і Кримським ханством. З XVII ст. цю територію поступово почали заселяти українські козаки, внісши їх до складу Вольностей Запорозьких Чортомлицької, а згодом – Підпільненської Січі.

 Річка Кільчень

Балки, яри і байраки в Самарській та Орільській паланках рясно осаджували запорожці. Зимівник у Дунай-балці поступово розрісся в с. Котівку, зимівник у Ягідному яру перетворився на с. Спаське, а зимівник у Крутому яру – на с. Почино-Софіївку. За даними Ф. Макаревського та Д. Яворницького, вже у 1740 р. Крутий Яр значився серед заселених місцевостей запорозьких земель. Тут сиділи зимівниками запорожці, розводили худобу, обробляли землю та вирощували різні сільськогосподарські культури, постачаючи надлишки на базар найближчого торгового містечка Новоселиці .

Про розвиток зимівника у Крутому Яру у 1740–1770-х рр. достеменної інформації немає. В «Архіві Коша» є багато згадок про річку, урочище та поселення Кільчень, яке нині має назву Голубівка. Також не згадує про село Починне відомий дослідник історії Нової Січі А.О. Скальковський, натомість у переліку сіл Самарської паланки згадує село Кільчень. 

У 1775 р. паланки разом із Січчю були ліквідовані, а землі навколо Кільчені роздані російським дворянам. Згідно з планом Азовської губернії Катеринославського повіту за 1782 р., землі навколо села Починного отримав у рангову дачу надвірний радник Іван Васильович Тібекін. Йому належало 3 000 дес. землі та 107 кріпаків (66 чоловіків, 41 жінка). Поруч біля с. Січкарівка землю отримав колезький радник Іван Іванович Січкарьов, а біля с. Дем’янівка – прапорщик Ілля Дем’янович Брага. Завдяки політиці колонізації, яку здійснював російський уряд, населення села Починного поступово зростало. У 1786 р. тут було 65 дворів, мешкало «селян 12, підданих 272, жіночої статі 9, підданих 219». Через рік за колезьким радником І.В. Тібекіним значилося 3 000 дес. придатної та 190 дес. непридатної землі. В його підпорядкування було 516 кріпаків (287 чоловіків і 229 жінок).

У 1786 р. І.В. Тібекін розпочав у селі будівництво храму в ім’я Іоанна Богослова на прохання місцевих мешканців, які скаржилися, що для відправлення християнських треб їм треба було йти аж 25 верст до Новоселиці. В зимовий час люди застуджувалися, хворіли та помирали, особливо старі й діти. За два роки, 28.03.1788 р., храм освятив павлоградський протоієрей Олексій Хандалеєв. Існує інформація, що до 1788 р. у селі існував храм в ім’я того ж святого. Згідно з даними «Довідкової книги Катеринославської єпархії» за 1908 і 1913 рр., Почине мало свій храм ще у 1771 р., тобто до появи тут І.В. Тібекіна. Однак ця інформація не підтверджується іншими джерелами.

У 1795 р. І.В. Тібекін продав маєток полтавському землевласникові Івану Семеновичу Милорадовичу (1758–?), який присвятив особливу увагу облаштуванню в цьому поселенні землеробства та скотарства. Стосовно підприємств, то відомо, що у 1821 р. біля с. Починного діяв селітряний завод. Щоправда, не ясно кому він належав – І.С. Милорадовичу чи державі. На 1810 рік І.С. Милорадович залишався власником села Починного. Тепер воно стало називатися Почино-Милорадівка на честь роду Милорадовичів. Згодом маєток перейшов до його сина Платона Івановича (1801– ?). Його сестра Надія володіла сусіднім селом Іванівка-2. Одружилася з поміщиком Аполлоном Перцевим, мала з ним сина Петра, від якого село називали Перцьове. У П.І. Милорадовича було четверо доньок, найстаршою – Софія (1828–?), на честь якої село ще до селянської реформи 1861 р. стало називатися Почино-Софіївка. У середині 1850-х рр. вона одружилася з землевласником Новомосковського повіту Миколою Степановичем Ілляшенком (1827–?). 

