Віва, мадонна!

Віва, мадонна!

Ця правдива історія відбулася на початку війни поблизу Павлограду з родичкою авторки. Персонажі оповідання реальні особи.

1


Дзвінок неприємно верещав. Дана Захарівна відклала плетіння і, не знайшовши похапцем капців, босоніж подріботіла до передпокою.

– Господи, що трапилось? Чи не пожежа? – буркотіла вона, відчиняючи двері.

В очко дверей старенька не дивилась, знала – це онук повернувся зі школи. Клацнув замок і враз, ніби вихор, увірвався до квартири. 

– Ба! Уявляєш?! Нам задали взяти інтерв'ю! – одночасно з радісним криком онука полетів і з грюкотом упав на підлогу портфель, тієї ж хвилини з ніг злетіли кросівки, а з плечей – формений шкільний піджак. 

Сині очі онука так сяяли, що Дані Захарівні навіть схотілося примружитися –  такими вони були яскравими та променистими.

– Господи, Захарчику, ну хіба так годиться? Як буря увірвався. Портфель такий дорогий, а ти його на підлогу жбурляєш. А кросівки? Вони ж дві моїх пенсії коштують! – причитаючи, Дана Захарівна заходилася прибирати все до ладу. – І коли ти вже навчишся цінувати речі? Ось приїдуть батьки – все їм розповім, тоді побачиш.

Вона бурчала за звичкою, вичитуючи онука. А як поверталися з експедиції батько й мати, – захищала та нахвалювала його.

– Бабунь, розслабся, – Захар, уже щось  ковтнувши, цмокнув бабусю в щоку. – Ми для речей чи вони для нас? Це все –  не головне.

– А що ж для тебе головне? – сердито спитала Дана Захарівна.

– Інтерв'ю! Зараз я його буду у тебе брати. Приготуйся! 

– Ти спершу вимий руки, поїж по-людськи, а потім уже й бери, що тобі там треба.

– Добре, добазарились! Як смачно все пахне! – гукнув Захар із ванної, де вже  зливою шуміла вода. 

– «Добазарились», «розслабся»… Що за слова, звідки тільки вони їх набираються? – бідкалась Дана Захарівна, клопочучись над обідом онукові.

Захара вона обожнювала. Меткий, швидкий, як вогонь, він за все хапався і в усьому встигав, та головне – все доводив до кінця, нічого не кидав на півдорозі. А бабуся, віддаючи належне цілеспрямованості хлопчика, багато чого йому пробачала. Знала, з віком зникнуть пустощі та галасливість, а бажання, і, що важливіше, вміння досягти мети, залишаться.

2


– Отже почнемо.

Захар зручно вмостився у великому м'якому кріслі. Для більшої солідності відкрив товстий блокнот, клацнув кнопкою магнітофону і приготувався до розмови.

– Ти б хоч тему інтерв'ю назвав, шибенику. Може я нічого путнього тобі не скажу, – скрушно хитаючи головою, зітхнула Дана Захарівна.

– Ну чому ти говориш раніше, ніж треба?! Я ж магнітофон увімкнув!

Хлопчик сердито вимкнув апарат, перемотав касету і, суплячись, мовив:

– Давай домовимось. Ні про що не розпитуй. Ти все зрозумієш з моїх запитань. Та не хвилюйся, бабуню, – голос Захара пом'якшав. – Нічого страшного, подумаєш, інтерв'ю. Уяви себе кінозіркою. Уявила? От і добре!

Дана Захарівна хотіла щось заперечити, та знову клацнула кнопка, й вона промовчала, не стала дратувати онука.

– Дано Захарівно, ми з вами зустрілися напередодні ювілею Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Відомо, що ця війна торкнулась кожної сім'ї. Розкажіть, будь ласка, який слід війна залишила у вашій родині та у вашому житті? 

