«Доктор Парадокс» – Віктор Петров (Домонтович)
Разом з
Валеріаном Підмогильним Віктор Петров започаткував жанр українського
інтелектуального роману, а також жанр романізованої біографії. Свої твори він
писав також під псевдонімами В. Домонтович, Віктор Бер, Віктор Петренко та
Борис Веріґо.
Постать
Віктора Платоновича Петрова, народженого в родині священика в Катеринославі
(нині м. Дніпро), напевно, одна з найцікавіших серед української радянської
інтелектуальної еліти першої половини ХХ сторіччя. Наприклад, у передмові до
книги Миколи Чабана «З роду Петрових» (про родовід письменника)
йдеться, що видання стосується «особистості загадкової, якщо не авантюрної, в
котрій сполучалися таланти літератора, філософа, розвідника, археолога». Так
написала професорка Дніпропетровського національного університету імені Олеся
Гончара, докторка історичних наук Ірина Ковальова, яка була особисто знайома з
Віктором Петровим. Його біографія має багато білих плям, досьє письменника в
спецслужбах досі засекречене. А те, що нині відомо про нього, породжує нові й
нові запитання.
Дитинство
Віктора Петрова до 8 років минуло в Катеринославі. Потім родина переїхала до
Одеси, де його батько, кандидат богослов’я Платон Петров, дістає місце
законовчителя в реальному училищі. Хлопець закінчив гімназію, а в 1918 році –
історико-філологічний факультет Університету Святого Володимира в Києві.
Пізніше Віктор Платонович працює в Етнографічній комісії Української академії
наук, потім – директором Інституту українського фольклору АН УРСР.
У 1920-ті
роки Петров приятелює з українськими письменниками-неокласиками, більшість з
яких не уникли сталінських репресій. Під псевдонімом Віктор Домонтович він пише
романи «Дівчина з ведмедиком», «Без ґрунту», «Доктор Серафікус», а під
прізвищем Віктор Бер – філософські та літературознавчі дослідження. Як і
Валер’яна Підмогильного, його називають засновником жанру українського
інтелектуального роману. Також Віктор Петров започаткував жанр романізованої
біографії, видавши романи «Аліна і Костомаров», «Романи Куліша». Крім того,
1930 року Віктор Петров отримав докторський ступінь за наукове дослідження «Пантелеймон
Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість».
1922 року
на запрошення свого друга Миколи Зерова науковець їде викладати у село
Баришівку під Києвом. Там молодик знайомиться з дружиною Зерова Софією, яка
стане його великим коханням на все життя. За однією з версій, саме щоб
врятувати від сталінських репресій кохану і друга, Віктор Петров у 1930 році
почав співпрацювати з НКВС. Але 1935 року Зерова таки заарештовують і в 1937-му
розстрілюють як «ворога народу». Цей факт надав підстави для версії
непривабливої: мовляв, Петров здав друга, щоб бути з його дружиною.
На
противагу цьому можна зазначити: Софія Зерова і Віктор Петров побралися лише
1957 року. І можливо, секретному співробітникові НКВС таки вдавалося п’ять
років рятувати друга, а потім захистити Зерова він уже не зміг. Як і своїх
родичів, православних священиків, долі яких і дослідив Микола Чабан. У книжці
він навів, за словами Ірини Ковальової, «сумний мартиролог арештів,
заслань та смерті багатьох представників роду Петрових та їхніх друзів».
Під час
війни Віктор Петров опинився в окупованому фашистами Харкові, де видавав
літературний журнал «Український засів». А в 1944–1945 роках він – співробітник
Українського наукового інституту в Берліні. За деякими свідченнями, там він
ходив у мундирі німецького офіцера.
До 1949
року професор Петров у Мюнхені викладає етнографію в Українському вільному
університеті, редагує літературно-мистецький журнал «Арка», читає в
Богословській академії патрологію. І навіть пише відверто антирадянське:
«Українські культурні діячі – жертви більшовицького терору». 18 квітня 1949
року Петров із Німеччини загадково зник і лише через кілька років з’явився в
Москві. Це найбільш утаємничений період у житті розвідника. У Київ професорові
Петрову дозволили перебратися лише 1956-го. А до того з Москви летіли скупі на
емоції листи коханій Софії. З’єднали свої долі вони після 35 років знайомства,
на сьомому десятку життя…
У Києві
Віктор Петров улаштувався в Інститут археології. Оскільки відповідні документи
у воєнні роки були втрачені, йому довелося знову захищати докторську
дисертацію. Помер Віктор Платонович у 1969 році. Похований з військовими
почестями на Лук’янівському цвинтарі в Києві. Софія Федорівна Зерова пережила
чоловіка на 16 років, померла 1985-го в 95-річному віці. У Київському архіві
зберігаються понад 300 листів Віктора Петрова до Софії Зерової за 1943–1956
роки.
