Культурна містифікація на олтарі пам’яті: Історія увічнення постаті Івана Манжури в місті на Дніпрі

Ця стаття народилась із глибин дитячих спогадів автора… Гуляючи в Севастопольському парку, біля якого виріс і мешкаю, вперше бачив великий монумент із військовою символікою, і неподалік від нього – скромний надгробок, єдиний такий у парку, на якому було викарбовано «Іванові Манжурі». І тоді запитав у батьків – «а хто це, Іван Манжура». Через декілька років, уже учень школи № 10, прочитавши проникливі вірші Івана Манжури, прибирав на суботниках біля пам’ятника поетові. Потім була розруха дев’яностих… Сьогодні я радий поділитися своїм дослідженням одного з маленьких куточків мого життя, і життя багатьох городян. Іван Іванович Манжура (1851–1893) – напівзабутий сьогодні, талановитий український поет, фольклорист і етнограф другої половини XIX століття. Яскравий приклад інтелігента народницького типу, він прожив акти-вне, але недовге і нещасливе життя.

Народився 20 жовтня (1 листопада за н. ст.) 1851 р. у Харкові в родині дрібного чиновника зі зубожілих дворян. Після смерті матері, коли хлопчикові виповнилося 5 років, почав блукати зі своїм батьком по місцевостям Харківської та Катеринославської губерній. Покро-вителем і заступником юнака стала його тітка – дружина видатного філолога, професора Харківського університету О. О. Потебні.

Івана Манжуру було прийнято на навчання в Харківську гімназію «за казенний рахунок», проте з 6-го класу був виключений за «непокорность». У 1870–1872 рр. навчався в Харківському ветеринарному інституті як «вольнослушатель», звідки також був відрахований за приналежність «к особому политическому кружку» без права вступу до будь-якого вищого навчального закладу імперії. Після цього Манжура поневірявся по селах і містах Харківської та Катеринославської губерній, ведучи напівжебрацький спосіб життя.

У 1876 р. Манжура добровільно взяв участь у визвольній боротьбі сербів проти турецьких поневолювачів. Був поранений. Повернувшись на батьківщину, в 1884 р. обрав місцем проживання Катеринослав. Мешкав, переважно, в Мануйлівці – слободі на лівому березі Дніпра, навпроти Катеринослава.

У нашому місті Манжура розгорнув доволі активну літературну і фольклористичну діяльність. Він друкувався в газетах «Екатеринославский листок» і «Степь». У 1885–1886 рр. написав казку-поему «Трьомсин-богатир», де описується героїзм і безстрашність запорозьких козаків. Займаючи різні дрібні посади, і дуже часто міняючи місця роботи, Манжура віддавав перевагу бродяжницькому способу життя. Він постійно подорожував по селах і містечках, де уважно вивчав побут і звичаї місцевого населення, записував зразки розмовної мови, пісні, казки, перекази і легенди. Налагодивши зв'язок з Південно-Західним відділом Російського географічного товариства у Києві, Манжура відсилав туди свої численні записи.

У 1889 р. за сприяння О. О. Потебні був виданий основний збірник віршів І. І. Манжури «Степові думи та співи». Ще дві збірки: «З народних уст зібрав и у вірші склав Іван Манжура» (1888) та «Над Дніпром» (1889), а також казки-поеми не були допущені до друку цензурою і за життя автора не публікувалися. Літературний псевдонім Івана Манжури – Іван Калічка.

Манжура зібрав багато цінних етнографічних і фольклорних матеріалів, які були частково надруковані в збірці українських пісень В. Антоновича та М. Драгоманова (1875). У 1890 р. Харківське історико-філологічне товариство видало збірку «Сказки, пословицы и т.п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губерниях И. И. Манжурою», у 1894 р. – «Малороссийские сказки, предания, пословицы, поверья, записанные в Екатеринославской губернии».

Незважаючи на спосіб життя і досить неоднозначну репутацію, в 1887 р. Манжура був обраний дійсним членом Харківського історико-філологічного товариства, а в 1891 р. – дійсним членом Товариства аматорів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті.

