Володимир Кунцер. Згадую без скорботи

Кунцер Володимир Миколайович

Україна, Дніпропетровська область

  • 15 червня 1934 – 4 липня 1987 |
  • Місце народження: м. Дніпродзержинськ (м. Кам’янське) |
  • військовий, інженер, краєзнавець

Ім’я колекціонера-фалериста, краєзнавця Володимира Кунцера у першій половині 1980-х досить часто з’являлося на шпальтах не тільки придніпровських часописів.

Володимир Кунцер. Ім’я це у першій половині 1980-х досить часто з’являлося на шпальтах не тільки придніпровських часописів: «Прапора юності», «Днепровской правды», «Днепра вечернего», «Дзержинця», а й популярної «Недели», додатка до «Известий», білоруської «Голас Радзімы». Підписувався автор багатьох цікавих історичних та краєзнавчих нарисів так: «Володимир Кунцер, колекціонер»; «офіцер запасу»; «інженер вагонобудівного заводу»; «краєзнавець»; «лауреат обласної робкорівської премії» тощо, і жодного разу – «історик». Дипломованим істориком він і не був, а лише за покликом серця.

Познайомив мене з Володимиром Миколайовичем навесні 1983 року мій однокурсник, тепер професор, Віктор Заруба, а того, в свою чергу, привів до Кунцера молодий журналіст «Дзержинця», нині відомий краєзнавець, письменник Микола Чабан. Перше, що впало в очі – вітрина колекції військових відзнак на стіні. Та вже за годину стало зрозуміло, що найцікавіше і найцінніше – не хрести, еполети та всякі «кавалерії», а сам господар. Доводилося бачити усяких колекціонерів – накопичувачів, скнар, «скупих лицарів». Володимир Кунцер за кожною відзнакою бачив людину. На одному з небагатьох фото в моєму архіві він написав: «Гриша! Пусть этот снимок напоминает тебе о мужестве и достоинстве наших не всегда последовательных предков. В. Кунцер. 16.01.1986».

Просиділи ми день, ніч і ще день на невеличкій кухні, споживаючи смачну, дешеву тоді каву та смачну, теж дешеву (16 коп!) «Приму». А скільки було ще таких днів і ночей на «Тополі» та у моїх батьків на Полтавщині! Легко, приємно і цікаво було мені, аспіранту, спілкуватися з розумним, порядним, шляхетним, красивим чоловіком. На 20 років старший (народився 15 червня 1934 р.), Володимир Миколайович вмів ненав’язливо спонукати до творчості, щось підказати, допомогти, заспокоїти, врівноважити. Дні народження когось із нашого гуртка перетворювалися на маленькі свята: «Буде Володимир Миколайович!».

Бережу як реліквію течку з листами мого старшого друга.

Помер він передчасно і раптово від серцевого нападу спекотного вечора 4 липня 1987 р. Ми, друзі, і вдова Євгенія на пам’ятнику написали: «Не говорим со скорбью нет тебя, а с благодарностью – ты был».

Саме розпочиналася гласність, інформаційна революція, яку історик і громадянин Володимир Кунцер не пересиджував би у хаті скраю. Поза сумнівом, Володимир Миколайович Кунцер, український патріот, сповідував би сьогодні і активно пропагував ідеї незалежності, демократії, гуманізму, як робив він це і тоді, коли ми, дипломовані історики, мовчали як риби, або ж займалися бозна-чим.

P.S. Нещодавно переглядав одну з двох розроблених мною колод гральних карт «Козацькі», яку присвятив світлій пам’яті Володимира Миколайовича, і раптом упізнав у королі вина (піковому)… Володимира Кунцера. Все як у нього: постава, поворот голови, вираз обличчя, лінія губ! До того ж, цей король-гетьман у моїй колоді не просто манекен з булавою, а Лицар. Винова масть символізує військову звитягу, лицарство, шляхетність. Випадковість? Містика?

Моя книга «Nехай козириться! Гральні карти в історичному та культурному контекстах» (2004 р.) і колоди «Козацькі» та «Писанка» видані за фінансової підтримки голови наглядової ради «Дніпровагонмашу» Андрія Ялового, як виявилося, знайомого з Володимиром Миколайовичем у 1980-х рр.

Мабуть, звідти, де ми усі колись зустрінемося, Володимир Миколайович підказав мені, де шукати розуміння та підтримки.

Вперше опубліковано в: Січеславщина: Краєзнавчий альманах. Вип. 3: Володимир Кунцер. З любові до отчого краю
/ за ред. Г.К. Швидько.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2000.– С. 22–23.

Створено: 17.04.2020
Редакція від 10.09.2020
Григорій Іващенко