Владимиров Михайло Михайлович
Як катеринославець Америку «відкривав» і описав її 100-річний ювілей

До 250-річчя американської незалежності

Михайло Владимиров багато років проживе в Катеринославі та зробить свій вагомий внесок у вивчення історії міста на Дніпрі. Мало того, він – один із перших катеринославських краєзнавців. У рік ювілею американської незалежності варто нагадати, що  Владимиров чотири роки прожив в Америці, був учасником ювілейних святкувань 1876 року і видав наступного року книжку «Росіянин серед американців». Вона ґрунтувалася на ретельно ведених щоденниках.

Всі захоплення – родом із дитинства

Родом він із Саратовщини. Як зізнавався сам Михайло Вдадимиров, у юнацькі роки він і його товариші дуже захоплювалися пригодницькими розповідями про Америку. Ось як згадував про юнацький ентузіазм сам Владимиров:

«…нас, зовсім юних товаришів, цікавили повісті й оповідання з американського життя. Захопливими були описи гір, лісів, вод, полів, індіанців, буйволів – і молода фантазія малювала чарівні картини. Плаваючи Волгою, ми силкувалися уявити Міссісіпі та Мараньйон; блукаючи лісами й степами Саратовської губернії, нам думалося: а в Америці все це величніше й краще. Поруч із такими думками у нас якось само собою виникло бажання створити компанію і розпочати якусь справу, щоб жити абсолютно незалежно. Такий поворот мрій надзвичайно потішив усіх, але коли хтось згадав про Америку, то всі злякалися: як юнаки ми фантазували вільно, а от зробити рішучий крок на практичному ґрунті – не твердими були наші ноги. Пам'ятаю я, як, лежачи на траві біля казенних соляних комор (у Саратові), дух перехоплювало у кожного від грандіозних, за нашим уявленням, намірів. Але перша несміливість минула, і замість Америки ми вирішили вирушити на Кавказ, щоб заснувати там землеробську колонію. У нас не було ні знань, ні коштів...».

Ясно, що через брак знань, коштів та хвороби учасників цей план провалився.

До свого від'їзду за кордон Михайло встиг спробувати себе в різних сферах. Він займався вчителюванням, торгівлею і навіть самостійно лив свічки. До часу еміграції його переміщення були вкрай обмежені – він зізнається, що раніш ніколи не їздив від рідного Саратова далі аніж на 200 верст. Однак саме перед від'їздом за кордон він здійснив масштабну поїздку країною: проплив Волгою до Нижнього Новгорода, відвідав виставку в Москві та побував у Санкт-Петербурзі. Батько Михайла перед самою поїздкою до США застерігав сина словами: «Дивись, не нарікай на інших, адже сам надумав».

Рішення поїхати до Америки без грошей, розраховуючи лише на свою працю, прийшло до нього під час Різдвяних свят 1871–1872 рр. У межах піврічної підготовки до подорожі Владимиров самостійно (без вчителів) вивчав англійську мову за виписаними з Петербургу підручниками, а також спеціально навчався палітурного та токарного ремесла.

Подорож за океан стартує

Михайло Владимиров залишив рідні місця вночі 20 липня 1872-го. Їхав поїздом через Варшаву та Берлін до Гамбурга. 6 (18) серпня того ж року він сів на поїзд до Гамбурга. 9 (21) серпня в Гамбурзі він сів на німецький пароплав «Фрізія» (Frisia), який йшов із добовою зупинкою у французькому Гаврі. Переїзд у каюті 3-го класу коштував йому 55 талерів. Під час важкого 16-денного плавання та сильного урагану на 9-й день шляху автор сильно страждав від морської хвороби. На 16-й день плавання (наприкінці серпня 1872 року) корабель прибув до Нью-Йорка. Автор пройшов митний огляд у Хобокені та реєстрацію іммігрантів у Касл-Гардені.

Його американські подорожі та трудове життя охоплюють період з 1872 до 1876 року. План, на який спочатку закладав п’ять років, Михайло виконав достроково за чотири роки. Передмова до книги, підписана ним у Філадельфії 2 травня 1876 року, тобто напередодні 100-річчя американської Незалежності!

Він був і токарем, і чорноробом, і теслею

Перегорнімо сторінки книжки. Ось розділ, який описує роботу Михайла на будівництві залізниці в горах Уосатч (Wahsatch) у травні 1873 року. Можна виділити три вкрай атмосферні й детальні епізоди з початків його американського життя. 

Першого ж дня після прибуття в гірське містечко, поки Владимиров просто милувався красивими краєвидами на сині гори, до нього ззаду підійшов місцевий підрядник, згадував автор.

