«…могутній скіфський цар Атей»: образ у художніх творах

«…могутній скіфський цар Атей»: образ у художніх творах

Образ могутнього володаря Скіфії – царя Атея хвилює сучасних поетів і прозаїків.

З історії до нас дійшло ім’я скіфського царя Атея (до/близько 358–339 р. до н. е.). Він вважається чи не найвидатнішим династом Європейської Скіфії. Популярність образу цього царя в античній літературі, а також у сучасній художній пояснюється участю скіфів у війнах за перерозподіл фракійських територій і сфер впливу, в першу чергу, у війні з Філіппом Македонським. Поразка скіфів у цій битві назавжди  позбавила скіфів статусу непереможних, під час битви Атей загинув. 
 
Пропонуємо вірш Г. Світличної та уривки з роману В. Чемериса «Смерть Атея», в яких перед очима яскраво предстає образ легендарного царя.
 


Скіфська рабиня

Сто тучних стад приносилось у жертву.
Їх сто богів були не в силі зжерти.
І плач лунав сто днів і сто ночей...
Помер могутній скіфський цар Атей.
...Й розквітли степом вогнища заклання,
І сорок діб до місця поховання
Несли царя – аж меркнули сонця.
І не було процесії кінця.
Поволі піших обганяли кінні,
Ішли на північ жони і рабині,
Жерці і вої – золоті списи,
Скрипучі гарби і важкі вози.
Було землі нечуваним двигтіння,
Було жінок жахливим голосіння
І плач дітей, і крик погоничів.
Зачувши мертве, крук у небі мрів.
В день сорок перший сталось поховання,
І був той день для мене – днем останнім,
Остання тай над обрієм зоря...
Я Камо, Камо. Я раба царя.
Напівдитя, улюбленка Атея.
– Улюбленка? Тож будь навіки нею!
Втішай царя коханням неземним...–
Мене укупі поховали з ним.
Жорстоко древній виконано звичай.
І тільки чув хтось – чаєчка кигиче.
Комусь туманив голову дурман.
Там, де була рівнина, став курган.
Відтоді в струсах, бурях і у війнах
Зійшли епохи над горбом могильним,
Була крута хода тисячоліть.
Але скажіть, скажіть мені, скажіть,
Коли хоч десь і досі із людини
Раба хтось робить пряником і кпином –
Вам гнівна кров у жилах не скипа?
То кров – моя, гіркава, мов ропа.
О, не з легких й в могилі рабства ноша!
То, через русла стебел перейшовши,
Вся кров моя крізь німоти печать
Щораз бунтує й не велить прощать.

 

 
Світлична Г. Свято калини: Поезія.– К.: Дніпро, 1988.– 268 с.
 
 
 
Валентин Чемерис
Смерть Атея
(Уривки)
 
Реконструкція образа Атея // http://spadok.org.ua/skifiya/derzhava-i-pravo-skifiyi
 
Цар Атей примчав у супроводі сотні молодих і хвацьких охоронців. Коні славні, золотисто-руді, з коротко підстриженими хвостами й гривами. Охоронці набрані, як то і водиться споконвіку, із знатних скіфських родів. (Навіть найзнатніші скіфські роди вважали за безчестя, коли молоді їхні сини не служили в особистій сотні царя). Та якщо зброя царських охоронців і збруя їхніх коней спалахували на сонці від золотих бляшок та інших коштовних прикрас із срібла, то сам цар і вбранням, і зброєю та збруєю свого коня нічим не відрізнявся від простого воїна, під якого Атей любив вбиратися, підкреслюючи цим: він хоч і цар, верховне божество на скіфській землі, але, попри все, він такий же, як і всі, захисник Скіфії. Голова царя простоволоса, довге цупке волосся перехоплене на лобі жовтою стрічкою. На владиці звичайна повстяна куртка, розшита на грудях і по краях узорами, штани шкіряні, на ногах – м’які сап’янці, халяви яких трохи зібрані й перев’язані малиновими стрічками. Зліва на бойовому поясі із задубілої шкури бика висить горит з луком та стрілами, справа – короткий меч-акінак у простих шкіряних піхвах. На шиї гривна – найголовніша ознака царської влади. Такий він, Атей. То колись у Скіфії всьому головою був рід, тепер – цар. То колись скіфи служили своєму роду і вождям, тепер – царю. Підкоривши собі вождів, Атей більш як піввіку тому об’єднав племена, і звідтоді всі племена і вожді славили тільки Атея. <>
 
…Десять років тому, як збирався Атей в похід за Істр, відбулася у нього важлива розмова з синами. Погукав він їх, за звичкою привітався:
 
– Здорові були, сини мої!
 
– Здоров був, Батьку наш, – весело одказав Орік, а Гелон, міцно стуливши губи, чекав, доки менший брат вмовкне, а тоді статечно привітався:
 
– Доброго дня тобі, Батьку усіх скіфів і наш також, хай дні твої в цьому світі ніколи не уриваються. Будеш ти – будемо й ми.
 
Атей помовчав, відступив на крок, розглядаючи синів.
 
– Як живете, царевичі? Чи все гаразд у ваших шатрах і кочовищах? Чи множаться ваші табуни, гурти й отари? Як ростуть ваші діти? Чи збільшуються ваші багатства?
 
Озвався менший:
 
– Був би ти, Батьку, а в нас все буде гаразд.
 
Відповідь сподобалась цареві.
 
– А щоб добре у вас завжди було, я ладен завжди в цьому світі жити. – Хитро підморгнув: – А що – налякав вас? Га? Ану зізнайтесь, сини мої, смерті моєї очікуєте, га? – Говорив весело, а очі серйозні. – Як довго житиму, не бачити вам царства скіфського. Чи не так?
 
«Наскрізь бачить, – жахнувся Гелон. – І навіть про що я думаю, знає… Не інакше, як чаклун…»
 
– Батьку! – Орік ступив крок вперед. – Ти ображаєш нас! Коли ми чимось винуваті перед тобою – покарай нас, тільки не говори нам того, чого ми і в думці не маємо.
 
– Славно, славно, – посміхнувся батько і зненацька простягнув руку до Гелона. – Дай свою. Ану – хто кого?
 
Батько з сином, зчепивши руки, почали гнути кожен у свій бік. Мить – і Атей зігнув руку Гелона.
 
– Ану давай з тобою, – повернувся до меншого.
 
Довго вони тупцювалися один біля одного, крякали, сопіли, але ні батько синову руку не зігнув, ні син батькову.
 
