Майнарді Енріко
У пік голодомору Господь послав сюди Енріко Майнарді

До Дніпропетровська віолончеліст світової слави Енріко Майнарді приїхав у розпалі голодомору 1932–1933. Про те, що талановитий італійський віолончеліст, композитор і педагог Енріко Майнарді (1897–1976) виступав в Україні і, зокрема, в Дніпропетровську, українська Вікіпедія не знає. Бо ще не створено статті про цього віртуоза.

…Ще задовго до закінчення Міланської консерваторії обдарований італійський віолончеліст почав концертувати на батьківщині, а потім і в багатьох європейських країнах, у тому числі у СРСР (1931).

Народився Енріко в Мілані. Навчався в дитинстві грі на віолончелі у батька, віолончеліста-аматора. Вже у три роки Енріко тримав у руках маленьку віолончель. Почав виступати дуже рано. Вже за кілька років він вразив усіх бездоганним виконанням однієї з сонат Бетховена для віолончелі. Майнарді, якого називали вундеркіндом, почав вирушати з концертними турами, подібними до виснажливого графіку виступів Моцарта в дитинстві, але при цьому йому поталанило спілкуватися з великими артистами свого часу. У 13 років хлопчик дав перший свій концерт. Упродовж понад півстоліття Енріко Майнарді по праву вважався одним з провідних віолончелістів світу.

Навчався в Міланській консерваторії (клас Джузеппе Маґріні). Удосконалював майстерність у Берліні у Гуго Беккера, одного з найавторитетніших тогочасних віолончелістів. Виконавська кар’єра підлітка, отже, почалася рано. Майнарді був відомий своїм стриманим, класичним стилем гри, який називали «шляхетним». Він уникав надмірної емоційності на користь інтелектуальної глибини. У 1924 році став першим віолончелістом Дрезденського філармонічного оркестру, а потім, у 1929-му, – Берлінської державної опери. Через три роки він залишив цю посаду, щоб зайнятися сольною кар'єрою. Користуючись великим попитом, віртуоз гастролював Радянським Союзом.

У 1930–40-х грав у зірковому тріо разом із піаністом Едвіном Фішером і скрипалем Георгом Куленкампфом (пізніше – Вольфгангом Шнайдерханом). Вважався одним із найкращих інтерпретаторів творів Баха, Бетховена та Дворжака.

Коли влітку 1949 року Енріко Майнарді вів курси в зальцбурзькому Моцартеумі в Австрії, його обожнювало все молоде жіноцтво. Відомий віолончеліст і голова багатьох міжнародних музичних конкурсів Данило Шафран про Майнарді висловиться так: «Він був моїм героєм, ідеалом, особливо захоплювало його виконання мініатюр».

Про його педагогічну діяльність треба згадати окремо. Майнарді був «учителем вчителів». Він викладав у Берліні, Римі (Академія Санта-Чечілія), Зальцбурзі та Люцерні. Серед його відомих учнів – Зігфрід Пальм, Джоан Діксон та інші видатні віолончелісти XX століття.

Його композиторська спадщина теж заслуговує на увагу. Італієць писав музику переважно для свого інструмента: концерти для віолончелі з оркестром, сонати, сольні сюїти. Його власні твори поєднують італійську мелодійність із німецькою строгістю форми.

Майнарді мав сильну особистість, яскравий стиль і харизматичну зовнішність. Пізніше уславився своїми барвистими розповідями, красиво укладеним сивим волоссям і чорним розмаяним плащем. Втім, його драматичні жести і дотепний гумор ніколи не заважали музиці на сцені. Під час виступів він був слугою композитора: «Мій принцип і мета служити музиці, а не використовувати її заради самовираження». Він уникав показухи і відтак набув серйознішого образу.

Ось дослівно його класична фраза:

«Хоча виконавець має бути суб'єктивним, він все ж таки повинен уникати «автобіографічного акценту» у своєму виконанні Баха і прагнути до вираження швидше «універсального», ніж особистого почуття».

Музикант залишив після себе велику дискографію (зокрема записи на лейблі Deutsche Grammophon). Помер у 1976 році в Німеччині, де провів значну частину свого творчого життя.

Виступи Енріко Майнарді на теренах сучасної України відбувалися у різні періоди та за різних політичних обставин, охоплюючи як радянську Україну, так і Галичину, що на той час входила до складу Польщі.

Майнарді відвідував СРСР із великим гастрольним туром у 1931 році. Його виступи були частиною тогочасного культурного обміну та відбувались у найбільших музичних центрах республіки.

На той час столиця УСРР Харків була обов'язковим пунктом для іноземних зірок. Майнарді давав сольні концерти та виступав із симфонічними оркестрами. Гастролі 1931 року включали Харків та Одесу, де він виконував класичний віолончельний репертуар (зокрема твори Баха, якими він особливо славився).

У 1930-х Майнарді так само часто виступав у Львові, який тоді був значним європейським культурним осередком у складі Другої Речі Посполитої. Збереглися відомості про його концерти у залі Львівської філармонії (теперішній будинок на вул. Чайковського). У Львові його сприймали як представника найвищої італійської та німецької школи (зважаючи на його навчання у Гуго Беккера в Берліні). Під час виступів у Львові він часто виконував Сонати для віолончелі та фортепіано Бетховена, а також Концерт Дворжака. Його стиль описували як надзвичайно шляхетний і академічно довершений. Так, львівська газета «Діло», пишучи 31 січня 1935 року про виступ Е. Майнарді, зазначала, що він «виказав віртуозне опанування інструменту». У вересні 1937 року музикант знов навідався до Львова.