Творчість І. І. Манжури отримала в цілому високу оцінку тогочасної критики. Два різні образи Івана Манжури склалися в історіографії: в дореволюційній літературі акцент робився на «страдальницький» образ поета-народника, в радянський час Івана Манжуру малювали ледь не як революціонера-демократа. Характерні визначення з енциклопедій. Відомий словник «Брокгауз и Ефрон»: «Стихотворения Манжуры заключают в себе правдивые описания мало-русской природы и крестьянского быта. Язык их сильный и выразительный. Во многих стихотворениях отразилась бездомная, скитальческая жизнь Манжуры, проведенная в бедности и болезни». «Велика радянська енциклопедія» повідомляла: «Манжура – талантливый поэт-демократ, певец крестьянской бедноты и городских пролетариев, продолжатель традиций Т. Г. Шевченко и Н. А. Некрасова. Переводил произведения Н. А. Некрасова, Г. Гейне и других».

І. І. Манжура раптово помер 3 (15 за н. ст.) травня 1893 р. Його доправили в губернську земську лікарню, де незабаром він помер, і був похований в одній зі спільних могил на території Севастопольського кладовища. Пошуки могили Манжури місцева інтелігенція розпочала лише через два тижні після його смерті; пошуки ці результатів не дали.

На початку XX століття в Катеринославі Івана Манжуру згадували в поодиноких випадках. Великим внеском в меморіалізацію цієї непересічної постаті стала біографічна публікація Миколи Бикова в 6-му випуску «Летописи Екатеринославской ученой архивной комиссии» (1910 р.).

Другий сплеск інтересу до постаті І. І. Манжури відбувся вже в радянський післявоєнний період. Лише наприкінці 1960-х років, за інерцією «хрущовської відлиги», місцева інтелігенція тодішнього Дніпропетровська поставила питання про увічнення пам’яті «поета-демократа».

23 січня 1970 року в Севастопольському парку м. Дніпропетровська був відкритий пам'ятник І. І. Манжурі. Його автори – скульптор Е. Курильов, архітектор Н. Присяжний. Пам'ятник цей став єдиним пам'ятником кому-небудь із похованих тут після ліквідації Севасто-польського кладовища. Цей факт має велике історичне значення в умовах тодішньої історико-культурної ситуації.

Встановлення пам’ятника І. І. Манжурі, ставши історико-культурним фактом доби, одразу породило історичну загадку, яку ми спробуємо проаналізувати в цій статті. Пам'ятник майже у всіх краєзнавчих виданнях фігурує, як встановлений на могилі І. І. Манжури, що, на наш погляд, не відповідає історичній дійсності. Пам'ятник являє собою кенотаф – порожню могилу – символічне меморіальне позначення, встановлене, якщо справжня могила особи відсутня з якихось причин.

Ймовірно, встановлення пам'ятника поетові в 1960-х роках саме в парку при відсутності конкретного місця поховання було б маловірогідним. Тому, на наш погляд, ініціатори його появи свідомо пішли на викривлення історичної правди заради успіху свого культурного проєкту. Тільки в статті М. О. Штейна (Михайла Шатрова) 1972 р. «політкоректно» сказано, що «розшукати точне місце поховання Манжури, на жаль, не вдалося, як не судилося це і друзям по-мерлого відразу ж після його передчасної смерті. Але точно відомо, що поховано Івана Івановича на Севастопольському кладовищі, і цього цілком досить, щоб саме тут, у нинішньому парку вшанувати пам’ять чудовому поету, який в умовах жорстокої епохи щедро збагатив скарбницю української народної культури».

Проте, ініціатори встановлення пам'ятника І. І. Манжурі - журналіст і письменник В. І. Заремба та краєзнавець Ю. Я. Немченко від самого початку позиціонували пам'ятник як максимально наближений до місця первісного поховання поета.