– Погано, – різко сказав Атей Оріку. – Для тебе. Для мене ж добре, я ж бо – древній дід, а ти – молодий. І не зміг. Не годиться, – до Гелона: – А ти – піддався. Теж не годиться.
 
– Я не можу гнути руку свого батька, – відповів старший. – Сила мені дана, щоб долати ворожу силу.
 
– Похвально. Для ворогів і бережи свою силу, тільки з батьком більше не хитри! – Помовчав, пильно дивлячись на Гелона, і раптом сказав: – Бути тобі спадкоємцем мого царства! А волю свою, як і годиться, перед військом та вождями виголошу.
Гелон затремтів, опустився на коліна, до батькової руки губами припав, сиву голову схилив. Атей поклав йому на голову тверду і суху руку.
 
– Благословляю тебе іменем наших богів! Ти старший в роду моєму, ти й спадкоємець. Орік же буде тобі у всьому допомагати. Обніміться ж, сини мої, й покляніться жити у мирі.
 
Брати обнялися й поклялися жити у мирі.
 
– От і добре, от і славно, – аж розчулився батько. – Днями вирушаємо в похід. Годі на одному місці сидіти. В царя, який сиднем сидить, царство не росте. А за Істром степи широкі, а фракійці зараз ослаблені внутрішніми чварами – зручно на них напасти. Дійдемо аж до моря і там нову Скіфію створимо. Славно повоюємо за Істром, сини мої, ой, славно.
 
Атей так довго жив у цьому світі, що скіфи були певні: їхній цар володіє таємницею безсмертя.
 
Вірив у те і сам Атей.
 
Збираючись в похід за Істр, і гадки не мав, що назад він уже не повернеться на коні, що йде він за Істр і за славою своєю, і за смертю своєю.
 
Бог війни Арей  // http://proridne.net/mythology/image/Арей.jpg Бог війни Арей  // https://ciwar.ru/drevnij-mir/skify/voinskoe-iskusstvo-skifov/Бог війни Арей  // http://spadok.org.ua/skifiya/skify-pochodzhennya-ta-religiya
 

– Мій бог – меч! – піднявшись на могилу, сказав Атей і вклонився мечу – богу своєму, Аресу.

І всі воїни, скільки їх не було в Гетській пустелі, в один голос сказали: – Наш бог – меч! Йому поклоняємось!

І кланялись мечу, богу своєму Аресу, проказуючи:

– Немає більшого бога, крім скіфського бога!

– Істинно так. І нині, і завжди, – сказав цар і застиг на могилі – високий, худий, грізний, на бога схожий, гостроносий, з чорними, як сама ніч, очима.

Довге жорстке волосся царя, перехоплене на лобі золотою стрічкою, ворушилося на плечах, як живе. Летіли степові вітри, і розсікав їх бог-меч Арес. А добре скіфи збігали на трібаллів, слава яка про скіфів летить у степах. Тож хай затямлять тутешні племена: скіфи – непереможна сила, скіфи – владики цих країв, а скіфські боги – над усіма богами боги. І доки у скіфа на поясі висить меч, а в руках плетениця – він для всіх володар. Так було завжди і так буде завжди.

– Арес, – звертається цар до залізного меча. – Ти чуєш синів своїх, боже? Ти чуєш, як гуде кочовище, славлячи тебе? Ми зібралися, щоб віддячити тобі, Арес, за побіду над трібаллами. Ти, боже, вклав побіду в мечі наші разючі, у стріли наші летючі, тобі, боже, й підносимо подячні жертви. Пий, Арес, солодку кров ворогів!
Біля підніжжя могили стоять вожді та старійшини, знатні мужі, а вже їх щільним кільцем оточують воїни, котрі, повернувшись з походу, як весняна вода, залили кочовище. У колі біля підніжжя могили стоять полонені трібалли – по одному від кожної сотні бранців. Їх і буде принесено в жертву Аресу. Любить Арес пити ворожу кров, милостивішим і прихильнішим тоді стає він до синів своїх. Ворогів для подячної жертви скіфському богу війни відібрано троє – найвищих, найдужіших.

– Арес?.. Ти чуєш нас, боже?

Далеко в степу лунко іржить кінь. Стрепенувся цар, збудження пробігло по скіфах.

– Арес нас чує, – залунали голоси. – Арес чекає жертви! Арес хоче пити ворожу кров. Напувайте Ареса ворожою кров’ю, вгамовуйте його ненаситну спрагу!

Підвели першого полоненого ближче до могили, розтягнули йому в різні боки руки і нахилили голову, що її з одного маху, хвацько хекнувши, відрубав третій. Під обрубок шиї, з якого лилася кров, підставили чашу. А тоді сивий воїн, найстарший у війську, врочисто піднявся на могилу з чашею в руках. Чаша була переповнена кров’ю, старий кропив залізний меч, а всі вигукували:

– Арес!!! Пий солодку кров ворогів! Пий! Пий! Пий!..

– Пий, та нас не забувай! Як будеш посилати нам побіду, то завжди щедро питимеш солодку кров ворогів!

В обезголовлених тіл відрубували праву руку з плечем, відкидали її подалі в степ, і де вона впала, там і мала залишитися назавжди. А решту полонених трібаллів скіфи підготували для продажу в рабство – в Афіни та Візантій. Гроші підуть в царську скарбницю, за них люди Атея закуплять у греків нові мечі для царського війська… А потім було принесено в жертву Аресу коней. Привели їх десять, найкращих, таких, на яких ще не їздили. Підводили по одному, путали ноги. Двоє скіфів, ставши позад коня, тягли за довгі вірьовки, що були прив’язані до пут, перекидали коня на спину. І ледве він з тривожним іржанням падав, як всі простягали руки до могили й кричали:

– О, Арес! Тобі даруємо цього коня!

Накидали петлю на шию тварини, що билась і намагалась встати, вставляли в петлю міцну палицю і, крутячи її, душили коня. Ошкіривши зуби, він довго хрипів у передсмертних муках. А вже тоді з жертовної тварини здирали шкуру, її та нутрощі несли до жарких багать. В небо бив густий чадний дим, потім виростав яскраво-сліпучий, але теж чадний вогонь, різко пахло смаленою шерстю, горілим м’ясом – той запах найприємніший Аресу, збуджено лоскоче він ніздрі скіфському богу. Надихається Арес диму із жертовних багать, добрішим стане до скіфів.

