Лиш росою по нім буде плакати жито…
Понад двадцять років тому на очі мені потрапила скромна афіша. У ній сповіщалося, що в Лоц-кам’янському Будинку культури відбудеться зустріч з останнім лоцманом Дніпра. Заінтригований цим, я подався на зустріч. І не пошкодував. Невисокого зросту, але міцної статури сивий чоловік не примусив себе чекати. Це був Григорій Микитович Омельченко.
Виявилося: Омельченки з діда-прадіда лоцманували на Дніпрі, знали на ньому кожен поріг, більш-менш помітний камінь. Ці безстрашні упокорювачі порожистого Дніпра мужність і відвагу успадкували від предків – запорозьких козаків, для яких водна стихія була мов матінка рідна. Чи не тому так любив спілкуватися з лоцманами Дмитро Іванович Яворницький? Він умів почути в лоцманських переказах (а кожен поріг за століття міцно обростав легендами) гомін нашої героїчної історії. Любив погомоніти з лоцманами і Тарас Шевченко – народний переказ про це записав ще до війни і опублікував у своїй книжці «Місцями запорозькими» (1985) Яр Славутич.
Шану Дніпровим порогами віддали й такі наші земляки, як Василь Біднов, Адріян Кащенко, Павло Козар, Михайло Тарасенко, Олексій Девлад. До речі, про Кащенка. Саме на його творах, дбайливо зібраних у книгозбірні Лоц-кам’янської «Просвіти», і зростав юний Грицько Омельченко, який народився 22 січня 1911 року. Тоді, на початку 1920-х, Кащенкові твори ще не вилучили з бібліотеки, і українські діти спрагло всотували в себе козацьку романтику.
І оживали в юнацькій уяві грізні пороги. Ставали не просто наслідком якихось тектонічних утворень, а часткою історії, часткою долі. І Григорія Омельченка долі – так само. Йому був 21 рік, коли Дніпрельстан перекрив Дніпро і вода затопила пороги. А до цього він устиг і з батьком, і самостійно не раз і не два перетнути їх. Доля подарувала йому і зустрічі з незабутнім Яворницьким.
Зачарований розповіддю про це, я спитав:
– Чому б вам, людині з педагогічною освітою, не змалювати все це у формі спогадів?
– Є така книга. Готова. Називається «Спогади лоцмана порогів Дніпрових».
Я запропонував уривок з неї опублікувати в обласній газеті «Зоря», що було й зроблено 7 січня 1989 року. Але саму книгу тоді не вдалося видати.
Та не з тих він, хто занепадав духом. Адже позаду – війна, випробування якої пройшов із честю. 1946 року Григорій Микитович демобілізувався, став учителювати. А що не терпів неправди, то в часи беріївщини був заарештований за свій протест проти голоду 1947 року, коли в Україні вмирали безневинні діти. І довелося лоцманові «милуватися» краєвидами не рідного Дніпра, а сибірських та далекосхідних річок.
1961 року Григорія Омельченка реабілітували, але якийсь час не допускали до школи. А він прагнув працювати з дітьми і таки домігся свого.
І вийшовши на пенсію, Григорій Микитович Омельченко, як і раніше, лишався непосидющим. Пригадую, як на початку 1989-го ми вибралися з ним до Києва на установчу конференцію Товариства української мови. В республіканському Будинку кіно, де проходила конференція, зал причаєно прислухався до нього. З його уст я тоді вперше публічно почув про те, що Україні потрібен Президент. Ця «єретична» на той час думка згодом набула прав громадянства.
Не було для мене несподіванкою зустріти пана Григорія у серпні 1990 року в Нікополі, а потім і в Капулівці, поблизу святої могили Івана Сірка, де широко святкувалося 500-річчя українського козацтва. Григорій Микитович походжав біля автобусів, що прибули з усієї України, і не міг приховати радісної бентеги і піднесення від розмаху цього сонячного свята. Шкодую, що тоді так і не скуштував лоцманського кулешу, на який запрошував мене увечері Григорій Микитович. Та згодом у нього в садку така нагода випала. До речі, садок Микитовича, можна сказати, – річ меморіальна, бо ж саме тут за адресою: вулиця Яснополянська, 85 у березні 1989 року відбулися установчі збори Січеславського крайового Руху.
