«А степ все світиться курганами й не дозволяє забуття...».

«А степ все світиться курганами й не дозволяє забуття...».

Скіфи, які в прадавні часи населяли наш край, стали героями багатьох творів художньої прози.

На початку VII сторіччя до н. е. придніпровські землі завоювали скіфські (скитські) кочові племена, вихідці з Азії. Виникло перше у Східній Європі могутнє державне об'єднання на чолі з царськими скіфами. Землі нинішньої Дніпропетровської області стали центром цієї держави, історики пишуть, що саме тут мітилися легендарні Герри – священне місце поховань скіфських царів. Про це свідчать численні кургани в басейні річки Самари, уздовж Базавлуку й у верхів'ях Інгульця, поховання біля сіл Грушівка Апостолівського району, Шолохове Нікопольського, м. Підгороднє Дніпропетровського, Спаського Новомосковського районів. У найбільших всесвітньо відомих курганах Чортомлик, Солоха, Товста Могила розкопані царські поховання. 

Скіфи покинули наші степи дві тисячі років тому. До цього призвели нескінченні сутички із сусідами, які наприкінці III – на початку II століття до нашої ери витіснили їх до Криму та Нижнього Подніпров'я. Потім скіфи зовсім зникли. Якась частина їх могла лишитися в наших краях і розчинитись серед інших народів.

Нам залишилася історія цього народу, його культура. Греки донесли до нас імена скіфських царів: Іданфірс, Токсакіс, Атей. Залишилися легенди. У слов'янських мовах і досі є корені скіфських слів.  

Образи скіфів надихнули багатьох авторів на створення художніх творів. Пропонуємо уривки з деяких із них. 

Прості скіфи-орачі // http://spadok.org.ua/skifiya/derzhava-i-pravo-skifiyi Царські скіфи // http://spadok.org.ua/skifiya/derzhava-i-pravo-skifiyi Вельможні скіф’янки. http://spadok.org.ua/skifiya/derzhava-i-pravo-skifiyi


 

Валентин Чемерис


Ольвія
(Уривок)

Кожний вільний скіф спершу навчиться їздити на коні, а вже потім – ходити. Так було споконвіку, звідтоді, як хитрий Тал здобув скіфам Владу над дикими кіньми. І так буде завжди, допоки скіфи житимуть у цих степах.

Про це, їдучи верхи у голові свого війська, співав Тапур.

Скіф не чекає готової пісні, він сам її, залежно від настрою, творить і співає. А співає про все, що побачить у степу. Їде собі, похитується в сідлі, дорога довга, рівнини одноманітні, тож вершник і співає… Пролетів орел над степом, скіф співає про орла, який пролетів степом, шмигнула зеленою травою руда, аж вогниста, лисиця, скіф і про лисицю вогнисту у зеленій траві заспіває. Про що думає – те й співає. Що на серці має – про те й співає. Радість – співає, гнів – співає, удача – співає, невдача – теж співає… А Тапур про коней любить співати, бо коні для скіфа – то все. Бо скіф без коня, що степ без сонця, земля без дощів. Пішки далеко не підеш у степу, на сусідні племена за здобиччю і рабами без коня не нападеш, і битися пішому – не те, що верхи… А колись у скіфів не було коней. Гай-гай, як давно то було, тільки-но білий світ народжувався, а перші скіфи з'явилися у цих степах. І було тоді у степах повно-повнісінько диких коней. Куди оком не кинь – всюди табуни, та тільки не підступишся до них – дикі коні, як звірі, близько до себе не підпускають!

Як же вкоськати, як приборкати диких коней? Зле у степах без коней. Як без рук чи без ніг!

От один скіф, його звали Талом, почув, що буцімто у степу є цариця-кобилиця, повелителька степових коней. Слухаються її коні, і має вона Владу над кіньми. І забаг Тал роздобути оту Владу над кіньми і рід свій у сідла посадити. Тож гайнув він на пошуки тієї цариці-кобилиці. Довго-довго блукав степами, з сил уже вибився, але вперто йде і йде. Бо сказав своєму роду: без Влади над кіньми я не повернуся! А був він упертим і коли чого хотів, то не шкодував і себе. От дійшов він до Глибокої балки, на дні якої біг струмок. Там і жила цариця-кобилиця. Глянув на неї Тал – волосся йому на голові сторч стало. Голова у білої кобилиці – жіноча, а все решта – як у коня. Коли мчала степами цариця білих коней, то земля двигтіла і гул такий ішов, що птиці з неба од того гулу мертвими на землю падали. Балки та яри у степах – то сліди тієї цариці-кобилиці, то вона під копитами своїми їх полишила.