М’ясо жертовних тварин варили у великих, позеленілих од часу бронзових казанах. І поки варилося м’ясо, знатні та можні всідалися кожен тільки на тому почесному місці, яке відведено йому особисто. Розташовувалися навколо могили. Після царя, його сина Гелона сідали сотник та десятські з особистої охорони царя – щоб не пустити до владики ані ворога, ані лиха, ані іншої якої біди. Потім – знатні із знатних, вожді та старійшини, царські родичі. Першим серед знатних Атеєвого царства сидів маленький, як підліток, з хитро-розумними і завжди усміхнено-живими очима, аж білий од сивини вождь Котіар – радник царя і найближчий сподвижник. До його порад Атей завжди прислухається, Котіар вдатний і мудрий на слово, хоч до меча через слабке здоров’я не такий беручкий, як військовий радник, вождь Авхат – дебелий, увесь налитий силою та снагою, червонощокий, білозубий, моложавий, хоч і мав уже п’ятдесят, хоробрий вояка і великий любитель жінок. Ще далі поважно і ґречно сидять скіптухи Паралат, Лаксакіс, Савл. Скіптухи – значить залізоносці. Від імені царя вони керують краями Скіфії. Знаки високих достоїнств скіптухів – маленькі сокирки з головками тварин чи птахів на обушках, а вже за ними – просто вожді та старійшини родів і племен, знатні мужі, сотники і просто воїни, хоробрі з хоробрих, котрі колись отримували з рук царя золоті чаші за свою відданість і звагу.

Слуги розносили і розносили важкі прохолодні бурдюки з бузатом, наповнювали чаші – банкет почався.

– Арес! – вигукнув Атей, здіймаючи в напрямку меча на могилі золоту чашу. – П’ємо з тобою разом за побіду ясної скіфської зброї!

І всі здіймали чаші в напрямку меча і запрошували бога взяти участь в учті. А вже тоді пили за царя свого, за Атея, за його ясний розум і хитрість превелику, якою він переміг трібаллів, провчивши їх, як треба шанувати владик своїх. Трібалли войовничі, військо мають сильне, і Атей розумів, що подолати їх можна лише великою кров’ю. А знесилювати своє військо напередодні битви з істріанами (не кажучи вже, що в недалекому майбутньому скіфам доведеться зіткнутися з македонцями) Атей не хотів. Не раз і не двічі радився він з Котіаром та іншими вождями, сам міркував так і сяк, а тоді й вирішив подолати трібаллів хитрістю, а, отже, й малою кров’ю.

Як було задумано, так і здійснено. Коли скіфське військо на чолі зі старшим сином царя Гелоном і військовим радником Авхатом рушило навстріч трібаллам до кряжа, де мала відбутися вирішальна битва, Атей велів, щоб скіфські діди, жінки та діти з слугами й рабами непомітно зібралися за кряжем. Та не самі, а з табунами коней, гуртами худоби, отарами овець, з кибитками й возами. І ще велів Котіару, котрий мав повести за кряж скіфський люд, щоб кожний з них тримав у руках – навіть діти, слуги і раби – по довгій палиці, схожій на спис.

І все відбулося так, як і задумав Атей.

Як тільки обидві сторони, скіфи й трібалли, приготувалися на рівнині до бою й почалися перші сутички, з-за кряжа, здіймаючи хмари пилу, почали виходити довжелезні валки, прямуючи до скіфського війська. Здалеку трібалли не могли роздивитися, що то всього лише скачуть на конях скіфські діти, діди, жінки, слуги та раби. Скачучи на конях, вони ще й гнали поперед себе коней, худобу та овець. Трібаллам здалося, що то на поміч скіфам іде підмога, велике військо. Оскільки ж всі тримали довгі палиці, то здалеку вони були схожі на списи… Занепокоїлись трібалли, скіфів перед ними було не менше, як їх, трібаллів і, отже, битва мала бути нелегкою, бо скіфи – добрі вояки. А тут ще з-за кряжа йде скіфам велика підмога. Розбити Атея з такою допомогою навряд чи вдасться… А скіфи, загледівши валку, що рухалась до них у хмарі куряви, почали підкидати вгору башлики, махали руками й кричали:

– Підмога! Підмога! До нас з-за Істру прийшло нове військо!

Валці, що висовувалася з-за кряжа, здавалося, не буде кінця. Коли трібалли остаточно переконалися, яке велике військо поспішає на допомогу Атею, то не на жарт захвилювалися, їхні ряди вже ламалися, окремі вершники й цілі загони заметалися сюди-туди. І почали втікати з поля бою. Спершу невеликі загони накивали п’ятами, потім більші, а тоді паніка охопила все їхнє збіговисько. Хоч трібалли й були сильними, та ні єдності, ні царя не мали. У кожного роду чи племені були свої вожді-владики, котрі завжди гризлися між собою. А зійшлися вони докупи лише на час походу проти скіфів. Вибрали й поводиря, котрий обіцяв їм перемогу й велику здобич. Тепер же, загледівши, яка підмога йде скіфам, вожді гуртом напали на свого поводиря та з криками: «Це ти продався скіфам і заманив нас сюди, щоб, погубивши нас, за допомогою скіфів стати царем?!», проштрикнули його списами. Ніхто вже й нікого не слухав, і ніхто вже й нікому не корився, бо вожді вбачали один в одному суперників за верховну владу. І кожний думав: якщо вожді загинуть, влада буде моєю. Та й нікому з вождів не хотілося губити своє військо перед такою навалою скіфів. Трібаллські вожді почали розбігатися, за ними кинулися і їхні загони.

І тоді скіфська кіннота клином врізалася в розпорошені ряди трібаллів, розсікла їх навпіл і почала гнати й добивати охоплені панікою загони. Переслідування було кривавим. Кинувшись тікати, трібаллські загони втратили зв’язок між собою, скіфи їх оточували і по черзі знищували. І гналися, гналися за втікаючими, захоплюючи їхніх коней, обози, гурти худоби та різне збіжжя. До вечора з трібаллами було покінчено, і всюди на рівнині лежали трупи людей та бігали коні без вершників. Почувши про повний розгром їхнього війська, племена трібаллів почали зніматися з насиджених місць і тікати на північ і на захід. Паніка охопила степи. Рятуючись від Атея, трібалли пішли з нижнього Істру, а їхні землі захопили скіфи.

Ось чому скіфи славили мудрість та хитрість свого царя.