Село розвивалося повільно. На 1859 р. тут був лише 51 двір, мешкало 160 чоловіків і 172 жінки. У власності С.П. Ілляшенка було 107 кріпаків, маєток мав площу 1 779 десятин.

Доля селян Почино-Софіївки радикально міняється після скасування кріпацтва. 21 вересня 1862 р. дружина ротмістра Софія Платонівна Ілляшенко уклала викупну угоду з селянами с. Почино-Софіївка, за якою колишні кріпаки перейшли на оброк. 

Після селянської були реалізовані й інші реформи: земська, судова та земських начальників. Ліберальні реформи Олександра ІІ внесли деяке розмаїття в життя Почино-Софіївки. У 1866 р. стали чинними положення земської реформи. Згідно з ними, у восьми повітах Катеринославської губернії, серед яких було й Новомосковське, утворилися земські зібрання. Мешканець села Василь Сергійович Ворона (1822–1872) у 1866 р. став гласним Новомосковського повітового земського зібрання, а також членом земської управи. Це була неабияка честь, адже на земське зібрання покладалися важливі обов’язки у вирішенні питань будівництва доріг, лікарень, шкіл, пошти тощо. В тому ж році В.С. Ворону обрали ще й кандидатом в гласні Катеринославського губернського земського зібрання. Разом із ним обрали дворян-землевласників Г.П. Алєксєєва та Й.Й. Свенцицького, а також селянина з с. Кам’янка А.П. Полового.

Попри наявність свого представника у земстві село не отримало якихось преференцій. Наприклад, у 1866 р. у Новомосковському повіті було відкрито 23 земські сільські школи, зокрема в Губинисі, Кам’янці, Панасівці, Спаському та інших. Почино-Софіївка до цього переліку не потрапила. Програма розвитку земських шкіл оминула село. Хоча на 1868 р. воно було центром волості, до якої входили села Поливанівка, Січкарівка, Іванівка, Андріївка, лише у 1892 р. тут відкрили церковнопарафіяльну школу. 

Реформи внесли зміни в судоустрій і волосне управління. З 1869 р. у Катеринославській губернії почали діяти мирові суди, в яких розбирали цивільні та дрібні карні справи. У 1875 р. мировим суддею 2-ї дільниці, до якої належала Почино-Софіївська, а також Личківська, Бузівська, Перещепинська, Панасівська, Губиниська, Олександрівська, Миколаївська, Очеретоватська волості, став лікар Віктор Федорович Соловйов. Його штаб-квартира розташовувалася в с. Варварівка Попельнастівської волості. Після реформи земських начальників 1889 р. за управління Почино-Софіївською, а також Жданівською, Воскресенською, Голубівською (с. Попасне), Миколаївською, Губиниською (с. Михайлівка) та Людвігстальською волостями відповідав земський начальник 7-ї дільниці колезький секретар Микола Петрович Беллінсгаузен (1855–1899). З 1890 р. його штаб-квартира розташовувалась у с. Суженому Жданівської волості. З появою мирового судді та земського начальника мешканці Почино-Софіївки для вирішення дрібних питань цивільного, адміністративного та кримінального характеру їхали до с. Варварівки та с. Суженого, а не до Новомосковська, який розташовувався значно далі.

Важливу роль у житті мешканців села продовжувала відігравати дружина полковника Софія Ілляшенко, яка залишалась найбільшою землевласницею у волості. У 1880-х рр. їй належало понад 1 800 дес. землі. Селяни наймалися до неї на сезонні роботи, аби заробити додаткову копійку, брали позики. 

У 1891 р. у селі влаштована земська поштова станція, яку утримував Никифор Тараненко. Тут було шестеро коней і троє ямщиків. Однак 1.12.1893 р., на пропозицію повітової управи, Новомосковське земство ліквідувало Почино-софіївську станцію «внаслідок абсолютної непотрібності..., як такої, що лежить між станційними пунктами». Штат поштової станції був розподілений між Магдалинівською, Жданівською та Миколаївською станціями.

У 1904 р. у селі з’явилася стаціонарна лікарська дільниця. Це стало можливим завдяки пожертві, котру зробив землевласник І.М. Петренко, який заповів 15 658 руб. на облаштування лікарні в Почино-Софіївці. До цього часу лікарська дільниця №7 розташовувалася у найманому приміщенні. Протягом трьох років з 5.11.1901 р. до самої смерті, яка сталася 13.10.1904 р., лікарем тут працював Іван Іванович Данилевський.