А ще він був травник. І зізнавався, що якби не цілющі трави рідного Придніпров’я, то не знає, чи й дожив би до своїх поважних літ – надто багато болячок лишили йому і війна, і сталінські табори.
Усім серцем, сприйняв Григорій Омельченко проголошення незалежності України. Звісно, як і в кожного з нас, не обійшлося без розчарувань, які ми в Україні переживаємо з завидною регулярністю. І все ж цілющою травою для рідної культури вважав національне відродження. З цією надією і жив.
Без сонця не родить жито,
Без вітру вода не шумить,
Без мрії не можна жити,
Не можна нікого любить, –
ці слова сучасного поета Миколи Сома, автора пісні «Мрія», були вишиті на рушнику, яких багато в господі старого лоцмана. Вишивала рушники його дружина Оксана Яківна. Змолоду він керував драмгуртком при «Просвіті», до якого ходила і його майбутня дружина, мати двох його синів Олександра і Володимира.
Свого життя Григорій Микитович не уявляв без громадської роботи. Кілька років він очолював раду ветеранів селища Лоцманська Кам’янка, часто виступав перед молоддю. І географія його виступів була чималенька – окрім нашого Січеслава, Синельникове, Верхньодніпровськ, Новомосковськ, Дніпродзержинськ.
Цілу дюжину років нашого знайомства зі старим лоцманом ми плідно співробітничали. Свого часу я підготував для газети «Прапор юності» його розлогі спогади «Крізь сталінські табори смерті» (друкувалися у червні 1989-го). Там же, 1988-го, вперше опублікував його спогади про голодомор 1933 року, організований червоною Москвою проти України. Ці спогади згодом увійшли до фундаментального видання «33-й: голод» (К., 1991), що його підготували Володимир Маняк і Лідія Коваленко, удостоєні за це видання Шевченківської премії. Спогади Григорія Омельченка увійшли й до збірника Юрія Семенка «Голод 1933 року в Україні» (Дніпропетровськ-Мюнхен, 1993). А спогади старого лоцмана про Дмитра Яворницького мною взято до збірника «Сучасники про Яворницького» (два видання – 1995-го в Дніпропетровську і 2006-го року в Києві). І, нарешті, я замовив Григорію Микитовичу написати спомини про учня Яворницького, дослідника лоцманства Павла Козаря і включив їх до видання «Лоцмани Дніпрових порогів» П. Козаря (1996).
1994 року здійснилася заповітна мрія Григорія Микитовича Омельченка – у його рідній Лоцманській Кам’янці, нарешті, відкрився музей дніпровських лоцманів. Сталося це на день незалежності України 24 серпня за участі міського голови. Музей цей унікальний, такого в Україні більше немає. І всі експонати зібрано невтомною працею старого лоцмана. Так зберігається для нащадків пам’ять поколінь. Книга відгуків музею свідчить про небайдужість відвідувачів. «Дуже цікаво було полинути в минуле старого Дніпра та його хоробрих лицарів-лоцманів, – зробив запис доцент Дніпропетровського національного університету геолог Юрій Шковира.– З великим інтересом поспілкувався з одним із них – Григорієм Омельченком. Спасибі Вам, козаче!»
«13 вересня 1997 року я відкрила для себе новий світ, історію великих синів України – лоцманів.– написала студентка Дарина Бережньова.– Зустрічі з Григорієм Микитовичем я не забуду. Впевнена, що ця унікальна людина – справжній митець, шукач скарбів української минувшини, небайдужий до майбутнього нашої держави».
Григорій Микитович любив розповідати про те, що лоцмани, люди працьовиті, не бідні, на свої кошти збудували в селі школу і церкву. У тій церкві колись служив отець Кость Шарай – великий мученик за нашу українську церкву. Місцевий храм більшовики зруйнували перед самим крахом їхнього режиму – здається, 1984-го. І лише будівля сторічної двоповерхової школи нагадує про те, що шашелі не все пороз’їдали.
