«Чи не той то хміль, що коло тичини в’ється?»

«Особиста біографія Хмельницького настільки ж убога на реалії і безсумнівні факти, наскільки багата на легенди», – так зазначав відомий український історик Михайло Грушевський.

Дійсно, про життя видатної історичної особистості, гетьмана Богдана Хмельницького до 1647 року відомо дуже мало, його біографія надзвичайно скупа, з численними неясностями та неточностями. То й не дивно, що там, де не вистачало відомостей, з’явилися міфи. Втім, вони виникли в народі, як завжди виникають легенди, перекази, казки про якихось незвичайних людей чи видатні події історії. Частина таких легенд народилась і в нашому козацькому краї.  
 

Знайда

Колись давно-давно у нашому краю жив, кажуть, якийсь бідний чоловік. І була в нього дочка-одиначка, та така вродлива, що й словами не передати. Закохався в ту красуню козацький сотник. Любилися молодята таємно, аж поки у них дитя не народилося – синок, значить. Ну що їм було робити?.. Взяли та й підкинули маля одному багатієві в хміль на городі.

Знайшли хлопчика багатієві слуги, прибігли до хазяїна та й кажуть:

– У твоєму хмелю дитина чужа лежить!

– То несіть мерщій її сюди! – гукнув багатій.

Дуже зраділа цій знахідці хазяїнова дружина, бо в неї своїх дітей не було. Взяла вона на руки хлопчика і сказала чоловікові:

– От бачиш, і нам Бог дитинку дав! Нехай же хлопчик зветься Богданом... А чоловік додав:

– Ну, а тому, що знайшли його в хмелю, нехай він буде Хмельницьким!..

Так ото із того хлопчика-знайди й виріс великий гетьман України.

 

Записала С. Романова 1966 р. у с. Сторчовому
Вільнянського р-ну Запорізької обл. від О. Фесуна.

Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини / Упоряд
. і авт. приміт. В.А. Чабаненко.– К.: Дніпро, 1990.– 261 с.: іл.

 

Богдан Хмельницький

Поблизу нашого села* (як їхати на Зелене) є могила, що здавна прозивається Роблена. Переказують старі люди – колись на тій могилі стояла батарея Хмельницького Богдана. Там же таки, біля могили, й хутір його був.

Одного разу на Богданів хутір налетів пан Чаплинський. А Богдан саме у якомусь воєнному поході перебував. Ну і наробив клятий лях Богданові збитків – хутір його спалив, сина забив, а жінку його, Марину, викрав і повіз до Києва, щоб звінчатися з нею. Но тільки архірей не насмілився. «Боюсь, – каже, – Богдана. Розбий, – каже, – його до ноги, тоді повінчаю».

Пішов Богдан війною на пана Чаплинського, та, видать, сили в нього було малувато. Розбив його Чаплинський у бою, взяв у полон і посадив у темницю. Но був у Богдана, у Хмельницького, один вірний товариш з руських... Якийсь повар...

Підкопався цей руський чоловік під темницю, визволив Богдана з неволі, дав йому коня: «Тікай!» – каже.

От і вдався тоді Богдан за допомогою до руських.

А потім Марина зрадила його і перекинулася до поляків. Бачать ляхи, що силою не візьмуть Богдана, то захотіли взяти хитрощами. Підіслали Марину, щоб почастувала його вином. А воно було отруєне. Тільки ж Богдан теж був не з простих. Умочив він у те вино кусень хліба і кинув собаці, собака і лопнув.

Пам’ятник Хмельницькому в Києві поставили. В’їхав він конем посеред Києва та як замахнувся булавою й збив хреста на костьолі... Ну, от на тому місці, де він стояв, і пам’ятник йому воздвигли. 
––––––––––––
* С. Жовте П’ятихатського р-ну Дніпропетровської обл.

 

Записав І. Волошин 1939 р. у с. Жовтому П’ятихатського р-ну
Дніпропетровської обл. від Л.М. Третяка. 

Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини /
Упоряд. і авт. приміт. В.А. Чабаненко.– К.: Дніпро, 1990.– 261 с.: іл.

 

 

Таємниця степової балки

Як підняв Хмельницький козаків і всіх злидарів на боротьбу з польськими панами, то повів їх спочатку не на Жовті Води, а до запорозького прадавнього дуба, що й тепер іще росте посеред Верхньої Хортиці. Тут гетьман і все його військо дали урочисту клятву битися за рідну землю до загину...

А через якийсь там час зупинилися Богданові полки у глибокій степовій балці, де тепер село Жовте розкинулось. Намет гетьмана, кажуть, стояв нібито якраз біля тієї криниці, яку й понині місцеві жителі називають Богдановою.

Незабаром до балки підійшло і польське військо. Перед битвою Хмельницький напився з криниці доброї води – і став у сто крат сильнішим.

Билися наші з панами день і ніч. Тільки під ранок скінчилася битва. Вирубав Богдан шляхту до ноги, а потім наказав козакам зібрати по всьому полі трофеї і знести їх у балку до криниці. Як скидали ті трофеї докупи, то виросла ціла гора коштовностей: золота, срібла, зброї.

– Чи бачите, хлопці, оцю гору? – запитав гетьман у війська.

– Бачимо, батьку! Віддай її нам, будемо паювати!

– Е, ні! – відповів Богдан. – Це народний скарб. Це ж те, що прокляті пани в наших містах і селах награбували. Негоже нам його ділити. Сховаймо його до ліпшого часу.

– Згода! Згода! Згода! – загуло військо.