Атей сидів на червоному, аж вогнистому чепраку, пив бузат і не хмелів. Сидів рівний, високий, гостре сухе лице його непроникливе, чорні очі повні блиску, брови насуплені.

Тієї весни виповнилося Атею дев’яносто літ!

Це ж треба стільки прожити у світі білому! Кривавих битв в Атея було не менше, як літ, а бач, уцілів, хоч з його однолітків, з тих, з ким він колись починав топтати першу свою стежку в степах за Борисфеном, вже нікого немає на цій землі. І половини його довгого віку не прожили Атеєві однолітки: хто в сутичках поліг, хто своєю смертю помер, бо який там вік у скіфів – сорок – п’ятдесят – шістдесят літ, і дні твої вичерпані у цьому світі. А ось Атей два скіфські віки живе. І нічого, міцний, наче степове дерево, котре як не шарпають буревії, як не гнуть до землі, як не намагаються вирвати з корінням, а воно стоїть наперекір усьому. Ось так і Атей. Він і в дев’яносто літ до семигирлового Істру прийшов, трібаллів розбив, з істріанами збирається воювати, на саму Македонію скоса поглядає, з греками зв’язки налагоджує – ні битви йому ніпочім, ні роки. Не інакше, як скіфські боги, а найперше Папай та Арес, оберігають владику від заліза й трутизни, від злого ока й хвороби, оберігають та ще й віку йому доточують.

Дев’ять десятків Атею, а глянеш на царя – не даси йому його ж літа. У чорнім цупкім волоссі, що аж на плечі спадає – ані сивинки. Смагляве, туго обтягнене задубілою шкірою лице, худорляве, злегка видовжене, очі теж великі й гострі, ніс великий і гострий. І коли насупиться цар, то здається, що в очах його нуртує гроза і спалахують блискавки. І сам він худий, жилавий, високий та міцний, йде легко, нечутно і м’яко, наче до здобичі підкрадається. Шістдесят весен тому, тридцятирічним став він царем і звідтоді міцно тримає в руках Золоту Вуздечку Скіфії. Славетний і багатий цар Атей, недарма ж він носить титул Батька усіх скіфів. Родовід свій царський веде від родичів самого Іданфірса, котрий колись переміг перського царя і цим здобув славу на віки. А родовід Іданфірса починається від царя Спаргапіфа, який повернув скіфів з Азії в степи між Танаїсом та Борисфеном. Родоначальником же Спаргапіфа є сам Геракл. Тож і виходить, що рід Атея – божественний рід. Діди, прадіди, пращури і прапращури Атея споконвіку, звідтоді, як у степах світить бог-сонце Гойтосір, належали до знатних скіфів, до тих, котрих згодом буде названо царськими – найкращими, найчисленнішими вільними скіфами, або ще – справжніми скіфами, котрі стояли над усіма іншими племенами владиками і повелителями. У ті далекі первісні часи найзнатніших і найславетніших скіфів було троє племен, вони склали єдине військо, хоч і мали кожен свою територію і своїх вождів. Так і повелося звідтоді, що скіфами неодмінно правили три царі – по кожному з тих трьох первісних племен. І хоч один з них завжди був старшим, владикою Скіфії, але всі вони мали свої війська, свої краї, якщо хотіли, не корилися один одному. Так було і за часів славетного Іданфірса. І тільки Атей, ставши спершу одним з трьох царів, потім старшим царем-владикою, забрав владу в свої руки і зробився єдиним царем Скіфії, а племена об’єднав під своєю орудою. Раніше над трьома вождями-царями стояла Рада вождів та старійшин, а над ними ще були народні збори – Рада усіх скіфів, що могла усувати одного царя і вибирати іншого з царського роду, вона ж визначала, з ким воювати, куди походом іти. І рішення приймалися не від імені царя, а від імені усіх скіфів. А ось Атей, взявши владу в свої руки, скасував і Раду вождів та старійшин, і навіть саму Раду усіх скіфів. Все, що йому треба було рішати, вирішував сам, ні в кого не питаючи згоди і права. І звідтоді і впродовж шести десятків літ владарює він над скіфами, як живий бог на землі. Знаний він і в степах між Танаїсом та Істром, і по цей бік Істру у землях гетських, фракійських, трібаллських аж до самої Македонії. Знають його і греки у своїх містах-полісах на узбережжі Акшайни. Знають і остерігаються владики скіфів. Коли Візантій спробував було зашкодити торговим інтересам скіфів на свою, звичайно, вигоду (перешкоджав Гераклеї, котра возила у Скіфію товари), то Атей лише посварився пальцем на візантійців.

«Цар скіфів Атей народу візантійців.

Не шкодьте моїм прибуткам, щоб мої кобилиці не пили вашої води».

І все. Цього було досить. Візантійці більше не прищемлювали інтереси Атея. Бо знали: Атей може кинути летючу кінноту аж до Боспору Фракійського, і ніхто його не зупинить.

І македонський цар, наймогутніший у тих краях після Атея, через своїх послів передав йому своє шанування:

«Цар Македонії Філіпп, Атею і народу скіфському – радуйтесь! Бажаю з царем Атеєм і народом скіфським в мирі та доброму сусідстві жити».

Ось так. Сильні слабакам таких послань не пишуть. Сильні шлють такі послання тільки сильним, рівним собі. Бо Філіпп пам’ятає, як допоміг йому Атей, коли він, Філіпп, ходив проти фракійського царя Кетріпора. Македонець тоді захопив місто Креніди і збудував там свою фортецю. Одночасно він захопив золоті фракійські рудники біля гори Пангеї й заходився карбувати з фракійського золота власну монету – золотий статер, котрий прозвали в македонському, грецькому та перському світах «філіппіком» і котрий нарешті переміг на ринках золотий перський дарік. Філіпп і Атею прислав у дарунок шкіряний капшук золотих своїх монет. На одному боці жовтого кружала була зображена голова Аполлона з лавровим вінком, а на звороті – колісниця з двома кіньми, тими царськими кіньми, котрі перемогли на Олімпійських іграх в Олімпії року 756-го.

Хвастав македонець у своєму посланні:

«Військо військом, а ще немає у світі такої фортеці, у яку б не увійшов осел, навантажений золотом».

Атей тільки подивувався мудрості молодого македонця. Справді-бо: військо військом, а золото своє робить. Та й стосунки з сусідами за допомогою золота можна швидше налагодити, аніж з допомогою військової сили.