Працьовитий рід Омельченків продовжують нині онуки Ігор, Оксана і Ліля; правнуки Мирослав, Руслан і Леонід. Це їм передусім адресував Григорій Омельченко свої книжки «Спогади лоцмана порогів Дніпрових», видану 1998 року у видавництві «Січ», і «Дніпрові лицарі» (вийшла 2000 року у видавництві «Поліграфіст»).
Дніпрові пороги невіддільні від історії українського народу, як і лоцмани, які проводили порогами судна, плоти. Чудово, що серед останніх лоцманів знайшлася людина, котра залишила нам спогади про ремесло, від якого перехоплює подих. Книга «Спогади лоцмана порогів Дніпрових» написана захоплююче, жваво. Ця праця суттєво доповнила книгу Дмитра Яворницького «Дніпрові пороги» (1928). Я вже не кажу про геть забуту книжку Василя Біднова (1919) з такою ж назвою. Про власне лоцманів у Яворницького говориться небагато, а в книзі Г.М. Омельченка цьому присвячена переважна більшість сторінок.
«Спогади лоцмана порогів Дніпрових» цінні в кількох аспектах. Окрім опису тонкощів лоцманської справи, увібрала чимало народних переказів і легенд, пов’язаних з топонімікою краю. Книга, на мій погляд, має чимале виховне значення для молоді: пропагує необхідність фізичного гарту, вироблення в собі таких якостей, як взаємовиручка, допомога товаришеві в скруті. Крім того, написано її українським патріотом, сумлінним краєзнавцем, що побільшує її вагу.
Книга Г.М. Омельченка заповнила істотну прогалину в нашій убогій краєзнавчій літературі. Видати її варто було ще тоді, коли лише заповідалося на національне відродження. Книжка б відіграла свою позитивну роль у процесі нашого самопізнання. Одразу після виходу книжки споминів 1998 року Г.М. Омельченка нагороджено премією імені Дмитра Яворницького. Обидва видання давно розійшлися (друге мало зовсім крихітний наклад – 220 примірників) і невже нема кому подбати про перевидання вартісної книжки. Це треба зробити бодай у рік 100-річчя від дня народження автора.
Мені довелося писати передмови до обох книжок Григорія Омельченка. З ніжністю зберігаю твори з його теплими автографами. На одній з книжок у листопаді 1998-го він, зокрема, написав: «Першому, хто прочитав мій рукописний твір і дав належну оцінку, хто популяризував його в пресі і сприяв його виданню...»
Понині, спогадуючи цього дідуся, думаєш: він часто давав фори багатьом молодим. Скільки ідей, проектів, задумів – хай і нереалізованих! – народжувалося у нього. Йому так хотілося знов почути рев Дніпрових порогів, який він чув змалку. А кому з нас не хотілося би почути, кажучи Шевченковими словами, «Як реве Ревучий»! Його цікавили козацькі повстання на турецьких галерах (сам же був великий бунтівник!). Про себе Григорій Микитович казав: «Тридцять років я боровся за Кам’янку!» Вберегти милу серцю Лоцманську-Кам’янку йому не вдалося: місто невблаганно понадкусювало її зусебіч і унікальне село втратило своє обличчя. Він так і казав – про «знищення з сатанинським остервенінням нашого села. Вони за знищення, я – за збереження!» Він йшов на прю з можновладцями, бо інакше не вмів. Він не мав дрібненького постраху, який роз’їдав інших. Він боровся, бо не вмів чинити по-іншому. Інакше він би сам себе зневажав. У ньому промовляли гени відважних лоцманів, які, помолившись Богу, рушали на роботу, з якої щоразу могли не повернутися. Перед обличчям вічності вони могли бути справжніми, нелукавими. Такий був і він. Маленький на зріст, наш Великий сучасник. Здавалося, ручкаючись з ним, подаєш руку козакам-невмиракам...
А тим часом він старів, глухнув, роки брали своє, тлінне тіло роз’їдали болячки. Але Дух його рвався до бою. Як нам не вистачає Микитовича нині, в роки зневіри й інтелігентського самокопання. Він не сумнівався, чи ж ми тую червону калину підіймемо-підіймемо... Для мене нескорена калина – символ цього чоловіка.
