Смолоскип свободи

Історію пишуть історики, але творять її особистості. В кожному часі можна згадати тих, хто присвятив себе служінню рідній землі, своєму народові. Одним із таких видатних синів нашого народу був Макух Василь Омелянович, який на прикладі свого життя і навіть смерті показав, що сила духу вища за силу влади. 

Макух Василь Омелянович народився 14 листопада 1927 р. у с. Карів Рава-Руського, нині Сокальського, району Львівської області у селянській національно свідомій родині Омеляна Макуха та Єви Леуш.

Ще з юних років його світогляд як українського патріота-націоналіста формувався під впливом побожних, національно-свідомих, працьовитих батьків та сусідів Миколи і Петра Дужих (перший – довголітній віце-голова «Просвіти», другий – відомий публіцист, редактор журналу ОУН «Ідея і чин», обидва – провідні члени ОУН). Відвідував читальню товариства «Просвіта», яку очолював Іван Дужий, де мав доступ до патріотичної літератури, спілкувався зі своїми старшими друзями, членами ОУН, від яких перейняв практичні методи боротьби з окупантами краю.

Власне тому, коли у 1944 році західноукраїнські землі повторно захопили більшовики, добровільно став на шлях боротьби з поневолювачами. Доля його склалась так, що вже в листопаді 1944 р. потрапив до рук «енкаведистів». На допитах видав себе за Миколу Христославенка і, скориставшись слушним моментом, утік з пересильного пункту.

Наприкінці цього ж 1944 року добровільно вступив до лав УПА. Ставши повстанцем, боровся хоробро, за героїзм і відвагу неодноразово відзначений подяками. Його призначили до військової розвідки, в якій діяв під псевдом «Микола». Безпосереднім його командиром був повстанець «Завірюха» (прізвище не встановлено). До половини лютого 1946 р. тривав його двобій з окупантами. Захищаючи земляків від грабунків, насильства та провокацій, «Микола» не раз вступав у нерівні сутички з енкаведистами. Довелось декілька разів із боями переходити радянсько-польський кордон аби встановити зв’язок із повстанцями Закерзоння. 14 лютого 1946 року відділ «Завірюхи» отримав наказ перейти кордон. Під час виконання завдання відділ зупинився на хуторі Соснина (біля села Бутини) Великомостівського району. «Микола» разом із повстанцем «Білим» розвідували навколишню обстановку, щоб встановити місце дислокації загону МВС, однак наштовхнулися на радянських прикордонників і вступили з ними в перестрілку. В цій збройній сутичці Василя Макуха поранили – одна з куль спричинила перелом ноги. 15 лютого 1946 р. непритомним він опинився у стінах Великомостівського районного відділу МВС. Було тяжке слідство у Львівській в’язниці № 4 (сумнозвісні «Бригідки») і 11 липня 1946 р. Військовим Трибуналом Львівського гарнізону за статтями 54-1б та 54-11 КК УРСР Макух В.О. був засуджений до 10 років каторжних робіт із обмеженням у правах на 5 років та з конфіскацією належного йому майна (кримінальна справа П-27504). Термін ув’язнення відбував у Дубровлазі Мордовської АРСР та концтаборах Сибіру. 18 липня 1955 року звільнений із ув’язнення та висланий на спецпоселення.

На засланні Василь Макух познайомився з Лідією Іванівною Запарою, родом із Дніпропетровська, жінкою складної долі. Ще коли Ліда була дитиною, померла мама. Батько, Іван Купріянович Запара (до війни був головою юридичної колегії адвокатів), згодом оженився вдруге. Коли німці відступали з Дніпропетровська, захопили багатьох цивільних, переважно жінок і підлітків і відправили на примусові роботи до рейху. Серед бранців опинилася Лідія разом із мачухою Тамарою Степанівною Лук’яновою. Дорогою вони познайомилися з професійними артистами Маріупольського театру, які були зорганізовані в так звану «агітбригаду», яка зі своєю програмою виступала перед німецькими військовиками. Завдяки неабияким вокальним здібностям до цієї бригади потрапила мачуха, а заодно і Лідія. З того часу вона перебувала в цій «агітбригаді», з концертною програмою якої об’їздила Німеччину, Францію, Голландію, а потім до кінця війни працювала офіціанткою в навчальному центрі. На спроби німців завербувати відповідала відмовою. Після закінчення війни Лідія повернулася до рідного Дніпропетровська, але її відразу ж заарештували і за «зраду батьківщині» засудили на 10 років каторжних робіт у віддалених концтаборах Сибіру та 5 років заслання.

Лідія з Василем поступово зблизилися і покохали одне одного. Їхнє кохання перетерпіло перше велике випробування – Лідія захворіла на сепсис, і Василь, щоб врятувати її, в зимову хуртовину на руках поніс до лікаря.

