Олесь Завгородній: поет-патріот, поет-романтик

Завгородній Олександр Сергійович

  • 25 січня 1940 – 28 січня 2018 |
  • Місце народження: м. Кам’янське (Дніпродзержинськ) |
  • поет, перекладач, лексикограф

Олесь Завгородній, поет-громадянин, тонкий ніжний лірик, прискіпливий перекладач, був наділений даром тонко й глибоко відчувати слово, його сутність і душу.

Понад тридцять книг «на рахунку» Олександра Завгороднього: п’ять власних поетичних збірок, все інше – переклади з естонської, фінської, литовської, шведської, французької, російської, польської, іспанської мов. З естонської та фінської – він був чи не єдиним перекладачем в Україні. Двічі – 1975 та 1989 рр. нагороджений естонською премією імені Юхана Смуула, а 1996 року йому присуджено премію імені М. Рильського в галузі художнього перекладу. О. Завгородній був наділений даром тонко й глибоко відчувати слово, його сутність і душу. Був – тому що 28 січня 2018 року поет покинув цей світ. Залишилися його вірші, його сад, його рідні та друзі, які ще довго зберігатимуть спогади про поета-патріота, поета-романтика, Людину.

Олександр Сергійович Завгородній народився 25 січня 1940 року у місті Дніпродзержинську, і завжди відчував дискомфорт від назви міста, але дочекався, коли місту таки повернули історичну назву – Кам’янське. За деякий час родина переїхала до Криничок, згодом до Любомирівки, а з 1949 року оселилась у Дніпропетровську. Війна зачепила раннє дитинство поета і навіки залишила свій слід у його пам’яті та душі. Пізніше ця тема не раз звучала в його творчості. 

Що за пам’ять – 
Пам’ятаю ватри 
змалечку до нинішнього дня. 
І були вони сумні й веселі, 
і були вони, немов криваві – 
часто згадую оту, що в сорок третім 
(кілька років мав тоді від роду): 
все тоді мені здавалося червоним, 
вся кімната – шиби, стіни, двері... 
Світ увесь немов тоді палав – 
кілька днів палахкотіли склади 
(згодом про оце розповідала мама). 
І відтоді
що за пам’ять маю – 
пам’ятаю ватри, 
пам’ятаю...

До школи Олесь пішов 1947 року ще в Криничках, у Дніпропетровську закінчив повну середню школу. У зросійщеному місті зріс щирим українцем, патріотом, адже в сім’ї любили й шанували рідну мову. Батько, Сергій Олександрович Завгородній, тоді вже відомий письменник, створив у родині національ¬ну духовну ауру, культ української мови. Олесь Сергійович згадує, що ніколи батько не говорив удома чужою мовою – лише рідною.

Після школи юнак деякий час працював різноробом, потім токарем на заводі імені Леніна. 1965 року Олесь Завгородній закінчив Дніпропет¬ровський університет за спеціальністю українська філологія і пішов на журналістську роботу. Працював у районних і багатотиражних газетах Васильківки та Придніпровська.

Вірші Олесь Сергійович писати з юних літ, в родині писали всі – його двоє братів і сестра теж стали журналістами та літераторами. Ще в студентські роки юнак відвідував університетську літстудію «Гарт», друкувався в обласних газетах, журналах «Дніпро» та «Прапор».

У рік закінчення ним університету в Дніпропетровську вийшла колективна збірка юних поетів «Молода пісня», куди увійшла ціла низка віршів Олеся. Юнацька жага діяння, разом із тим доросле ставлення до життя, його одвічних цінностей, тонкий ліризм, філософські нотки характеризують ці поезії про пам’ять війни й мамині сивини, свіжий хліб і холодну воду, велич Дніпра та українську пісню, перший сніг і самотній осінній соняшник.

Рецензенти відзначали образність, динаміку, музикальність віршів молодого поета, його філологічні знахідки: «Світанок – це світла танок». Деякі з цих віршів увійшли пізніше до його окремих збірок.

Подумати тільки – 
Бачимо зорі! 
Як очі далеко бачать! 
Та чому, буває, 
Не помічаємо, 
Як поряд 
Людина плаче?