– Чого тобі, скіфе? – сердито питає та цариця. – Як ти смів на мої очі з'являтися?
 
Тал поборов страх, вклонився і каже смиренно:

– О велика і грізна царице степових коней! Славна мати-кобилице роду конячого, прохаю тебе і увесь наш скіфський рід прохає: дай нам Владу над кіньми, бо не хочуть нас слухатися коні, а пішому у степах кепсько жити!

Тупнула цариця одним копитом – дрож по землі пішла!

Ледве Тал на ногах утримався.

Тупнула цариця другим копитом – земля загойдалася…

Заіржала цариця – трохи було не оглух Тал.

І все ж він не відступив, вистояв перед царицею-кобилицею, а та блиснула вогняними очима і питає:

– А нащо тобі і твоєму роду скіфському Влада над кіньми?

– Хочемо коней приручити і мати їх за вірних помічників, – одказує Тал. – Тяжко скіфам без коней у степу жити. Ніг не вистачить степами бігати.

Як заірже враз цариця усіх коней, аж вогонь із ніздрів пішов, аж трава полягла й обгоріла.

– То ви хочете вільних коней у роботу запрягти? Вудила їм у роти повставляти? Не дам я вам Влади над кіньми! Йди геть, нерозумний скіфе, доки ще живий!

Позадкував Тал і кинувся тікати, радий, що цариця-кобилиця хоч живим його відпустила. І на тому спасибі.

От пішов він куди очі дивляться, бо не можна йому до свого кочовища вертати, слово дав, що повернеться тільки із Владою над кіньми. Тому й пішов степами блукати. Йшов, йшов, стомився, ніг уже ніби й немає, присів… Коли чує, хтось пищить… Оглянувся Тал – нікого не видно. Звісив голову – думу думає, що ж йому, бідолашному, тепер діяти і куди податися?.. Коли чує – хтось пищить-дзижчить йому у вухо.

– Ти хто? – схопився Тал.

– Комарик, – чується у відповідь.

– А чого тобі треба?

– Я з голоду помираю, – пищить комарик, – дай мені краплину своєї крові, і я знову житиму.

– Пий! – махнув Тал рукою. – Навіщо мені моя кров, коли я не можу тепер до свого роду повернутися.

От комарик напився з його шиї крові, а тоді й питає:

– А чому ти, добрий чоловіче, такий сумний і чому ти не можеш до свого роду повертатися?..

Тал і розповів йому про все.

– Не горюй, – пищить комарик. – Ти мене з біди виручив, і я тобі пособлю. Знай же, Влада над кіньми захована у ніздрях цариці-кобилиці. Я допоможу тобі здобути Владу над кіньми.

– Тю!.. – здивувався Тал. – Чи знаєш ти, що цариця-кобилиця така завбільшки, як п'ять коней разом? Як же ти у неї Владу відбереш?

– Іди за мною і ти сам побачиш.

Знизав Тал плечима, мені, мовляв, все одно, і пішов, а комарик за ним назирці летить. От дісталися вони до Глибокої балки, вздріла Тала цариця-кобилиця, гнівом спалахнула, аж іскри із очей її посипались, аж трава навколо зашкварчала.

– Ти знову, скіфе?!! – кричить так, що Тал аж захитався і ледве-ледве на ногах устояв. – Ну так бережися, втретє ти сюди не прийдеш. Мене двічі бачити одній людині не можна.

«Пропав… – злякався Тал. – Треба ж було послухати того комарика… Тепер хоч проси, хоч моли, не відпустить коняча повелителька».

А комарик тим часом до цариці підлетів, у ніздрю їй заліз і лоскоче там… Цариця-кобилиця не стрималась і я-ак чхне! Аж трави у степу вилягли! А з її ніздрі і викотилось яйце, впало до ніг Тала і розкололося… Вискочив із яйця срібний ховрах і хутчій навтьоки!

Але Тал не дрімав, лук вихопив, прицілився і пустив стрілу. Недалеко й відбіг ховрах, як стріла наздогнала його. Він і розпався. Підбіг Тал і тремтячими руками схопив Владу над кіньми – Золоту Вуздечку. Як уздріла ту Золоту Вуздечку цариця-кобилиця в руках у Тала, так і закам'яніла…

Кажуть, на скелю перетворилася.

І понині стоїть біля Глибокої балки страшна скеля з головою жінки, а з тулубом коня. Ото і є цариця-кобилиця диких коней.

