Віктор Ожогін: Право вибору

Ожогін Віктор Іванович

  • 13 березня 1958 |
  • Місце народження: пос. Вітебськ, Підгоренського району Воронезької області (Росія) |
  • журналіст

Для нього журналістика — покликання й у своїх вчинках він завжди чесний перед собою та перед іншими.

«Каждый выбирает для себя
женщину, религию, дорогу.
Дьяволу служить или пророку —
каждый выбирает для себя…»
Юрий Левитанский

Вітя, Віктор Іванович, майже 30 років знайомства, один із моїх наставників у телевізійній журналістиці, професіонал вищого ступеня, людина, яка максимально розкривається в діях, сповнених любові в самому широкому значенні цього слова.

«Правда», турецький полон, «Советский спорт»

Народився він у селищі Вітебськ, Підгоренського району Воронезької області (Росія). Батько Іван Григорович Ожогін, 1925 року, за освітою педагог, помер у 2007 році. Мати — Зінаїда Сергіївна, 1928 року народження, дякуючи Богу, жива, мешкає в Росії. Зінаїда Сергіївна все життя працювала на пошті, де Вітя й виріс. До дитячого садочку не ходив, час заповнював тим, що обклеював лотерейними квитками всі стіни та із шести років читав газети «Правда» й «Советский спорт». Починав із четвертої сторінки партійної преси, усі нагороди, ордени та обличчя політбюро йому були категорично не цікаві.

«Загалом Воронезька область, де я народився, — згадує Ожогін, — колись була Україною. Мешкали тут переселенці — запорізькі козаки та пізніше їхні нащадки. Знищила Катерина II вільну Запорізьку Січ, а тих, хто з предків славетних вижив та залишився вірним собі, розкидала доля різними територіями. Наш Підгоренський район майже весь був населений українцями. Особливість місця мого народження полягала в тому, що з одного боку Дону мешкали «хохли», як їх тоді називали, з іншого — «москалі». Селище, де з’явилися на світ мої пращури, мало назву Українська Буйловка, з іншого боку — Російська Буйловка. Жили дружно, ніяких суперечок не було».

Його дід та батько, опалені Першою та Другою світовими війнами, патріотизм та героїзм передали Віктору Івановичу на рівні генетичному разом із необхідністю захищати Батьківщину, бо це й є найперша та найпочесніша професія для чоловіків.

Дідусь Григорій Іванович 1887 року народження — донський козак, унтер-офіцер, кавалер двох Георгіївських хрестів. Розповідав небагато, основні подробиці дізнався Віктор від старшого двоюрідного брата Юрія. Два роки перебував дідусь у турецькому полоні, разом із товаришем, якого врятував із поля бою. За цей час досконало вивчив турецьку мову, до того гідно володів англійською. Брав участь у перемовинах щодо мирного врегулювання у Великий Британії, там і доліковувався три місяці після тяжкого поранення в живіт.

Батько теж не любив розповідати про війну, на яку пішов щойно виповнилося йому вісімнадцять. Воював півтора роки, захищав Дніпропетровщину, декілька разів був поранений, потрапив до госпіталю у Верхньодніпровську. Осколок у лівій руці залишився назавжди, операція була неможлива, бо могла пошкодити рух. Вітя назавжди запам’ятав, як плавав батько, сильно гребучи однією рукою, немов Василь Чапаєв. Після Другої Світової Іван Григорович вчителював, викладав начальну військову підготовку, фізкультуру. Невдовзі став партійним робітником, був впевненим комуністом до останнього дня. І Вітя, звісно, виховувався в руслі тих традицій.

Мрії, «Зоря» та нарисна геометрія

— А чому ти вирішив вступати саме до МДУ на журфак? Статусний ВНЗ, непростий, ти добре навчався?

— Я мав «п’ятірки» з улюблених предметів: література, історія, суспільствознавство, фізкультура. По іншим отримував «добре», «трійок» не було. Уроки дома ніколи не вчив, запам’ятовував те, що викладали, приходив на заняття й поки відповідали інші, швиденько все проглядав та повторював. Робіт журналістських не мав, окрім маленьких заміток. Але ж ти розумієш, у дитинстві ми всі мріємо по максимуму. Мені хотілося бути і тренером із футболу й будівельником, щоби власноруч створювати нові сучасні дома, але більше схилявся я до журналістики, особливо до спортивної. Окрім інтересу до газети «Советский спорт», постійно вів статистику голів, очків, секунд футбольних матчів. У мене й досі збереглися зошити, де я все це підраховував. Життя внесло свої корективи: батьки Віті обварилися кип’ятком, отримали травми, старша сестра, хвора з дитинства на порок серця, доглядати не могла, тому рішення про навчання ближче до дому було прийнято одразу і плани щодо МДУ змінено.