Жінка здригнулася від несподіванки. Вона очікувала почути щось легковажне, на кшталт: «Яка з популярних телепередач вам до вподоби?», або «Який ваш улюблений телесеріал?». А тут така серйозна справа! Ну й Захар! 

– Який слід? Незабутній. На все життя.

Дана Захарівна тяжко зітхнула. 

– Батька свого я не знаю. Він пішов на фронт ще до мого народження. Та й не повернувся. «Загинув смертю хоробрих», – так було написано в похоронці. 

Жінка знову зітхнула і замовкла. Захар нетерпляче посовався в кріслі й спитав:

– Дано Захарівно, коли ви народилися? У вас таке незвичне ім'я. Що воно означає? Хто вас так назвав?

– Народилась я восени 1941 року. Назвала мене так мама.  Дана – скорочено від Даніели. Це тепер модно називати дівчаток Анжелами, Віолетами, Вероніками. А тоді таке ім'я звучало незвично, от його і скоротили.

– Дана, хоч рідкісне ім'я, але слов'янське. Як ви знаєте, так називали богиню води. А ось Даніела – звідки, чому? Розкажіть докладніше, – хлопчик підбадьорливо кивнув бабусі, ніби говорячи: «Тримайся, бабуню! Все чудово!»

Дана Захарівна, вкотре вже, тяжко зітхнула і втомлено мовила:

– Захаре, ти ж і так знаєш усю цю історію. Скільки можна її розповідати?

– Бабуню, ну це ж домашнє завдання! Я ще про медальйон не питав, – хлопчик благально зазирав бабусі в очі.

– А ти напиши сам, так, ніби я розповідаю. 

– Але ж це обман!

– Господи. Який же це обман? Ти ж правду писатимеш, а я потім прочитаю, підправлю, якщо не так,..– бачачи, що Захар вагається, вона тихо додала. – Ти ж знаєш, як боляче мені щоразу згадувати… Хоч і з материних слів…

– Добре, бабуню, я спробую.

Захар вимкнув магнітофон. Підійшов до бабусі, незграбно погладив її по плечу, цмокнув у щоку і помчав до своєї кімнати. За мить грюкнули двері й у квартирі настала тиша.

Дана Захарівна взялася за плетіння, ще раз зітхнувши: 

«От чортеня! І вигадав же таке – брати в мене інтерв'ю. Даніела... А що, гарне ім'я. Даніела Захарівна. Ні, незвично якось. Хоча й краще, ніж Даніела Джузеппівна. Правда, у них там не заведено звертатися по-батькові. У них просто ім'я –  Даніела. Цікаво, як там живе-поживає Даніела? А Джузеппе? Чи живі?»

Думки Дани Захарівни полетіли далеко-далеко від любого внука, від рідної домівки... 

3


 Гриміло все ближче й ближче. Від артилерійських залпів земля гуділа і здригалась. З ранку селом пішла чутка, що німці зайняли Павлоград. Уже два дні не йшли потоком на схід через село змучені радянські солдати. Насувалася страшна невідома сила. Люди, ніби заціпеніли, затаїлися в чеканні чогось жахливого.

– Дусю, Дусю! Скоріше! На елеваторі зерно роздають! 

Дуся визирнула з вікна хати й побачила біля тину сусідку, тітку Марусю. Швидко накинувши на голову пістряву хустку, вона, незграбно перехняблюючись з боку на бік, вискочила у двір.

– Давай, бери тачку та пішли! А то все розберуть, – тітка заскочила до двору, підбігла до невеликої брички, схопила її за голоблі й потягла. Дуся підштовхувала ззаду.

На подвір'ї елеватора було людно і галасливо. Селяни хапливо засипали залишками зерна мішки й розтягували їх по хатах, як могли – хто на бричках, хто на спині. Бригадир Федько, у куфайці на голе тіло, голосно розпоряджався:

– Швидше, молодички, швидше! Та ховайте кудись подалі. А то незчуєтесь, як фашистів принесе, все вигребуть, а ви подихайте з голоду разом з дітьми. Скоріше!