Естонською Олесь Сергійович зацікавився ще в дитинстві – в Любомирівці відбував практику студент сільськогосподарської академії естонець Ян – чужа мова викликала зачудування, бажання її осягнути. Вчив самотужки, пізніше вже студентом вивчав французьку, іспанську, польську, перекладав із них.

1966 року в поетичній антології «Розмова з глобусом» були надруковані кілька віршів Олеся Завгороднього у перекладі естонською мовою Гаральда Раяметса. Того ж року він був у Києві на творчому семінарі, спілкувався з Павлом Тичиною, якого вважав найліричнішим українським поетом і від якого почув, що в Україні немає жодного перекладача з естонської мови.

1968 року у київському видавництві «Молодь» побачила світ перша поетична збірка Олександра Завгороднього «Радію людям». Крім власних віршів сюди увійшли і переклади з французьких та іспанських поетів: Поля Елюара, Федеріко Гарсіа Лорки, Робера Десноса.

Рік той для Дніпропетровщини був насичений подіями, складний, бурхливий, драматичний. Компартійна верхівка розгорнула широку кампанію шельмування книги Олеся Гончара «Собор» – усі, хто посмів подати голос на її захист, зазнали утисків. Сергія Завгороднього, який очолював обласну спілку письменників з 1966 по 1968 рік, достроково усунули з цієї посади. Сини його теж були покарані, Олександр з ярликом «українського націоналіста» ніяк не міг знайти роботу. Допоміг Дмитро Павличко, написавши до естонської Спілки письменників та домовившись про творчий обмін молодими літераторами між Україною та Естонією.

З 1968 по 1972 (остаточно повернувся в Україну 1974 року) Олесь Завгородній жив у Естонії. Випадкові заробітки давали засоби для прожиття, вагомо допомогла Спілка письменників Естонії.

Деякий час Олесь Сергійович мешкав у відомого перекладача, раніше згадуваного Г. Раяметса, з яким уже раніше листувався. Той бував в Україні, досконало опанував мову, перекладав естонською Лесю Українку, Т. Шев¬ченка, І. Франка, М. Рильського, Д. Павличка, Є. Гуцала, Ліну Костенко. В Естонії його називали «королем перекладу» за високу точність і досконалість в роботі, надзвичайну вимогливість до себе, велику відпо-відальність перед словом. Олесь тоді багато чому навчився від колеги.

Молодий поет вдосконалював мову, перекладав, у травні 1969 року на сторінках «Літературної України» було опубліковано переклади віршів Юхана Лійва. Цей естонський поет справив на Олеся Сергійовича велике враження своєю трагічною долею, глибинною поезією, на все подальше життя став одним із найулюбленіших поетів. О. Завгородній із тих пір переклав близько п'ятдесяти його віршів, хоч це й нелегко давалося. Продовженням перекладів з улюбленого поета став цикл власних віршів – «Монологи Юхана Лійва».

– Це наче те, що я сам відчуваю, коли думаю про нього, – говорив Олесь Завгородній.

Листопад... А падати вже нічому – 
ще у жовтні інквізитори-вітри. 
У повітрі вирви риє відчай, 
у повітрі – гайвороння крик. 
Я давно тиняюся по світу, 
у волоссі – ще ні сивини. 
Тільки серце почало сивіти: 
о свободо, хоч на мить майни!

Тоді ж Олександр Сергійович підготував естонською мовою збірку Лесі Українки «Досвітні вогні», яка вийшла 1971 року в Естонії, а спектакль «Лісова пісня» у його перекладі поставив талліннській «Молодіжний театр».

Завдяки Олесеві Завгородньому український читач познайомився з цілим шерегом естонських письменників, серед яких: Юхан Саар, Ено Рауд, Пауль Куусберг, Яан Кросс, Антон Хансен-Таммсааре. Їхні повісті, романи, оповідання, вірші, а також старовинний естонський епос «Калевіпоег», народні казки, приказки, прислів'я були надруковані українською мовою у видавництвах «Дніпро» та «Веселка» окремими книгами, частина на шпальтах газети «Літературна Україна», журналів «Всесвіт», а згодом «Кур'єр Кривбасу» та «Роксоланія». 1975 року за цю перекладацьку роботу О. Завгороднього вперше відзначили премією імені Юхана Смуула. Другу таку ж премію він одержав за переклад роману Яана Кросса «Імператорський божевілець» та книгу для дітей Ено Рауда «Муфтик, Підчеревичок та Мохобородько».