Коли Віктор пішов у восьмий клас родина переїхали до тодішнього Ворошиловграду (зараз Луганськ). До Воронежу, де були ВНЗ — 240 кілометрів, до Ворошиловграду — значно ближче. До того ж, тут мешкав приятель батька Олександр. Отже, рішення було прийнято.

«Займався я, на той час майже всіма видами спорту. Добрих тренерів у нашому маленькому Вітебському не було, хлопці все пізнавали самі, були добре розвинутими самоучками: хокей, ковзанки — взимку, влітку — футбол. Дядя Саша дуже хотів, щоби я потрапив до групи підготовки футбольного клубу «Зоря» (м. Луганськ). Це сталося нажаль запізно, мені вже виповнилося чотирнадцять. Увійшов до команди я швидко, але тренер нас перетренував. Вік ми мали перехідний і спортивний режим потрібен був більш щадний. Перед Чемпіонатом України з футболу серед юнаків 1973-го року перевантажили нас занадто, декілька разів я потрапляв до лікарні: травми, підвищений тиск, після чого довелося брати рік перерви, до дублю в підсумку не потрапив.

Саме тоді я й подумав, що тренером мені не стати, тому що учні повинні бачити свого наставника на футбольному полі, рівнятися на нього, як на взірець, отже — спортивна журналістика. Але, з урахуванням ситуації з батьками, прийшлося корегувати плани.

Була така гумористична приказка щодо ВНЗ Луганську: «розуму немає — йди до педагогічного, сорому немає — йди в медичний, а якщо немає ні того, ні іншого — вступай до сільгоспінституту». Я обрав машинобудівний, який у цьому переліку позначений не був. Рік займався за спеціальністю «обробка металу тиском», але ж нарисна геометрія — це було для мене жахливо. З лекцій постійно виганяли за розмови та неувагу, я мучився–мучився та одного дня чудового прийшов до військкомату й попросився до армії. Після «учєбки», потрапив на Чорноморський флот».

«Школа життя», далі нікуди, відпустка

— Служба в лавах армії — завжди «школа життя». У чому вона полягала для тебе?

— 1976-й, час СРСР, поруч багато людей самих різних національностей. Так сперечались, сварились, так «дідівщина», і на флоті вона особлива, але один за всіх та всі за одного, дійсне братерство народів.
Тільки на третій рік ти вже «дід». Саме тоді мене призначили командиром відділення. Дев’ять членів команди теж були «дідами», двоє — зовсім молоді і «старі» до мене з вимогою, щоб усе робили новачки. Я категорично не дозволив: «Стоп хлопці, усе по-справедливому, вони будуть робити те, що повинні ані більше, усе решта — по черзі та за уставом». Багатьом не сподобалось, але звикли й ніяких провокацій у мене не було, ніяких неприпустимих принижень.

Під час служби я увійшов до спортивній роти, грав за збірну флоту з футболу, призером першості в бігу на 100 метрів був. Наш добрий командир — капітан 3 рангу Кошкін спорт любив і одразу почав перевіряти рівень нашої підготовки. Саме він ініціював встановлення всіляких рекордів та, у якості нагороди, обіцяв переможцю відпуску, до речі, і тому, хто кращий на політичних заняттях. Переможцем я був постійним та єдиним за всіма показниками. Ну, як могло бути інакше, коли із шести років знайомий із газетою «Правда» та зі спортом із малечку. Отже, командир здався й надав таки через рік мені відпустку, яка, до речі, під час служби на флоті не передбачена.

Коли опинився вдома, дізнався, що наречена моя тиждень тому вийшла заміж. Пережив перше особисте горе, рана від якого лишилася на все життя. Це було велике справжнє кохання.

— А що із журналістикою, як повернувся до неї?