Не було у скіфів власних монет, карбувати їх не додумався жоден цар до Атея. А втім, може, і час у Скіфії ще не настав для власних грошей. Атей же, вийшовши на простори до грецьких міст, відчув: без власних грошей йому не обійтися. І торгівлю з греками треба було пожвавити, і просто стосунки зміцнити. Допоки ж його люди користуватимуться чужими золотими кружальцями? У скіфів сила. А де сила, там мусять бути і свої золоті монети. Бо недарма ж македонець так мудро сказав: «Військо військом, а ще немає у світі такої фортеці, у яку б не зумів увійти осел, навантажений золотом». Не хотів Атей ні в чому поступатися перед македонським царем, котрий, уявивши себе найсильнішим у македонському та фракійському світах і навіть у грецькому! – намагався взяти верх і над скіфами. Атей вважав, що він у тих краях сильніший за македонця, в крайньому разі – рівний йому. І якщо македонець карбує свої монети, то Атей пасти задніх не збирається.

Через довірених греків зв’язався з монетним двором Гераклеї, і звідти приїздив до нього грек-карбівничий, довго бесідував з Атеєм, випитуючи, якими той уявляє свої гроші та що на них відобразити, щоб було найхарактернішим для Скіфії. От Атей і сказав йому:

– І думати-гадати не треба, бо Скіфію без скіфа з луком на коні й уявити не можна.

Карбівничий змалював голову Атея, багато малював скіфів з луками на конях, а через кілька днів показав царю навощену дощечку із зображенням майбутньої монети: на однім боці голова Геракла, а на другім скіф з довгим волоссям, вусатий, бородатий, на коні з лука стріляє. Коли коня різко зупинити на всьому скаку, він злегка присідає на задні ноги, викинувши передні. В такому положенні він на якусь мить непорушно застигає на місці. Ось ця миттєвість є найзручнішою для вершника, щоб пустити стрілу. Це й збирався відтворити на монеті грек-карбівничий. Скіф на коні – то сам цар Атей. Зодягнений він, як і всі скіфи, в куртку (спереду поли довгі, позаду короткі), в шкіряні штани, взутий в гостроносі сап’янові чоботи. Той скіф (Атей) озброєний луком, зліва на боці в нього висить горит. І напис: ATAIAΣ.

Цар уточнив деякі деталі і схвалив задум карбівничого, сказавши йому коротко:
– Як намалював на воску, так і на золоті роби! Та постарайся, щоб мої гроші були кращими за македонські.

Грек поїхав у свою Гераклею, і по якомусь часі люди з Гераклеї привезли Атею золоті монети, блискучі, осяйні – перші скіфські гроші, а ще мідні і срібні. Атей залишився задоволений монетами.

– Треба пошвидше обрадувати македонця, – буркнув насмішкувато і відіслав із своїми людьми в Пеллу, столицю Македонії, шкіряний капшук золотих своїх монет з головою Геракла на однім боці і скіфом, котрий стріляє з лука на коні, та написом «АТАІАΣ» на другому. Ще й велів передати гоноровитому македонцю таке послання:

«Атей, цар Скіфський, Філіппу і народу македонському. Якщо цар Філіпп відчуватиме брак коштів, то Атей може його виручити».

Кажуть, що Філіпп, прочитавши послання, спалахнув.

– Скіфський цар прирівнює себе до мене! Ба, навіть вище себе ставить! Не інакше, як скіфський лис відчув силу або затіває щось на шкоду Македонії.

І тим зігнав злість, що велів золоті монети скіфського царя віддати своїм слугам, мовляв, на інше вони й не придатні. Слуги несказано пораділи, а сам Філіпп, трохи охолонувши, замислено мовив:

– Час розсудить, хто з нас сильніший. Одне лише певно знаю: не вживемося ми з скіфами у цих краях!

Це розумів і Атей, тож завчасно готувався до вирішального герцю з Македонією. І герць той, як відчував Атей, вже не за горами. <> І ще турбував Атея його старший син і спадкоємець Гелон. Якщо боги покличуть Атея до себе, чи зуміє Гелон утримати Скіфію в руках, чи не спалахне розбрат, як ото у фракійців?

– Сину мій і спадкоємцю! Вожді мої, старійшини, знатні із знатних, воїни, скіфи! – починає цар, і вщухає гул голосів, всі відставляють чаші, повертають голови до Атея, шанобливо їх схиляють. І шанобливіше за всіх схиляє голову Гелон, готовий ловити кожне слово батька-царя. – Хочу вам дещо повідати. Мені дев’яносто літ, можливо, скоро боги заберуть мене до себе. (В очах Гелона ніби майнула іскорка надії.) Як владнаю відносини з Філіппом, так і піду з цього світу. І вам, скіфи, залишу Скіфію. Тобі, сину мій і спадкоємцю, вам, вожді та старійшини, вам, знатні мужі, вам, скіфи, залишу я Скіфію!

– Не залишай нас, царю, – залунали голоси, і голосніше за всіх вигукував Гелон. – Не роби нас сиротами, Батьку!

– Що ми зможемо без тебе? Ми – прості смертні, – басовито вигукував Авхат.
– Так, так, що ми зможемо без тебе? – повторювали Паралат, Лаксакіс і Савл, а за ними інші вожді, знатні і можні. – Не роби нас сиротами, Батьку!

І тільки Котіар мовчав. Скіфський мудрець думав: шкода, якщо боги заберуть Атея, без нього і справді тяжко буде Скіфії та ще в такий час. Але чого варте те царство, котре не зможе жити без старого царя? І ще думав: який жаль, що так рано пішов із світу цього молодший царський син Орік, ось хто повів би далі Скіфію після Атея…

– Голови ваші сиві. А коли, крім сивини, в головах маєте ще дещо – сиротами не станете, – вже насмішкувато говорив Атей. – Залишу вас не без царя. Син мій Гелон буде правити Скіфією, він жде – не діждеться цієї миті. А ви, мужі мої, будете йому допомагати. Ось тоді ніяка біда не посміє загрожувати вашим головам. Тож молю богів і вас, мужі знатні, щоб у мирі жили, як мене не стане, у злагоді – в ім’я Скіфії. А житимете в злагоді – буде й Скіфія в силі. Будете гризтися між собою вовками – вовками завиє і Скіфія. Розбрат – то найстрашніше зло в царстві. Ви думаєте, чого ми сильних фракійців так легко подолали? Бо в їхньому царстві немає згоди і миру, тому їх терзають чвари, як собаки падло. І в трібаллів не було єдності, тож і не зуміли проти нас устояти. І в гетів немає єдності, кожний вождь їхній в царі цілить. Тому й гети для нас слабаки. А ось Македонія єдина, Філіпп згуртував її, всі пальці македонські в один кулак стис – ось чому Македонія для нас небезпечна. Найнебезпечніша з усіх сусідів. І Філіпп молить богів, щоб ті послали нам чвари й розбрати, а тоді вже він легко Скіфію здолає і приєднає вільних синів степу до свого царства.

