Тимошенко Яна Петрівна
Яна Тимошенко. Територія неможливого

Мені близькі — креативні, сміливі та нестандартні в судженнях і вчинках. Вони освоюють свої професійні території настільки не очікувано, що на перший погляд їхні компіляції часів, героїв, ідей здаються неможливими. Але, усе неможливе є можливим, необхідно лише діяти.

Під час спілкування з такими особистостями, трапляється обмін думками навзаєм і ти починаєш не тільки замислюватися над деякими речами глибше, а й легко знаходиш відповіді на запитання, що турбували тебе й уявлялися неймовірно складними.

Гірник, Санчо-Панса, вибухова енергія

Вона народилася на Донеччині, у маленькому шахтарському містечку із символічною назвою Гірник. Батько — інженер, мати — бухгалтер. Усе життя міста й родини точилося навколо шахт. У ті роки в Гірнику був майже комунізм: інфраструктура давала всі необхідні умови для життя та розвитку. Виховувалася Яна на зразках віри у світле майбутнє та єдину союзну державу. І коли дівчина виступала на політінформаціях, завжди була сповнена гордості, що народжена саме тут, а не в далекій Америці, де «жорстоко» керував Рональд Рейган.

«Неможливо відповісти, що цікавило більше. Навчалася я відмінно, мала широке коло захоплень, тому визначитися з майбутнім шляхом було важко. Найбільш впевнено та яскраво, із самого дитинства, проявилися організаційні здібності. Я завжди і всюди була лідером, мені подобалося якимось цікавими і творчими справами захоплювати однолітків. Років у 10–11 я, зі своєю подругою, яка була начебто Санчо Панса, малювала мапи, закопувала «скарби» і влаштовувала для двох команд гру-пошук. Або, одного літа розмалювала зверху донизу стіни свого під’їзду в п’ятиповерховому будинку. Були в програмі захоплень і «Веселі старти», і театральні вистави, і зроблені власноруч грамоти та медалі».

«Поставте мені двійку!», яєчня на півгодини, вільне плавання

— Школа була 9-ти річною, а потім або навчайся далі в середній школі, або вступай до середнього спеціального навчального закладу. Як відмінниця я мала можливість вступити без іспитів в усі технікуми, крім педагогічного й медичного, де треба було здати на відмінно один екзамен. Мати запропонувала спробувати вступати, щоби перевірити знання, у педагогічне училище, але продовжити навчання в середній школі в будь-якому випадку. Обрано було Педагогічне училище в тодішньому Дніпропетровську (зараз Дніпровський педагогічний коледж ДНУ імені Олеся Гончара). У цьому місті, до речі, навчалися й батьки. Але виявилося, що моїх шкільних знань, набутих у школі маленького містечка, на відмінний бал було недостатньо. У школі я швидше мала тяжіння до точних наук, виборюючи призи на математичних олімпіадах. Що стосується написання творів, то розкриття теми в мене завжди було на відмінно, а ось граматика погана. Під час вступного іспиту за написання диктанту я отримала «четвірку», а напередодні іспиту з математики захворіла. Тому теорію здала добре, а приклади вирішити не змогла. Приймальна комісія була в шоці, я в розпачі, просила, щоби мені поставили двійку. Вони порадилися, я отримала на бал більше і вступила. Сором перед батьками за такі оцінки був неймовірним, але все ж я змогла вмовити їх, щоби відпустили навчатися до Дніпропетровська. На той час мені не було і п’ятнадцяти років, а я залишилася сама у великому та незнайомому місті ні до чого не привчена. Зараз я сміюся, коли розповідаю, що не вміла й яєчню посмажити, гадала, що смажиться вона півгодини і все горіло разом зі сковорідкою!) Оранжерейне виховання давало про себе знати!

— Але, з іншого боку, забезпечувало необхідні поштовхи виходити з зони комфорту і формуватися швидше.