— Десь, водночас, мій друг та теперішній кум Олексій Семененко (зараз віце-президент футбольного клубу «Динамо-Київ», спортивний коментатор), який тоді закінчував факультет журналістики запропонував мені вступити до Київського університету імені Тараса Шевченка (зараз Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Я погодився й почав співпрацювати із флотською газетою «Флаг Родины», писав про службу, друзів, спортивні змагання. Коли згадував про незмінного чемпіона частини, незручно було писати про себе, тому вигадав псевдонім: замість Ожогін — «Огнівий». Нотатки надсилав декану факультету журналістики, доктору філологічних наук, професору КНУ Дмитру Прилюку.

Під час служби, я звернувся до батька з проханням забрати мої документи з машинобудівного інституту, він був у шоці, не вірив, що я зможу вступити до столичного університету. Завершивши службу, пройшов я співбесіду, на яку з’явився в матроський формі, багато було абітурієнтів саме після служби в лавах армії. Після навчання на підготовчому відділенні, став студентом факультету журналістики. Шість років — найкращий час у моєму житті, я був дуже щасливий. До речі, української мовою тоді ще не володів. У Вітебську ж не розмовляли українською, а балакали, тому багато слів справжніх я не знав, не розумів. До того ж не вивчав я мову і в школі, але ж коріння українське мав.

Уже за два роки навчання, завдяки прекрасному викладачу Марії Устимівні Каранській, мову освоїти вдалося. Вона мене викликала, розпитувала й повторювала: «Далі, далі…». Одного моменту прекрасного, я відповів: «Далі нікуди.». Бешкетував, звичайно. «Тоді прийдеш, наступного разу», — відповідала Марія Устимівна. Завдяки її наполегливості та моєму бажання, через два роки, мову освоїв майже досконало.

«Дякую долі…»

На третьому курсі я вже був одружений на Ірині Баландюк, яка мешкала в Дніпродзержинську тодішньому. Саме вона умовила мене приїхати до Дніпра, а в 1984 році вже народилася моя перша донька Анна. Були обставини й не лише сімейні: в 1983 році «Дніпро» став чемпіоном, приїздив я сюди й на Дніпровську обласну телерадіокомпанію під час переддипломної практики. Отже, вирішив, якщо не Київ то, безумовно, Дніпро.

У столиці я мав видатних педагогів зі спортивної журналістики Валентина Щербачьова, Сергія Дерепу, Григорія Коломійця, Віктора Фісюна, Віктора Нестеренка, срібного призера Олімпійських ігор, легкоатлета, коментатора Сергія Аржанова. Вони лишали мене працювати в спортивній редакції на телеканалі УТ-1, але нагальним було питання житла і всі вище перераховані обставини.

Спортивний коментатор у Дніпрі був, але я відчував, що зможу краще. Отримав розподілення, на Дніпропетровській обласній телерадіокомпанії одразу потрапив до редакції спортивних та оборонно-масових програм, було це 24 серпня в 1984 року. Моїми першими вчителями та наставниками були редактор Юрій Дмитрович Чорний та режисер Віктор Петрович Губкін. Своєрідні, полярно різні: Юра — спокійний, неквапливий, Віктор Петрович — вибуховий, категоричний іноді різкий, але повчитися в них було чому. Пам’ятаю їх завжди, Царство Небесне обом, великі люди та профі в журналістиці. З вчителями мені завжди щастило, дякую за це долі.

 

Не припиняв я вдосконалюватись і в журналістиці спортивній, в 1986 році був запрошений на курси спортивних коментаторів до Москви (інститут Держтелерадіо СРСР). З усього тодішнього Союзу приїхали на той час найперспективніші, з України троє нас було — Борис Ланевський та Сергій Лифар із Києва і я — з Дніпра. Тоді бажалося, щоби кожна республіка мала своїх коментаторів на місцях. До того ж, повторююсь, футбольний клуб «Дніпро» став чемпіоном і нас готували для проведення матчів на весь Союз. Дніпро був містом закритим, а клуб уже грав у європейських кубках. Мені вдалося провести декілька матчів, наприкінці 80-х на початку 90-х, для Центрального телебачення та для системи космічного мовлення «Орбіта» на Далекий Схід.

— А в цих професійних велетнів — Миколи Озерова, Володимира Маслаченка, Ніни Єрьоміної, можливо було навчитися?