«Не встиг я це сказати, як раптом хтось ляснув мене по плечу. Я побачив перед собою пристойно одягненого пана, який продовжував: "Вам дадуть лопату в руки, 2 долари за день в кишеню, звідки вийматимете по 4 ½ долари на тиждень за стіл; робота залізнична, сплата 15-го числа кожного місяця"»

Владимиров відразу погодився, але реальність виявилася сувора. Спати робітників уклали в барак, де на маленькому просторі на двоповерхових нарах без простирадла, подушок і ковдр тулилося 44 людини. Вода була брудна, посуд – спільний і огидний.

Автор докладно описує виснажливий характер земляних робіт. Робітники засипали величезний яр ґрунтом, щоб замінити старий дерев'яний міст постійним насипом. 

22 травня (п'ятниця). Владимиров запише в щоденнику, що робота була нестерпно важка: «Тягав шпали, рейки, вантажив каміння, а минулої ночі спав дуже мало».

25 травня (понеділок). Насип возили локомотивами, а люди гнули спину, розрівнюючи землю. Автор зазначає величезну плинність кадрів: «Робітники постійно змінюються: одних розраховують, інші йдуть самі; цих останніх більше». Того ж дня на будівництво пригнали гурт телят, за яким гнали «8 мормонів» на чолі з онуком знаменитого лідера мормонів Бригама Янга (Brigham Young). Автор іронічно підкреслює: «Вся ця молодь з нестерпно хворобливими обличчями».

Запис від 28 травня (четвер) наочно показує, в яких екстремальних погодних умовах доводилося виживати робітникам у Скелястих горах. Погода змінювалася по декілька разів на день: «Було і тепло, і холодно, йшов і дощ, і сніг. Михайло працюватиме під зливою з 6 ранку до 6 вечора: «Промок до кісток і відчував сильний озноб».

Рятуючись від холоду, він прийшов у місцевий «бординг-хауз» (заїжджий двір), де господар-німець зглянувся над ним, дав суху білизну, виділив тепле місце біля грубки та напоїв супом. Владимирова бентежить американський клімат: «Насилу віриш, що тепер кінець травня: так і думаєш, ніби березень на подвір'ї».

Наш майбутній земляк також описує колоритний побут китайських робітників-кулі, що будували ту ж дорогу. На схід від нього в маленьких дерев'яних балаганах жило понад два десятки китайців, яким платили по 30 доларів на місяць, але годувались вони повністю за свій рахунок. «У китайців половина голови навколо поголена, а з верхівки спускається довга чорна коса», згадував Михайло Владимиров. Вони готували їжу на відкритому повітрі й галасливо розмовляли, не вмовкаючи ні на мить.

В Америці Владимиров принципово жив за системою: «попрацював в одному місті, накопичив гроші – переїхав до іншого», повністю відмовившись від фінансової допомоги з батьківщини. За цей час він освоїв декілька професій.

У Нью-Йорку працював на паровому токарному верстаті (хоча до цього бачив його лише теоретично). Спочатку точив затички для пивних барил (звідки його звільнили за якихось півтори години за повільність і псування матеріалу), потім успішно точив дерев'яні ручки з чорного дерева. Пізніше відкрив у Нью-Йорку власну майстерню в підвальному приміщенні (basement), виточуючи дитячі іграшки та дзиґи, але справа прогоріла. У Джаксонвілі (Флорида) працював токарем при паровому млині, виточуючи столові ніжки та калатала для гри в м'яч.

У Флориді після закриття токарних робіт Михайло працював на гігантському тартаку (лісопильному заводі) Кларка. Там він нарівні з чорноробами-неграми вручну тягав важкі дошки під палючим сонцем. Також працював на очищенні та прибиранні щойно оброблених житлових кімнат у будівлі.

На наступних етапах шляху (у Новому Орлеані, Сан-Луїсі та під час важкого переходу на Дикий Захід до Сан-Франциско) автор освоїв і теслярський фах, підробляючи теслею, зокрема на кораблях.

Цікаво дізнатися також про його особисті риси та побут. Молодик демонстрував витривалість і невибагливість. У періоди безгрошів'я в Нью-Йорку наш герой спав на підлозі, постелив під себе одне пальто і сховавшись під другим, не роздягаючись. Його денний раціон часом складався з чаю з калачем вранці й увечері та біфштексу з півфунта м'яса вдень. У Флориді задля економії 75 центів він свідомо ночував на вулиці біля вогнища просто неба, сховавшись у дерев'яну скриню.