А Тал щасливо повернувся до свого роду із Владою над кіньми і з Золотою Вуздечкою. Маючи Владу над кіньми, скіфи половили диких коней і приручили їх. Ось звідтоді вони й не мислять себе без коней. Тільки не у всіх, звісно, коні є, а тільки у сильних цього степу. Таких, як Тапур!

Чемерис В.Л. Ольвія: роман.– К.: Техніка, 2013.– 410 с.

 Бойові обладунки скіфів // http://veterano.com.ua/korisni-materiali/istoriia/6763-istoriya-skifskikh-plemen Бойові обладунки скіфів // http://veterano.com.ua/korisni-materiali/istoriia/6763-istoriya-skifskikh-plemenСкіфи на полюванні з барсами // http://spadok.org.ua/skifiya/derzhava-i-pravo-skifiyi

 

Іван Білик


Дарунки скіфів
(Уривки)

 «Нарешті Скіфія...» — подумав Цар царів Дар'явауш*. Ця країна багато років не давала йому спати, й він, їдучі віддалік за першою тисячею «безсмертних», яка вже переправлялася на той бік, з пекучим відчуттям цікавості вдивлявся в протилежний берег. Ліси, чагарі та луки й там були так само зелені, як і скрізь цього останнього весняного місяця, але нечисті духи-дайви примусили Царя царів зітхнути.

Він іще раз глянув туди, за міст, яким уже закінчувала переправлятися передова тисяча полку «безсмертних», і побачив ген попереду, далеко за нескінченним дерев'яним мостом, чорну хмару, що поволі наближалася й зростала.

Цар змусив себе відвернутись од тієї хмари й почав дивитися назад. За півсотні кроків по царській колісниці рухалася друга тисяча полку «безсмертних», майже наступаючи на п'яти сотні драбантів — особистих охоронців царя. Драбанти їхали по четверо в ряд, усі до єдиного на однакових білих конях. Полк «безсмертних» також вишикувався по четверо, але весь лівий ряд був з білих коней, другий ряд із сірих, третій із гнідих, як у Дар'явауша, а четвертий із вороних. Здалеку складалось враження, ніби рівнобіжне плинули чотири різнобарвні потоки. Отак добирати полк «безсмертних» Дар'явауш навчивсь у вавілонців, так вишикувала кіннота завжди наганяла на ворога жах.

Видовище було таке захоплююче, що Дар'явауш забув про неприємну чорну хмару. Тепер Скіфія була в нього за спиною, мов щось цілком нікчемне й давно впокорене; і все-таки вона не виходила в нього з голови.

Цар знову глянув на міст і знову побачив ту хмару, яка поближчала й стала ще чорнішою, ніж перед тим. Це здалося Дар'яваушеві лихим передвістям. Якийсь добрий або злий бог чи то застерігав богорівного царя світу, чи, може, хотів позбиткуватися над ним за якийсь мимовільний гріх.

Страх і вагання вдруге заполонили цареве серце. Що не пізно було повернути передову тисячу «безсмертних» з-за Дунаю. Цар з надією придивився до мінливих обрисів чорного хмаровища й мимоволі зітхнув.

Дар'явауш ледь помітно кивнув золоченим навершям списа, погонич тріпнув віжками, й колісниця вмить опинилася на мосту. Суцільно литі з бронзи колеса заторохтіли-застрибали по товстих соснових колодах, які, міцно скріплені одна з одною, вільно й нерухомо лежали на воді, неначе ними й не їхала запряжена вогнисто-гнідим четвериком бойова царська колісниця.

Так почався перший день тієї доти небаченої війни. Коли через два тижні все перське військо нарешті переправилося на лівий берег Дунаю, мілетський тиран Гістіей, який збудував міст і тепер лишався тут стерегти його на чолі всього підвладного персам грецького іонійського флоту, спитав у царя:

— Ми стерегтимемо міст аж до твого повернення, але коли це буде?

Замість відповіді Дар'явауш узяв у свого колісничого батіг і нав'язав на ремені рівно шістдесят вузлів.

— Розв'язуватимеш щодня по вузликові, — сказав він Гістіеєві й простяг йому батіг. — Якщо я не повернуся, поки ти порозв'язуєш усі вузли, — значить, мені сподобалося в цій країні і я вирішив тут перезимувати. Тоді маєте право зруйнувати цей міст і пустити колоди за водою, а самі поверта¬тися додому, до своїх жінок і дітей.

Річка, що трохи вище від мосту впадала на тому боці в Дунай, називалася по-грецькому Пюретом, по-скіфському ж Поратою, або Сильною, а плем'я, що жило в верхів'ях річки, казало на неї Прут. Дивне видовище відкрилось очам перського царя на лівобережжі Порати. Аж до наступної річки на сході він не бачив жодного скіфа, а якщо траплялися села чи городища, то вони були попалені, а на згарищах блукали тільки ошалілі від щойно згаслих пожеж коти.