Отже, вирішивши, знайшли в кручах глибоку печеру, занесли туди скарби, а потім взяли та завалили вхід камінням і землею. А характерники запорожці ще й закляли те місце, щоб не дісталося добро ворогові або якомусь зрадникові.

Сховали повстанці трофеї і пішли далі Україну визволяти. А тут почалися страшенні зливи, і замулився, і зрівнявся з землею завал – і ніхто вже не міг точно вказати, де та печера із скарбами знаходиться. Шукали-шукали її згодом люди Хмельницького, та так і не знайшли.
Із тих пір минуло більше трьохсот років. Обміліла, дуже змінилася степова балка. Надійно береже вона свою велику таємницю.

Записав І. Сербин 1962 р. у с. Жовтому 
П’ятихатського р-ну Дніпропетровської обл.

Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини /
Упоряд. і авт. приміт. В.А. Чабаненко.– К.: Дніпро, 1990.– 261 с.: іл.

 

Скарби Хмельницького

Біля села Жовтого є криниця. Її називають Білою, або Бездонною. Ніхто ще в ній дна не діставав. Знаходиться вона в балці, яка колись була дуже глибока, із трясовинним долом. Не можна було там ні пройти, ні проїхати.

Коли козаки на чолі з Б. Хмельницьким розбили тут польське військо й добули багато коштовностей, то гетьман наказав усі скарби сховати в тій балці. Викопали на схилі, біля самої води, печеру глибоку і вкотили туди віз із золотом. А потім замурували печеру. За п’ятнадцять кроків від цієї печери викопали другу і замурували в ній, повісивши на гаках, доро¬гий одяг. А щоб він не псувався, то під ним поставили два казани з оливою.

Тепер балка замулилась, затяглась землею – і сліду від печер не стало. Є, кажуть, у Дніпродзержинську один старий-старий дід, який буцімто знає, де знаходяться печери і як їх відмурувати. Але де живе той дід і як його прізвище, не відомо. 

Записав І. Сербин 1962 р. у с. Жовтому 
П’ятихатського р-ну Дніпропетровської обл.

Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини /
Упоряд. і авт. приміт. В.А. Чабаненко.– К.: Дніпро, 1990.– 261 с.: іл.

 

Скарби Богдана

Кажуть є на Дніпропетровщині місце, де сховано незліченні скарби Гетьмана. Коли Богдан Хмельницький із козаками розбили польське військо і добули багато коштовностей, то він наказав усі скарби сховати у балці біля Білої, або Бездонної криниці. Ніхто ще в ній дна не дістав. Мала трясовинне дно: не можна було там ні пройти, ні проїхати.

Викопали козаки на схилі, біля самої води, печеру глибоку і вкотили туди віз із золотом. А потім замурували печеру. За п’ятнадцять кроків від цієї печери викопали другу і замурували в ній, повісивши на гаках, дорогий одяг. А щоб він не псувався, то під ним поставили два казани з оливою.

Тепер балка замулилась, затяглась землею – і сліду від печер не стало. Живе, кажуть, досі у Дніпродзержинську один старий-старий дід, який буцімто знає, де знаходяться печери і як їх відмурувати. Але, де живе той дід, і як його прізвище, не відомо.

Наталя Писарева http://vsviti.com.ua/ukraine/47795

Чи не той то хміль, що коло тичини в’ється? Чи не той то хміль, що коло тичини в’ється?  Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б’ється. Гей, поїхав Хмельницький ік Жовтому Броду, –  Гей, не один лях лежить головою в воду. – Не пий, Хмельницький, дуже той Жовтої Води: Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди. – А я ляхів не боюся і гадки не маю, За собою великую потугу я знаю, Іще й орду за собою веду: А все, вражі ляхи, на вашу біду. Утікали ляхи – погубили шуби... Гей, не один лях лежить, вищиривши зуби! Становили ляхи дубовії хати,  Прийдеться ляшенькам в Польщу утікати! Утікали ляхів де якії повки,  Їли ляхів собаки і сірії вовки... Гей! Не дивуйте, добрії люде, Що на Вкраїні повстало. Там за Дашевим, під Сорокою, Множество ляхів пропало. А Перебийніс просить чимало –  Сімсот козаків з собою. Рубає мечем голову з плечей, А решту топить водою: «Ой пийте, ляхи, води калюжі, Води болотянії, А що пивали на тій Вкраїні Вина та меди ситнії». Дивуються панки, вражії синки, А що козаки вживають. Вживають вони щуку-рибаху Ще й соломаху з водою. Ой чи бач, ляше, що наш Хмельницький На Жовтім Піску підбився. Од нас, козаків, од нас, юнаків, Ні один панок не вкрився. Ой чи бач, ляше, як козак пляше На сивім коню горою. З мушкетом стане, аж серце в'яне, А пан од жаху вмирає. Ой чи бач, ляше, що по Случ наше, По Костяную могилу.  Як не схотіли, забунтували Та й утеряли Вкраїну. Ой та зависли пани, зависли, Як чорная хмара на Віслі. Не допустимо ляхви із Польщі, Поки нашої жизності. Гей, ну, козаки! Гей, ну у скоки Та заберімося в боки! Загнали панів геть аж за Віслу, Не вернуться і в три роки. Костомаров М.I. Богдан Хмельницький: Історичний нарис:  Для серед, та ст. шк. віку / Упоряд. і передм. В.О. Замлинського.–  К.: Веселка, 1992.– 93 c.: іл.– (Гетьмани України)

 

Титульна ілюстрація 
// https://myukraine.org.ua/bohdan-khmelnytsky/