З чистих джерел Орелі

Сологуб Василь Павлович

Україна, Дніпропетровська область

  • 8 вересня 1928 – 26 грудня 2008 |
  • Місце народження: м. нар. хутір під Прядивкою Царичанського р-ну Дніпропетровської обл. |
  • український письменник: романіст, поет-лірик, публіцист, перекладач.

Василь Сологуб намагався бути правдивим, наскільки дозволяли обставини і умови радянського режиму. Любив свою землю, родину, друзів і був хорошою людиною.

Молоді літа

Народився майбутній письменник 8 вересня 1928 року в степу, на безіменному хуторі під Прядивкою Царичанського району Дніпропетровської області в селянській родині. Коли йому виповнився рік, батьки повернулися назад у рідну Бабайківку, де з давніх-давен розкущувався їхній козацький рід.

До початку Другої світової війни Василь закінчив чотири класи. Окупаційні злигодні лягли на вутлі плечі підлітка: мати-вдова, троє дітей, обірвані, голодні… Треба було щось шукати і виходити зі скрутного становища. Василь навчився шевцювати, шив сякі-такі чоботи, латав старе взуття. Заробіток був мізерним. 

Але на його долю випали і більш драматичні випробування. А трагедія ця сталася першого вересня 1944 року. Шістнадцятирічним підлітком, працюючи на тракторі у полі, підірвався на В. Сологуб і О. Хорольська (Влащенко).німецькій міні, зазнав тяжкого поранення: залишився без обох ніг і правої руки. На той вибух збіглися жінки які працювали в степу. Метушилися, бігали, не знали, що робити. Із цього гурту вискочила Оля Влащенко – молода дівчина, якій на той час було двадцять один рік. Зняла з себе спідню сорочку, порвала і перев’язала його рани жгутами. Потім підхопила підлітка поклала на воза і двадцять п’ять кілометрів із бабайківського степу гнала коней в село Могилів, де на той час була єдина лікарня. Привезла хлопця уже на заході сонця.           

Знайшла лікаря Охрончука. Той якось байдуже оглянув тяжко пораненого і не квапився класти його на операційний стіл. Тим часом прибігла з Бабайківки мати Василя – Марина Яківна. Охрончук відвів її у бік і прошепотів над вухом: «Бачу ви ще молода і вродлива. Навіщо вам здалося дитя-калічка?» Від почутого жінка ледь не знепритомніла і заволала на весь світ: «Моя дитина повинна жити!». І Охрончук без наркозу і обезболюючого почав оперувати: почалася боротьба за життя. А мати не відходила від сина і виходила його. Сила волі здолала тяжкі рани, і за три місяці вони затягнулися.

Довелося знову вчитися ходити, Молодший брат Микола із сухої вербини вистругав колодянку, припасував до неї ремінці, надів її братові на культю правої ноги, а на ліву до п’яти ганчірки намотував і зробив ступню. І отак, переростком, у сімнадцять років, пішов Василь у п’ятий клас Бабайківської середньої школи. 

Важко давалася наука, бо забув і те, що й знав досі. Гірше давалось з каліграфією – самі закарлючки, адже заново вчився писати лівою рукою. Голова була світла, запам’ятовувалося легко. Та згодом осилив усе. Багато читав і поезію, прозу, драматургію. Десь прокльовувалися думки, чи не спробувати і собі щось написати, але боявся.

Та сталося якось, що вчитель української мови і літератури О.В. Коваленко покликав до себе Василя і невідомо з яких міркувань прочитав листа з Києва як старшому учневі. В цьому листі йшлося про п’єсу-одноактівку, котру вчитель написав і надіслав на конкурс, оголошений Міністерством культури. Твір цей «не пройшов», був зате теплим, підбадьорливим. Це юнака зворушило. Він із захопленням дивився на Олександра Васильовича і думав: «Пише п’єси… Здорово! А я пишу вірші». І почав щось шкрябати, невеличкі частівки, які виконував під гітару старий закоренілий парубок Григорій Білоцерківський. Згодом став писати вірші. Потай, нікому не показував їх. Навіть матері. І нарешті рішив поділитись із своїм товаришем-однолітком Іваном Лабагуром, який був начитаний, умів безпомилково розставляти коми… Той переглянув, і забракував: «Прочитай своїй матері, коли хвилюєшся, тоді будуть з тебе люди…». І Василь підійшов продекламував матері:

Як кажуть, ніде правди діти, гірко
Жилось тобі чи літо, чи зима…
Ще молода, а їх уже аж трійко,
Та все біда, що батька в них нема…

Мати витерла сльози, покошлатила синову чуприну.

