Місто Нікополь: голоси із давніх літ

Місто Нікополь: голоси із давніх літ

Минуле не можна забути, воно часто кличе нас у гості, на кожному кроці нагадує про себе. І ми повертаємось до нього…

Цей шлях бере початок від родини,
Садка, криниці, співу солов’я…
Хто ж не любив малої батьківщини –
Того не прийме Всесвіту сім’я !
                                                              О. Будугай

В котромусь із міст працівник краєзнавчого музею став гідом молодої пари. Обоє покірно ходили за ним, уважно слухали і старанно задирали догори голови. А потім з’ясувалося, що вони не тільки постійно живуть у цьому місті, а й народилися і виросли тут. Вони добре знають Туреччину, Єгипет… За тридев’ять земель все їм цікаве і варте уваги, а вдома, там, звідки, власне, починається Батьківщина, до всього звикли, і відкрити очі на скарби допомагає їм екскурсовод… 

Подорожній, коли ти прийдеш…

На кінець ХІХ – початок ХХ століття містечко Нікополь все ще жило за сільським ритмом, за винятком вулиці Катеринославської (нині Микитинська) та дотичних до неї вулиць, мощених бруківкою; тут були будинки найбагатших купців, банки, критий ринок, магазини і друкарня. Як писав у своїй книзі «Подорож у Південну Росію» відомий письменник, історик, фольклорист О.С. Афанасьєв-Чужбинський, більшість вулиць Нікополя була «погано забудована, захаращена, їх покривала висока колюча трава. По місту блукали домашні тварини, переважно свині. Під час дощів вулиці та Ярмаркова площа ставали непрохідними… Крамниці й крамнички, притулені одна до одної, були повернуті на вулицю не лицем своїм, а тилом, показуючи діряві дахи, напівзруйновані глухі стіни» 

…Спочатку вулиця Катеринославська була сформована з одноповерхових дерев’яних і кам’яних магазинів, які постійно перебудовували та розширювали. На той час вони були найбільш упорядкованими, бо заможні нікопольські купці (Гусєв, Тимофеєв та інші) забудовували їх гарними одно- і двоповерховими будинками в стилі «модерн». Також привертав до себе увагу і готель Мєлкова. Видатною пам’яткою містобудування стали торгові ряди, або Шопа у південній частині центральної площі – Базарної. Великою популярністю користувалася продукція фотоательє С. Аптовича та друкарні В. Вайнштейна. Окрасою Нікополя був міський сад, який утримував купець Єрлашов. Тут відбувалися виступи приїжджих артистів, зокрема у 1895 році першого українського театру М. Кропивницького, масові гуляння.

Приблизне співвідношення тих, хто мешкав у старому Нікополі, дає статистика кінця 1860-х років: дворян – 111 чоловік, духовенства – 27, купців – 345, міщан – 1 156, державних селян – 4 488, вільних матросів – 1 523.

А ось гості міста могли розташуватись у готелях. У центрі Нікополя до 1917 року їх було аж п’ять: «Європейський», «Росія», готель Мєлкова, «Центральний» та «Німеччина». І серед них саме «Центральний» розташовувався на вулиці Катеринославській. Володів ним міщанин В. Чепов. А його брат, купець А. Чепов, у 1899–1903 роках був міським головою Нікополя. Готель розташовувався у теперішній будівлі на розі вул. Микитинської, 19 і Поштової. У ньому було встановлено телефони з №№ 111 і 173. Останній номер належав якомусь І. Ебіну. Лише багата людина могла тоді дозволити собі таку розкіш як телефон, бо володіння ним обходилося в щомісячну оплату по 75 рублів, не враховуючи самих телефонних розмов. І. Ебін орендував частину готелю В. Чепова. На першому поверсі орендованої частини він облаштував пекарню, а на другому працював готель. Булочна І. Ебіна була дуже престижною. Господар або прикажчик по телефону приймали заявки на хліб та інші хлібобулочні вироби, прибуток від яких перекривав витрати, в тому числі й на телефонний зв’язок. Навіть у голодний 1919 рік пекарня щодня випікала 35 пудів (560 кг) хліба. 