На 1908 р. село розрослося і налічувало 102 будинки і 831 мешканця (409 чоловіків і 423 жінки). В селі діяла церковнопарафіяльна школа при храмі Іоанна Богослова, до причту якого належали села Почино-Софіївка, Іванівка, Андріївка, Січкарівка, Королівка, Поліксено-Григорівка , Іванівка-2 (Перцьове), Ново-Павлівка, Єгорівка, Хутори.

Зміни у звичний ритм життя мешканців села принесла Перша світова війна та події революційного часу. Протягом 1914 р. було мобілізовано десятки чоловіків, із яких двоє загинули, п’ятеро пропали безвісті, дев’ятеро отримали поранення.

1917-й рік приніс у життя почино-софіївців радикальні зміни. Після ліквідації монархії Романових міняється суспільно-політичний устрій. До влади приходять нові сили. 17.03.1917 р. було створено Катеринославський губернський виконавчий комітет громадських організацій, керівник якого К.Д. Гесберг зобов’язав негайно почати організацію повітових комітетів Тимчасового уряду. Через п’ять днів утворилася Катеринославська рада робітничих і солдатських депутатів (голова П.М. Орлов). Ще через два місця після проведення І Українського губернського з’їзду було сформовано Українську губернську Раду, головою якої обрали А. Шкамарду. У губернському центрі та всій країні утворилося тривладдя. 

Після проголошення ІІІ Універсалу проукраїнські сили на Катеринославщині стали діяти більш радикально. 4.12.1917 р. Губернська революційна рада, до якої увійшли представники Губернської української ради, Селянської спілки та гайдамацької військової ради, заявила про визнання влади Української Центральної ради і почала формувати військові загони. Однак встановленню української влади завадила російська агресія, яка здійснювалася під прикриття маріонеткового радянського уряду в Харкові. 28.12.1917 р. за підтримки пітерських і московських червоногвардійців і місті Катеринославі встановлена радянська влада. 

У лютому 1918 р. радянська влада була встановлена також і в Почино-Софіївці. Новостворений ревком знову почав переділ землі, започаткований ще наприкінці 1917 р., але тепер це робилося, насамперед, на користь селян-бідняків. Однак влада більшовиків протрималася менше двох місяців. У квітні 1918 р. російські війська залишили межі Катеринославської губернії під тиском австрійських і українських військ. Для боротьби з австрійськими, а згодом (1919 р.) із білогвардійськими військами в Почино-Софіївці створюється партизанський загін, організатором якого був Іван Якович Сороковий.

Після листопадової революції в Австро-Угорщині та Німеччині німецькі й австрійські війська залишили Україну. Росія знову напала на Україну, порушивши укладені раніше домовленості. Вже 29.11.1918 р. у Почино-Софіївці вдруге встановлюється радянська влада.

Протягом усього 1919 р. влада неодноразово мінялася: більшовики, денікінці, махновці. Лише наприкінці 1919 р. більшовики закріпилися в губернському центрі та почали брати під контроль владу в повітах, запроваджуючи політику воєнного комунізму, яка характеризувалася безконтрольним викачування хліба з села. Це викликало спротив селянства, яке об’єднувалося у повстанські загони. У другій половині 1920 р. в околицях Магдалинівки, Губинихи, Жданівки, Голубівки, Почино-Софіївки діяв повстанський загін селян, яких більшовики називали бандитами. Кількість повстанців сягала 25–35 шабель, а іноді доходила й до 80-ти. Вони воювали проти комуністів і продрозкладки. Проти повстанців діяв каральний загін на чолі з І.Н. Мацьком. Для боротьби з повстанцями більшовики використовували комітет незаможників, який виник в Почино-Софіївці влітку 1920 р. 