Історія ця розпочалася ще в 1960-х рр., коли в місцевій пресі з'явилася серія публікацій про І. І. Манжуру, в яких ставилося завдання локалізації місць у Дніпропетровську, де бував поет, а та-кож місця його поховання. У 1967 р. у газеті «Прапор юності» була надрукована невелика замітка «Пам'яті Івана Манжури» з сенсаційним твердженням про знахідку «справжнього» місця його могили: «І ось за пошуки взялись дніпропетровські журналісти Володимир Заремба та Юрій Немченко. Вони по краплині збирали все, що стосувалося Івана Манжури, зустрічалися з старожилами, консультувалися з місцевими краєзнавцями, інже-нерами-топографами. Нарешті, їм вдалося встановити справжнє місце поховання поета. Це – пів-денно-східна частина сучасного Севастопольського парку». Надалі з'явилася серія газетних публі-кацій про особу І. І. Манжури, де транслювалася точка зору В. І. Заремби, а справжність могили Манжури подавалася як історичний факт.

У своїй повісті 1972 р. В. І. Заремба зафіксував дану точку зору: «Кілька років вивчали ми архівні матеріали, розпитували старих людей, кому було вже за дев’яносто. […] Ми знали, що поет жив у злиднях, рідних у нього не було, отже, поховати його з лікарні могли на цвинтарі для бідарів. В обласному архіві вдалося розшукати книгу краєзнавця В. Машукова «Спогади про місто Катеринослав», з якої ми дізналися про місце, де ховали бідарів на Севастопольському цвинтарі. Але як його встановити тепер? Адже за ці роки багато що змінилося. [...] Було також розшукано унікальний «План Катеринослава», складений 1885 року інженером Пупирниковим, що дозволило більш точно визначити «бідарську» частину Севастопольської діброви. Це вже був крок до мети. Але остаточно розкрити таємницю поховання І.І. Манжури могли лише старожили. Розмовляючи з ними, ми віднаходили цікаві дані: зокрема, про Лазарівську церкву, з якої того весняного дня 1893 року проліг поетів шлях у безсмертя. Коло звужувалося до кількох метрів. На превелику радість, одна з бабусь виявилася дочкою священика Лазарівської церкви, вона й показала нам залишки цвинтаря й те місце, де був похований поет» (Заремба В. І. Іван Манжура. – Київ, 1972. – С. 182–183.).

Представлений текст, на жаль, не витримує елементарної критики і нагадує газетну статтю в гонитві за сенсацією – «розкрити таємницю поховання І. І. Манжури». Тільки посмішку можуть викликати посилання на відому книгу В. Машукова, в якій дано загальний опис кладовища і взагалі нічого не сказано про поховання Манжури, і особливо на «унікальний» план 1885 р. який дуже «допоміг» в пошуках. На плані Пупирнікова 1885 р. зображений маленький прямокутник кладовища без будь-яких додаткових деталей, і тим більше без вказівки «рангів» ділянок за соціальним статусом похованих. Посилання на відомості про локалізацію Лазаревської церкви, подані як краєзнавче відкриття, і особливо на якусь «стареньку», яка запам'ятала місце поховання Манжури, краще, ніж його пам'ятали друзі поета після його смерті, і «розкрила таємницю місця поховання», звичайно ж, просто несерйозні.

Текст цей написаний у радянський період, коли література про Катеринослав зберігалася в небагатьох бібліотеках, і була доступна вузькому колу «допущених» осіб, і що особливо сумно, написаний із розрахунку на необізнаність читача з елементарними фактами історії міста. Але найголовніше – пам'ятник Манжурі встановлений навіть не на приблизному місці «ділянки для бідних», а майже в самому центрі колишнього кладовища, в місці, де ховали заможних городян – дворян, купців і осіб духовного сану. На наш погляд, під кенотафом І. І. Манжурі, швидше за все, знаходиться могила якогось заможного дворянина або купця.