Серце Дар'явауша раділо. Ще жодне плем'я не відступало перед персами так безоглядно й стрімко. Якщо так ітиме й далі, то він за місяць підкорить увесь цей неосяжний край.

Скіфського війська ніде не було видно, й хоча перси невідступно йшли йому вслід, між обома ратями лишалося на цілий день дороги.

Ольвійські греки, які були в персів на провідників, заспокоювали Царя царів Дар'явауша, що скіфи не зможуть утікати без кінця, бо далі на схід з півночі на південь тече широченна й глибочезна, місцями порожиста річка Бористен,— там і можна буде наздогнати скіфське військо.

Й далі на схід села були попалені, більше того: скіфи почали палити за собою ниви, ліси та степ, і перське військо сунуло за скіфами суцільним чорним згарищем.

До великої річки Бористену, яку деякі тамтешні племена називали Дніпром, а деякі — Славутою, в персів іще був корм для коней та харч для людей. Дар'явауш підганяв свої полки лучників, мечоносців та «безсмертних», щоб урешті наздогнати скіфів на берегах їхньої священної ріки. <>

 Переправивши своє велетенське військо на лівий берег Бористену, згаявши на це чимало днів, Дар'явауш розпорядився послати гінця до царя скіфів. Гонець так переказав скіфам слова свого царя:

 — Чому, лякливий скіфе, зайцем втікаєш від мене? Спинись, давай поміряємося силою, а там хай боги вирішують, кому віддати перемогу: тобі чи мені!

Скіфський цар дуже розсердився й звелів переказати перському цареві:

— Не я прийшов у твою землю, а ти в мою. Коли схочу, тоді й поміряюся з тобою силою. Ось якби ти знайшов і спаплюжив священні могили наших предків, тоді побачив би, лякливі ми зайці чи ні.

Але жоден перс і жоден ольвійський провідник не знали, де скіфи ховають своїх небіжчиків.
А переслідувати скіфів стало ще важче. 

В персів уже закінчилися харчі та корм, перси мусили відходити далеко праворуч і ліворуч від свого напрямку, а скіфи нападали на цих шукачів їжі та сіна й винищували їх.

До того ж смуга випаленої землі ставала дедалі ширшою. 

Перси почали забивати коней та вже непотрібних в'ючних ослів. Але в кінці першого місяця війни не стало й конини. Попереду була річка Оар**, а скіфи мовби сховалися під її водами. Серед персів почалося замішання, їх посів страх. Вони заходились обкопувати свій стан вісьмома рядами крутих ровів і валів, остерігаючись нічних нападів.

Так минув тиждень, і Дар'яваушеві стискалося серце, коли він згадував про батіг із шістдесятьма вузликами, якого дав підлеглим грекам — охоронцям мосту через Дунай.

На тому батозі лишилося менш як двадцять вузликів. Через неповних три тижні Гістіей та його іоняни зруйнують міст і попливуть назад, вирішивши, що він, Дар'явауш, уже підкорив Скіфію й надумав зазимувати там.

Сидячи за ровами та валами, Цар царів Дар'явауш, не маючи ані найменшого уявлення про те, де зараз оті дайви-скіфи, розіслав в усі боки гінців на найкращих іще вцілілих конях. Скіфське військо розшукав лише один гонець.

— Нерозумний скіфе! — переказав він ворожому цареві слова свого царя.— Хто тебе навчив так по-дурному воювати? Я вже тобі казав: якщо відчуваєш у серці мужність — спинися й поміряємося силою. Мене ще ніхто в світі не перемагав! Якщо ж не маєш сили й зваги в серці — пришли мені, своєму володареві, звичні в такому разі дари: воду в срібному глекові й землю на золотій мисі. І я допущу тебе до себе й дозволю, на знак верховної ласки до тебе, поцілувати носак мого черленого царського чобота. Я був і буду твоїм господарем, а ти був і лишишся моїм вірним рабом!

Скіфський цар вельми розлютився й хотів був убити зухвалого перса, тоді лише махнув рукою й звелів йому відвезти перському цареві скіфські дарунки.

Гонець щасливо повернувся до перського стану й передав ті дарунки своєму цареві: шуліку в клітці великій, мишу в клітці маленькій, жабу в череп'яному глечику, а також кілька гострих, добре оперених стріл.