Лише у 1921 р. радянська влада остаточно утверджується на Придніпров’ї. У 1921 р. проведена адміністративно-територіальна реформа, згідно з якою у складі Новомосковського повіту утворена Почино-Софіївська волость. 7.03.1923 р. постановою ВУЦВК проведена радикальна адміністративна-реформа, за якою Катеринославська губернія ділилися на округи. Почино-Софіївка увійшла до Катеринославського округу Чаплинського району. У 1927 р. у Дніпропетровському окрузі  з’явився Магдалинівський район. На 1925 р. Почино-Софіївка налічувала 170 господарств, тут мешкало 467 чоловіків і 469 жінок. У селі 24 липня проводився Івано-Купалівський ярмарок, працювали школа, лікарня та амбулаторія. 

Магдалинивський район

За час Нової економічної політики село відновилося, селяни стали заможнішими. Як згадує мешканка Почино-Софіївки В.Г. Григоренко, «у 1920-х рр. життя селян майже не відрізнялося від сучасного. Кожен займався тим, чим міг. Як і зараз у когось була земля, техніка, щоб обробляти землю». 

Усе це змінилося з початком колективізації. У 1929 р. створено сільськогосподарську артіль «Вільне поле» (першим головою в ній був Данило Петрович Бондаренко). У 1930 р. почалась депортація заможного селянства. Багатьох господарів, яких більшовики називали куркулями, виселили, а частина змушена була йти до колгоспу. Колгоспи створювалися для ефективнішого викачування зерна з села. Для дієвішого управління цим процесом 27.02.1932 р. постановою президії ЦВК СРСР було створено Дніпропетровську область, до складу якої увійшов Магдалинівський район.

У 1932 р. для українського села були «спущені» нереальні для виконання плани хлібозаготівель. Протягом листопада-грудня 1932 р. кілька районів, серед них і Магдалинівський, за недовиконання планів хлібозаготівель за рішенням компартійних органів потрапили до режиму економічної блокади. Це означало, що з колгоспів для виконання плану вилучалося все зерно включно з насіннєвим, і села опинялися на межі голоду. Мешканка Почино-Софіївки Н.Т. Різниченко згадує: «Ні в кого не було чого їсти, і всі були такі пухлі, слабкі були. Село, здавалося, зовсім порожнім стане. Горе, сльози, смерть, ото все що було в ті 1932–1933 роки. Люди як-небудь намагалися вижити, тому й їли... лободу, щирицю, ловили ховрахів, горобців». «Часи тоді були жахливі, – згадує Н.О. Григоренко, – люди голодували, ходили пухлі, неспроможні були працювати. Навесні, коли колоски були ще зелені, діти бігли в степ та їли зелені колоски, бо нічого було їсти». У 1933 р. після збору врожаю голод відступив, однак колективізація тривала. У 1934 р. на базі с. Андріївка (нині в складі Почино-Софіївки) створено колгосп та ім. В. Чапаєва.

Не оминули село й репресії. У 1941 р. родину Різниченків вислали за те, що за її релігійними переконаннями людині не можна було брати до рук зброю. Все село зібралося і просило, щоб їх нікуди не відправляли, але влада вже все вирішила.

1941 р. приніс у село ще одну страшну біду – війну. 26 вересня 1941 р. німці окупували Магдалинівку, а згодом і Почино-Софіївку. Під час окупації 1941–1943 р. село входило до Петриківської округи Рейсхомісаріату «Україна». За період окупації до Німеччини та Австрії було вивезено багато мешканців Почино-Софіївки, яких використовували на примусових роботах (остарбайтери). Серйозної протидії з боку селян німецькій окупаційній владі не було. Відразу по приходу німців за підтримки органів радянської влади в Магдалинівському районі було створено партизанській загін на чолі з В.М. Ситником. Однак діяв він нетривалий час. Вже у січні 1942 р. за допомогою зрадника загін було знищено.

Почино-Софіївка була звільнена від німців 22 вересня 1943 р. воїнами 36-ї гвардійської стрілецької дивізії 7-ї армії 2-го Українського фронту. Багато почино-софіївців брали участь в радянсько-німецькій війні 1941–1945 р. Згідно з даними, наведеними авторами нарису про Магдалинівщину, в боях з німцями брало участь 257 чоловік, з яких 144  загинуло. 