Біля Атея лежить на червонім чепраку пучок оперених стріл, перев’язаних ремінцем із сириці. Взяв його цар, потримав у руці і зненацька простягнув пучок синові.

– Переломи!

Широкоплечий і дужий Гелон взяв у свої чималі ручища пучок стріл, посміхнувся – що ж тут, мовляв, хитрого? – а переломити стріли не здужав. Засопів, насупився, ні на кого не дивлячись, але як не силкувався, як не кректав крізь стиснуті зуби, а так нічого й не міг вдіяти з пучком. І спалахнули в його душі гнів і образа на батька: навіщо він це затіяв? Щоб на очах у всіх знатних скіфів знеславити сина свого?

Посміхнувся Атей у вуса, пучок стріл у сина взяв, хотів було подати його Котіару, але передумав – хитрого і кмітливого Котіара на слизькому ніколи не застукаєш, передав пучок Авхату.

– Переломи ти, вождь!

Широке, щокасте лице Авхата приємно почервоніло, а його великий ніс ніби набряк. Другий радник Атея простягнув дебелу загрубілу руку, легко взяв пучок стріл, гекнув, сподіваючись з ходу переломити пучок, але, як і в Гелона, в нього теж нічого не вийшло. Тоді Авхат, ще дужче почервонівши, спробував було переломити пучок через коліно, потім притискував його ліктем до боку, а другою рукою гнув, і все марно. Зрештою, з червоного він став білим, на лобі виступив піт. Вожді, спостерігаючи за його марними зусиллями, спершу посміхалися, а далі вже вголос почали реготати. Та Авхат вирішив хоч словом влучним зам’яти свою безпорадність. З поклоном повернувши Атею пучок, він сказав, дещо навіть не без улесливості:

– Це свідчить, що я простий смертний, і царські стріли мені непідвладні.

– Ти не переломиш пучок і своїх стріл, – гмикнув Атей насмішкувато. – Хто ще з мужів моїх зламає пучок стріл? Може, ви, скіптухи?

Але ні Паралат, ні Лаксакіс, ні Савл, хоч як не силкувалися, а не виконали волі царя. Ламали і не змогли переломити пучок інші вожді та воїни, останні були молодими, дужими, але й вони зазнали невдачі. Відлягло трохи в Гелона з душі – не він один такий.

– Не переломите стріл, хоч кожний з вас і сильний, і дужий, і легко перерубує ворожі кості, а коня найлютішого на скаку може однією рукою зупинити, – сказав Атей і ворухнув пальцями, щоб йому пучок стріл повернули.

– А чому не переломите? – запитав, коли пучок знову був у його руках. – Та тому, що стріли не кожна сама по собі, а всі разом, в одній зв’язці. Ось чому їх неможливо переломити.

Висмикнув стрілу з пучка і легко, між двома пальцями переломив її. Потім висмикнув другу – хрусь! І третю переломив, і четверту, і п’яту… Древка стріл так і хрупали між його кістлявими пальцями. Переломивши останню стрілу з пучка, Атей відкинув їх геть і гостро глянув на спантеличеного сина свого.

– Бачив? Запам’ятав побачене?

– Запам’ятав, Батьку!

Глянув цар на вождів, на старійшин, на знатних мужів та воїнів, на всіх скіфів.
– Бачили?

– Бачили, Батьку, – відповіли всі разом.

– Запам’ятали?

– Запам’ятали, Батьку!

– Ось так, як я переламав поодинці стріли з пучка, так і вас поодинці здолають вороги.

І збагнули скіфи мудрість свого царя, бо що ж тут не збагнути. Просто все і – запам’ятовується.

– Доки я живий, Македонія Скіфію не здолає. І доки ви після мене триматиметеся один одного, Македонія вас теж не здолає. Ніхто вас тоді не здолає! Тож пам’ятайте про це. Я не вічний. Два життя прожив, а чи дадуть мені боги ще й третє – не знаю.

«Он чого забаг – третього життя, – з ненавистю думав Гелон, хоч і дивився на батька з шанобливою відданістю. – Це ж треба, га? Не інакше, як зілля чаклунське п’є, тому живе й живе. І мене переживе, як пережив уже всіх своїх синів…»
Атей здійняв чашу.

– Тож вип’ємо, скіфи, за єдність! За те, щоб нас ніхто й ніколи не поламав поодинці!

http://spadok.org.ua/skifiya/nevygidna-skytiyahttps://ciwar.ru/drevnij-mir/skify/voinskoe-iskusstvo-skifov/http://spadok.org.ua/skifiya/skify-rodonachalnyky-psychichnoyi-ataky

Скіфська кіннота, грізна і непереможна, страшна своїм тараном, та кіннота, що віками наганяла жах на всіх, хто опинявся на її шляху, цього разу виявилась безсилою. Виставивши наперед списи, скіфи, розпалені боєм і близькою вже перемогою, з ревиськом налетіли на фалангу, але дістати фалангістів списами не змогли – самі понаштрикувалися на довжелезні сарісси македонців. Коли ж стало ясно, що зробити це неможливо, взялися за дротики й почали їх метати, але фалангісти, виставивши щити, всі як один поховалися за них. А попереду з-за стіни щитів все так же стирчав ліс довжелезних сарісс – які вершникам ні пройти, ні здолати. І вони заметалися перед фалангою, хапалися то за списи, то за дротики, то за мечі, але що той меч, коли перед тобою спис довжиною майже до семи метрів? Коні наштрикувались на сарісси, падали, підминаючи під себе вершників. Зчинилось сум’яття, ніхто нічого не міг збагнути, всі були знетямлені й розгублені. І головне, неясно, як підступитися до фаланги, якою зброєю дістати ворога, котрий заховався за лісом списів і стіною щитів?

А фаланга тим часом рушила вперед.