Двічі – у 80-х та 90-х роках на запрошення Інституту культурних зв'язків Фінляндії побував письменник у цій північній країні, їздив до Лапландії на батьківщину письменниці Катрі Вала, творчістю якої цікавився і яку перекладав. Видав збірку «Фінські прислів'я та приказки», а пізніше – «Фінські народні казки», роман Алексиса Ківі «Семеро братів». Творчістю останнього Олесь Завгородній захопився ще в 1970-х роках. Тоді ж переклав кілька його поезій, видрукував «Пісню мисливця» у збірці «Передчуття», що вийшла 1979 року у видавництві «Веселка».

Над перекладом роману «Семеро братів», своєрідним за стилем, написаним архаїзованою мовою, довелося працювати майже два роки. Роботу було завершено на початку 1989-го, ще через два роки з видавництва «Дніпро» перекладач отримав верстку роману. Лише наприкінці 2004 року ця книга була видана, але вже у львівському видавництві «Кальварія».
Олесь Завгородній також перекладав із литовської, шведської, польської, французької, іспанської та інших мов. Ці переклади неодноразово друкувалися в різних періодичних виданнях. Літературні критики відзначали високу якість його перекладів, надзвичайну вимогливість до своєї роботи.

Олександр Сергійович належав до людей, які трепетно і навіть побожно ставляться до мови як найбільшого надбання людської цивілізації Він не просто передавав зміст твору, а відбирав із усього мовного багатства саме ті слова, які найточніше, найбільше відповідають створеним образам, максимально наближають переклад до оригіналу; це вже не тільки кропітка робота, це – мистецтво, яке ставить перекладача врівень із автором, робить його співавтором, творцем.

Олесь Завгородній був одним із найкваліфікованіших перекладачів художньої літератури, як поет він – глибокий і тонкий лірик. Його поетичні збірки з'являлися нечасто – «Радію людям» (1968), «Перевесло» (1986), «Із подиву і подиху» (1989), «Життя мойого птах» (2004), Лет (2011).

Ніби не так уже й багато... Та коли розгортаєш ці невеликі за обсягом книжки, розумієш, скільки думок і образів можна вкласти в кожне слово, коли слова не просто матеріал для будівлі речень. У поета слова – живі, мають своє обличчя, голос, забарвлення і найважливіше – душу. Кожне з них на своєму місці й говорить на повен голос, а всі разом створюють яскраву поліфонію. Для нього характерна образність поезій. У поетичних мініатюрах – картини епічного масштабу, епізоди особистого життя набувають загальнолюдського змісту й філософського звучання.

Війна повік не кінчиться для мене, 
хоч я не був ніколи на війні. 
На всій землі Вічні вогні 
палають у мені, 
палають у мені 
недремно.

На відміну від поетів, які пройшли шляхами Великої Вітчизняної, О. Завгородній не описував конкретних епізодів, не називав імен – він не мав фронтових спогадів. Для нього війна – це прокляття людства усіх часів і народів. Йому боліло від того, що «Підступно Ольга звоювала Іскоростень», поета мучила думка: 

... що робив я 
6 серпня 1945 року, 
коли над Хіросімою гриб спалахнув? 
Може, сміявся чомусь тієї миті?

Його серце там, де сльози, кров невинних – у палаючому В'єтнамі, в Лівані, Анголі. Він вірив, що люди врешті-решт схаменуться.

Вірю:
колись народи 
поженуть до могили війну. 
Ні слова не промовлять, 
та мовчання
буде страшніше від усіх проклять.
І на могилі пакіл не осиковий заб'ють –
багнети усіх армій.

Україна, Дніпро, мати – ось три образи, які завжди жили в серці поета, доповнювали один одне і зливалися воєдино.