Селян не треба було підганяти. Вони жваво, як мурашня, за якийсь час розтягли зерно, яке не встигли вивезти на схід – так навально наступав ворог. 

Дуся з сусідкою швидко завантажились. Дорога додому здавалася їм нескінченною. Жінки, вибиваючись із сил, тягли повну бричку. Товста мотузка, що з'єднувала голоблі, врізалась їм у груди, дихати було важко, ноги раз по раз зачіплялися за каміння і вибоїни розбитої колії.

– Дусь, ти як? – хрипко спитала тітка, скинувши очима на Дусин живіт. – Дотягнемо? Нічого, дочко, потерпи. Ще трохи...

Молода жінка йшла мовчки, двома руками підтримуючи знизу великого живота. Шия її налилась кров'ю, щоки узялися червоними плямами. Вона механічно пересувала ноги, піт застилав очі, в скронях молотком вистукувало: «Тер-плю… Тер-плю…Терп-лю…Т-т-ер-п-лю…»

На подвір'ї, ледь вони вкотили бричку,  Дуся, якось враз перекосившись, сіла просто на землю. Її обличчя спотворила гримаса болю, а з грудей вирвався довгий, болючий крик:

– А-а-а!..

– Господи, дитино, та що ж це! Ти, ніяк, родити здумала? Ось я тебе хоч у хату… Господи! – бідкалась над молодицею тітка Маруся.

Вона схопила Дусю попід пахви й потягла до хати.

– А-а-а!..

4


– От іроди! Тьху! – спересердя кинула жінка і затулила вікно. – А щоб вам добра не було!

– А-а-а!.. – Коли вже воно скінчиться?.. – прошепотіла Дуся пересохлими губами. – Води… дайте… 

– На, дитино, ось, – сусідка піднесла їй до рота кухля з водою. – Пий, рідненька, пий!

Дуся жадібно ковтнула.

– Вмру я, тітко… І дитя моє світу не побачить…

– Та що ти, ластівко, що ти! Видать, строк ще не вийшов, потерпи, рідненька. А ти думала, як діти родяться? В муках і в болях. Того ж ми й любимо їх усе життя, того й пестуємо, що в муках наших вони на світ знаходяться.

Змучена Дуся затихла, заснула. Тітка вкрила її ковдрою і обережно, аби не порушити нетривкий сон, вийшла з хати.

У дворі вона зустріла свою дочку Оксану, та йшла дізнатись, як справи в родильниці, чи не потрібна яка поміч.

– Що, ці супостати вже в селі? По хатах, мабуть, нишпорять? – сердито спитала вона дочку.

– Вроді далі йдуть, не зупиняються. Так, у двори забігають, то води попросять, то хліба… А що тут у вас? Як Дуся?

– Плоха вона зовсім. У больницю б її, до врача…

– Де ти тепер найдеш того врача? До Петропавлівки б повезти, так туди ж німці, мабуть, пішли… Може, в Павлоград? А чи найдемо там кого? 

– Найдемо! А тут що, дивитись, як молодиця помирає? Ще стільки смертей побачимо, стільки крові нашої проллється… У, гади, щоб вам…

– Добре, ти поки тут побудь, а я збігаю до Федора, може, яку коняку знайду в бричку запрягти. Бо ж чим її везти? – й Оксана притьом побігла городами до хати  бригадира.

5


Сонце вже стояло високо, коли бричка, гримкочучи та підскакуючи на вибоїнах, виїхала за село. Стара шкапина, яку раз-по-раз підганяв Федір, понуро трюхикала по мокрій дорозі. 

– Харашо ще, шо дощ несильний пройшов. Погода, дивись, тепла ще стоїть, – неголосно казав Федір, звертаючись до тітки, що сиділа коло Дусі, тримаючи її голову на своїх колінах. – Ну, рідна, давай, не зупиняйся! Пішла, пішла!… 

Кобила незграбно переступила через продовгуватий щит, який валявся посеред колії. 

