Співці козацької слави: кобзарі на Запорожжі

Як зріло кобзарське слово

«Трапився мені якось сліпий, шестидесяти літ бандурист, котрий подібно до давніх рапсодів, переходячи з одного місця в інше, оспівує подвиги вітчизняних Героїв…Не смію… цінити зібрані мною пісні, але якщо вірші ці не можуть слугувати поясненням Малоросійської Історії, принаймні в них видно поетичний геній народу, дух його, звичаї описуваного часу і, нарешті, ту чисту мораль, якою завжди характеризувалися Малоросіяни і котру ретельно зберігають по сей час як єдиний спадок предків своїх, уцілілий від жадоби народів їх оточуючих», – так писав грузинський князь Церетелі (Цертелєв) у передмові до виданого ним у 1819 р. в Петербурзі одного з перших в історії збірника українських дум.

Як зазначали дослідники українського кобзарства у XIX ст., народ сприймав їх як «людей Божих» і ставився до них з любов’ю та благоговінням, а слухаючи їхні пісні, і сам замислювався, а деколи, зворушений до сліз, чув у їхньому голосі начебто пісню про своє тяжке горе, славне минуле свого народу. 

Інтерес до кобзарів зріс, коли були надруковані перші збірники пісень, дум. До нашого часу залишається дискусійним питання: кобзарі є творці чи виконавці музичних творів та які модифікації вони пройшли: кобзарі – козаки – старці – жебраки. Дослідник українського фольклору П. Житецький вважав, що «думи виникли серед жебраків – цих щирих піонерів у народних верствах гуманних ідей християнства». Український етнограф і мистецтвознавець Ф. Колесса стверджував, що історичні думи «…мусили витворюватися в козацьких осередках, під свіжими враженнями». На думку Д. Яворницького, запорожці були «високими поціновувачами пісень, дум, і рідної музики, мрійниками в душі, любили милуватися краєвидами, часто піддавалися піднесеним роздумам. Кобза, на їхню думку, інструмент, вигаданий Богом і святими людьми, нерідко самі складали пісні  та думи й бралися за кобзу».

Піснетворцями та співаками на Русі-Україні, як зазначав М. Сумцов, здавна були люди до цього здатні. Звалися вони в далеку старовину людьми «ведущими», баянами, скоморохами, шпилями, пізніше бандуристами, кобзарями та лірниками. Між цими співцями була різниця і, мабуть, немала, одні були з місцевих, інші захожі з чужини, але згодом різниця зменшилась і назви співців переплуталися. 

П. Куліш та М. Сумцов доводили, що військові кобзарі самі були воїнами й носили «бандуру поряд зі списом або шаблею». 
Дума «Смерть козака бандуриста» є узагальненим підтвердженням їхньої трагічної долі, адже кобзарі до останнього подиху були вірні козацькій справі й хотіли хоч словом служити своїм побратимам:

Перед сучасними дослідниками кобзарської справи постає складна проблема – спробувати відновити імена народних співців-музикантів, які вийшли із земель Війська Запорозького, з того регіону, де зріло кобзарське слово, але після зруйнування Січі вони змушені були тікати від переслідувань.

«Живописателі лицарських подвигів»

Найвищого розвитку кобзарство досягло у часи славетних походiв i битв запорозького козацтва. У 1900 р. Д. І. Яворницький влучно пiдмiтив: «Українськi козаки в годину вiйни були воїнами, у мирний час – поетами та музикантами». Слiпцi-кобзарi протягом вiкiв оспiвували подвиги мужнiх героїв багатовікової жорстокої боротьби українського народу проти туркiв, татарських бусурманiв-людоловiв, польсько-шляхетських загарбникiв i поневолювачiв, муки i страждання запорожцiв у неволi на галерах-каторгах, їх непереборне прагнення вирватися на свободу («на тихi води, на яснi зорi»). 

Особливу роль в українському життi кобзарі вiдiгравали в ХV–ХVIII ст., надихаючи козакiв патрiотичними пiснями на вiйськовi сухопутнi та морськi походи i гайдамацькi повстання. Дослiдники одностайнi: епiчнi думи та iсторичнi пiснi створювалися учасниками битв та походiв безпосередньо пiд час описуваних подiй або незабаром пiсля них. Повернувшись на Сiч, кобзарi бралися за кобзи, згодом бандури i прославляли наймужнiших та найхоробрiших. Кобза в ХV– XVI, бандура в ХVII–XVIII ст. були найулюбленiшими музичними iнструментами українцiв. Виконавцiв дум на кобзi стали називати кобзарями. Особливо талановитi козаки-спiвцi ставали вiйськовими спiвцями, прославляючи бойовi подвиги побратимiв. Кобзарями ставали й тi, хто втратив зiр у битвах чи внаслiдок хвороб.

Український письменник і публіцист Василь Шевчук так поетично визначив роль і значення козака-бандуриста: «Коли військо верталося з походу, козацтво гоїло свої криваві рани і поминало друзів, що полягли за рідний край, за волю. Всі вже жили сьогоднішнім, жили прийдешнім, в якому бачили нові бої та втрати. Й лише один звитяжець, узявши в руки кобзу і кинувши на луки повід, шукав у серці, в струнах тих слів та звуків, які б навіки стали відлунням ратних подвигів. То був поет, співець народу, його історик і публіцист. Він не вигадував, не щебетав для втіхи, а думав, осмислював пережите та пройдене, творив для наступних поколінь, котрі виростуть та візьмуть шаблі в руки…»

«…Запорожці любили послухати своїх боянів, сліпців-кобзарів, іноді самі складали пісні та думи і самі брались за кобзу, яка у них була улюбленим музичним інструментом. Кобзар… завжди був бажаним гостем у них, тому «він усюди вештається та на кобзі грає». Окрім того, кобзар у запорожців був хранителем заповітних переказів, живописателем «лицарських подвигів», іноді перший лікар хворих і поранених, визволитель невільників з полону, часто підбурювач до воєнних походів і славних подвигів низових сміливців. Кобзу, на думку козаків, придумав сам Бог і його святі, тому вона і була у них у такій шані. Одинокому запорожцю, який часто блукає безлюдними степами і не має можливості впродовж багатьох днів ні до кого промовити слова, кобза була справжньою подругою, дружиною вірною. Кобзі він довіряв свої думи, за допомогою неї розганяв печаль-тугу».(Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків.Т.1)

… «Зійшлися козаки з турками. Билися затято. Уже майже добу шаленіла кривава січа, та не могли ніяк здолати ворога. І тоді гетьман наказав, щоб уперед вийшла кобзарська сотня. Як вшкварили кобзарі під кулями та стрілами – запальної, та з гиком і свистом, де й узялися сили в смертельно втомлених вояків. Так вдарили, що турки тільки п’ятами накивали»…