— Це вірно, але, власних дітей у таке вільне плавання я б сьогодні не відпустила.

Дрібний період, перфекціонізм, вектори

Педучилище вона закінчила на відмінно, отримавши фах «педагог молодших класів». Закінчивши навчання намагалася вступити на істфак ДНУ, але на іспиті попався дрібний період, який добре не знала. Відтоді, розуміє, дрібних періодів в історії не буває. Вона повернулася додому, рік працювала в школі викладачем музики й малювання, блискуче підготувалася й наступного року стала студенткою вищого учбового закладу.

«За п’ять років навчання в університеті, я визначилася, що історію не люблю. Тобто кар’єра науковця-історика мене не вабила. Але батьки мене вчили, що все за що берешся потрібно робити ідеально та доводити до кінця.

Оцей перфекціонізм залишився в мені назавжди. Закінчивши я не стала шукати іншої галузі й опинилася в тому просторі, що мені подобався, а саме в Дніпропетровській школі № 79 викладачем історії та права. Ще я була класним керівником, тобто могла втілювати і свої організаторські здібності, і викладала. На той час у мене на руках була маленька дитина і все це, м’яко кажучи, було нелегко. За два роки викладацької діяльності, близьких я майже не бачила, віддаючись повністю педагогічній справі, намагаючись осягнути внутрішній світ кожного учня.

Водночас, я розуміла, що переді мною діти, яких треба не стільки насильно навчити, скільки зацікавити історією. Головне ж — не просто вкласти знання в голову, а навчити розуміти історичні процеси їхній зв’язок із сучасним і вплив на майбутнє, вміти працювати з джерелами. Університет і істфак у мене не викликали бажання стати науковцем-дослідником і глибоко зануритися в якусь вузьку тему. Воно виникло вже пізніше, після знайомства з історичною особистістю — Дмитром Івановичем Яворницьким. Але, якби сама постать мене не зацікавила, я б ніколи не стала цим займатися».

Жуйка, тайм-аут, хвилі непотрібні

До музею вона потрапила випадково. У школі її перестала влаштовувати жорстка схема відносин підлеглий-директор та відсутність можливості для вільної творчості в педагогічній справі. Перебувати в цьому стані було для неї неприйнятно.

В Історичний музей ім. Д.І. Яворницького вона вперше потрапила, коли була на практиці під час навчання в ДНУ, директором тоді був Анатолій Никифорович Стежар, він і запросив на роботу. Енергетика тут була зовсім інша, вільна і, коли вже за директорства Надії Іванівни Капустіної, Яна Петрівна почала працювати, зрозуміла все буде інакше. Але ж, були певні стереотипи: вона уявляла, що музей — це щось дуже тихе, де сидять у фондах дивні жінки. Залишатися тут надовго вона не планувала, тільки на деякий час, як тайм-аут після школи та проба нового.

«Місце було лише в Меморіальному будинку-музеї академіка Д.І. Яворницького, — згадує наша героїня. — На той час я знала про вченого тільки те, що він досліджував козацтво й заснував історичний музей. У меморіальному будинку бувала всього один раз, коли навчалася в педагогічному училищі. Я часто згадую цю подію й розповідаю колегам про моє перше враження від закладу, де зараз працюю. Річ у тому, що вони були абсолютно негативні. Разом з іншими студентами мене «пригнали» до музею, звісно, не питаючи бажання. Я була з жуйкою, що викликало різке зауваження від співробітника музею. Що відбувалося далі — я абсолютно не пам’ятаю, не залишилося ані розповіді про Дмитра Яворницького, ані жодного експонату, кімнати — ніби там і не була. Вочевидь, різке й негативне ставлення відбило в мене будь-яке сприйняття, налаштувало вороже й закрило свідомість. Тепер я дуже вдячна за такий власний досвід, бо тепер я знаю, як не треба себе поводити з відвідувачами музею й наскільки важливо створити приємну атмосферу в культурних закладах».