Якось з Кривого Рогу мені потелефонував письменник-краєзнавець, нині лауреат Шевченківської премії Григорій Гусейнов. Він попросив домовитися про зустріч з Гр. Омельченком. І під час тої зустрічі старий лоцман показав нам будинок, в якому працювала патронажним лікарем рідна сестра Лесі Українки Ольга Петрівна Косач-Кривинюк. Мені здавалося: приймаєш естафету у нього. Ми боролися за цей будинок Косачів, аби вберегти його. Я писав статті в обласних газетах, виступав на радіо, телебаченні. Все марно. 2007 року будинку не стало... Пробачте, Старий Лоцмане.
...День народження Григорія Микитовича – 22 січня – завше збігався з Днем Cоборності України. Вся велика родина збиралася разом. Іменинник ділився спогадами:
– Я, мабуть, у предків пішов, – казав він з доброю посмішкою.– Мій прадід Яків Омельченко теж був неспокійний, навіть бунтівної вдачі. Прожив 105 років. І якось ганявся з дрючком за отаманом! Не дійшли консенсусу...
А влітку подвір’я старого лоцмана потопало у винограді різних сортів. Виноградарством він захопився в Болгарії, яку визволяв від фашистів як офіцер-артилерист. З його легкої руки мало не на всій вулиці Яснополянській, на якій він мешкав, розкошує й понині виноград – паростками забезпечив усіх бажаючих.
Григорія Омельченка не стало на початку 2002-го, на 92-му році життя. Його заповітом стали слова з інтерв’ю для газети «Наше місто» на День Незалежності 2000 року: «Державі потрібні добрі лоцмани...».
Микола Чабан
Бібліографія
Омельченко Г. Так з'явилися лоцмани дніпрових порогів. Походження лоцманства // Бористен/Борисфен. – 1997. – № 3. – С.
Омельченко Г. Музей... чи не єдиний у світі / Г. Омельченко // Джерело. – 1998. – 27 листоп. – С. 8.
* * *
Анатолійчук П. Слово про лицаря, загартованого в хвилях дніпрових порогів / П. Анатолійчук // Борисфен. – 1995. – № 4. – С. 16–17.
Дніпровий лоцман долає океан // Бористен.– 2000.– № 9.– С. 8.
Довгаль С. Дніпровські пороги // Україна молода.– 2000.– 27 лип.
Зобенко О. Ніби ковток живої води / О. Зобенко // Зоря. – 1998. – 29 груд. – (№ ).
Матющенко Б. Лоцман... И этим все сказано / Б. Матющенко // Днепровская панорама. – 1997. – 29 июля.
Козленко О. Душа моя поєдналася з порогами / О. Козленко // Вісник. – 2011. – 22 січ. – (№ 3). – С. 7.
Панченко В. Одісея Гомера з Лоц-Кам'янки / В. Панченко // Вісті Придніпров'я. – 2001. – 23 січ. – (№ ) – С. 7.
Поповський А. Лоцманові Дніпрових порогів Григорієві Микитовичу Омельченку : вірш / А. Поповський // Січеславський край. – 2002. – 6 лют. – (№ 3). – С. 4.
Поповський А. 90 років від дня народження Омельченка Григорія Микитовича (нар. 22.01.1911) // Моє Придніпров’я. Календар знаменних дат області на 2001 рік: бібліограф. покажчик / упоряд. І. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2000.– С. 79–81.
Чабан М. Душа відлетіла за пороги // Січеславщина: Краєзнавчий альманах. Вип. 4. Скарби Придніпровського степу / За ред. Г.К. Швидько.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2002.– С. 61–62.
Чабан М. Останній лоцман Дніпра / М. Чабан // Слово Просвіти. – 2002. – 18 січ. – С. 1.
Швидько Г.К. Останній лоцман – лауреат літературної премії // Південна Україна XVIII–XIX століття: Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету. Вип. 4 (5).– Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1999.– С. 296–297.
* * *
Григорій Микитович Омельченко (1911-2002) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://porohy.org/history/grygorij-mykytovych-omelchenko-1911-2002/ (дата звернення 24.12.2020)