 Мемориал в Почино-Софіївці 

Після звільнення починається процес відбудови, який супроводжувався значними складнощами. Не вистачало людей, реманенту, землю орали переважно коровами. Ситуація була ускладнена голодом 1946–1947 рр. 

У другій половині 1940-х рр. Почино-софіївській сільській раді підпорядковувалось два села: Андріївка, на базі якого існувала сільськогосподарська артіль ім. Чапаєва і, власне, Почино-Софіївка, де діяла сільгоспартіль «Вільне Поле». У 1951 р. унаслідок об’єднання двох сільгоспартілей утворений один колгосп, який назвали іменем Маленкова. Після усунення Г.М. Маленкова з високих посад у 1957 р. колгосп став носити ім’я М.І. Калініна, а у 1963 р. – «Росія». Об’єднання було обумовлено тим, що артілі «Вільне Поле» та ім. Чапаєва протягом п’ятьох років після війни з великою напругою виконували плани заготівлі сільгосппродукції: не вистачало людей, техніки, в артілях відчувався брак кваліфікованих кадрів (навіть голова сільради А.О. Сухий не мав середньої освіти), які б могли здійснювати управління колективним господарством тощо. Після об’єднання артілей кількість дворів і населення села збільшилася в 1,5 рази. Якщо в 1947 р. у Почино-Софіївці мешкало 516 мешканців, то на 1.01.1952 р. – 852.

Невдовзі після об’єднання сільгоспартілей відбулося об’єднання і населених пунктів. 16.08.1957 р. рішенням виконкому Дніпропетровської обласної Ради народних депутатів трудящих села Андріївка , Іванівка та Почино-Софіївка Почино-Софіївської сільської ради об’єднані в село Почино-Софіївка.

Магдалинівський район

У лютому-березні 1953 р. у Почино-Софіївці з’явилися переселенці. Вони приїхали з різних районів Волинської та Тернопільської областей. Колгосп явно не був готовим до прийняття такої кількості людей. Багато переселенців тимчасово розмістили по хатах колгоспників, лише небагатьом пощастило вселитися у вільні хати. По суті, переселенці для колгоспу стали додатковою проблемою, яку треба було негайно вирішувати поруч із багатьма іншими. Тому нові мешканці Почино-Софіївки самі змушені були влаштовуватися на новому місці, хоча й отримували посильну допомогу від колгоспу. 

Не останню роль серед проблемних питань, які виникали в колгоспному житті у зв’язку з необхідністю підвищення продуктивності праці, грали суб’єктивні причини. Загальновідомим є той факт, що лише за часів М.С. Хрущова колгоспи стали власниками тракторних парків МТС . До того моменту МТС являли собою окремі державні структури, роботу яких колгоспи оплачували. Колгосп ім. Маленкова користувався послугами Поливаніської МТС, з якою на початку кожного нового року укладав угоду на виконання робіт. Однак співробітники МТС не завжди дотримувалися положень угод і часто ставали причиною зриву весняних і осінніх польових робіт. Член правління колгоспу Р.І. Серченко зазначав на засіданні 26.02.1953 року, що «підготовка до весняної сівби йде вкрай незадовільно, особливо по тракторним бригадам». Через рік один із колгоспних бригадирів доповідав, що «трактористи дуже недбалі, не знають і не бажають знати бригадира».

Високі плани заготівель, а також державні позики – всі ці заходи серйозно били по колгоспній кишені, але до катастрофічних наслідків не доходило. Звісно, що життя колгоспника не можна було назвати заможним, але колгосп, незважаючи на проблеми, жив і розвивався, щоправда, за серйозної державної підтримки. Правління регулярно брало кредити у держави: на закупівлю насіння, худоби, запасних частин тощо. На одержаний у 1952 р. кредит колгосп планував спорудити корівник, свинарник, кошару, пташарню і водокачку для подачі води на ферми. Більшість із цих споруд згодом збудували. У 1954 р. для покращення ситуації з виконанням плану по м’ясу було вирішено побудувати крільчатник.

Попри проблеми село поступово розвивалося. У 1954 р. на території 1-ї бригади споруджено клуб і капітальний міст через Кільчень. У 1955 р. побудували школу з майстернею, оскільки стару школу спалили в період німецької окупації. Клуб і школа стали єдиними культурними осередками Почино-Софіївки, оскільки Іоанно-Богословський храм знищили ще в 1930-ті рр. 