Отже, з 2002 року Яна Петрівна працює в Меморіальному будинку-музеї академіка Дмитра Івановича Яворницького. Тут дійсно якась інша реальність, ніби портал. Коли сюди потрапляєш — опиняєшся, нібито, у добрих знайомих, хочеться розташуватися, присісти, випити чаю, зіграти на фортепіано. Неймовірно сучасний, привітний простір.

«Не можу сказати, що мені одразу сподобалося тут працювати. Я зі своїм бурхливим темпераментом, ще й після двох років шкільного «дурдому», перші місяці не розуміла чим зайнятися. Інший ритм життя, розклад робочого дня. Мені здавалося, що треба робити якісь хвилі, кудись бігти, а не просто вивчати спадщину Яворницького. Нічого особливого тут не відбувалося, просто на екскурсію приходили екскурсанти, яких тоді було не дуже багато».

Кришталева душа поруч

«Я почала з ретельного вивчення експонатів музею та постаті самого Дмитра Яворницького. Мені дали на той час єдину монографію про вченого, написану Марією Шубравською, прочитавши яку я абсолютно закохалася в цю яскраву особистість. Мене вражало, що незбагненно великим і геніальним був не якийсь недосяжний Пушкін, або Шевченко, а людина що жила і працювала в нашому місті. Я ходила кімнатами, якими він ходив, читала спогади про нього і просто втрачала свідомість: «Невже це може зробити одна людина!». Мене вражали та вражають його якості дослідника-науковця й особисті. До речі, у це важко повірити, але Дмитру Яворницькому вдалося прожити життя в такий спосіб, що немає чим дорікнути. Рідкість велика, вважаю. Звісно, він був живою людиною, мав особливості характеру, але прожив дуже гідне життя не заплямувавши себе негативними вчинками. Про нього тоді й зараз ходить багато легенд. Скоріш за все сам Яворницький поклав їм початок, цікаво й захоплено розповідаючи про свої пригоди, яких у житті Козацького Батька вистачало. Його друзі й колеги переповідали і видозмінювали ці історії. А відома в радянські часи книга письменника Івана Шаповала «В пошуках скарбів», на жаль, крім величезної популяризації, багато в чому спотворила постать Яворницького з позиції радянщини. На щастя, музей має у своїх фондах понад семи тисячі листів — це колосальна можливість дослідити реальне ставлення людей до Дмитра Івановича. Він до кінця життя був, ніби, магнітом, що приваблював до себе всіх цікавою особистістю та щирістю душі. Понад тисячу людей, відомих і простих, постійно перебували в колі спілкування з ним, тягнулися до його неймовірної енергетики. Ці меседжі ми й намагаємося донести до наших відвідувачів, розповсюдити в інформаційному просторі.

Діяльність Яворницького та його вплив на місто величезні, його праця була безкорисливою, він сам сформулював своє життєве кредо: «Не покладаючи рук і не чекаючи нагороди працюй на користь своєму народу й батьківщині яка дорога». Він був надзвичайно сильною та харизматичною особистістю. І той факт, що нещодавно центральний проспект нашого міста назвали його ім’ям, за великим рахунком потрібно більше нам, сучасника, чим йому самому».

«А що у вас цікавого?» або інтерактив у дії

З червня 2012 року Яна Петрівна Тимошенко є завідувачкою Меморіального будинку-музею академіка Дмитра Івановича Яворницького.

«Після другого декрету мій погляд «березневого зайця» трохи послабшав і я зрозуміла, що не всі мають приходити до музею й любити Яворницького, як люблю його я. Тобто потрібно робити якісь нові речі щоби музейний простір, зберігаючи генетику пам’яті, ставав сучаснішим. Почала діяти виставкова кімната, де експонуються різні виставки, і з фондів музеїв Дніпра, і запрошені експозиції з інших музеїв України, проходить безліч заходів нового формату.

