Іван Павлович Іов

Іван Павлович Іов

Нелегко писати портрета друга-товариша, надто ж коли перед внутрішнім зором твоїм постає він – чорнявий, буйночубий та гучноголосий наддніпрянець, якого часом годі перебалакати, не дасть і півслова вставити, часом же – мовчакуватого, але ба, постає не на звичному, білим заґрунтованому чотирикутникові підрамка, а в степовому трикутникові: Чортомлик, Нікополь, Кривий Ріг... Щоб там мій портретовий друг набрав обрисів, увиразнився, почну з такого ось підмальовочку: колись жив-був апостол Іов – немає, зате є Іов з Апостолівського району, зроду прозваний Іваном – до речі, іменем теж апостола, і, якщо вже ти Іван Іов, і в тобі (в імені та прізвищі) зійшлися два учні Сина Божого, то будь певен, це – доля. Адже наперед визначено: оскільки „напочатку було Слово”, то в нім твоє покликання.
Служитель Слова – це, видно, в Іванові спадкове. Його пращури за батьковим родоводом, вочевидь, ходили в письмаках й неабияк зналися на Книзі книг, не випадково ж їм учепилося наймення з біблійським німбом. Із родинних переказів відомо, що Іови писарювали на Січі. Вірогідно, що рука котрогось із них якось виводила в документі чи в реєстрі Війська Низового козацьке прізвище „Сокирник”, зовсім не відаючи, що через кілька поколінь один із нащадків – Павло Іов – побереться з Онисією Сокирник, а в них 11 жовтня 1948 року знайдеться сьома, вже пізня дитина, яка згодом так само, як січові пращури, потягнеться до слова, тільки не до церковного, не до, сказати б, хронікально-документального, а до поетичного, до того слова, що його не гріх прочитати й навпаки, як „оволс”, і навіть побачити в ньому загадкову спорідненість з іменем „Волос”, „скотнього бога” києворуського пантеону. Чи не тому, що на шкурах первісне писалось воно, слово-оволс?!
Так, Іван Іов – поет філологічної школи. Чомусь у нас до неї ставляться з певною упередженістю, а деякі літературні критики вважають за нормальне згадувати з легкою іронією і мовби мимохідь (чи мимохіть) „філологічних” поетів. Наче знати не знають, що без віртуозного володіння словом, без філологічної відваги у поводженні з ним, без стилістичної визивності, ба, навіть зухвальства – просто не існує скільки-небудь помітного поета. Не закидають же композиторові фонізм у симфоніях?! Не закидають маляреві, що той експериментує у фарбозмішуванні, вишукуючи ледь уловних відтінків, або несамовито намастехинює фарбу й поруч зумисне залишає голе полотно, досягаючи якогось фактурного ефекту!.. І тільки в поета, який так само чинить зі словом, одразу ж зауважують надмір філологізму – гріх та й годі, кримінал у літературі!
Як багато важить для Івана Іова досвід попередників та порадників, сподвижників та відважників – я це відчув ще 1992 року, коли вісімдесятилітній поет і священик УАПЦ Микола Сарма-Соколовський листовно познайомив нас. На те була причина: річ у тім, що роком раніше кілька львів'ян та киян, послідовників І. Величковського в жанрі рака літерального, що „єсть вірш, літери которого, і вспак читаючися, той же текст виражають”, – утворили гурт „Геракліт” А позаяк Іван Іов теж не цурався цього жанру поезії, то отець Микола й звів нас. Дозволю собі цитату з однієї пізнішої Іванової епістоли, аби читач міг уявити, наскільки своєрідно склалися стосунки
„До речі, – пише Іов, – упродовж року листувався тільки з Сармою, правда, лиш – час від часу. Для Діда я „поетичний наркоман”, а ти „аполітичний поет”. Але він усе оте пише з любов'ю. Дід перепросився за те, що зі мною „не панькався”. І Діда я люблю так, як і ти!.. Ти знаєш, найстрашніше на білому світі – коли нас по-батьківському і вилаяти не буде кому! Незлобиво, як це вміє робити Дід!” (10.02.1995).
Пригадую, на час нашого знайомства Іван готував рукописа книжки „Чернетка”, якого скоро надіслав мені з нотаткою: „Може, виникнуть зауваження відносно змісту. Себе збоку не видно, але хочеться, щоб це не була „торба” віршів, а щоб простежувався і якийсь внутрішній зв'язок” (8.10.1992).