Дар'явауш зрадів таким дарам скіфів: миша жила в землі й уособлювала скіфську землю, разом із жабою скіфи мовби підносили персам свою воду, навіть своє небо — дім птахів, ну, а що означали стріли, було зрозуміло й так — скіфська зброя схилялася перед перською зброєю.

З таким тлумаченням згоджувалися всі радники перського царя. Тільки царський родич і списоносець, чільник полку «безсмертних» Гаубарува зважився не розділити з царем його радість.

— Треба б розпитати в того гінця, чи не мають скіфські дарунки якогось іншого значення...— сказав він.

— Я вимагав од скіфського царя прислати мені землю й воду,— стояв на своєму Дар'явауш.— Він і склав мені до ніг свою землю та воду, а окрім них, ще й небо та свою ратну силу! — Тоді знехотя згодився: — Ну, давай послухаємо й гінця...

Коли привели того перса, Дар'явауш запитав у нього:

— Що велів тобі переказати словами скіфський цар?

— Він велів переказати: «Якщо ви, перси, не шугнете в небо шуліками, або не сховаєтеся в мишачі нори, або не зникнете в болоті, мов погані жаби, то кожен отримає в горлянку по такій стрілі!»                                 

Ще мить гонець зухвало дивився в очі богорівному, й Дар'явауш зрозумів, що то на нього дивиться доведене до розпачу перське воїнство. Але потім очі згасли й потупились, і гонець упав долілиць перед своїм царем: за давнім звичаєм, носій поганої вісті мусив умерти; це знали всі. Дар'явауш поволі розстебнув пристебнутого до пояса переплетеного золотою сталкою бича, накинув його зашморгом на шию гінця: й почав стягати, аж поки раптом здуріле тіло зів'яло й утихло. <>

 Справдилися надії скіфського царя — він одержав перемогу; і все-таки персам уночі після січі пощастило втекти.

Цілу ніч у їхньому таборі горіли незліченні багаття, цілу ніч огидно для скіфського вуха ревли мули та віслюки; коли ж скіфи перед сходом сонця закликали персів сурмами до нової січі, в перському таборі виявилося лише кілька тисяч покинутих напризволяще, знесилених од голоду поранених та калік.

Отже, Дар'явауш зробив розпачливу спробу добігти до Дунаю, перш ніж іонійські греки Гістіея встигнуть розібрати міст, хоча на ремінці в того лишилося вісім чи дев'ять вузликів. <>

 Перси почали підходити до напіврозібраного мосту в кінці сьомого дня. Два з половиною місяці тому греки-іонійці з острахом і захопленням милувалися військом царя всього світу, особливо полком «безсмертних», чиї коні тяглися чотирма різнобарвними, яскравими смугами-струнами через нескінченний міст,— по дві тисячі п'ятсот білих, гнідих, сірих і чорних, мов літня ніч, коней... Тепер перси були майже всі, крім великих чільників, обідрані, закіптюжені сажею та попелом і худі, мов жива смерть. <>

Скіфи й цього разу з'явилися зненацька — на другий вечір після втечі перського царя.

Останні дні всі чекали їх з хвилини на хвилину, та коли перші скіфські комонці доскочили і злучили між гирлом річки Порати та мостом, це здалося персам громом з ясного неба, несправедливою карою лихого божества.

Майже ніхто з персів не намагався чинити опору, бо ніхто не знав, де його загін і воєвода та й чи є ще на світі той загін.

При появі передових скіфських тисяч перси ще дикішим скопом кинулися до мосту, який і так ледве витримував стількох людей, а тепер занурився на півліктя в воду; тож хто був на мосту, той брів мало не по коліна; кому ж не дісталося й щілинки в тому тугому натовпі, ті кидалися до мосту з боків, чіплялися за зрізи колод і в такий спосіб намагались утекти від кари небесної. Один воїн з полку списоносців, бовтаючись отак поза мостом у воді, схопивсь обома руками за чобіт крайнього мечника з давно розбитого полку «безсмертних» і почав задирати ногу, щоб і собі зіп'ястись на рятівний міст. Мечник і сам ледве тримався на краєчку мосту, — на цьому щойно зібраному відтинку греки не встигли поставити поруччя,— тож витяг з піхов меча й рубонув по руках списоносця.

Той заверещав, схопив ротом води дунайської й з розплющеними очима, неначе щоб і на тому світі не забувати свого кривдника, пішов на дно.

А на березі творилося дедалі страшніше.

Скіфи валяли персів, наче визначену для плетіння кошиків молоду лозу, насуваючись чимраз ближче до води й до мосту, а переобтяжений, довжелезний мостище вгинався від сильної течії й нагадував туго напнутий лук.