Можливо, усі сьогоднішні знахідки — це продовження втілення моїх дитячих прагнень зробити все навколо яскравим, цікавим та інакшим. Хоча на перший погляд, здавалося, меморіальний простір музею пов’язувати з активною діяльністю великої кількості людей, зокрема дітей, важко. Я вдячна директору Дніпропетровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького Надії Іванівні Капустиній за те, що вона ніколи не заважала робити цікаві проекти, їх підтримувала і спрямовувала. До речі, ідея інтерактивних заходів належить саме їй.

Отже, я почала ретельно вивчати світовий музейний досвід, нові тенденції музейної педагогіки. Упродовж двох-трьох років склалася ціла інтерактивна музейна програма для дітей та юнацтва. Зараз ми практично не проводимо звичайних екскурсій. Колись телефонували і ставили питання, яке мене дуже дратувало: «А що у вас є цікавого?», або — «Відверто скажіть, дітям буде цікаво?». Сьогодні ми можемо запропонувати такі різноманітні формати проведення екскурсій, що відвідувачам доводиться важко обирати між декількома надзвичайними заходами. Нами розроблені тексти та формати екскурсій окремо для кожної вікової категорії дітей. Ми створили настільки широкі пропозиції, що оминути Будинок Яворницького тому, що він може бути нецікавим просто неможливо».

Простір Яворницького та музейна педагогіка з Васьком та Рохлею

«Звісно, мені допоміг мій досвід педагогічної діяльності, тому що, ймовірніше, я так і залишилася педагогом, зараз музейним у меморіальному просторі.

Наразі ми маємо інтерактивні екскурсії у вигляді командних ігр та квестів музеєм. Найоригінальніша з них для найменших відвідувачів — дітей 6–8 років, яким традиційне проведення екскурсії абсолютно не цікаве й не зрозуміле. Мова про екскурсію-гру музеєм з елементами театралізації «З Васьком та Рохлею в гості до Дмитра Яворницького». Захід проводиться з іграшками на руці й розповідають про вченого його улюбленці — кіт Васько й курка Рохля, які і справді, жили в Дмитра Івановича. Також ми проводимо виїзні інтерактивні лекції, історичні ігри та квести з історії краю, міста, Соборного району, життя Олександра Поля, Дмитра Яворницького, Тараса Шевченка, майстер-класи музейні та виїзні з різних технік. Усі наші виставки, як із фондів Дніпропетровського історичного музею, та і привезені з інших музеїв України, теж обов’язково інтерактивні, тобто призначені для безпосередньої участі відвідувачів у процесі сприйняття інформації. Особливим і постійним успіхом користуються наші квести в парку Тараса Шевченка, для дітей, молоді та дорослих. До речі, нашим квестам уже п’ять років, вони дуже популярні й мають декілька різних маршрутів для дітей і дорослих. Вони були першими в місті пізнавальними історичними квестами, що діють на постійній основі. Я особисто дуже пишаюсь, розробленою нами для старшокласників та молоді, командною грою — віртуальною екскурсією «Нові імена твого міста». Нам вдалося не повторюючи наявних форматів інтелектуальних ігор, створити захоплюючий і доволі конкурентоспроможний музейний продукт. У Садибі Дмитра Яворницького часто відбуваються різні заходи і всі перерахувати досить важко З роками їхній рівень підвищується й за своїм спрямуванням вони вже виходять за рамки вузької теми меморіального музею та і взагалі за його межі. Так нами був розпочатий проект «@ProDnipro: Вечори історії для молоді», метою якого було в цікавій доступній формі розповісти про історію нашого міста. Ці вечори проводяться не тільки у вигляді лекцій, а й у форматі презентацій, виставок, інтелектуальних ігор, квестів, і, навіть, концертів.