Знання – це світло…

А ось купцеві Григорію Гусєву на початку ХХ століття належали дві гарні двоповерхові будівлі. Будинок на розі нинішніх вулиць Микитинської, 23 та Музейної було зведено у 1902 році, а на розі Микитинської та Херсонської – у 1906–1907 роках.

У будинку по вулиці Херсонській, 5 на першому поверсі розташувалася філія Російського для зовнішньої торгівлі банку та магазини, а на другому – прогімназія Стифель. Тут також винаймали квартири агент банку Дробинський і викладачі гімназії Домрачєєва та Калишевич. Сама Марія Стифель власного житла не мала і також винаймала кімнату в цьому помешканні.

До 1916 року М. Стифель не перетворювала свою прогімназію на 7-ми класну гімназію, хоча й мала вищу освіту (згідно Зведення Законів Російської імперії видання 1893 року, право на заснування приватної гімназії мав представник чоловічої статі з посвідченням про закінчення ним одного із вищих освітніх закладів). В Одеському державному архіві, у фонді № 334 «Одеські вищі жіночі курси» зберігається близько 8 000 особистих справ, а серед них під № 4897 – справа М.О. Стифель. Вона закінчила Вищі жіночі курси за університетською програмою – математичне відділення фізико-математичного факультету.

У 1916 році Марія Стифель все ж отримала право на заснування гімназії і перетворила свою прогімназію на приватну семикласну гімназію з додатковим восьмим педагогічним класом. Випускниці 7-го класу отримували атестат зрілості й могли працювати вчительками початкової школи. Випускниці 8-го класу отримували атестат домашньої вчительки, а при отриманні ще й медалі – атестат домашньої наставниці. Крім того всі випускниці 8-го класу мали право вступати на Вищі жіночі курси без екзамену. Семикласна жіноча гімназія мадам Марії Олександрівни Стифель славилася високим рівнем викладання та виховання, вважалась елітним навчальним закладом міста. Всі солідні нікопольці віддавали своїх дочок до цього приватного закладу.

Власниця гімназії щорічно отримувала грошову допомогу від 300 до 600 карбованців від губернської земської управи на допомогу незаможнім ученицям із селянських сімей. 

У грудні 1917 року вийшов декрет більшовиків про націоналізацію банків. У відповідності з ним, Російський для зовнішньої торгівлі банк більшовики пограбували, а через три місяці втекли з міста, прихопивши з собою вкрадені цінності. 

У  квітні 1918 року до міста увійшли нові «господарі» – австрійські війська. Завітали непрохані гості й до гімназії: розбили на шматки дві парти в одному з класів і примусили гімназію виселитися з будинку Гусєва. А Російський для зовнішньої торгівлі банк закрили.

Мадам Стифель була активною людиною і підшукала нове приміщення для гімназії. Це був другий поверх будинку Кравцова (Микитинська, 23), який спорожнів після розпуску Громадських зборів. В архівах зберігся договір оренди, укладений на період з 1 серпня 1918 по 1 лютого 1919 року, тобто на півроку, в зв’язку з непередбачуваною ситуацією у місті.

Улітку мадам Стифель готувала приміщення для своїх учениць: столяр відремонтував парти, а скляр вставив у вікна скло замість вибитого. У липні-серпні 1918 року було закуплено у новопавлівських селян дрова з верби та осокору. Крім того, згідно з рахунками Нікопольської Міської управи, з 14 по 27 листопада 1918 року для гімназії було відпущено 1 212 пудів (19,4 тони) антрациту. Дрова та вугілля потрібні були для обігріву приміщення у холодну пору року. В Одеському книжковому магазині Суворова, що на вулиці Дерибасівській, 33 та в Нікопольській новій друкарні Семена Вайнштейна було придбано підручники та учнівське приладдя. 

У середині лютого 1919 року до міста увійшли більшовики. Приватну жіночу гімназію Стифель було закрито, а замість неї у будинку Кравцова розташувався Продуктовий відділ Нікопольської Ради Робітничих та Селянських депутатів.