– Село Дмитрівка, – прочитала тітка Маруся. – Що тепер буде, що буде? – тихо запричитала вона. – Як думаєш, Федоре, надовго ця війна?

– Ти шо, тітко, з глузду з'їхала? Щас наші трохи оддохнуть, та я-ак ударять по німчурі – полетять аж до свойого Берліну! Но-о! Пішла, пішла!

Шкапина повільно, з натугою, тягла бричку на пагорбок, за яким починалась дорога на Павлоград. 

– Тпру-у, Зірко, стій, рідна! – Федір натяг віжки й стрімко зістрибнув. 

Дорогою, скільки бачило око, рухалася колона військових. Хто йшов, хто їхав на відкритих вантажівках. Чулася чужа мова, сміх і, навіть, пісні.

– О, Господи! Ніяк, німці! Хоч би бричку не забрали,.. – тихо запричитала тітка Маруся.

– Нє-е… Вроді, не німці. Говорять не по-німецькому… Й форма в них інша, дивись… 

– Що ж будемо робить? – тривожно глянувши на Федора, спитала жінка.

– А-а-а,.. – застогнала Дуся, опритомнівши від короткого забуття. – Пи-и-ти…

– Що робить, кажеш? Далі їхать! А щоб вам! Якось воно буде…

Федір швидко заліз на бричку й спересердя цвьохнув кобилу батогом:

– Но-о, рідненька! Пішла, пішла!

6


Бричка повільно рухалась назустріч колоні. З машин щоразу доносилися веселі крики:

– Ей! Русо, русо! Віва, Iталiя!

– Італьянці, мабуть. Чуєш, Марусю? Тьху! Всі вони фашисти…

Дуся металась у гарячці, все голосніше й голосніше стогнала, не в змозі стримувати біль. Раз по раз розносився над дорогою її страшний крик:

– А-а-а-а!… А-а-а-а!…

Федір пригальмував, озираючись.

– Ну шо? Як вона?

– Наче, родить… О, Господи, поможи!

Тітка злізла з брички й заходилася біля Дусі.

– О, уна бамбіна! – несподівано почулося поруч. 

Невисокий повний чоловік майже на ходу зістрибнув з легковика. Другий, з чорними, як смола, очима вже підбігав до брички, розстібуючи невелику валізку. 

– Я єст офіцір італьяно. Ето єст наш дотторе. Вам нужен наш помощ. Ета дьєвучка стать мадонна.  Джузеппе карашо дотторе! Не  боіс, бабучка!

Джузеппе, енергійно розмахуючи руками, вже віддавав розпорядження Федору, і той, як не дивно, розумів. Він швидко розвернув бричку, випряг кобилу й завмер в очікуванні нових вказівок.

– Аква! Аква! – почувся голос лікаря.

І тут же над колоною, передаючись із вуст в уста, полинуло:

– Аква-а-а!

Федір здивовано дивився, як з усіх ближніх машин, до нього потяглися руки з баклажками.

– Руссо, аква! Бамбіна русса! Віва Джузеппе! Аква! Мадонна русса!

Опам'ятавшись, Федір став швидко підхоплювати солдатські баклаги з водою і передавати їх тітці. Джузеппе енергійними жестами показував Дусі, що їй треба робити, аби дитина швидше побачила світ. Жінка, вчепившись у краї брички, і з надією дивлячись на лікаря-чужинця, тужилася щосили. А з машин линуло:

– Віва, мадонна русса!

7


– А-а-а-а!

– У-а-а! У-а-а! У-а-а!

Дитя з'явилося на світ під радісні вигуки італійських чоловіків.

– Віва, мадонна русса! Віва,  бамбіна!