Можливість розробляти та впроваджувати в роботі різні формати — стимул зацікавлення не лише відвідувачів, а й молоді, яка працює в музеї. Середній вік наукових співробітників нашого колективу — 25 років. Деякі працівники йшли, тому що невелика зарплатня, люди виростали та прагнули більшого. Іноді в мене питають: «Ви не боїтесь, що ваші співробітники отримають досвід, навчатися та підуть?». Ні, не боюся. Я тільки рада, якщо хтось знаходить ширший шлях, тому що цю роботу треба собі дозволити. Якщо б була система, коли ми могли працювати на себе, ми були б дуже не бідні люди. Творча віддача наша неймовірна, шкода, що в культурі це не оцінено».

Дещо про героїв, небезпечно для життя

«Наш останній творчий доробок — соціокультурний проект — «Люди, Постаті, Герої Міста-на-Дніпрі» взагалі загальноміський, у ньому взяли участь десятки освітніх та культурних закладів міста, громадські організації та волонтери. Його метою є й висвітлення відомих постатей нашого міста, і пошук імен несправедливо забутих героїв, що зробили значний внесок у розбудову міста. Звісно, це й осмислення та обговорення цієї дискусійної теми шляхом створення круглих столів, лекцій, авторських екскурсій та виставок у різних музеях міста, перформансів, журналістсько-літературних дитячих конкурсів, конкурсу відеороликів, студентського інтелектуального батлу, концерту сучасного музичного гурту «Кімната Гретхен», виставки «Герої поруч із нами» та інших заходів. У Меморіальному будинку-музеї академіка Д.І. Яворницького представлена виставка-інсталяція «Ідоли та Герої Міста-на-Дніпрі». До речі, експозицію в нашій виставковій кімнаті ми оглядаємо з ліхтариком, тому, що перебуваємо, нібито, у коморі пам’яті, вихоплюючи світом ті, чи інші проміжки часу.

Ми всіляко популяризуємо ім’я академіка Дмитра Івановича Яворницького, але намагаємося це робити ненав’язливо, без зайвого пафосу й перетворення в ідола. Я особисто впевнена, що коли постать починають зображувати на вазах та чашках — це вже нонсенс і нічого позитивного не приносить. А сучасному суспільству взагалі потрібні не ідоли, а люди, що будуть із самовіддачею на нього працювати, розбудовувати й захищати. Такі люди були в історії нашої країни, зокрема і Дмитро Яворницький. І зараз такі люди є, і сподіваємося, що будуть і в майбутньому. Ми теж у рамках наших можливостей до цього долучаємося.

Історія — дуже важливий інструмент для виживання, у будь які часи. Я кажу своїм дітям: «Можна не знати математику, фізику й хімію і про це ніхто, спілкуючись із людиною, не помітить. Образ культурної, інтелігентної та інтелектуальної людини формують знання гуманітарного циклу дисциплін: мови, літератури, культурології, історії. А зараз не знати історію просто небезпечно для життя!. Події, що відбуваються на моїй малій Батьківщині, Донеччині, доводять це. Там відбувається саме маніпулювання історичними фактами і якщо немає знань, люди перестають орієнтуватися в реальності, перебувають у полоні нав’язаних дурниць.

Я дуже сподіваюсь, що коли-небудь наш істфак буде готувати істориків міста, тому що вкрай потрібно виховувати регіональний патріотизм, авжеж, без сепаратиських настроїв та тенденцій. Для нашого міста це вкрай необхідно, оскільки його офіційна історія досі базується на імперській подачі. Історикам ще доведеться докласти багато зусиль, щоби викоренити з мізків громадян Катерину й Потьомкіна, як засновників нашого міста. І щоби містяни усвідомили, що наше місто-на-Дніпрі має набагато більш героїчну й давню історію козацького походження. А цілком ймовірно, і ще більш давню, коріння якої уходить до періоду Київської Русі».

Вчитися поруч, креативний менеджмент, успіх всупереч

— Ви можете сьогодні сказати, що музей це Ваша локація?