Згадуючи про власницю гімназії Марію Олександрівну Стифель, треба наголосити, що вона була чудовим педагогом. На засіданні Катеринославських Губернських Земських зборів від 10 січня 1909 року говорилося: «…г-жа Стифель содержит свое учебное заведение лишь второй год и вложила в него все свои средства, прогимназия поставлена хорошо, в достаточной степени обслуживает г. Никополь и окрестные селения, обладает прекрасными педагогическими способностями, любит свое дело и оно у нее идет успешно». 

Аналіз справ мадам Стифель показує, що вона була кращою представницею дореволюційної міської інтелігенції.

«Нова друкарня Семена М. Вайнштейна у м. Нікополі»

В архівах Нікопольської Управи серед паперів гімназії мадам Стифель зберігаються цікаві документи – рахунок, датований 10 жовтня 1918 року: «Нова друкарня Семена М. Вайнштейна у м. Нікополі, Катеринославської губ., Катеринославська вулиця, будинок Райхинштейна (колишній Лапкіна)». Далі перераховані всі замовлені мадам Стифель матеріали: бланки, журнали та інше, всього на суму 190 крб. Робити замовлення вона далеко не ходила, адже у 1918 році її гімназія містилася якраз навпроти друкарні Семена Вайнштейна. 

Власник паперового магазину на вулиці Запорозькій нікопольський купець Веніамін Ізраїлевич Вайнштейн у 1910 році закупив в Одесі найновіше друкарське обладнання. Для роботи в друкарні він найняв друкаря Ісаака Молдавського. А в 1911 році Вайнштейн зробив Молдавського компаньйоном – стало два власника. Так була створена «Художня друкарня В. Вайнштейна та І. Молдавського», яка виготовляла складні й художні роботи для промислових закладів і приватних осіб, в т. ч. прейскуранти, каталоги, брошури, рахунки, бланки, афіші, оголошення та інше різними мовами.

Друкарня також видавала звіти різних нікопольських спілок: «Общества вспомоществования нуждающимся учащимся Никопольских городских мужского и женского училищ», «Общества взаимного кредита», «Общества призрения больных иудейского вероисповедования» та інших. Роботи виконувалися точно, швидко, акуратно і за помірну ціну. При друкарні розташовувалися палітурна майстерня та склад паперу. Справа рухалась успішно, але у 1916 році було видано останній звіт нікопольських спілок, надрукований у цій друкарні у зв’язку з тим, що компаньйони вирішили розділити спільну справу.

Ісаак Молдавський залишився у старому книжковому магазині, де відкрив друкарню «Робітник», а Веніамін Вайнштейн передав справи своєму племінникові Семену Марковичу Вайнштейну. Згідно з телефонним довідником Нікополя 1916 року, С. Вайнштейн переїхав до будинку по вул. Запорозькій навпроти Російського товариства пароплавства та торгівлі. Себе ж Веніамін Вайнштейн цілком присвятив управлінню 1-м Нікопольським Ощадно-позичковим товариством. У 1918 році очолив Нікопольську районну спілку кооперативів, а з 1919 року став Головою «Союз-Банку»

З літа 1918 року друкарня С. Вайнштейна перебралася з вулиці Запорозької до будинку Лапкіна на вулиці Катеринославській. Двоповерхову будівлю на Базарній площі (зараз вул. Микитинська, 40) звів одеський купець Анатра. Далі вона перейшла у власність нікопольського селянина Андрія Івановича Лапкіна. У 1894 році Лапкін був одним із 15 міських уповноважених і кандидатом у помічники міському старості. На таку посаду претендували люди, які мали капітал понад 10 000 крб. Згідно з телефонним довідником 1916 року, в будинку Лапкіна розташовувалися магазин взуття Федора Івановича Балка, мануфактурний магазин Абрама Хаїмовича Шора та слюсарно-механічна майстерня Н.І. Оліцького. У 1918 році Лапкін продав будівлю торговцеві лісоматеріалами Ц.М. Райхинштейну.