Йшли не окремі воїни (окремих воїнів просто не видно було), рушив вперед ліс сарісс і стіна щитів. І все те було схоже на якесь чудовисько, на залізного звіра зрештою. Фаланга рухалась розмірено, хоч і не спішно, але неспинимо й фатально. І вершники, вже розпорошені, знетямлені, почали задкувати. А тоді, не витримавши, кинулись тікати…

– Правду кажуть: не знаючи броду – не сунься у воду, – крізь зуби процідив Атей, спостерігаючи, як тікає його знаменита кіннота від якихось піших воїнів. Зовні він був спокійний, тільки гострий ніс ще загострився і кінчик його побілів, та на щоках заграли жовна. Десять років Філіпп був спільником, і скіфи за цей час так і не розібрали, що ж то таке – його фаланга. Яка безпечність! Атей відчував, що вина тут в першу чергу його, і від того скреготів зубами й темнів на виду – не було на кому зігнати злість.

А фаланга, наїжачена саріссами, все так же рівномірно і важко йшла вперед. Ніхто її не міг зупинити. За нею прилаштовувалась середня і легка піхоти, заворушилась кіннота. Та й важка кіннота Філіппа вже закінчувала перебудову своїх пошарпаних рядів і могла ось-ось нанести удар збоку.

Атей велів кинути проти фалангістів піших лучників.

З вигуками «Арес!» і бойовими кличами гучноголосі й прудконогі лучники, котрі на льоту попадали стрілою птахові в око, розсипавшись по всьому полю, понеслися навстріч фаланзі. Коли до неї лишилася відстань трохи менше за політ стріли, вони зупинилися і випустили хмару стріл – після такого гуртового пострілу ворожі ряди завжди відчутно рідшали. Але фалангісти підняли над головами щити і ними зустріли стріли. І все так же розмірено й злагоджено йшли вперед. Лучники ще і ще засипали їх стрілами, але втрат завдали противнику незначних – суцільна стіна щитів, між якими навіть щілин не було, надійно захищала македонців. Тоді лучники, засунувши луки в горити, висмикнули мечі ближнього бою й ринулись врукопашну. В душі Атея, котрий похмуро спостерігав за боєм, наростав крижаний холод. Якоюсь часткою єства він уже відчував непоправиме лихо.

«О Арес, зроби так, щоб мої лучники бодай зійшлися впритул з македонцями», – подумки звертався він до бога війни, а сам уже й не сподівався на божу допомогу, гарячковито міркуючи, як зупинити фалангу.<>

Все заклекотіло, завирувало – кінні змішалися з кінними, піші з пішими і, здавалося, годі й розібратися в тому сум’ятті. Від берега Істру і аж ген у степ розгорівся бій. Іржали коні, кричали люди, падали вбиті й поранені з обох боків. Кололи один одного списами, рубали мечами, засипали стрілами, давили кіньми. Переваги поки що не було ні на тому, ні на тому боці. Якщо скіфи відходили в центрі (триклята фаланга, як гостра скалка, вп’ялась – ні витягти її, ні розминутися з нею), то на флангах вони почали брати верх. Важка кіннота під орудою Оріка і вождя Авхата знову нанесла відчутний вдар македонській кінноті й почала її тіснити. Все гучніше й завзятіше лунало на правому фланзі скіфське «ара-ра!».

Та лівий фланг, де увів у бій легку кінноту Александр, викликав занепокоєння в Атея. Македонський царевич, глибоко вклинившись у скіфські ряди, завдавав удару за ударом. Кіннота Гелона вже відходила. В центрі теж посилили натиск, Атей кидав проти фаланги то кінноту, то лучників, аж доки не домігся свого. Просуваючись уперед, фаланга натрапила на ярок. Обминаючи його, вона розладнала стрій і відкрилася з боків.

– Ага-га-га!!! – закричав Атей. – Ось де слабинка македонського звіра. З боків його гризіть! В нутро його вгризайтесь і вимотуйте з нього кишки!

Піхота вперемішку з кіннотою з двох боків обтекла фалангу і почала вклинюватись у її розладнані ряди. Страшний звір зупинився, затупцювався – виявляється, з боків фаланга беззахисна, бо фалангісти не можуть там орудувати довжелезними саріссами. Здавалось, ще трохи, ще один-два натиски – і фаланга буде розладнана. Принаймні її спустошливий поступ вперед вже зупинено. Атей ожив, очі його заблищали, цар метався в центрі, слідкуючи за боєм, перекидав запас то в один бік, то в інший. Від Оріка примчав гонець з обнадійливою вісткою: праве крило скіфів переслідує важку кінноту македонців, завдаючи їй нищівних ударів.

– Наша бере! – лунало там і тут. – Ара-pa! Наша бере!

Перемога вже й справді хилилася на бік скіфів, ще удар, ще натиск, ще одне зусилля… Та на лівому крилі скіфам, як і раніше, не щастило. Юний македонський царевич так завзято напосідав, що Гелон нічого не міг вдіяти і крок за кроком відходив. В розпачі він слав до батька гінців за гінцями з проханням надіслати йому підкріплення. Гінці не поверталися. Атей відсилав їх у бій проти фаланги.

– Годі вам гасати сюди й туди – воюйте!

Не діждавшись ні гінців, ні відповіді від царя, Гелон сам примчав до батька.

– І ти теж… гасаєш? – накинувся на сина Атей. – Облишив військо, а сам – до батька? Голова вже сива, а без батька досі й воювати не навчився? Ждеш, що батько за тебе розіб’є ворога? І на долонях тобі піднесе готовеньке царство? Бери, сину, владарюй! Зараз же повертайся до війська і доведи, що ти гідний мій спадкоємець!

– Нас тіснять македонці!

– А ти їх тісни, тоді вони тебе не будуть тіснити. Якщо ворога не бити, то він тебе битиме. Немає у мене зайвого війська, кожний воїн зараз при ділі. Сам викручуйся. Твій молодший брат не канючить у батька допомоги, він важку кінноту Філіппа розбиває, а ти з легкою не можеш упоратись? В македонського царевича на губах ще материне молоко не обсохло, а він тебе ганяє? Он Орік…

Що казав далі Атей, Гелон його вже не слухав. Згадка про Оріка боляче шпигнула по самолюбству. Знову! Допоки батько попрікатиме його своїм улюбленцем? Тепер Гелон вже не сумнівався, що батько може й передумати після цього бою і спадкоємцем зробити молодшого сина. Все йде до того, Фія правду йому казала…
«Тому й допомоги мені не дає, бо хоче моєї загибелі, – з ненавистю дивлячись на батька, подумав Гелон. – Ось тоді вже Орік і стане царем…»

Та цар раптом змінив гнів на милість.