— Вважаю, так. Але, розумієш, я на той час уже був доволі підготовленим, лишалося шліфувати і я всмоктував у себе, як губка все, що бачив та чув. Люди дійсно великі: Микола Миколайович Озеров, Георгій Георгійович Саркисянц, Борис та Євген Майорови, наш земляк із Кривого Рогу Володимир Маслаченко, Ніна Єрьоміна, Георгій Сурков, Анна Дмітрієва, олімпійський чемпіон із вільної боротьби Олександр Іваницький, який очолював спортивну редакцію на Центральному телебаченні. Усі вони були не лише талановитими та неповторними коментаторами, а й великими спортсменами й мені неабияк пощастило опинитися з ними поруч.

Згадую й Володимира Івановича Перетуріна, працював із ним більше всього. Він був коментатором «Дніпра», мав добрі зв’язки з головним тренером команди Володимиром Ємцем та легендарним Геннадієм Жиздиком. Я вже тоді був редактором трансляції спортивних програм і ми із Віктором Петровичем Губкіним виїжджали до Кривого Рогу на матчі, забезпечували трансляцію на Євробачення та СРСР. Перетурін у коментаторській кабінці, я поруч — такими були мої спортивні «університети». Перший репортаж провів у листопаді 1985 році, матч «Дніпро»-«Кайрат» Алма-Ата, ми перемогли з рахунком 4:3.

— Пам’ятаєш перші враження після проведення?

— Це, як перший поцілунок: хотілося, спробував, вийшло й далі цими хвилями.

Універсальність, «дилетанти», «зіркова хвороба»

— Але ж я не можу назвати тебе лише спортивним журналістом…

— Так, швидше для мене це було хобі. До речі, багато хто мене вважає лише спортивним коментатором, але років дев’ять я працював у редакції новин, в інших редакціях, об’їздив весь регіон, був на шахтах, будівництвах, підприємствах. Разом з оператором Центрального телебачення Володимиром Штенгеловим уже в 1989 році ми стали першими регіональними парламентськими кореспондентами у Верховній Раді. Ми працювали разом і знаю ти погодишся, що новини й редакція інформації, це універсальна школа, яку нічим не заміниш. Так, кожен мав свою спеціалізацію, але міг проявити себе на найвищому професійному рівні з будь-якого інформаційного приводу. Впевнений, людина, яка пройшла новини може працювати усюди. До того ж, журналіст повинен завжди бути готовим та відкритим для навчання, відчувати себе професійним «дилетантом», який досконало володіє основними питаннями ремесла. Навчити журналістиці неможливо, це або присутнє в тобі є, або — ні. Завжди чітко сприймаю та пам’ятаю всі свої журналістські помилки, потім аналізую. Мені не потрібно говорити, що я погано щось провів або добре, я сам бачу, чуйно оцінюю, сам собі головний суддя. Можливо, тому в мене ніколи не було «зіркової хвороби».

— В тебе багато учнів?

— Завжди старався допомагати молодим журналістам. Коли потрапив на Дніпропетровську телерадіокомпанію, молоді в ті роки майже зовсім не було. Пам’ятаю лише Наталію Давіденко, Наталію Тарасову; Валентину Орлову, з чоловіком та Люду Громовик із Фіделем Сухоносом, які з’явились у радіоефірах. Не можу сказати, що до мене погано ставилися сторожили, я завжди був комунікабельний, швидко входив до колективу й пам’ятаю лише доброзичливість. Згадую з цього приводу — Тамару Сергіївну Ковальчук, керівника художнього мовлення Володимира Сергійовича Іноземцева, заступників директора Володимира Гнатовича Пайоса та Миколу Олексійовича Бондарчука, завідуючу відділом випуску Жанну Андріївну Корнієнко, Володимира Івановича Сіренка, Миколу Антоновича Луценка, Василя Пилиповича Перетятька, Станіслава Івановича Повода.

Щодо учнів… Дмитро Тимохін — своєрідний, багато довелось із ним працювати, щоби став добрим спортивним коментатором та й у принципі виріс у журналістському плані, зараз він очолює прес-службу Української Православної Церкви в Дніпрі; режисери Сергій Авраменко та Альона Соколова, спортивний журналіст електронного ресурсу sport.ua. Макс Розенко. Я можу вважати своїми учнями всіх молодих журналістів, хто починав працювати на телебаченні, коли я вже був досвідченим журналістом і керівником. Завжди всім допомагав та навчав лише доброму.