Друкарні С. Вайнштейна та І. Молдавського продовжували конкурувати між собою і в умовах громадянської війни. Так, у зв’язку з падінням режиму гетьмана Скоропадського і виходом із Нікополя австрійських військ у листопаді 1918 року, перший номер єдиної міської газети під назвою «Наша газета», яку видавала Нікопольська Студентська Рада, було надруковано в друкарні «Робітник» І. Молдавського, а всі наступні номери – у С. Вайнштейна. 

3 лютого 1919 року владу у місті знову захопили більшовики. Друкарня С. Вайнштейна почала видавати газету «Известия Никопольского Совета рабочих и крестьянских депутатов» аж до народного повстання на Трійцю, 8 червня 1919 р. Після придушення повстання та розстрілу більшовиками понад 1 000 повстанців газети у місті не виходили. Всі жертви Троїцького народного повстання 19 червня 1919 року поховані в одній братській могилі.

 

Більшовики покинули Нікополь 6 серпня 1919 року без бою, прочувши про наближення білогвардійських військ. З їхнім приходом у друкарні І. Молдавського друкували  накази Добровольчої армії генерала Антона Денікіна по Нікополю, але з її назви зникло слово «Робітник». Білогвардійці вийшли з міста на початку жовтня. А 4 жовтня Нікополь зайняли війська батька Махна. В одній із друкарень почали видавати газету анархістів «Вольный Никополь». Вона вважалася щотижневою, але відомо, що з жовтня по грудень 1919 року було видано не більше чотирьох номерів. 11 січня 1920 року махновці відступили з Нікополя і до міста, в якому лютував тиф, у третій раз і остаточно увійшли більшовики. Друкарня Молдавського знову стала називатися «Робітник». У березні 1920 року там було видано книгу, присвячену пам’яті першого завідуючого Нікопольським відділом народної освіти Сергія Євдокімова, розстріляного 12 червня 1919 року під час Троїцького повстання.

Після закінчення громадянської війни друкарню С. Вайнштейна націоналізували більшовики,  і вона стала називатися «Красный печатник». А на початку 30-х років її перетворили на Нікопольську міську друкарню, і вона продовжувала працювати в колишньому будинку Лапкіна-Райхинштейна аж до кінця 70-х років ХХ століття. А ось про долю друкарні І. Молдавського нічого не відомо. 

Крім вищеназваних друкарень у 1912 році Віра Моїсеївна Ямпольська на розі вулиць Купецької та Катеринославської (зараз Музейної та Микитинської) відкрила магазин книжок і канцелярського приладдя. І при ньому було відкрито невеличку друкарню. Книжковий магазин Віри Ямпольської стояв поряд із магазином Свірського «Борошняні та сипучі товари» (зараз магазин «Книги»). До 1917 року в Нікополі працювала також друкарня «Труд». У ній були надруковані оголошення, правила організації та інше для Нікопольської сільськогосподарської виставки 1911 року.

Невеличка друкарня була до 1918 року при магазині книг, паперів і канцелярських виробів Ю. Цепелінського по вулиці Катеринославській. Вона виконувала різноманітні  дрібні замовлення, в тому числі друкувала брошури та відкриті листи (листівки).

«Комсомолець, на літак!»

Історична довідка:   25 січня 1931 року IX з’їзд ВЛКСМ прийняв рішення про шефство над Військово-Повітряними силами РКЧА, яке стало відповіддю на заклик молоді оволодіти льотною справою. Лозунг «Комсомолець, на літак!» підхопили і молоді патріоти Нікопольщини. За півроку після IX з’їзду ВЛКСМ президія Нікопольської міської Ради  Осоавіахіма винесла рішення – почати збір коштів на будівництво літака «Шахтар Нікопольщини» та парашутної вишки в місті. Ще за рік у Нікополі почалася підготовка планеристів. Це були перші учасники майбутнього аероклубу. В 1936 році в місті заснували аероклуб. Першим його керівником і організатором став пілот-конструктор, який закінчив курси Тушинського аероклубу Осоавіахіма П.О. Дюмін. Народний комісаріат важкої промисловості СРСР видав нікопольцям наряд на отримання семи літаків «У-2», п’яти планерів, семи парашутів, трьох автомобілів-полуторок, бензину на два роки, 19 тис. карбованців і рішення на виділення земельної ділянки під аеродром. З Ленінграду отримали перші два літаки «У-2».