Джузеппе обережно загорнув дівчинку, в простягнутого тіткою широкого рушника, поклав її біля матері на теплу куфайку. Лікар радісно всміхався, підставивши руки під струмінь води, яку лив  із баклаги Федір.

Він швидко й темпераментно говорив, розмахуючи мокрими руками. Федір згідливе кивав, тітка Маруся, спідлоба поглядаючи на італійця, потай втирала сльози й бурчала під носа. Молода мати, змучена, з запеченими губами, не зводила погляду з малесенької людинки, яка солодко прицмокувала, притулившись до її грудей.  

Витерши руки, Джузеппе зняв щось із шиї й підійшов до брички. Він, не спиняючись, говорив і простягав те зняте до очей жінки. Дуся побачила невеличкий продовгуватий медальйон, що коливався на товстому ланцюжку, й чітко розібрала лише одне слово з нескінченної мови лікаря – «Даніелла». Джузеппе тицяв себе в груди, потім підіймав пальця догори, зображуючи число «один», показував на розкритий медальйон і повторював:

– Даніелла е  ла  бамбіна ді Джузеппе! 

Дуся кивнула головою, так, вона зрозуміла: Даніелла – це донька Джузеппе, їй один рочок. Лікар весело розсміявся і ніжно поцілував немовля в маленький лобик. Потім він швидко надів ланцюжок на шию, схопив валізку і побіг до однієї з машин, що саме проїжджала мимо. Кинувши валізку в простягнені руки, він учепився за борт і заплигнув до кузова. 

Дуся дивилась услід машині, повторюючи подумки: «Віва, мадонна! Віва, бамбина!» 

8
Дана Захарівна поволі відкрила медальйон. На неї, сяйливо усміхаючись, дивилась маленька смаглявка. Чорні кучерики в'юнилися довкола голівки, темні агатові оченята відблискували веселими іскринками. 

«Добридень, Даніелло! Яка ти зараз? Чи сяють так само твої гарні очі? Чи повернувся Джузеппе з тієї страшної війни? Твого батька моя мама згадувала аж до смерті й мене назвала, як тебе, в пам'ять про нього. А ми з мамою не дочекалися мого батька. Він не дізнався, що у нього народилася донька з гарним італійським ім'ям».

Дана Захарівна закрила і сховала на грудях медальйон, з яким не розставалася довгі роки. Дядько Федір підібрав його коло брички і віддав мамі. Мабуть, поспішаючи, Джузеппе погано застібнув ланцюжок. В молодості вона мріяла знайти лікаря-італійця та його доньку, повернути медальйон і вклонитися доземно за себе й за маму, Євдокію Василівну. Не судилося…

– Бабуню, ти не спочиваєш? – до кімнати увірвався вихор і заговорив голосом Захара. – Я написав, прочитаєш? Тільки в мене інтерв'ю не вийшло… Та це пусте. Так, навіть, цікавіше: в усіх інтерв'ю, а в мене оповідання буде. А що, круто!

Онук примостився на бильці крісла, в якому сиділа бабуся. Зігнувшись, він зазирнув їй в обличчя й тихо спитав:  

– Прочитаєш, бабунь?

– Звичайно, рідний, – так само тихо відповіла Дана Захарівна, вдивляючись у променисті очі онука і вкотре уявляючи бездонну синь неба далекої Італії.

 

 

 

Для титульної ілюстрації використана репродукція картини Ніни Речки «Хортицька мадонна». Сайт: https://zurnalist.io.ua/s2284654/yavlenie_hortickoy_madonny_ostanovivshey_voynu_na_vostoke_ukrainy

Картини М.А. Савицького з сайту: https://www.livemaster.ru/topic/294223-madonny-vojny-kartiny-porazhayuschie-do-glubiny-dushi

 

 

Створено: 18.01.2018.
Редакція від 19.01.2018.
Тетяна Недосєкіна, з російської переклала Ірина Голуб