Іноді перегортаю послужний список, в 1994 році Юрій Чорний запропонував бути його заступником. У той час було розподілення ефірного часу між міським «34 телеканалом» та обласною телерадіокомпанією й під нашим «крилом» народилася студія обласної «тридцять четвірки». Юрій Дмитрович зазначив: «Я взяв на роботу команду молодих дівчаток-редакторів, їх потрібно любити та виховувати, приходь моїм заступником». Я погодився й це був найкращий для мене час на телебаченні.

Це був найкращий час не лише для Віктора Івановича. Не можу сказати, що він спеціально навчав. Його сонячна легкість у спілкуванні та репортажах, своєчасні лаконічні поради, давали необхідний мотивуючий поштовх нам, тодішнім молодим журналістам. Ми прийшли працювати в команду ТБ, де були поважні та заслужені й дивилися вони на нас, дещо недовірливо: зможемо чи ні? Ми впорались. Гідно. Завдяки нашим наставникам, у тому числі. Нові авторські проекти, новий формат «10 хвилин новин» у прямому ефірі. Нас мудро «кидали» в цей телевізійний бурхливий океан і ми намагалися випливати, з їхньою ненав’язливою страховкою. Юрій Дмитрович Чорний — людина вищої ступені порядності та професійної інтуїції, Віктор Іванович, Віктор Петрович Губкін, дочекатися від якого схвальної оцінки праці було ой, як складно, тим ціннішою вона була. Вони завжди ставали на наш захист, відстоювали, доводили перед керівництвом нашу юну творчу правоту. Їхні поради та настанови пам’ятаю та використовую у своєму житті та роботі й досі.
Віктор Ожогін любив повторювати: «Перший рік працюйте на ім’я, від якості праці буде залежати, буде чи ні ім’я працювати на вас…» Багато про що можна згадувати. Не говорячи вже про те, що одного разу врятував мені Віктор Іванович життя… Історія «34 обласного» була недовгою, але яскравою, талановитою, насиченою журналістською свободою та відкриттями. Подяка всім причетним. Світла пам’ять тим, хто вже не з нами.

Право вибору, єдине рішення, В’ячеслав Чорновіл

На телебаченні за тридцять років від редактора до Генерального директора — красномовна ілюстрація щодо рівня професіоналізму. Віктор згадує, як у 2000 став заступником директора ДОДТРК, а вже у 2009 році Генеральним. Студія тоді була в жахливому стані і фінансово й кадрово. Лише вісім місяців був на посаді Ожогін, прагнув зробити суспільне незалежне телебачення, робив для цього все можливе й неможливе, колеги підтримували, але наближалися вибори…

«Мене ніколи не було соромно за свою роботу, я ніколи не робив того, що не хочу і примусити та прогнути мене неможливо. Основна якість керівника вислухати всі точки зору і прийняти своє єдине раціональне рішення. Одразу складно зрозуміти його вірність, але саме така схема і стовідсоткова внутрішня впевненість, рухає процес.

Якщо повернутися до 2009-го, тоді дійсно не вистачило часу. Обирали Віктора Януковича й мій протест та позиція полягали в тому, що я двічі дав в ефір документальний фільм журналіста Володимира Ар’єва «Кримінальна окупація». Це були єдині ефіри в Україні, інші телекомпанії та їхнє керівництво не ризикнули. Так, я розумів, що це квіток в один кінець, але вчинити інакше не міг. Для того щоби бути чесними з іншими, необхідно насамперед бути чесним перед самим собою.

Після цього була недовга робота в прес-службі тодішнього міського голови Дніпра Івана Куліченка, за особистим його запрошенням. Колись він допоміг мені отримати перше в Дніпрі житло, я відчував себе зобов’язаним. Ми домовилися про тимчасову співпрацю: налагодити справи та піти. Задоволення від цієї роботи, не отримував, не моє. Працював деякий час і прес-аташе в клубі «Дніпро-75». Потім, на короткий проміжок часу, знов таки на прохання, уже Галини Іллівни Булавки, повернувся до прес-служби міста після АТО. Зараз працюю редактором на суспільному радіо, тобто все знов почав із нуля.

Гадаю, я єдиний журналіст, який пройшов такий шлях і водночас не при якій владі не був членом партій, ця ситуація унікальна, як для тодішнього ТБ, так і зараз. Я міг лише поділяти чиїсь погляди. І досі маю великий сум, щодо втрачених можливостей та надій після Помаранчевої революції, великий сум з того, що В’ячеслав Чорновіл ніколи не буде керманичем України, в іншому випадку нас би Польща вже наздоганяла».