Школа Почино-Софиивка

Найголовнішим із державних свят, яке помітно відрізнялося від інших, був Першотравень. До цього дня проводили генеральне прибирання біля всіх колгоспних приміщень, ферми білували, а колгоспники давали лад своїм подвір’ям. Правда, слід відзначити один нюанс – усі ці заходи проводились за наказом. На цьому культурний розвій села і закінчувався, оскільки радіо з’явилось лише у 1956 р., у 1960 р. село електрифіковано, телебачення з’явилося пізніше.

На 1960 р. головою колгоспу працювала Ольга Федорівна Давиденко, яку в листопаді того ж року обрано делегатом на ХХІІ з’їзд компартії України. З її приходом колгосп розплатився з боргами і значно покращив економічні показники, чи не вперше показавши прибуток. У другій половині 1960–1970-х рр. колгосп «Росія» перетворився на передове господарство району. Очолював його тоді Іван Феодосійович Макаренко. З ініціативи голови та на кошти колгоспу в селі збудували лікарню на 50 ліжок, в якій головним лікарем понад 30 років пропрацював Володимир Іванович Москаленко.

З проголошенням незалежності України Почино-Софіївка вступила в новий етап свого розвитку. У 1990-х рр. ліквідовано колгосп, усю землю розпайовано поміж мешканцями, які почали обробляти її самі. Багато земель віддано в оренду. На 2008 р. майже половина земель почино-софіївської сільради перебуває в оренді «Укрсільгосппрому».

Соціально-економічні процеси, які характеризують розвиток сучасної української держави, мають багато проблемних моментів, які вплинули на погіршення інфраструктури села: фінансове забезпечення, дороги, транспортне сполучення, сміття тощо. Протягом останніх двох десятиліть відбувається стабільне скорочення населення. Загалом Почино-софіївській сільській раді підпорядковано три населенні пункти, в яких на 2006 р. налічувалося 554 двори (Почино-Софіївка – 396 дворів, Січкарівка – 151, Тарасівка – 34). Всього мешкає 1 203 чоловіки. На 2012 р. кількість населення скоротилася і складає 1 126 чоловік.

З моменту, коли на берегах Кільчені оселилися предки сучасних мешканців Почино-Софіївки, минуло майже три століття. Село, засноване українськими козаками, не раз потрапляло під владу чужинців, які викачували з нього матеріальні та людські ресурси. Хоча Почино-Софіївка переживала всі значні події нашої історії від російської колонізації до розвалу Радянського Союзу, однак вона не перебувала в епіцентрі суспільно-політичних подій. Через це інформація про село в джерелах представлена дуже скупо. Почино-Софіївка лежить немовби на узбіччі історії, і від самих її мешканців залежить, яка доля очікує на село.

Почино-СофіївкаПочино-Софіївка

Фото надані автором

 

Створено: 04.03.2020.
Редакція від 04.03.2020.
Ігор Кочергін
Бібліографія:

Безуглий Л.М. Край Магдалинівський. Ч. 1-ша. Документ. видання.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2005.– 152 c.
Почино-Софіївка // Топонімія Дніпропетровщини: Наук.-популяр. видання / Упорядн. М.С. Богомаз, В.С. Мороз.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2006.– С. 106.
Кочергін І.О. Сторінки з історії колгоспного життя села Почино-Софіївки (кінець 1940-х рр. – початок 1950-х рр.) // Історія і культура Придніпров’я. Невідомі та маловідомі сторінки: Науковий щорічник.– Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2006.– Вип. 3.– С. 188–195.
***
Кочергін І. Почино-Софіївка. Село на Кільчені: Краєзнавче бібліограф. видання / І. Кочергін; упоряд. бібліографії І. Голуб.– Дніпро: ДОУНБ, 2016.– с. (Сер.: «Історія міст і сіл Дніпропетровщини»).
***
Почино-Софіївка [електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.magd-rn.dp.gov.ua/OBLADM/magd_rda.nsf/docs/EE7DEF65E22E2034C225768A00831CC2?OpenDocument&PrintForm