Все викладене в публікаціях В.І. Заремби щодо місця поховання І. І. Манжури – не більше ніж історична фантазія, яка відповідала «істині моменту». Однак в умовах брежнєвської доби ця фантазія об'єктивно сприяла увічненню пам'яті поета. І це є культурний факт епохи. Цікаво, що після даних публікацій свій різкий протест з цього приводу висловила дочка О. І. Єгорова - Т. О. Суркова-Єгорова. Вона намагалася писати листи в різні інстанції, висловлюючи невдоволення текстами В. І. Заремби. Зауваження дочки найближчого друга і покровителя І. І. Манжури дуже важливі. Вони відрізняються наявністю деталей, відсутніх у будь-якому іншому історичному джерелі. Тетяна Олександрівна навіть підготувала рукопис «Замечания по книге Владимира Зарембы «Иван Манжура» (зберігається в фондах Дер-жавного архіву Дніпропетровської області), який дослідив автор цієї статті в 2008 р. Т. О. Суркова-Єгорова відзначала: «Мне, младшей дочери Александра Ивановича Егорова, прежде всего бросились в глаза вымыслы В. Зарембы, касающиеся моего отца. Домыслы в исторических повестях, к сожалению, допускаются, но вымыслов, искажений событий, необоснованных фантазий – не должно быть. С подозрением отношусь ко многому в книге В. Зарембы. К стр. 5. Посещение Н. В. и М. Т. Быковыми деревянного креста на могиле Ив.Ив. Манжуры. Я со старшими сестрами, помнившими Манжуру, бывала на Севастопольском кладбище (где похоронен в 1903 г. мой отец), но креста Манж. никто из нас никогда не видел, и о нём в семье не слышали. Неправдоподобно также появление так кстати во время посещения Быковыми могилы поющего кобзаря. От матери, Софьи Васильевны Егоровой, я слышала, что как только отец мой узнал о смерти Манжуры, он с кем то из приятелей тотчас отправился в Земскую больницу (ныне им. Мечникова) и на Севастопольское кладбище, но и тогда, по свежим следам, ни от кого из кладбищенского персонала не смог добиться указания, где могила Манжуры. Явно, он был похоронен в общей могиле, как безвестный и безродный, подобранный на улице человек. […] Об ошибках Зарембы я писала в газеты «Днепровская правда», получив отказ, – в «Літер. Укр.», – отказ, в «Прапор юности» и «Литер. газ.», всюду отказ» (ДАДО. – Ф. 6137, оп. 1, спр. 249, арк. 312–312 зв.).

Цікаве й уточнення Т. А. Суркової-Єгорової в її листі до М. О. Штейна (Михайла Шат-рова) від 19 березня 1970 р.: «Кстати: вчера по радио передавали, что возле места, где была Севас-топольская церковь (Лазаревська – прим. авт.), по указаниям столетней старушки, нашли место могилы Манжуры. Но 1) возле храмов хоронили священников и именитых граждан, а не бездомных бедняков. 2) Когда мой отец узнал о смерти Ив.Ив., он с приятелями бросился искать могилу. Неужели тогда кладбищенский сторож не знал места могилы, а через 76 лет его дочь уверенно указала? Явно, – её фантазия» (ДАДО. – Ф. 6137, оп. 1, спр. 249, арк. 130). До цих простих і зрозумілих аргуме-нтів Т. О. Суркової-Єгорової важко що-небудь додати. М. В. Биков – культурний діяч Катеринослава, очевидець подій, близький знайомий і перший біограф І. І. Манжури, зафіксував факт відсутності могили поета ще в 1910 р. і наго-лосив точку зору, згодом озвучену Т. О. Сурковою-Єгоровою. Описуючи «митарства» та стан Манжури в 1892–1893 рр., він писав: «В следующем, 1892 году, Иван Иванович опять очутился в пространстве. Последний запой привел его к заболеванию жестоким плевритом и белой горячкой в третий раз. – Ну, теперь, я уже пришел к вам умирать… Так он сказал знакомым фельдшерам в больнице. Ни Егоров, ни я не знали, где он находится в последнее время. Не знали и того, что он пришел в больницу. Там он больной и считавший себя (совершенно основательно) одиноким, не писал никому из нас. Не писал и Потебне и тетке не писал. Случайно Егоров узнал, что он умер, поехал в земскую больницу и там не могли указать даже места, где он похоронен. В братской могиле вероятно. Сообщили только со скорбнаго листа, что он умер 3 мая 1893 года» (Быков Н. Ив. Ив. Манжура, украинский этнограф и поэт. (1851–1893). ЛЕУАК. – Вып. 6. Екатеринослав, 1910. – С. 36.).