Вдачі Михайла була притаманна неймовірна впертість, залізна воля та непохитна віра в людські сили. На вмовляння американського «боса» і друзів залишитись у Нью-Йорку відповів категоричною відмовою. Сам бос сказав про нього: «Легше місто взяти, ніж відмовити людину від її наміру». У своєму щоденнику Владимиров звірявся в тому, що його головний капітал криється у «сердечному бажанні людини і в повній довірі до власних сил».

Філадельфія святкує з розмахом

Його книжка про Америку має значну біографічну та психологічну цінність. З неї можна узагальнити найважливіші підсумки чотирирічного життя Владимирова у США. Так йому випало бути очевидцем першого століття США. Автор став безпосереднім учасником і свідком грандіозної історичної події – Святкування 100-річчя Сполучених Штатів. 

Михайло Владимиров у всіх барвах описує кульмінацію святкування 100-річчя Декларації незалежності США у Філадельфії 4 липня 1876 року. Це живий репортаж очевидця, що передає неймовірний масштаб і атмосферу історичного дня.

…Рівно о 12-й годині ночі місто вибухнуло «шаленим громом голосів». Михайло Владимиров пише, що від ентузіазму натовпу здригався весь всесвіт, а гул пронісся по всій країні – від Атлантики до Тихого океану, від Мічигану до Нового Орлеана. Автор зазначає, що ніколи не бачив, щоб ювілейний день збирав на вулицях стільки людей опівночі. Народ не розходився до 3-ї години ранку, поки на небі не зажевріла зоря. А вранці розпочався грандіозний військовий парад примирення. Автор підкреслює важливу історичну деталь: у ньому пліч-о-пліч йшли «війська Півночі і Півдня», які ще зовсім недавно запекло билися один із одним у Громадянській війні.

Було збудовано дві величезні платформи: на одній розмістилися 1200 співаків і музикантів, на іншій – близько 4000 запрошених гостей. На початку церемонії оркестр виконав увертюру «Велика Республіка». Голова Столітньої Комісії оголосив головуючим віце-президента США (самого президента Гранта на святі чомусь не було). Настала молитва проповідника про благословення свободи.

Настав найсильніший момент дня. Міський голова Філадельфії виніс з будівлі і підняв високо над головою оригінал Декларації Незалежності, спеціально привезений для цього випадку з Вашингтону. Матері та батьки піднімали своїх дітей на руки... аби тільки дати можливість поколінню бачити знамениту Декларацію. Читання супроводжувалося хвилями оплесків.

На платформу піднявся імператор Бразилії Дон Педро II. Його поява викликала бурю оплесків. Музиканти виконали «Гімн для першого сторіччя американської незалежності», який спеціально написав бразильський композитор К. Гомеш на пропозицію самого імператора. Владимиров критично зазначає, що промова була написана холодним академічним складом і не справила на масу великої наснаги. Денне торжество завершилося виконанням «Алілуя» хором із десятків тисяч голосів.

У цей же день відбувалося безліч приватних святкувань (наприклад, відкриття пам'ятника Гумбольдту). Перед офіційним початком церемонії кілька жінок звернулися до президента Столітньої Комісії з проханням дозволити їм взяти участь в урочистості та зачитати свої вимоги, але отримали жорстку відмову. Та американські жінки не здалися. Представниці Національної асоціації жіночих прав (Сьюзен Ентоні, Матільда Гейдж, Сара Спенсер та інші) дочекалися моменту, коли Річард Лі перестав читати Декларацію Незалежності. Вони сміливо вийшли з натовпу, піднялися до платформи віце-президента США і особисто вручили йому свій маніфест – «Декларацію жіночих прав».

Автор книжки детально описує масовий мітинг суфражисток на чолі з Лукрецією Мотт, котрі зачитали «Декларацію жіночих прав» і вручили її віце-президентові США. Владимиров зафіксував масштаб урочистості: на ілюмінацію в парку Фейрмонт (Fairmount) асигновано величезні як на ті часи 10 000 доларів, а на святі було до 400 000 чоловік. Для самого автора цей день став офіційною точкою в його найважчій американській одіссеї. Підбиваючи підсумки свого чотирирічного перебування в США, він говорив «Прощавай, Америко!»

Михайло прямо пише, що прожив у Філадельфії півроку задля цієї урочистості, а вся його робота в США зайняла майже чотири роки. Він пережив почуття виконаного обов'язку. Автор відчуває глибоке задоволення від того, що задуману ним справу доведено до кінця. Він зізнається, що всі минулі негаразди і поневіряння тьмяніють на тлі цього досягнення: «Минуле, знаєте, само собою забувається, погане намагаєшся викорінити з пам'яті, а світле й радісне пестиш і плекаєш...»