Переписав свої вірші у чистий зошит і підніс їх учительці української мови та літератури Ніні Андріївні Геращенко. Та уважно прочитала і порадила їх до районної газети. Василь так і зробив. А невдовзі, повертаючись зі школи, зустрів сусіда діда Лутая. – Ось на, візьми газету, там надрукували твій вірш! Неймовірна була радість, Василь повірив у себе.

Закінчивши сім класів, вступив до Бабайківського зоотехнікуму. В технікумі зустрівся з талановитим викладачем російської мови й літератури – Г.К. Пащенком, який вплинув на формування світогляду, смаків, нахилів, уподобань.

Закінчив зоотехнікум екстерном у 1952 році. І в тому ж році став студентом філологічного факультету Дніпропетровського університету. Література заполонила серце, а зоотехнія відступила на задній план. Молодий поет починає друкуватися в обласній і республіканській періодиці: газеті «Зоря», журналах «Дніпро», «Україна», «Зміна», альманасі «Вогні Придніпров’я». Тоді до Дніпропетровська приїхала група письменників, а серед них Микола Нагнибіда. Він помітив здібного хлопця. Забравши його вірші з собою, написав передмову – «Поблагословив», і вийшла перша книжка Василя Сологуба «Студентські літа». А невдовзі побачила світ і друга – «Трудне щастя». Особливе місце в обох займає любовна лірика. 

В. Сологуб під час навчання в ДНУ, 1952–1953 рр. В. Сологуб під час навчання в ДНУ, 1952–1953 рр.

Перші кроки молодого поета в літературі підтримав Олесь Гончар: «Збірка поезій Василя Сологуба «Студентські літа» справила на мене хороше враження своєю свіжістю, молодістю і справжньою поетичністю. Є в ній щось широке, степове. Радий, нашого полку прибуло!»

1957 рік В. Сологуб закінчив університет. Тривалий час він працював редактором у видавництві «Промінь». І досі його тепло згадують колеги по перу, дніпропетровські письменники.

1957 – рік закінчення ДНУ.

З 1958 року В. Сологуб – член Спілки Письменників СРСР, а з 1964-го року проживав у м. Києві і працював у видавництві «Дніпро», завідував сценарним відділом Укртелефільму, редакцією прози у видавництві «Молодь», а згодом – першим заступником голови правління добровільного Товариства любителів книги УРСР 

В. Сологуб, кінець 70-х рр.

Зі спогадів колег

Дмитро Баранник: академік, професор, відомий мовознавець, викладач:

На його леваді розкошує літо…
По стежині теплій аж у край пройду.
Нахилились долу щедроплоді віти,
Яблуками й медом пахне у саду.

На його леваді розкошує літо,
В синій високості птах змахне крилом.
І дзвенить левада, сонцем обігріта,
І Орільські плеса кличуть за село.

На його леваді розкошує літо,
А в кінці, де гони припинали біг,
Стіл – великим колом і дубові віти,
Мов гостей чекають з праці і доріг.

 

Леся Степовичка, письменниця: «За довготривалу творчу працю письменник видав чималу низку різножанрових творів, серед яких збірки поезії: «Студентські літа», «Трудне щастя», «Я вже підріс» (для дошкільнят), книги прози «У краплині – відбилося сонце», «Освячення любов’ю», «Вогняна спадщина», «Любов іде – весілля веде», «Ніна Курманчук». Найвагомішим творчим досягненням Василя Сологуба вважаються його широкознані романи «Невидимий постамент», «Полинове причастя», «Сотвори себе», «Запізніле каяття» та повість-бувальщина «Котяра, обпоєний валер’янкою влади». З Москви у перекладі на російську мову пішли до читача три романи Василя Сологуба: «Сотвори себя», «Полынное причастие», «Невидимый пьедестал». Найновіша книга прози Василя Сологуба «Український характер». Її високо поцінували корифеї нашої літератури Павло Загребельний і Дмитро Павличко. За цю книгу письменника нагороджено премією ім. Олеся Гончара. У видавництві «Дніпро» Василь Сологуб видав свій підсумковий однотомник – вибрані твори». 

Костянтин Пісоцький, письменник: «Проза Васииля Сологуба надійна, як земля, як солодкий пряник, як хліб насущний, потрібний кожній людині».

Віктор Корж, письменник: «О, Василь Павлович, люблю я цю людину». 

З письменником П. Загребельним (у центрі) та сином Андрієм. Конча-Заспа, 2003. Гості «на леваді» письменника.