На наш погляд, саме ці свідчення Т. О. Суркової-Єгорової та М. В. Бикова, а не якихось «бабусь», є найбільш вагомим джерелом для вирішення питання про локалізацію поховання І. І. Манжури, ніж художні вигадки пізнішої епохи.

Проте, культурна містифікація, вчинена В. І. Зарембою і Ю. Я. Немченком, стала фундаментом важливої культурної події – увічнення пам'яті І. І. Манжури шляхом установки пам'ятника на довільно обраному місці на колишньому Севастопольському кладовищі. З ініціативи В. І. Заремби була розгорнута відповідна кампанія в засобах масової інформації.

У своїй повісті він згадував: «Про свої пошуки ми розповіли на сторінках обласної газети «Прапор юності», через яку звернулися до скульпторів та архітекторів із закликом створити скульптурний портрет поета. На клопотання обласної письменницької організації, колективу газети «Прапор юності», середньої школи № 10, Дніпропетровська міська рада депутатів трудящих 11 липня 1967 року прийняла ухвалу «Про увічнення пам’яті Івана Манжури». Невдовзі Рада Міністрів УРСР надала ім’я Манжури Дніпропетровській середній школі № 10. В одній з кімнат тут розмістився музей поета-демократа» (Заремба В. І. Іван Манжура… – С. 183).

Рішення міськвиконкому від 11 липня 1967 р. № 459 «Про увічнення пам'яті українського поета-демократа Івана Манжури» передбачало: «Враховуючи клопотання громадських організацій: Дніпропетровського відділення Спілки письменників України, а також колективу викладачів, учнів середньої загальноосвітньої трудової політехнічної школи з виробничим навчанням, виконком міської Ради депутатів трудящих вирішив: 1. Зобов’язати завідуючого міськкомунгоспом т. Ярошен-ка В. Я. впорядкувати могилу Івана Манжури та встановити гранітну поліровану плиту, згідно ескізу. Ескіз виготовити групі художників АХМІ (відповідальний т. Супонін Л. С.) у термін до 1-го серпня 1967 року. 2. Просити виконком обласної Ради депутатів трудящих порушити клопотання перед Радою Міністрів УРСР: а) про дозвіл на встановлення бюста на могилі Івана Манжури; б) присвоїти ім’я Івана Манжури середній загально-освітній трудовій політехнічній школі з виробничим навчанням № 10» (Заремба В. І. Іван Манжура… Вкладка між С. 64–65). Звертає особливу увагу згадка в тексті рішення міськвиконкому «могили Івана Манжури» як встановленого факту.

Отже, в місті з’явилися пам’ятник та середня школа № 10 імені поета. Але цікаво, що ще задовго до цієї історії першим об’єктом, де було увічнено постать І. І. Манжури, стала вулиця. Рішенням міськвиконкому від 4 серпня 1960 р. № 696 новий проїзд було найменовано «вулиця Манжури». Знаходиться вона у селищі Мирне, на південно-західній околиці міста.

І ось наступні наполегливі зусилля групи місцевої інтелігенції увінчалися успіхом. Опис відкриття пам'ятника художньо передано в книзі В. І. Заремби: «І ось 23 січня 1970 року до Севастопольської діброви (так у тексті – прим. авт.) прийшли письменники, школярі, робітники. Минуло 77 років відтоді, як не стало Івана Манжури, і земляки поета вирішили віддати йому свою шану. Спало біле покривало – і з сірої гранітної брили, мов живий, вийшов у сьогодення Манжура. Обличчя його задумливе, ледь-ледь оповите смутком. Руки притискують до грудей дорогоцінний сувій паперу. За задумом авторів барельєфа (скульптор Е. Курильов і архітектор К. Присяжний), це його фольклорні записи, з якими він ніколи не розлучався. Цікавий і надгробок. Він здійснений у вигляді символічної плити-криниці, крізь яку пробивається джерело живої води. І це не випадково. Адже Іван Іванович Манжура все своє життя збирав скарби народної мудрості. Здалеку видно літери: Іван Манжура 1851 1893 Поетові, етнографу вдячні земляки. Довкола могили – кута залізна огорожа, що нагадує селянський тин, з-за якого визирають на вулицю полум’яні мальви й жоржини. Повз такі тини не раз проходив Іван Манжура, записуючи народні перлини» (Заремба В. І. Іван Манжура… – С. 183–184).