«Кохати — це дихати разом» та «у війни не жіноче обличчя»…

«Каждый выбирает по себе
Слово для любви и для молитвы.
Шпагу для дуэли, меч для битвы
Каждый выбирает по себе…»
Юрий Левитанский

— Скільки разів у житті людина може кохати?

— Судячи з історій мого життя й того, що ти знаєш — багато. Я закохуюсь завжди, як уперше. Своїй останній дружині Олександрі, сказав: «Все може бути, усе може статись, з дружиною може чоловік розстатись, але «Динамо» розлюбити — такого бути не може».

Олександра Тронь закінчила Український державний хіміко-технологічний університет, за спеціальністю еколог, має й журналістську освіту, вела культурологічні програми, зараз керівник групи на «Суспільному мовленні», ведуча програми «Тема тижня».

Вітя, звісно жартує щодо жінки та «Динамо». Зустрівся він зі своєю Олександрою на телебаченні й закохався з першого погляду. І досі обережно підбирає слова до цієї історії справжнього почуття. Їхнє кохання підтверджено всіма барвами підтримки, щастя, болю, надії. «Моя Саша — молодець, може себе настроїти, узяти в руки за будь яких обставин», — каже він.

— Кохають за щось?

— Гадаю, ні. За щось можна любити, наприклад, актора. А кохати — це дихати разом.

— «У війни не жіноче обличчя»?..

— Так вірно написала Світлана Алексієвич. Учора на радіо записував інтерв’ю із жінкою, що воює четвертий рік в АТО та має четверо дітей. Нажаль відповідей на всі питання не отримав, не задоволений ефіром, але гадаю, що всі відповіді отримати й неможливо, особливо про ситуацію на Сході.

— Наскільки я розумію, твоє рішення йти воювати ніякому оскарженню не підлягало…

— Так. Я ж і на Майдані був у 2014, приїхав одразу після загибелі Сергія Нігояна, як і всі прагнув змін. А коли почалась АТО, вибору в мене не було й рішення прийняв однозначне: «Батьківщину потрібно захищати, вона в небезпеці».

Перший раз я пішов до військкомату, коли на Донузлаві почали топити наші кораблі, але мене, як офіцера запасу, не взяли, посилаючись на вік у 56 років. Невдовзі призовний вік було збільшено, дружині я нічого не сказав, відправив відпочивати та лишив записку вдома.

У мене, як у командира взводу, була більшість чоловік із Полтавщини, інші — з Дніпропетровщини. «Журналістським» наш взвод назвали тому, що мої колеги Лариса Токар та заступник директора департаменту інформаційної діяльності та комунікацій із громадськістю — начальник управління інформаційної діяльності Дніпропетровської ОДА Наталія Бабаченко відкрили рахунок, на який надходили кошти, в основному від журналістів. Я був проти, тому що розумів, яка зарплата в колег, але зупинити процес було неможливо. Тим більш, нам реально потрібна була допомога: одягнути бійцям було нічого, воювати нічим. Допомагали й мої однокурсники — редактор газети «День» Лариса Івшина, прес-секретар Державного комітету телебачення й радіомовлення України — Світлана Божко, член Національної Ради з телебачення та радіомовлення Михайло Ревенко. Вони разом із моєю старшою донькою Анною відкрили фонд допомоги нашому підрозділу, куди один із професорів перерахував весь свій гонорар за статтю про Голодомор — 10 тисяч доларів.

— Страшно було?

— Говорять не страшно лише дурням. Мені було не страшно, можливо, я дурень. Я був вихований так, що коли борешся за праве діло, страшно бути не може. Звісно, я заспокоював тих, хто був поряд. Коли відправляли нас до Маріуполя, вийшов перед строєм бійців і сказав: «Хлопці, я розумію, що в кожного є обов’язки перед рідними, близькими, може хвора мати або дитина… Краще зараз вийти зі строю, потім це неможливо. Вийшло шість людей, я потиснув їм руки, обійняв, сказав дякую, ніяких претензій, займайтесь мирними справами». Добавив з іншого взводу шість осіб. Пропонував вийти й батьку трьох дітей Сергію Левченку, він відмовився й так вийшло, єдиний був тяжко поранений, зараз інвалід. Я, немов, відчував. Зараз Сергій займається фермерством, розводить корів, доглядає за конями. Пам’ятаю, як дзвонив із лікарні ім. Мечникова після того, як під час операції йому титанову пластину вставили в голову: «Іванич, я ж тепер не можу на літаку піднятись», — «Але ж на конях можеш, з родиною, друзями, я приїду покатаєш…».