Тогочасні критики не втомлювалися відзначати, що Майнарді привозив із собою не лише віртуозність, а і «європейську інтелектуальну традицію». Його приїзди до Львова ставали подіями для місцевої музичної інтелігенції, оскільки він належав до вузького кола музикантів, які однаково успішно гастролювали по обидва боки «залізної завіси», що лише починала формуватися.

Дружиною Енріко Майнарді була Ада Коллеоні (1897–1979) – італійська піаністка, випускниця Міланської консерваторії. Тож до Дніпропетровська вони приїхали разом. Разом зі славетним віолончелістом за роялем виступала його дружина Ада. Виступ з Адою Майнарді (Коллеоні) був їхньою постійною практикою. Критики відзначали їхнє «ідеальне ансамблеве чуття», де піаністка не просто акомпанувала, а була повноправним партнером у складних сонатах Бетховена та Брамса.

10 грудня 1932 року Ейнарді дав концерт у Дніпропетровську. Про це нагадала тогочасна газетна реклама. Ця знахідка уточнює дати його перебування в Україні, показуючи, що після турне 1931 року він продовжував виступати тут і наприкінці 1932 року.

Пошук в історичних архівах підтверджує, що гастролі Енріко Майнарді у 1932 році були знаковою подією для тогочасного культурного життя України. Незважаючи на те, що прямі тексти рецензій із місцевих газет (таких як дніпропетровська «Зоря») рідко оцифровані повністю, загальні відгуки про його тур 1931–1932 років дозволяють відновити картину.

Перенесення концерту з «Центрального театру» до ДержОпери (Дніпропетровський робітничий оперний театр) – прямий доказ ажіотажу. Оперний зал був значно більший і престижніший, що вказує на статус «світової зірки». Нині це будівля Драмікому (колишній театр ім. Горького).

У радянській пресі того періоду Майнарді описували як «представника високої академічної культури Заходу». Його гру характеризували як сувору, позбавлену зовнішніх ефектів, але з «глибоким внутрішнім шляхетством і чистотою інтонації». Найімовірніше, у Дніпропетровську звучали твори Баха (його Сюїти для віолончелі соло були «візитною карткою» Майнарді) та, можливо, Концерт Дворжака чи сонати італійських майстрів (Боккеріні, Вівальді).

Наведена нами газетна афіша – рідкісне свідчення роботи УКРФІЛу (Української філармонії) на початку 1930-х. Це був період, коли попри складну соціально-економічну ситуацію в республіці влада продовжувала запрошувати топових європейських артистів для підтримки іміджу «культурного будівництва».

Цікавий нюанс: примітка про знижку 25% для колективних заявок говорить про спробу зробити елітарне мистецтво італійсько-німецької школи доступною для місцевих робітничих профспілок.

Але повернімося до того, що Майнарді виступав у Дніпропетровську в самий розпал голодомору 1932–33 років. Це вражаюче і трагічне зіткнення світів: рафінований академізм Європи на фоні гуманітарної катастрофи українського села. Паралель між музикою Енріко Майнарді та часом Голодомору напрошується через декілька аспектів. Аскетизм як віддзеркалення болю. Майнарді цінували за відсутність «зовнішніх ефектів». У грудні 1932-го будь-яка пишність була б блюзнірством. Його сувора манера ідеально резонувала з заціпенінням міста, яке вже відчувало подих смерті з околиць. Бах як сакральна сповідь. Сюїти Баха – це музика самотності та розмови з Богом. Для слухача в залі, який, імовірно, перебував у стані постійного страху та виснаження, ця «чистота інтонації» могла стати єдиною формою внутрішньої молитви або легальним простором для оплакування трагедії.

Контраст «високої культури» та нелюдського побуту. Радянська преса акцентувала на «Заході», намагаючись створити фасад нормальності. Але для інтелектуальної публіки Дніпропетровська це шляхетство звуку було, скорше, гострим нагадуванням про втрачену гідність і цивілізацію, яка руйнувалася прямо за стінами оперного театру. Це був момент, коли «висока трагедійність» класики переставала бути метафорою, Вона ставала прямою трансляцією реальності.

А світ поза Україною у цей час жив своїм життям. У Стокгольмі того дня (10 грудня) відбулося традиційне вручення Нобелівських премій. Лауреатами 1932 року стали видатні особистості: Вернер Гейзенберг (фізика), Ірвінг Ленгмюр (хімія), Чарлз Шеррінгтон і Едгар Адріан (медицина), а також відомий англійський письменник Джон Голсуорсі (література). Премію миру того року не присуджували.

У Німеччині лише за тиждень перед тим (4 грудня) канцлером став Курт фон Шлейхер – останній перед приходом Гітлера до влади. Європа перебувала в стані глибокої депресії та політичної нестабільності, що особливо гостро відчувалося на тлі Женевської конференції з роззброєння, яка зайшла в глухий кут.

І в цей час у СРСР… Грандіозні фасади на фоні трагедії: всього за два місяці до концерту (10 жовтня) офіційно введено в експлуатацію Дніпрельстан (ДніпроГЕС). Радянська пропаганда активно використовувала цей «тріумф праці» для відвернення уваги від Голодомору, що вже лютував в українських селах. Того ж грудня 1932-го виходять постанови, які фактично закрили кордони України та запровадили систему «чорних дощок» для сіл, що «саботували» хлібозаготівлю.

Світ у цей день був як низка паралельних реальностей: наукові прориви в Швеції, глухий кут у роззброєнні та смертельний голод в Україні. Прихований за звуками класичної музики на сцені оперного театру… Голосом народу ставали рядки поета-вигнанця Євгена Маланюка:

Вже нема хуторів і держав,
Тільки трупи в житах, тільки трупи
Та від хрипу крива іржа,
Що замкнула посинілі губи…

Ілюстрації з сайту Bach Cantatas Website