Потяг до батьківщини

Його головний висновок про Америку: «Скрізь чужий, скрізь чужий» Владимиров формулює глибокий і чесний висновок про скитальщину, який актуальний і сьогодні. Чотири роки фізичної праці серед американців сформували у нього стійке переконання: чужина залишиться чужиною: Які б розвинені не були Сполучені Штати, для прибульця з Росії вони, мовляв, не стануть домом:

«Так, за ці чотири роки в мені склалося переконання, що чужа земля має добрий і корисний вигляд, але для життя немає країни краще за рідну. Бачиш те, інше, третє, але все обдає якимось холодом; так і відчуваєш, що "дуже чужий, скрізь чужий"».

У час завершення книги автор буквально живе думками про повернення. Він описує свій стан як порив, коли людина «ставши однією ногою на корабель, що відпливає до Європи... подумки мчить під небеса далекої батьківщини». Свої фінальні рядки він підписує «зі щирим побажанням добра батьківщині».

Його твір містить і ключову пораду майбутнім мандрівникам. У своїй книжці Владимиров залишає жорстке, але практичне напуття для тих, хто вирішить повторити його шлях: Головне правило виживання:

«Якщо ж у вас виникне бажання проїхатися по Америці і без грошей, то перш за все покладайтеся тільки на себе, потім знову на себе, потім знову на себе, потім знову на себе».

Факти біографії Михайла Владимирова

Михайло Михайлович Владимиров прожив насичене життя, фінал якого знову пов'язав його з рідними краями, а період роботи в Катеринославі залишив тривкий слід в історії міста.

Народився він 3 жовтня 1848 року в селі Самодурівка (нині село Білогірне) Хвалинського повіту Саратовської губернії росії. Він народився у сім'ї православного священика. Помер після повернення на батьківщину, ймовірно, наприкінці Першої світової війни, близько 1917–1918 рр., у місті Хвалинську (Саратовська губернія).

Освіта та вчительство припадають на 1860–1872 роки. Дитинство провів у Хвалинську. Навчався в Саратовській духовній семінарії, проте слідами батька не пішов. 1865 року перевівся на нові Педагогічні курси в Саратові. Після їх закінчення п’ять років працював учителем у саратовських школах.

Американський період і повернення зі США відносяться до 1872–1879 рр. Після чотирьох років поневірянь по США та видання книги в Петербурзі (1877 р.) Владимиров повернувся до Саратова. Застосувавши отримані в Америці навички, він відкрив на батьківщині власну механічну столярну майстерню.

Життя і праця у Катеринославі (1880–1890-ті рр.)

На початку 1880-х років Владимиров переїжджає до Катеринослава, який саме переживав бурхливий промисловий бум, що отримав у пресі назву «Нова Америка». Позаяк був грамотний, мав педагогічний досвід і знання діловодства, він обійняв ключову посаду – став секретарем Катеринославської міської управи (секретарем міської Думи). Вів усі протоколи, архіви та офіційне листування міста.

Дещо недооцінений його внесок у краєзнавство і дослідження історії Катеринослава. Головна історична праця Владимирова вийшла майже 140 років тому, коли наше краєзнавство ще формувалося. До 100-річчя міста у 1887 році міська управа доручила йому підготувати історичний огляд. Владимиров здійснив колосальну роботу і видав книжку «Перше сторіччя м. Катеринослава, 1787 – 9 травня – 1887 р. Доповідь Катеринославської міської управи до урочистого засідання думи». Вона стала першою фундаментальною книгою з історії міста, на яку досі посилаються сумлінні історики.

Книжка народжувалася в муках і в умовах звиклого нам ювілейного авралу! Це, виявляється, давня наша традиція. Ось як це було. Ви зараз побачите, з якого «сміття» народжується «поезія». 

9 липня 1885 року Катеринославська міська дума обговорювала потребу створити комісію, яка очистила б міський архів від непотрібних справ (!). Управа мала скласти список документів за допомоги залучених фахівців, але, як іронічно зазначав сам Владимиров, «таких любителів однак не знайшлося».

Управа взялася за архів самотужними силами канцелярії (з липня по жовтень 1885 року). Головна практична мета була буденна – вона полягала в полегшенні поточного діловодства. Розуміючи, що наближається 100-річчя міського самоврядування, управа запропонувала Думі відзначити подію: видати історичний нарис, провести одноденний перепис населення або скласти новий план міста. Проте гласні (депутати) вирішили відкласти всі ці пропозиції «на деякий час», щоб краще вивчити питання. Ох, як це знайомо!