Надивляйтесь, надивляйтеся на матерів,
закарбовуйте бодай найменшу рисочку.
Я б, здається, море перебрів
чи злетів би до самого місяця,
аби тут, далеко від Дніпра,
хоч на мить сяйнув би образ рідний,
аби голос хоч на мить прилинув...
Прислухаюсь,
чую тебе, ма.

Тема патріотизму, любові до України, синівського обов'язку перед рідною землею та матір'ю – одна з головних у творчості Олеся Завгороднього. Особливо голосно звучить вона в період «внутрішньої еміграції» поета. Про це свідчать не лише оригінальні твори, а й переклади: «Батьківщина» Ральфа Парве, «Ця земля» Рімантаса Ванагаса, «Про землю і про народ» Марта Рауда... Жити для рідної землі, працювати для її щастя – сенс буття поета.

Хай доля буде, 
як і є – 
негаласлива.
І завше рідний край живе 
усім на диво.

Рідна земля й рідне слово – єдині, а Слово – найбільше диво в світі. Звідси і гімн рідній мові:

Словотвір – 
дивотвір, 
чаротвір
української мови.

Поет схилявся перед кожним словом, вслухався, і вони оживали:

Читаю  ш е л е с т  – 
шелестить ковил, 
к о л и с к а  і  к о л и с ь – 
в одному колоскові.

Рідняться, мабуть,
Ж у р а в л і  й  ж у р а,
В і т р и  і  в і т и,
В е с е л о  й  в е с е л к а.
Сприймаю слово  г о р е  – мов гора,
а слово  с м е р т ь  –
немов у серці  с м е р к л о...

Сенс людського життя, щастя й горе, кохання і дружба – теми, що також хвилювали поета. Про це можна говорити багато. Але найбільше душі, ліризму, трепету та болю в поезіях, присвячених природі. Птах, річка, дерево, дощ, сонце, квітка – живі істоти: «юний гай», «джміль басовитий протирає очі собі і днині», «пручалося гілля», «дерева бездомні», «і очі річки з мовчазним докором незрячо дивляться на світ», «земля зажуриться», «мружаться ружі», «осені слова злітають з уст»...

Ритмічність, алітерація створюють особливу мелодійність вірша: «у повітрі вирви риє відчай», «Яка пороша! Мов запрошує», «загаявся у літі юний гай», «нагримав грім», «Дивіться, віт одвічні вигойди», «струна слов’янства славна», «запрошую тебе на запорошини», «Провесінь... Просинь аж просить». Соковита добірна мова поезій виграє й за рахунок використання неологізмів: тишовінь, неокрай, вітровіння, небомрій, листолет, вітер-шибковгин, наокіл...

Українська мова – одна з найбагатших у світі, має величезну кількість синонімів; укласти синонімічний словник – мріяв Олесь Сергійович. З 1993 року він серйозно взявся до цієї роботи: ретельно працював над словниками, художніми творами класиків і сучасників, збірками фольклору, дослухався до розмовної мови і усюди вишукував, відбирав слова-синоніми, і сам створював неологізми, адже досконало знав закони словотворення. Не раз добірки синонімів до того чи іншого слова, підготовлені письменником, друкувалися на сторінках газети «Літературна Україна», журналів «Бористен» та «Кур'єр Кривбасу». До деяких слів він знайшов до тисячі синонімів як, наприклад, до слова «говорити». До кожного синонімічного ряду поет написав вірш-мініатюру.

Балакати, базікати, товкти, 
заводити, шпинячити, лупити, 
морочити, торочити, густи... 
А час давно, панове, щось робити!

Не один рік Олесь Завгородній працював літературним редактором в обласній педагогічній газеті «Джерело». Мріяв на додаток до неї випускати книжечки-«метелики» – найкращі твори письменників-краян, у першу чергу забутих і маловідомих, а також методичну літературу для вчителів. 

Письменник завжди мав активну громадянську позицію, з великою радістю сприйняв переміни в суспільстві наприкінці вісімдесятих, з головою кинувся в політику, вступив до Руху, а восени 2004 року гаряче підтримав опозицію. Боліло йому, що така ще немічна та квола українська держава, і народ не усвідомлює себе як націю. І за мову рідну вболівав: «Тьма-тьмуща людей, знаючи мову, соромляться говорити нею». Вважав, що неможливо стати письменником без глибокого просякнення національним духом.