Греки теж не чекали, поки скіфи захоплять їхні кораблі, а посадовили веслярів за весла й швидко перепливли на ще недосяжний для скіфів правий берег. Для скіфів перси були просто вороги, зате греки — зрадники, а зрадників чекала найганебніша смерть.  
______________________________________________________________

* Дар’явауш – Дарій І Великий, перський цар, один із найвизначніших правителів в історії Стародавнього Сходу. Точна дата скіфського походу невідома, між 516 і 512 роками н.е.

** Річка Оар – Міус. В час персько-скіфської війни впадала в Меотіду (колишня назва Азовського моря).

Дерево пам’яті: Книга українського історичного оповідання:  У 4-х вип. – К.: Веселка, 1990–1993.
Вип.1: Від найдавніших часів до 1648 року / Упоряд. В.О. Шевчук.– 1990.– 607 с.  

 

Скіфське військо в бою // http://spadok.org.ua/skifiya/derzhava-i-pravo-skifiyi Скіф у бою // http://uainfo.org/blognews/1475413313-ukrayina-ta-skifi-yake-yihne-mistse-v-nashiy-istoriyi-.htmlСкіф у бою http://veterano.com.ua/korisni-materiali/istoriia/6763-istoriya-skifskikh-plemen


Юрій Логвин


Останній камінь Гарпата
(Уривки)

На світанку помер славетний цар Гарпат, який уже давно зрікся своєї влади. Лише був при ньому його друг і охоронець Арук — здоровенний дід, старший за Гарпата. Гарпат звечора попрохав Арука, щоб він посте¬лив постіль під возом. Двоє білих волів ремиґали над Гарпатом всю ніч. Коли ж перед світанком він почав стогнати, то воли, почувши лихо, ревнули.

Арук зразу підхопився, і в руках у нього блиснув гострий меч-акінак. Гарпат простяг до свого друга правицю й про¬шепотів пошерхлими вустами:

–– Ар-руче... принеси камінь... бо кінець мені... 

Арук підхопив лівицею голову вождя й запитав:  — Який камінь — чорний чи білий?

Але Гарпат беззубим ротом хапонув повітря — і закляк. Ревнули короткорогі білі воли. Луна пішла Долиною Каменів над степовою річкою. Заволав старий Арук. Проколов собі лівицю стрілою, надрізав акінаком чоло.

Заходився класти багаття. І в передранкову попелясту імлу сипонули іскри, валував угору молочний дим.

Зійшло сонце, зачервонило дим, і його було видно далеко в степу — наче кривавий, вигнутий стовп.

Арук устромив акінак у землю біля ніг свого вождя і, сівши скулиніг, зачав читати молитви. 
Так він сидів увесь день.

Його наче не обходив приїзд вождів сусідніх племен. Старий безладно шепотів слова молитов, а його покровителеві жриці та енарії* зашивали очі. Накладали на запалі зіниці, на вуста й ніс золоті пластини.

А на високому пагорбі зібралась рада вождів. Була між ними суперечка — як ховати славетного вождя? Як велить, звичай, набальзамоване тіло возити по всіх племенах і потім насипати над ним могилу? Чи зразу його поховати і нехай всі племена прийдуть сюди й уклоняться прахові героя?

Був серед вождів старший вождь, родич Гарпата за батьком — чоловік упевнений і сильний. Він сказав іншим  вождям, що сиділи навколо казана, де парувало п'янке зілля:

— Славний і великий був наш ватаг і мій дядько Гарпат. Звичай говорить, що всякого, по кінці днів його, треба возити від роду до роду. Але чи йде орел до орленят? Ідуть-бо орленята до батька. Тож нехай усі родичі прийдуть у Долину Каменів і привітають свого ватага! — Замовчав на хвилю старший вождь, і всі мовчали. Потім повів далі: — Милі мої браття! Як нам ховати Гарпата — з наложницями чи без? І друге: коли покладуть небіжчика у воза, у ноги йому висипають чорні й білі камінці, що він їх за життя складав у горит**  чи колчан. А Гарпатових горитів немає у наметі й на возі...

Один з вождів підвівся, вклонився гурту:

— Простолюдини не можуть читати знамення богів, які надихають тебе на незвичайні дії; в їхніх серцях буде непевність. Буде черні найбільш неприємно, що ми засіли і не запросили царевого охоронця Арука на раду. Він-бо найбільший і найславніший з простолюддя. Кажуть-бо, що Гарпат любив і шанував свого охоронця, як родича. <>

Головний вождь запитав у старого Арука:   

— Ти був усе життя з великим Гарпатом. Та ось його немає. Душа Гарпата покинула тіло, і ми думаємо, як поховати його земну оболонку. Чи ховати його з жінкою? Якщо ховати його з рабинею, то це буде неправда, бо великий давно не доторкався до жінки. А він любив правду, це ми всі знаємо. Він ніколи не кривив душею, і це ми також знаємо...— І всі схвально закивали сивими й чорними головами.— Ти скажи нам, ти, його вірний охоронець і помічник, як його ховати? З рабинею чи без?