— Так, це дороге, близьке, рідне, але я не можу сказати, що мрію залишитися тут до пенсії. Гадаю, що керівників потрібно міняти й моя молодь уже для цього готова. Я долучаю їх максимально до всіх справ і ми вчимося поруч і разом. тому що кожен наш захід — це творчий пошук форм і методів і нові відкриття. Я можу стверджувати, що моя команда може робити все в галузі, пов’язаній з історією, культурою, музейною справою.

Якщо говорити про мене, то я скоріш за все можу себе назвати креативним менеджером у музеєзнавстві, можливо, навіть, кризовим менеджером, а робота Меморіального будинку-музею Яворницького довела, що музей може бути успішним і конкурентоспроможним культурним закладом. Це не мої власні амбіції і, гадаю, що я зможу в подальшому займатися не лише цим.

На сьогодні наші заходи все частіше далекі від безпосередньої популяризації постаті Яворницького. Загальноміський захід про героїв, про який я говорила вище теж, але Дмитро Іванович, як його частинка, звісно, у проекті присутній.

— Гадаю, що в цьому свій сенс. Усе життя навколо Яворницького було люди, які ловили імпульси його особистості й у такий спосіб він об’єднував та продовжує об’єднувати думки, простори, часи.

— Мені дійсно пощастило, що я змогла познайомитися з долею Дмитра Івановича. Я зрозуміла, що одна людина може зробити надзвичайно багато, колосально багато. Світ змінюють саме одиниці, не підлаштовуючись. І кожен, якщо має мету на користь суспільству, може дуже багато зробити.

Дмитро Яворницький почав вивчати тему, яка була майже заборонена владою, яка майже не була зрозуміла і відома суспільству, але йому вдалося змінити погляди цілого покоління українців на власну історію, пишатися своїм минулим, вірити в майбутнє.

Його життя є і для сучасників цікавим зразком для наслідування. Як зараз говорять «кейсом успішної людини». Одного разу сюди завітала та звана «золота молодь» років двадцяти п’яти — тридцяти.

Вони просили провести для них захід про те, як Яворницький досяг успіху. Я можу назвати його успіх, успіхом усупереч, до речі в нас є й настільна гра з цієї ж теми.

— Успіх всупереч тільки й може бути.

— Так, але він був звичайною людиною і, як будь яка людина, виходячи з зони комфорту, болісно сприймав ті перешкоди, які траплялися, але він продовжував свою діяльність заради мети.

Завершуючи нашу розмову не оминули ми й питання щастя.

— Щастя дійсно в кожного своє. Для мене однаково важливі, і родина, і самореалізація. Коли діти здорові і вдома все спокійно — це тил, який дає стимул працювати. Яворницький казав: «Основне правило життя — працюй на користь». Це теж щастя, у будь якій своїй діяльності працювати на загальну користь. Я не переслідую жодних особистих зацікавлень та амбіцій, займаюся улюбленою справою і відчуваю себе щасливою.

Так, вона й дійсно відчуває. І коли ми фотографувалися в маленькому садочку біля будинку, продовжували говорити саме про Дмитра Івановича, нібито, він вийшов на п’ять хвилин і зараз повернеться. До речі Яна Петрівна полюбляє фотографувати й займатися дизайном, усі афіші музею розробляє сама, розкриваючи світ і в цих зразках своєї неосяжної творчості.

Нещодавно до меморіального Будинку музею завітав головний органіст Нотр-Дам де Парі Жан-Марі Леруа і висловив бажання зіграти тут на фортепіано. Усе відбулося за бажанням. Отже, меморія, це дуже відносно, тому що енергія людини, речей, тих, хто є провідниками пам’яті долає всі умовності часу і є дуже активним комунікатором у режимі онлайн. І дивлячись сьогодні на ікони зразка XVIII сторіччя, з колекції нашого славетного земляка, відчуваєш це стовідсотково.

Фото з архіву Яни Тимошенко