У картонній течці містилося не менш як зо дві сотні текстів, причому добра половина їх – раки літеральні (інша назва – паліндроми). Упадало в вічі, що так званий „поетичний наркоман” дивовижно плідний, що він завиграшки продукує вірші двостороннього струмування мови. Були серед них речі витончені, одначе й такі траплялися, що збивали з пантелику, бентежили.
Щодо зауму в паліндромотворчості. Це може бути, але не занадто. Якщо у невеликому паліндромному вірші зустрічаються три-чотири слова не-від-світу-цього, то вони тільки інтригують, зацікавлюють. А коли їх десятки в довжелезних „поезах” чи, боронь Боже, в поемах, то читач раз-пораз спотикається спантеличується і, врешті-решт, кидає на півдорозі читати й перегортає сторінки до наступної речі. Це явище об'єктивне і над ним варто замислитись... Та й саме поняття „заум” у паліндромі підлягає перегляду. Ну, й справді: що ж це за нецьогосвітні слова, який це заум – „мауз”, „гурпан”, „ні локинар” – коли це просто перевернуті умні слова: „заум”, „напруг”, „рани колін”... Тобто, вони мають буденний зміст, лише прихований отим перевертом. Хлебников же вбачав у заумові зоряну мову, його заум з якого боку не читай – зміст неземний.
Сьогодні Іван Іов належить до плеяди найцікавіших поетів-паліндромістів України. Серед особливостей його раколітерної манери слід назвати: введення паліндромних фраз і рядків у тканину традиційного вірша, конструювання поетичного рядка з кількох зорово замкнутих паліндромних одиниць, або навпаки – розміщення половини паліндромної фрази в одному рядку, а другої половини в наступному, а також вживання в суто паліндромному тексті елементів зауму та псевдозауму (кодованої мови, яка з вигляду нагадує заум, але зворотнього прочитання відслонює звичайну, загальновідому лексику).
Іван – завзятий мандрувальник, непосида, ловець обріїв... Звичка до мандрів живе в його крові. Мандрував горами й степами, був у Берестечку й Пиляві, блукав острівними та європейськими мегаполісами... І завжди в нього „новин – море безкрає...” Скажімо, у 1996-му разом з фольклорним ансамблем гайнув автобусом до Великої Британії. У Лондоні вештався його вулицями й кварталами, порівнював Темзу з Дніпром – та й заблукав, відстав од свого автобуса. Не знаючи англійської, все ж якось з тамтешніми людьми спілкувався. Через тиждень такого собі „туризму” поет заявився до амбасади України у Великій Британії, щоб повернутися додому. Затим прибув до мене – й удвох сходили до Міністерства закордонних справ, бо Іван зажадав повернути гроші, які наше представництво в Лондоні витратило на його повернення.
Не минуло й року по тій романтичній та багатій на враження придибенції, як козакові запахла нова мадрівочка... Спершу – в Амстердам, де ми, група українських поетів, очікуючи авіапересадки з півдоби прогулювалися старовинними, старанно доглянутими вулицями, не минаючи малолюдних затишних кав'ярень над спокійними плесами численних каналів, а потому, перелетівши Атлантику, опинилися   в   канадському   Едмонтоні   –   там  І.  Іов,  М.  Король,  І.  Лучук,   М. Мірошниченко, М. Сорока та В. Трубай узяли участь у тижневій Міжнародній науковій конференції "Зрима рима", присвяченій проблемам зорової поезії, та в виставці поезографічних текстів (візуалів), стали від України співзасновниками Світової асоціації зорових мов – це відбулося 1997 року. Ми почувалися гордими за свою Україну, за її літературу, лиш одне трошечки гірчило: що досі не маємо свого нобеліата. А може ж таки хтось із нас ним стане? Чом не помріяти!.. Може, буде ним Іван Іов, і це тільки питання часу – звісно, якщо настане час цього питання!..


Передрук: Мірошншиченко М. Ловець обріїв, або Портрет поета в обрамленні степового трикутника // Бористен.– 1998.– №12.– С.13.

Література
Бірюков С. Від бароко до авангарду... і навпаки // Кур'єр Кривбасу. 1997. № 79–80.  С. 39–40.
Мачківський М. У вузлику сяйва, у збанику слова // Апостолів. новини. 1998. 27 жовт.
Мельникова С. І сію слово, а ростуть... жита // Кур'єр Кривбасу. 1997. № 77–78.  С. 167–169.
Соболь В. Чому “Калина по краплині крапле в серце”? // Слово і час. 2001. № 6. С. 58–63.
Стрельбицький М. “А Іван Іов – воїн Авіа...” // Кур’єр Кривбасу. 1999. № 110. С. 172–173.


 14.09.2018
 (7 переглядів)