— Чи ж убита рабиня збільшить славу вождя, який власноручно знищив не одного могутнього воїна в землях скотарів, і в землях ратаїв, і в землях далеких південних?

— Розумні слова — завжди розумні, якщо вони сказані хоч би й простолюдином. Тому будемо його ховати без налож¬ниць. А щоб шана була справжня, ми віддамо кожен свого найкращого коня. Хіба ж варта найкраща наложниця найкращого коня?

Всі в знак згоди схилили голови на слова головного вождя.

Найстарший вождь звернувся до Арука:

— Воїне! Ми всі знаємо, що ти був вірним охоронцем великого Гарпата відтоді, як він уперше сів на бойового коня. Тож скажи нам, де його горити. Бо у возі ми їх не знайшли. Адже ми повинні перед тим, як його тіло потягнуть воли, висипати з горитів камінці його днів. Камінці чорні, що він їх клав гіркого дня, камінці білі, які він кидав у горит дня щасливого. Ми повинні знати, чи був найбільший воїн нашої землі щасливою людиною. <>

Арук опустився навколішки й поклав на землю свою ношу. Розгорнув барсову шкуру. І було там три горити. Один горит старий, в накладках із золочених пластин. Другий горит був великий, прикрашений пластинами щирого золота та дорогоцінним камінням. Третій горит був обкладений топким листовим золотом. На золоті були викарбувані скіфи, що ловлять коней. Арук витяг акінак з піхов. Натиснувши однією рукою на старий горит, вправним рухом другої повів лезом. Розгорнулися на порізах позолочені пластини, розійшлася стара шкіра. Усі побачили, що в гориті майже порівну і чорних, і білих камінців. Вожді рахували камінці, а старий Арук наче бачив, як вони перетворюються в світлі та чорні дні вождя.

Ось хлопчина з чорним коротким чубом скочив на коня. Арук, тоді ще зовсім молодий воїн, уславлений відчайдух, скакав за ним, ведучи на поводі ще двох коней — для малого Гар¬пата і для себе. Малий наздогнав бика на повному скаку і всадив йому стрілу під лопатку. Спинився чорний тур, зайшовся смертельним ревом, бризкав кров'ю навсібіч. Враз підібгав ноги і брязнувся додолу, аж земля задвигтіла. Малий зразу ж, на всьому скаку, завернув коня, і вони вдвох з Аруком поскакали до тура. Склисті очі тура відсвічували високу блакить неба, по якому колами плавали орли-могильники. То був день, коли хлопчина Гарпат кинув у горит перший білий камінь...

Потім були чорні камінці... Молодий Гарпат залицявся до доньки вождя. Вона насміялась над ним, бо він ще був зовсім малий, а вона була старша за нього. Була вона зі щирого роду пастухів, а він землероб по матері. Трохи підрісши, Гарпат на герці вбив її брата, славного воїна. І зразу ж після бою він поїхав з ристалища. Арук поспішив за ним, і вони  дістались берега невеличкої річки. Довго Гарпат ходив берегом річки. Зрештою підняв камінчик. Тоді Арук не знав — білий чи чорний був камінець, а тепер він побачив цей камінець, бо він добре знав каміння з тієї річки. Білі камінці на тій річці були ледь жовтуваті, а чорні мали золотаві прожилки. І тепер, коли побачив чорний камінчик із золотими прожилками, зрозумів Арук, що все життя помилявся. Бо думав, що помста була великим щастям для молодого Гарпата... Старший вождь звернувся до Арука, аж той здригнувся і прийшов до тями: 

–– Цей горит йому подарували елліни?

— Так! — сказав Арук. — Цей горит йому подарували елліни за його славетні перемоги. Він із щирого південного золота, добутого в самому Єгипті.

— Розріж і цей горит.

Арук натиснув лезом на золото. Воно жовто зблиснуло проти сонця, масно розвернулося на порізах. В гориті не було жодного камінця.

Запанувала тиша. 

Нараз Арук затулив руками обличчя й заплакав.

 — Чому ж ти плачеш, старий Аруче? — спитали його.