Земляки

Переїхавши до Києва він не полишав своєї малої батьківщини. Кожного року з родиною приїздив до Бабайківки. Тут збудували новий будинок, облаштували подвір’я. Гордістю Василя Павловича були десять дубів, які по сьогоднішній день ростуть на леваді. Він їх називав охоронцями і хазяїнами двору. А головною людиною в його житті була – дружина Марія. Вірна подруга, натхненниця, помічниця, порадниця. Вона, як часто буває у творчих сім’ях, полишила роботу і присвятила своє життя служінню чоловікові. Енергійна, товариська, вправна і привітна господиня.

З дружиною Марією.

На подвір’ї в них завжди було людно. Приходили вчителі та школярі місцевої школи, приїздили письменники, заходили сусіди, мешканці села. І для усіх у господаря знаходились вільний час, увага, добре слово, порада. Його поважали і любили у селі.

 З учителями Бабайківської школи та письменницею Лесею Степовичкою (зліва направо: Людмила Палюх, Юлія Альохіна, Леся Степовичка, Галина Налісна, Тетяна Волошина).Із земляком-краєзнавцем М. Нездійминогою.

Довелось і мені не раз бувати у садибі письменника. Відвідувала на запрошення разом із моєю мамою Валентиною Григорівною. Маму і Василя Павловича пов’язували спільні спогади про дитинство і юність. Обоє виховувались у сім’ях, де були лише матері. Батько Василя помер під час голодомору 1933 року, батька Валентини забрала війна у 1943. Їхні родини жили поряд на Із земляками М. Панченком і А. Полою, 1955 рік.одній вулиці. Місцем збору, ігор і спілкування дітлахів був майданчик біля сараю нашого діда. Василь на чотири роки старший за Валентину, але у післявоєнні часи усіх молодших школярів об’єднали до одного класу. Потім вони зустрілись уже в Дніпрі студентами вишів. Бабайківчани гуртувалися разом: відвідували студентські літературні вечори, театри, підтримували один одного у скруті, штурмом брали «вантажне таксі» (автобусного сполучення ще не було), щоб дістатись на одну ніч до рідної домівки. Побачити родину і взяти хоча б маленький «клумачок» із їжею. Часи були голодні. 

Для Василя Павловича слово «земляк» було святим. Столичний мешканець, письменник, він ніколи не гордував. Завжди відповідав на телефонні дзвінки, листи, прохання. Скільком він допоміг і словом і ділом – не перелічити. Прихисток під час відрядження, дефіцитні ліки, моральна, а іноді і матеріальна підтримка та багато інших турботливих жестів для друзів і знайомих із Дніпропетровщини. Згадую, як під час мого навчання у Києві Василь Павлович не полінувався навідатися до інституту і дізнатись про стан моєї успішності в навчанні та можливі проблеми. Я намагалась не турбувати дрібницями, але була вдячна йому за відчуття захисту і підтримки. 

В. Сологуб.Мені він запам’ятався високим, статуристим, симпатичним, з доброю чарівною усмішкою. До його світлих очей дуже пасувала вишиванка. Він любив костюми світлого кольору і вмів їх елегантно носити. Дуже цікаво розповідав, і у нього напоготові були несподівані замальовки-сюжети. Завжди говорив правильною українською мовою, навіть у ті часи, коли це не віталося «наверху». А ще умів слухати співрозмовника, ніколи не перебивав і намагався бути толерантним. Приємний і простий у спілкуванні, налаштований позитивно, не виказував похмурого настрою. Хоча як і в кожного з нас були в нього свої проблеми, непорозуміння, хвороби. Але тримався завжди достойно.

26 грудня 2008 року Василь Павлович назавжди пішов від нас.

Пам’ятаємо

Земляки-бабайківчани пам’ятають Василя Павловича. У школі і селищній бібліотеці є меморіальні куточки, присвячені його біографії таКнига з автографом В. Сологуба. творчості, зберігаються добірки творів. 2018 року до ювілею письменника відбувся вечір пам’яті. Під час заходу демонстрували відеосюжети з особистими виступами та спогадами Василя Сологуба, школярі та внуки Василя Павловича читали вірші, звучали улюблені пісні відомого земляка. Зворушливими спогадами про спілкування з письменникам поділилися з присутніми вчителі-філологи школи Галина Налісна та Юлія Альохіна. На вечері була присутня родина Василя Павловича: вдова Марія Петрівна, син Андрій та онуки Платон і Анджеліна. Вони подякували усім, хто береже пам’ять про найдорожчу для них людину. Добрі слова поваги про земляка говорили і представники влади: голова Царичанської ОТГ Геннадій Сумський, голова райради Світлана Горбачова, депутат обласної ради Гошгар Мухтаров, начальник відділу культури райдержадміністрації Ольга Сабарня та інші.