Олесь Завгородній – поет, перекладач, лінгвіст, громадянин. Високоосвічена, інтелігентна і духовно багата людина, він болісно сприймав духовну порожнечу та убозтво, зате доброзичливо ставився до поетів-початківців, завжди допомагав, радив, підтримував. Часто повторював: «Треба обов'язково показувати написане компетентним людям. Коли роками пишуть і ховають, потім, як правило, стають графоманами».

Ще поет любив згадувати, як у студентські роки виступав у баскетбольній філфаківській збірній. Тоді ж кілька разів улітку велосипедом подорожував до Києва. А 1963 року взагалі здійснив велотурне: Дніпропетровськ – Запоріжжя – Таганрог – Ростов-на-Дону – Харків – Полтава – Київ – Дніпропетровськ.

У зрілих літах любив проводити вільний час на дачі побіля мальовничої Орелі. Працював у садку, восени збирав по гаях шипшину, а ще був завзятим досвідченим грибником. 

Він міг написати ще багато віршів, зробити нові переклади, посадити молоді деревця… 

Десь літає птах мого життя.
Я не знаю – високо чи низько.
Може, в сизі падає жита,
Може, над проваллям чорним висне.
Я не знаю...
Віриться мені –
на Вкраїні упаду напевне.
Припаду до рідної землі,
і земля пригорнеться до мене.

 

Титульне фото Б.Ковтонюка 

 

Створено: 24.05.2018.
Редакція від 24.10.2018.
Ірина Голуб

Завгородній Олександр

Бібліографія:

Завгородній О.С. Радію людям: Поезії.– К.: Молодь, 1968.– 59 с.
Завгородній О. Перевесло: Поезії.– К.: Молодь, 1986.– 80 с.
Завгородній О. Із подиву і подиху: Поезії.– К.: Радянський письменник, 1989.– 111 с.
Завгородній О.С. Життя мойого птах: Поезії, переклади.– Дніпропетровськ: Ліра ЛТД, 2004.– 171 с.
Завгородній О.С. Лет: Поезії, переклади, вибране з української синоніміки.– Дніпропетровськ: Ліра, 2011.– 364 с.: ил.
***
Андрішко О.М. Олександр Сергійович Завгородній / О. М. Андрішко, І. С. Попова // O, alma mater, зоре світанкова!: Нариси / ДНУ ім. О. Гончара.– Дніпропетровськ: Пороги, 2009.– С. 33–35.
Голуб І.С. Земля і небо Олеся Завгороднього // Слово про літературу та письменників Придніпров'я: Нариси та есеї.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 348–354.
***
Голуб І.С. У Завгородніх, у пташиному раю // Свята справа-XXI.– 2008.– № 1/2.– С. 61.
Гринько К. Легенда про сонцеокого поета // Джерело.– 2010.– № 5/8 (лют.).– С. 15.
Ковальчук Т. «Любив до болю і людей, і землю» // Вісті Придніпров'я.– 2018.– № 9 (8.02).– С. 6: фот.
Мартинова С. Свобода бути, і свобода говорити: [історія дисидентського руху на Дніпропетровщині в 60–80 роки] // Експедиція XXI.– 2010.– № 4.– С. 10–11.
Олесь Завгородній: поет і перекладач // Джерело.– 2010.– № 5/8 (лют.).– С. 15.
***
Завгородній Олександр Сергійович / Інтерв`ю Олеся і Тамари Завгородніх 3 квітня 2001 року; взяв В.В. Овсієнко 05.04.2008 // http://museum.khpg.org/index.php?id=1207419461
Ковтонюк Б. «Неправильно» вихований син: Із книги «Унікальні люди Придніпров’я» (2017) // https://bkovtoniuk2.io.ua/s2625397/nepravilno_vihovaniy_sin
Ковальчук Т. Любив до болю і людей, і землю // https://vesti.dp.ua/lyubiv-do-bolyu-i-lyudej-i-zemlyu/