— Після АТО ти отримав звання «заслуженого журналіста України».

— Ми всі знаємо, чого варті, на що заслуговуємо. Не люблю говорити про це. З низки обставин нагороду отримувати не хотів. Гадаю, що належу до «втраченого покоління». Не дай Бог жити в часи змін та революцій. Раніше нас вчили одному, зараз усе інакше. Карма якась над Донбасом, мозок там «промивають» сильно. Мати живе в Росії, разом із моєю старшою сестрою. Бесіди наші складні, порозуміння немає. Я не уявляю, що було б, якщо батько був живий. Колись я дав почитати йому «Ледокол» Віктора Суворова, він зі мною тиждень не розмовляв. Вони ж воювали за Сталіна, а тут Суворов зі своєю правдою…

Інше почуття щастя…

— Заради чого живеш?

— Заради дітей та онуків. Степан та Платон — сини моєї старшої доньки Анни. Вона та її чоловік Юрій — юристи-міжнародники, зараз мешкають на Сейшельських Островах. Після Індійського океану минулого року приїздили поплавати на Азовське море. Моя друга донька восьмирічна Каріна — їхня тітка. Хоче одночасно бути й Олею Поляковою, і Надією Дорофєєвою. Займається танцями, англійською, бадмінтоном. Брала участь у міських змаганнях обійняла 46 місце, але була на два роки молодшою за всіх спортсменів і результат, на мою думку — не головне. Саша не хоче, щоби вона була спортсменкою, я теж не ставлю таке завдання, головне, щоби здоровою росла. Дружина моя дуже строга мати, я ж напроти — м’який. А яким ще може бути батько-дідусь у такому віці.

— А про журналістику Каріна не мріє?

— Говорить, що для неї це справа не серйозна. Розумієш, донька перша старше її на 27 років. Коли ми молоді й народжується дитина, усе сприймається по-іншому. А, коли твоя дитина народжується в п’ятдесят три – це вже зовсім інше почуття щастя.

— Що головне ти хочеш їй передати?

— Бути людиною за будь яких обставин.

— Вважаю, це генетика.

— Так. Вона одночасно копія Олександри та моя. У неї стільки енергії — гори перевернути й далі бігти. І стільки тепла та любові ніжної. Завжди обійме, поцілує, ковдрою вкриє мене перед сном. Вона на грудях у мене виросла…

— Про щось шкодуєш?

— Про те, що мало керував телебаченням. Ми ще на початку 2000-х, коли я був заступником Генерального директора разом із тодішнім керівником Станіславом Поводом намагалися втілити чудову ідею суспільного мовлення. А вже у 2009-му я реально робив те, що нещодавно почали, почали дещо запізно та невпевнено. Основні ставки робив на професіоналізм плюс молодість.
 
P.S.:

— Ти не питаєш чому я нічого не пишу про війну…
— Впевнена, що про це неможливо писати аутентично тому, що є в дійсності.
— Це ти вірно сказала. Я ж був впевнений, коли йшов туди, що напишу обов’язково та й побратими просили, а зараз погоджуся — робити цього непотрібно. Питання еквіваленту слів дійсно актуальне, до того ж розповідь про те, що там реально було, гадаю, зацікавить, лише тих, хто воював. А всю правду відкрити неможливо, самі не знаємо її до кінця. Для мене єдиний гідний твір про АТО — «Іловайськ. Війна якої не було» Романа Зиненка.
Сильною та чесною може бути лише хроніка подій, документалістика, фото, пронизані відчуттями учасників. Але я обрав інший шлях — намагаюсь всіляко допомогти, опаленим подіями на Сході, у якості голови громадської організації «Дніпровська міська спілка воїнів АТО «Щит».

Під час підготовки матеріалу використані фото з родинного архіву Віктора Ожогіна

Створено: 02.04.2019.
Редакція від 05.04.2019.
Олена Ємельянова