Проте 5 травня 1886 року управа повторно подала той самий проєкт, але з суттєвою зміною: замість ювілею лише «громадського управління» запропонували святкувати 100-річчя самого міста Катеринослава. Тут Дума пожвавішала, ідею підтримала і доручила міському голові створити підготовчу комісію.

Чергові вибори гласних і оновлення складу управління затягнули справу ще на 9 місяців (!). Лише 19 лютого 1887 року Катеринославська міська Дума остаточно затвердила проєкт святкування і вперше точно визначила дату ювілею – 9 травня. Пункт 7-й затвердженого плану вимагав надрукувати історичний нарис про минуле століття міста. Владимиров розпочав роботу в другій половині лютого 1887-го. Матеріали збирали з міського та губернського архівів, а також отримали цінні приватні рукописи та друковані книги від відомого громадського діяча Олександра Миколайовича Поля (котрий, до слова, того ж ювілейного року відкрив свій приватний музей).

Умови праці були пекельні. Автор наголошує на екстремальних умовах написання книжки: через великий обсяг поточних денних справ в управі, історичну розвідку йому доводилося писати у свята та майже виключно вночі. Лише під час Великого посту (на 5-му та 6-му тижні) Владимиров зміг присвятити близько 8–9 днів суто цій книзі.

Відтак до 1 квітня 1887 року основна текстова робота була завершена. Проте через катастрофічний брак часу та поспіх авторові довелося відмовитися від першого грандіозного задуму описати ціле століття (1787–1887 рр.). Нарис довелося обмежити лише хронологічними рамками з 1777 по 1800 роки. Можемо дуже пошкодувати про це. Часто про початок ХІХ століття знаємо гірш як про вісімнадцяте…

Щоб зробити працю максимально інформативною, невтомний Владимиров включив до неї готові матеріали інших дослідників (що склало близько чверті всієї книги). Два розділи повністю взяті з відомих усних оповідань запорожця Микити Леонтійовича Коржа (с. 31–34, 70–80). Один розділ запозичено з фундаментальної книги архієпископа Гавриїла «Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії» (с. 35–55). Отже, класику сучасного жанру, можна сказати, формував тоді як упорядник М. Владимиров. До речі, Дмитро Яворницький лише за кілька років перед тим став освоювати козацьку Січеславщину.

Недооцінений Михайло Владимиров завершує передмову скромними словами про те, що вони «зробили, що могли, і так, як уміли», зважаючи на поспіх і обмежені терміни. За словами «вони» розуміємо його самого як упорядника!

Були у Михайла Владимирова і спроби особистого продажу та маркетингу. Для радянських дослідників виглядав кумедним сам факт, що навіч демонстрував його «американську підприємницьку жилку». Діставши наклади своєї ювілейної катеринославської книжки, а також зробивши місцевий репринт своїх американських мемуарів, Михайло Михайлович відтак особисто продавав обидві книги городянам за ціною 1 карбованець (цілковий) за примірник.

Письменник-краєзнавець Михайло Шатров так писатиме про нього:

«Вийшла і ювілейна книга «Перше сторіччя міста Катеринослава». Упорядником її був місцевий журналіст і краєзнавець М.М. Владимиров, людина цікавої долі. У молодості побував він за океаном, багато бачив і пережив на чужині, а повернувшись додому, написав і видав у Катеринославі спогади «Росіянин серед американців» – враження росіянина, як токаря, чорнороба, тесляра та мандрівника. Чотирирічна подорож Америкою, з картою Сполучених Штатів та 10 малюнками, 337 сторінок». (М. Шатров помиляється, що книжка про Америку була видана у Катеринославі – насправді її видано 1877 року в Санкт-Петербурзі, друкарня товариства «Общественная польза» – М. Ч.). Обидві свої книжки автор продавав особисто, за примірник, і для цього повідомляв свою домашню адресу: ріг Казанської та Козачої, будинок Працевича. Такі були тогочасні видавничі порядки... Видавати міг на той час кожен «благонамірний» вірнопідданий, який мав капітал для оплати паперу та друкарських витрат».

На схилі віку

У похилому віці, незадовго до революційних потрясінь і в розпал Першої світової війни, Михайло Михайлович вирішив повернутися до витоків, від гріха подалі. Зараз, у війну, теж чимало люду виїхало з країни. Владимиров виїхав з Катеринослава назад до рідного тихого Хвалинська, де й провів свої останні дні.