Твори
Віктора Петрова-Домонтовича до недавнього часу видавалися тільки за кордоном. У
Радянському Союзі – лише кілька монографій, наукових праць. І тільки наприкінці
90-х років минулого століття побачили світ книжки письменника Віктора
Домонтовича й активно видаються останніми роками. Інтерес до особистості
«доктора Парадокса» (як називали професора сучасники) зростає. Творчість
Віктора Петрова досліджують і в Україні, і за кордоном. «І я поклав
свою цеглину у ці дослідження, – каже Микола Чабан, який з 2006 року
працював над книжкою «З роду Петрових», у тому числі в архівах міст України та
Санкт-Петербурга. – Дякую за видання цих матеріалів Києво-Могилянській
академії і особисто В’ячеславу Брюховецькому». Книжка «З роду
Петрових» вийшла у київському видавництві НаУКМА накладом у 200 примірників.
Автор дослідив досі невідомі сторінки з біографії нашого земляка, що
стосуються Катеринослава. У губернському місті минуло дитинство Віктора
Петрова, потім він часто приїжджав на батьківщину до дідуся псаломника Мефодія
Петрова. Рідному місту письменник присвятив роман «Без ґрунту».
Дніпровський
краєзнавець знайшов документи і свідчення про родичів Віктора Петрова, які жили
з XVIII по XX століття. У родинах Петрових панували любов до слова, атмосфера
доброзичливості і допомоги ближньому. «Дід письменника Мефодій Петров
був пристрасний книголюб і часто вголос коментував прочитане. Розмовляв лише
українською мовою», – наводить Микола Чабан спогади одного з родичів.
Краєзнавець розшукав й інших нащадків професора Петрова, які нині живуть на
Дніпропетровщині, в Запоріжжі та Києві. Цікаво, що вони нічого не знали про
свого легендарного родича, поки про нього не розповів наш дослідник. Серед
представників роду Петрових – учителі, інженери, геологи, капітан криголама і
письменниця-фантастка. Пошуки привели й до будинку, який побудував дідусь
Віктора Платоновича і де майбутній письменник провів свої дитячі роки.
Розташований він на вул. Жуковського (нині – Левка Лук’яненка) у Дніпрі. На жаль, у занедбаному
стані. Натомість на вшанування пам’яті видатного вченого і культурного діяча
була б доречною пам’ятна дошка на відреставрованому домі його дитинства.
Наталія
Біловицька
Джерело: https://www.dnipro.libr.dp.ua/pismennik_filosof_vcheniy
Бібліографія
Петров В. Розвідки у 3-х томах / під ред. В. Брюховецького. – К.: Темпора, 2013.
***
Агеєва В. Дзеркала і задзеркалля Віктора Домонтовича // Віктор Домонтович «Самотній
мандрівник простує про самотній дорозі» (романізовані біографії). – К.:
Спадщина, 2012. – С. 3–19.
Агеєва В. Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича.–
К. : Факт, 2006.– 432 с.– (Висока полиця).
Андрєєв В.М. Віктор Петров. Нариси інтелектуальної біографії вченого:
Монографія, Дніпропетровськ: Герда, 2012.– 476 с.
Брюховецький В. Віктор Петров: верхи долі – верхи і долі.– К., Темпора, 2013.
Чабан М. З роду Петрових: матеріали до історії роду письменника В. Домонтовича
(Віктора Петрова).– К.: НаУКМА, 2012.– 81, [1] с.: фото, іл.
***
Автобиография Петрова Виктора Платоновича // Слово і час.– 2002. – №10.– C.
51–52.
Агеєва В. Нова жінка у прозі В.Домонтовича // Слово і час.– 2002.– №10.– C.
25–36.
Корпусова В. В. Петров (Домонтович): етногенетика як свобода самовиявлення //
Слово і час.– 2002.– № 10.– C. 17–25.
Матвієнко С. Опосередковане зізнання: Віктор Петров та його «особа Сковороди»
// Слово і час.– 2002.– № 10.– C. 54–60.
Москаленко М. Про ярлики замість аргументів: (Відгук на статтю Р. Корогодського
«Сюжет для великого роману») // Кур'єр Кривбасу.– 2003.– №166.– C. 168–174.
Рибалко Ю. Психоаналітичні паралелі в творчості В. Підмогильного та В.
Домонтовича: [на прикладі «Повісті без назви» і «Доктора Серафікуса»] // Слово і
час.– 2002. – № 10.– C. 60–68.
Спогади про В. Петрова (Домонтовича) // Слово і час.– 2002.– № 10.– C. 68–90.