Першою отримала волю Лідія Іванівна. Вона подалася до Дніпропетровська. А Василь Омелянович ще два довгі роки мусив перебувати на засланні і тільки після остаточного звільнення 6 квітня 1956 року переїхав до неї, добудував будинок Лідиної бабусі (зведений ще Іваном Купріяновичем) на вулиці Пожежній, де вони і мешкали до останнього часу. Повернутися в Західну Україну Василь не мав права. Вони побралися, народилося двоє дітей – дочка Ольга в 1958 р. та син Володимир у 1960 році. Тут варто зауважити, що В. Макух довгий час не хотів одружуватися, говорячи: «Усе одно, рано чи пізно, віддам своє життя за волю України, то навіщо створювати сім’ю».

У Дніпропетровську Василь працював у цеху вогнетривів заводу «Промцинк», згодом, за станом здоров’я, влаштувався слюсарем-механіком теплового обладнання, а Лідія працювала кухарем в дорожньому ресторані на вокзалі. Василь увесь час вчився: закінчив дев’ятий та десятий класи вечірньої школи і зробив спробу вступити на навчання до Дніпропетровського університету. Але, довідавшись про судимість за політичними статтями, йому відмовили. 

Макуха дуже засмучувало, що в козацькому краю, на березі Дніпра, не чути української мови. Він не сприймав «совєтської» влади, обурювався з приводу існуючої несправедливості, боляче вражала його русифікація України, приниження української мови. Його дивувало і непокоїло, що коли син Володимир у школі розмовляв українською мовою, однокласники називали його «бакланом» або «бандерою». Постійно стверджував: «Усе це мине, Лідочко! Колись настане такий час, що Україна буде самостійною!». 

Проживаючи в умовах національного безправ’я, Василь Макух багато часу віддавав політичній діяльності. Часто їздив до Львова та Києва для налагодження потрібних зв’язків із однодумцями. Багато листувався з побратимами по неволі, кожен лист закінчував словами: «Слава Україні!». В Дніпропетровську, у його будинку збиралися друзі, які обговорювали вибір методів боротьби за самостійну Україну в нових умовах «розвинутого соціалізму». Він ніколи і ні перед ким не приховував своїх націоналістичних поглядів. Звичайно, все це не могло залишатися поза увагою органів МДБ. За ним і його родиною було встановлене постійне стеження, так званий «негласний нагляд». Саме в цей час Василь Макух скаржився своєму сусідові в рідному селі, що «вороги не спускають з мене ока, підсилають агентів-запроданців, які намагаються «переконати» мене у безперспективності нашої боротьби. Зі свого шляху, обраного ще за молодих літ, я ніколи не зійду».

Наприкінці жовтня 1968 року Василь Макух приїхав до Карова відвідати хвору сестру. З батьками поділився думками про антиукраїнську політику тоталітарного режиму, русифікацію, колоніальне становище України. Писав тоді багато листів своїм друзям із Києва, Нікополя, Дніпропетровська. 3-го листопада несподівано виїхав із села до Львова. Із собою взяв сітку-авоську з трилітровою банкою, загорненою в газету, та декілька яблук. Казав, що у банці яблучний сік, але, як з’ясувалося згодом, там був бензин. У Львові з головного вокзалу десь опівночі від’їхав луганським поїздом і 5-го листопада був уже в Києві.

А Київ у цей час готувався до зустрічі найбільшого більшовицького свята – річниці так званої жовтневої революції. Місто прикрашали портретами «вождів», гаслами та червоними прапорами. Міліція та переодягнені в цивільне «кагебісти» несли патрульну службу, забезпечуючи громадський порядок. Хрещатик був переповнений людьми. І раптом перехожі побачили, як із під’їзду будинку № 27 (біля Бесарабського ринку) вибігла охоплена вогнем постать і проспектом залунали слова: «Геть окупантів!», «Хай живе вільна Україна!». Живий факел, а був це Василь Макух, привернув увагу всіх, хто тоді опинився на Хрещатику. Якась жінка накрила Василя своєю шубкою, міліціонери намагалися погасити вогонь, але це їм не вдалося. Почали грубо розганяти людей, аби було якнайменше свідків цієї безпрецедентної події. Врешті знесилений від болю чоловік упав. Хтось прикрив його шинеллю. Примчала карета швидкої допомоги. В лікарні медики отримали наказ від «каґебістів» – за будь-яку ціну врятувати життя жертви самоспалення. Не тому, що для них воно мало якусь вагу, а щоби вивідати, чи не належав до якоїсь націоналістичної організації.

Лікарям не вдалося порятувати. Василь Макух, так і не прийшовши до тями, 6 листопада 1968 року помер. Свідком цієї події був Микола Мазур, уродженець с. Карова, який саме в цей час як сержант строкової служби військ КДБ ніс патрульну службу на Хрещатику.

У засобах масової інформації Радянського Союзу ніяких повідомлень про самоспалення Макуха не було, але зарубіжні радіостанції 5 листопада ввечері на весь світ повідомили приблизно таке: «Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу і агресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед мужнім вчинком українця-патріота схиляє голову вся прогресивна світова спільнота…».