— Десять років ми воювали на чужині, і перемога не покидала ні разу наші загони. Скількох богатирів Гарпат убив власноручно! Вони, закуті в панцир, виходили проти нього, а він стрілою вбивав їх у око. Вони метали в нього списи, а він протикав їхні горлянки тонкою дардою. Кидалися на нього з сокирами і мечами, а він одним помахом акінака рубав їм руки і протинав їхні груди й черева. А які жінки його любили!.. Які гречанки, які нубійки, які іудейки, які єгиптянки! Ви не знаєте навіть назв тих племен, жінки яких його кохали... Так, усе пройшло марно. Десять найкращих років, десять років найбільшої звитяги, найщасливіших перемог. І вони не принесли йому ні радості, ні горя...

Знов Арук заплакав, примовляючи:

— А я гадав, що то були найкращі, роки нашого життя. А я гадав...

— Воїне! Розкрий третій горит! — попрохали Арука. Арук з одного удару розтяв топке золото, покарбоване зображеннями. Побачили, що в гориті майже всі камінці білі.

Арук подумки зважив, що в ті часи, коли білих камінців ставало все більше й більше, Гарпат уже воював мало... Арук вирішив, що білого каміння більше тому, що, зрештою, Гарпат зрікся влади верховного вождя. Почав їздити по всіх землях. Проповідував єдність між усіма племенами. Навіть прийшов у те плем'я, де колись залицявся до доньки вождя, де вбив її брата. Гарпат туди прийшов лише з Аруком. Він приніс чашу для миру. Онуки красуні, молоді воїни, які оголили акінаки проти нього, зрештою, відступили перед його  непокритою головою. Син красуні, його діти вибачили Гарпатові кров свого роду. Він замирився з усім родом.

Сидів Арук і думав про те, який же останній камінь хотів собі покласти в горит старий Гарпат? Арук знав, що, він хотів покласти останній камінчик.  

 Арук підвівся і, вклонившись вождям, сказав: 

— Зачекайте, я зараз повернусь...

— Куди ти, старий воїне?

— Я піду до річки і візьму білий камінчик, щоб докласти його до останньої купки. 

— Але ж це повинен зробити був сам Гарпат! — обурився найстарший вождь.

— Мій володарю! Коли вчора на світанку мій повелитель відчув свою близьку смерть, він покликав мене й попрохав: «Принеси мені камінець...» Я все думав, який-то камінець принести, бо він так і не вимовив, який же треба — чорний чи білий... А тепер зрозумів — він хотів білого камінця, бо на річці, де його купала мати ще немовлям, є тільки біла жорства...

Старий воїн повернувся від річки.

Поклав вогкий камінчик до загальної купи. За хвилю він обсох, і вже ніхто не міг його відрізнити від інших камінців. Висипали камінці двома купками біля ніг небіжчика. Підняли  мари та поставили на воза, запряженого білими волами. Найстарша жриця хльоснула волів золотою пугою. Зарипіли колеса, й потягли воли свого господаря до могили.

Наймогутніші воїни підняли свої акінаки і вдарили під горло коням, і на всі боки від могили кров заросила густі трави.

 Оголені плакальниці голосили — і коли забивали двері в домовину за старим звичаєм ратаїв, і коли цілу ніч справляли тризну воїни, б'ючись списами й акінаками, коли змагались вершники, борці й кулачні бійці... А простолюдини носили й носили землю, підкріпляючи свої сили смажениною та зіллям, що варилося і вирувало в казанах.

І палили, і чаділи жертовні вогні над могилами й пагорбами. І линула за вітром над тирсою, над полином і таволгою поминальна тужлива пісня, славлячи та оплакуючи великого воїна і уславленого вождя.

________________________________________________________________
* Енарії (енореї) – каста вищих жерців у скіфів.
** Горит — скіфський футляр для лука й стріл. Часто коштовно оздоблений. 

Дерево пам’яті: Книга українського історичного оповідання:  У 4-х вип.– К.: Веселка, 1990-1993.
Вип.1: Від найдавніших часів до 1648 року / Упоряд.В.О. Шевчук. – 1990.– 607 с.  

 

Фрагмент зображення бою скіфів на золотому гребені з кургану Солоха // http://spadok.org.ua/skifiya/derzhava-i-pravo-skifiyi Зображення скіфів на срібній чаші з Гайманової могили // http://spadok.org.ua/skifiya/derzhava-i-pravo-skifiyiЗображення бою скіфів на золотому гребені з кургану Солоха // http://spadok.org.ua/skifiya/derzhava-i-pravo-skifiyi


 

Створено: 10.09.2018.
Редакція від 10.09.2018.
Ірина Голуб