Час на жаль, швидкоплинний. Багато змін і подій відбулося з тих часів, коли жив і працював Василь Павлович. Сучасним читачам, можливо, його твори можуть здаватись не зрозумілими, наївними, не захоплюючими. Але і зараз відчувається, що література й життя щільно переплелися в долі Василя Павловича. Події в його творах – це історія нашої країни, людей, наших земляків. Він намагався бути правдивим, наскільки дозволяли обставини і умови радянського режиму. Любив свою землю, родину, друзів і був хорошою людиною. Пам’ятаємо! 

 
 
Онуки Платон і Анджеліна читають вірші дідуся.Вечір пам’яті В. Сологуба у с. Бабайківка, 2018 рік.
 
Створено: 04.06.2020.
Редакція від 10.06.2020.
Світлана Пономаренко
Бібліографія:

Сологуб В.П. Вибрані твори / Передм. М. Дубини.– К.: Дніпро, 1988 – 735 с.
Сологуб В.П. В краплині відбилося сонце: нариси.– К.: Рад. письменник, 1962.– 235 с.
Сологуб В.П. Залізне каяття: Роман.– К.: Рад. письменник, 1987.– 331 с.
Сологуб В.П. Освячення любов’ю: Роман. Повість. Оповідання.– К.: Дніпро, 1978.– 518 с.
Сологуб В.П. Полинове причастя: Повість-бувальщина.– К.: Рад. письменник, 1972.– 179 с.
Сологуб В.П. Сотвори себе: Романи.– К.: Рад. письменник, 1980.– 344 с.
Сологуб В.П. Сотвори себя.– М.: Сов. писатель, 1986.– 405 с.
Сологуб В.П. Студентські літа: Поезії / Вступ. Стаття М. Нагнибіда.– К.: Рад. письменник, 1957.– 86 с.
Сологуб В.П. Український характер: Дивовижні бувальщини.– К.: Пульсари, 2003.– 208 с.
Сологуб В.П. В. Чесність: роман. Полинове причастя: повість.– К.: Дніпро, 1975.– 431 с.
***
Сологуб В. Котяра, обпоєний валер'янкою влади: Повість-бувальщина // Київ.– 2000.– №5/6.– С. 54–82.
Сологуб В. «Приміряли вуздечку на Стельмаха…» : фрагменти з кн. «Український характер» // Січеслав.– 2008.– №3.– С. 66–99.
Сологуб В. Свята самопожертва: Бувальщина // Січеслав.– 2005.– №6.– С. 48–53.
***
Іванова О. Василь Павлович Сологуб / О.В. Іванова, І.П. Мамчич // O, almamater, зоре світанкова!: Нариси / ДНУ ім. О. Гончара.– Дн-ськ: Пороги, 2009.– С. 96–98.
Степовичка Л. Український характер і трудне щастя Василя Сологуба // Слово про літературу та письменників Придніпров'я: Нариси та есеї.– Дн-ськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 435–438.
***
Білецька О. Василю Сологубу – 85 // Сільські новини.– 2013.– № 36 (5.09).– С. 5.
Дубинина М. Біля Вашої душі грілося багато людей: творчість В. Сологуба // Дніпро.– 2008.– №11–12.– С. 135–137.
З поетичного доробку Василя Сологуба // Приорільська правда.– 1998.– 5 верес.– С. 3.
Налісна Г. Світла пам'ять про світлу людину // Приорільська правда.– 2009.– № 99 (26.12).– С. 2.
Сологуб В. «Ваша проза – надійна, як сама земля»: Інтерв'ю / В. Сологуб; вела А. Горошок // Приорільська правда.– 1998.– 5 верес.– С. 3.
Степовичка Л. Василю Сологубу – 80 // Зоря.– 2008.– № 98 (6.09).– С. 4.
Степовичка Л. «На моїй леваді розкошує літо...» // Зоря.– 2009.– № 89 (20.08).– С. 1.
Степовичка Л. Український характер // Зоря.– 2003.– 30 жовт.– С. 4.
Українському письменникові Василеві Павловичу Сологубу, нашому видатному земляку, 8 вересня виповнюється 75 років // Приорільська правда.– 2003.– 6 верес.
***
Письменники Радянської України: бібліограф. довідник / Упоряд. О. Килимник, О. Петровський.– К.: Рад. Письменник, 1970.– С. 4.