Щодня сотні молодих ентузіастів після роботи вирушали за місто на будівництво аеродрому. З музикою, прапорами та транспарантами у повному складі виходили на роботу комсомольські організації в недільні дні. Щонеділі на будівництві аеродрому працювало близько двох тисяч молодих нікопольців. За чотири місяці аеродром збудували.

Для управління аероклубом міськвиконком виділив будинок по вул. Микитинській, 40. Деякий час у ньому розташовувалася міська друкарня.

До міста прибули інструктори-вихователі: інструктор із парашутної справи Богданов, льотчики-інструктори Готальський, Канарєєв, Данилевський, Козичев, Піталов і Колотова. Старшим авіамеханіком призначено Бажела, авіатехніками – Рябова, Штефана, Руденка. Були створені класи льотного та планерного навчання, спеціальний технічний клас, кабінети парашутного спорту та моделювання. Навчання проводилися без відриву від виробництва. І уже в перший рік в аероклубі навчалося 150 курсантів. Після закінчення спеціальних курсів аероклубу курсанти отримували відповідне свідоцтво. На випускних іспитах були присутні представники військових льотних шкіл і училищ. Кращих із випускників направляли до шкіл і училищ ВПС. Нікопольський аероклуб виховав цілу плеяду безстрашних героїв, мужніх захисників Батьківщини. Серед них: двічі Герой Радянського Союзу Павло Андрійович Таран, Герої Радянського Союзу Микола Савелійович Путько, Іван Павлович Яловий, Іван Олексійович Гончар, Олег Іванович Мелешко, Петро Євдокимович Кисиленко.

У 1941 році, коли почалася радянсько-німецька війна, Нікопольський аероклуб було розформовано. На честь 42-ї річниці створення клубу, Нікопольська міська Рада депутатів прийняла рішення № 438 від 20 липня 1978 року про відкриття меморіальної дошки на будівлі, де розташовувався Нікопольський аероклуб у 1936–1941 рр. На чоловому фасаді будівлі зліва від входу 17 серпня 1978 року прикріпили металеву меморіальну дошку з текстом: «В этом здании в 1936–1941 гг. находился Никопольский аэроклуб, воспитавший военных летчиков. Среди них: дважды Герой Советского Союза Таран П.А., Герои Советского Союза Кисиленко П.Е., Гончар И.А., Мелешко О.И., Путько Я.С., Яловой И.П.» Дошку виготовлено в Дніпропетровському міському комбінаті комунальних підприємств, нині вона відсутня…

…Минуле ходить за нами, як тінь. Його не можна забути, не можна викинути геть, як викидаємо зношений одяг чи непотрібні речі. Минуле часто  кличе нас у гості, на кожному кроці нагадує про себе. І ми повертаємось до нього, як повертаються перелітні птахи до своїх  гнізд. 

Створено: 05.09.2019.
Редакція від 16.09.2019.
Людмила Чиндяєва
Бібліографія:

Пам’ятки історії та культури міста Нікополь (за матеріалами «Зводу пам’яток історії та культури України / упоряд. Л. Голубчик та ін. Автори статей В.В. Грибовський, М.П. Жуковський та інші.– Д.: Журфонд, 2018.– 288 с.: іл.
Шеремет С.В. У гостях у старого Нікополя: історико-документальний нарис.– Дніпропетровськ: Пороги, 2001.– С. 15–18.
***
Колесник Л. Гостиницы старого Никополя / Л. Колесник, П. Фирсов // Визит-Венал.– 2018.– № 49 (6.12).– С. 6: фото.
Колесник Л. Типографии старого Никополя / Л. Колесник, П. Фирсов // Визит-Венал.– 2018.– №51(20.12).– С.7: фото.
Колесник Л. Частная гимназия Стифель / Л. Колесник, П. Фирсов // Визит-Венал.– 2018.– №48 (29.11).– С. 6: фото.
Фатеев Э. Прогулка по Старому городу / Э. Фатеев, И. Анцишкин // Репортер.– 2017.– №37 (18.05).– С. 7.