Пам'ятник поетові, встановлений у 1970 р., складається з двох частин. Це прямокутна гранітна горизонтальна плита з присвятним написом. Зліва вміщена прямокутна вертикально поставлена гранітна плита, на лицьовій частині якої присутнє рельєфне стилізоване зображення похиленої голови І. І. Манжури з книгою в руках.

Первісно пам'ятник являв собою міні-комплекс: на гранітній плиті була встановлена металева чаша фонтану, на який нерідко прилітали птахи; пам'ятник був огороджений ажурною металевою огорожею. Всі ці елементи були вкрадені в середині 1990-х років.

У 1993 р. в нашому місті з’явилася ще одна локація, позначена в зв’язку з постаттю Івана Манжури. Була відкрита пам'ятна дошка І. І. Манжурі на стіні книжкового магазину (просп. Дмитра Яворницького, 40), розташованого поруч із колишньою книгарнею Єгорова, яку багато разів відвідував Іван Манжура за життя. Дошка являє собою гранітну плиту із зображенням Троїцького собору в Новомосковську, перед яким встановлено бронзову постать Манжу-ри з книгою (автори – скульптор В. Наконечний, архітектор В. Мірошниченко).

Ринкова доба внесла свої доволі сумні корективи… Тепер давно вже немає тут книгарні, а є ресторан, і дошка Іванові Манжурі виглядає доволі екзотично. В дев’яності роки XX ст. пам’ятник у парку прибирали на суботниках учні середньої школи № 10, у тому числі автор цієї статті. Але в середині 1990-х років були вкрадені металеві елементи з пам’ятника. Слава богу, сам пам’ятник уцілів. В останні роки ним опікуються наукові співробітники музею «Літературне Придніпров’я» (відділ ДНІМ імені Д. І. Яворницького), зокрема дослідниця життя поета та його доби Наталя Василенко. Вони організують тут невеликі «суботники», доглядають за пам’ятником.

З плином часу стирається багато часточок історичної пам’яті, які необхідно вивчати та фіксувати. У 2020 р. нарешті розпочалися довгоочікувані археологічні розкопки на території Севастопольського парку, які вже дали значущий результат. На часі меморіалізація території парку – міського пантеону. Справжня могила поета-скитальця Івана Манжури, як ми побачили вище, не може бути локалізована. Але думається, що пам’ятник-кенотаф Іванові Манжурі має зайняти помітне місце в новому меморіальному комплексі.

Березовський І. Поетична творчість Івана Манжури. Манжура І. І. Твори. Київ : Дніпро, 1980. – С. 5. Быков Н. Ив. Ив. Манжура, украинский этнограф и поэт (1851-1893) / Н. Быков // Летопись Екатерино-славской Ученой Архивной Комиссии / ред. А. Синявский. – Екатеринослав : Тип. Губернского Земства, 1910. – Вып. 6. – С. 13-37.

Василенко Н. Є. Автографи Івана Манжури в зібранні Дніпропетровського національного історичного музею / Н. Є. Василенко // Музейний предмет : атрибуція, систематизація, евристичні можливості : зб. наук. праць з проблем музеєзнавства та краєзнавства... / Дніпропетр. нац. іст. музей ім. Д. І. Яворницько-го. – Дніпропетровськ : Арт-Пресс, 2015. – Вип. 12. – С. 173–180.

Василенко Н. Іван Манжура (1851–1893) / Н. Василенко // Сяєво Жар-птиці : атологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров'я (1883–2008 рр.) / упоряд., авт. предм. : І. Прокопенко, Л. Степовичка. – Дніпропетровськ : Ліра ЛТД, 2009. – С. 63–65.

Видатні дослідники рідного краю // Навчальний посібник з курсу «Усна народна творчість»/ В. П. Біляцька. – Дніпропетровськ : Середняк. – С. 93–96.

.