Вже на другий день після самоспалення Василя до будинку його рідної сестри Параски Осьмиловської в Карові грубо увірвалися співробітники КДБ і розпочали допит. Хотіли будь-якою ціною виявити підпільну націоналістичну організацію, членом якої міг би бути Василь Макух, адже припускали, що на такий мужній вчинок здатен лише член організації, а не окремо взятий патріот України. Параску катували в приміщенні сільської ради, а потім – в райцентрі. Після допитів, як згадував Юрій Осьмиловський, чоловік Параски, їй «відбили нутрощі, вона кілька років плювала кров’ю і станула, мов свічка, ще зовсім молодою…».

У цей же час «каґебісти» вдерлися і до домівки Макухів на вулиці Пожежній у Дніпропетровську. Поводилися зовсім інакше, ніж у Карові. Сказали, що Василь Макух дуже захворів, лежить в одній із київських лікарень, і бажано рідним його провідати. Водночас професійно провели обшук. Лідія Макух разом із кумом Іваном Ципухом подалися до Києва. В столиці їх відразу ж оточив конвой, цілу ніч протримали в якійсь холодній кімнаті, а зранку повезли до моргу. Тоді ж, 6 листопада 1968 р., прокуратурою Ленінського району м. Києва було порушено кримінальну справу за фактом самогубства Василя Макуха. Чим закінчилося слідство – невідомо.

Тіло Василя Макуха привезли до Дніпропетровська. В останню дорогу його проводжали з дому на вулиці Пожежній. Зійшлося багато знайомих і сусідів. Були й переодягнені в цивільне «каґебісти» – фотографували присутніх. Поховали героя на цвинтарі житлового масиву Клочко. Після похорону Лідію Макух знов і знов викликали на допити, цікавилися, чи знає вона, що її чоловік – колишній «бандерівець», уперто намагалися довідатися про його зв’язки, друзів, випитували, хто і коли заходив до них додому. Особливо цікавило слідчих, чи не надають їй часом матеріальної допомоги українські буржуазні націоналісти. Лідію буквально вигнали з роботи кухаря, вона з дітьми залишилася без засобів до існування. Що змогла – спродала, дуже бідувала. І тільки згодом дістала змогу сяк-так влаштуватися на роботу.

Мирон Слука писав: «Він (Василь Макух – Ю.Д.) пішов у свій останній бій, використавши зброю, якої найбільше боялися супротивники, став факелом свободи. Василь Макух заслуговує стояти поруч з іншими національними Героями України. Він не мав права на щастя, але має велике право на пам’ять нащадків». 

Нашим безперечним обов’язком є збереження пам’яті про Василя Омеляновича Макуха та всіх героїв, що віддали життя заради здійснення великої мрії українців про незалежну державу. 

Юрій Денисенко

Бібліографія

Данилюк Ю.З. Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80-ті рр. XX ст.) / Ю.З. Данилюк,   О.Г. Бажан.– К., Рідний край, 2000.– 616 с. 

Про В. Макуха – С. 81, 109–110.

Шейміна Н. М. Опозиційна преса в русі опору ( 1960–1980 роки) / Н. М. Шейміна // Видатні особистості : музейна персоналістика: (Матеріали обл. музейної наук. конф. до Міжнар. дня музеїв та 75-річчя Дніпропетров. обл.) / Історичний музей (Дніпропетровськ) ; упоряд. В. М. Бекетова. – Дніпропетровськ : АРТ-ПРЕС, 2008. – С. 297–306. 

* * * 

Вільний син невільного народу // Сільські новини. – 2015. – 26 листоп. – (№ 47). – С. 1.

Денисенко Ю. Василь Макух – смолоскип свободи / Ю. Денисенко // Січеслав. – 2010. – № 4. – С. 210–214.

Камрад Т. Палаюче серце: [Вшанування пам'яті відомого українського дисидента В. Макуха у Дніпрі] / Т. Камрад // Днепр вечерний. – 2018. – № 81(8.11). – С. 2 :

Свита І. Український Прометей / І. Свита // Днепровская правда. – 2007. – 23 нояб. – (№ 46). – С. 11.

Сидорук А. Василь Макух спалив себе у 1968 році / А. Сидорчук // Сільські новини. – 2013. – 17 січ. – (№ 3). – С. 3. 

Спалив себе в жертву народу: [Про земляка, українського дисидента Василя Макуха, який у листопаді 1968 р. спалив себе на Хрещатику висловлюючи протест проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини] // Наше місто. – 2018. – № 46(15.11). – С. 27

Стешко А. В тот день на Крещатике горел живой факел / А. Стешко // Наше місто. – 2006. – 26 трав. – (№ 73). – С. 3. 

Ясень М. Смолоскипом осяяв хрещату дорогу / М. Ясень // Фермер Придніпров'я. – 2017. – 8 листоп. – (№ 32). – С. 1, 3 : фот.

* * *

Макух Василь Омелянович: [Електронний ресурс].– Режим доступу:

http://archive.khpg.org/index.php?id=1184404827