– Війська не дам, а ось сам тобі допоможу. Гайда за мною! – крикнув він охоронцям. – Подивимось, що твориться на лівому крилі і як це македонському царевичу вдається тіснити мого спадкоємця.

Січа клекотіла, як і перше, – люта і надсадна. Але перелом у битві вже відбувся, скіфи почали тіснити македонців. Відчувши свою перевагу, вони напосідали так завзято, з таким ревиськом і галасом, що македонці, затупцювавшись, позадкували. Вже царські гетайри неслись навперейми піхоті і силою зброї змушували її іти в бій.

Все заклекотіло, завирувало – кінні змішалися з кінними, піші з пішими і, здавалося, годі й розібратися в тому сум’ятті.

І від того видовиська настрій в Атея вирівнявся, гнів на сина вщух, на ліве крило він помчав майже повеселілий. Тільки там, понад Істром, задкували скіфи, але то вина Гелона. Зараз цар сам поведе в бій його військо, і македонці й понад Істром побіжать.

Сотня охорони мчала попереду, за нею цар із старшим сином. І тут сталося непередбачене – царський кінь зненацька спіткнувся на швидкому ходу і впав, наче завалився на праву передню ногу. Заіржав, як закричав, благаючи про поміч. Атей не перелетів йому через голову тільки тому, що змалку, як і кожний кочовик, навчений був зістрибувати з коня, котрий раптово падає. Зіскочив Атей з недобрим передчуттям – це ж треба! Царський кінь спіткнувся перед боєм! Погана призвістка! Добре, що хоч військо не бачить, а сотня охорони вже вихопилася вперед.

Гелон, миттєво спішившись, підбіг до батькового коня, котрий, вишкіривши зуби, намагався звестися на три ноги – четверта, потрапивши в нору байбака, переломилася навпіл. З розірваної шкури стирчав гострий уламок білої кості…

– Жаль коня, – зітхнув Атей. – Та й ознака… Кепська, далі вже нікуди. І сон кепський… Все складається не на мою вигоду. Коли б не скоїлась біда…

Гелон тільки-но розкрив рота, щоб зупинити сотню охорони, як Атей полоснув по ньому поглядом своїх чорних очей, наче акінаком.

– Мовчи! Жодний скіф не повинен знати, що царський кінь спіткнувся перед боєм! Дай свого! А собі – роздобудь!

Гелон підбігом підвів свого коня, батько скочив на нього й пустив учвал, щоб наздогнати сотню охорони.

«Дев’яносто перший йому, а скаче на коні як молодий, – втупивши погляд у спину батька, раптом подумав Гелон. – Невже він вічний? Не бачити мені скіфського царства!»

«Згинь! – раптом подумав Гелон, подумав з ненавистю, ляком і відчайдушною рішучістю водночас. – Згинь у цьому бою, і я сьогодні ж стану владикою Скіфії…»

Цар ще не наздогнав сотню охорони, що встигла вихопитись далеко вперед, навколо ні душі, всі війська попереду – там клекоче бій в хмарі пилу, в людському ревиську й конячому іржанні. А цар скакав і не думав гинути, його спина все так же маячила попереду – не широка, а швидше вузька…

І Гелон, висмикнувши з горита лук, подумав, кладучи стрілу на тятиву: іншої такої нагоди не трапиться…

…Думав Атей, що він вічний.

Жив довго, тож і звикся з думкою, що смерть забирає когось, а його обминає і завжди обминатиме. Так він думав до тієї миті, коли щось ударило йому в спину. Власне, не стільки вдарило, як клюнуло. Тож в першу мить Атею і здалося, що його клюнув у спину птах із залізним дзьобом.

Тіло в Атея ще було, а душа вже залишала його. А коли вона піде з людини – з диханням через рот чи з кров’ю через рану – настає смерть. І вперше в своєму довгому-предовгому житті, якому, здавалося, ніколи не буде кінця, Атей спиною відчув пекучо-холодний дотик смерті…

Він ще летів на коні живим, хоч і відчував, що смерть вже обняла його, і душа вже виходить з нього. Ось тоді він знову побачив себе маленьким хлопчиком. Батько знову садовив його на коня, а він з ляку хапався за конячу гриву. «За повід, за повід тримайся! – зло крикнув батько. – Не ганьби мене, Атейченку. Коли хто дорікне мені, що мій син, мій Атейченко тримається за конячу гриву, я уб’ю тебе! В моєму роду ще ніколи не було слабаків і боягузів!»

Батько ляснув плетеницею, і кінь помчав степом, несучи навстріч сонцю, що ген-ген сходило за далеким кряжем…

І відчув Атейченко, що сповзає з коня.

Коли? Тоді чи тепер?

Спина вже була мертвою, живими залишалися ще груди, але серце вже – це він чув – зупинялося. Наздогнала його таки смерть. Довго ганялася, а таки наздогнала. Виходить, немає вічних людей у цьому світі. І гірко стало Атею: чому смерть підкралася до нього ззаду? Невже він був коли боягузом? Невже він не заслужив зустріти смерть грудьми, як і належить справжньому воїну? Що він скаже на тому світі, коли там побачать у його спині стрілу? Клястиметься, що не від бою втікав, а навпаки, мчав йому навстріч?

І ніхто вже не відповість царю на останнє його запитання. Бій вщух, немає бою і не чути його ревиська і ґвалту, відкотився бій за невидиму стіну, яка вже навічно відгородила Атея від світу живих.

А збоку, то зникаючи в кривавім мареві, то виринаючи з нього, скаче на молодім, золотисторудім коні маленький хлопчик – щасливий і зляканий водночас. І мертвий цар бачить, як хлопчик зненацька починає хилитися-хилитися на бік. А щоб не впасти, він хапається за гриву.

«За повід тримайся, за повід! – хоче крикнути йому Атей, але губи у нього вже мертві. – Бо коли хто дорікне мені, що ти боягуз і хапаєшся за гриву коня – я уб’ю тебе!»

А хлопчик раптом, блискаючи хитрими оченятами, дзвінко кричить:

– А ось і не вб’єш мене, бо ти сам уже вбитий! Ага!

І назавжди зникає в кривавому мареві, як у гарячому і пекучому полум’ї…

 

Чемерис В. Смерть Атея.– Дніпропетровськ: Промінь, 1990.– 287 с.

 

http://spadok.org.ua/skifiya/skify-pochodzhennya-ta-religiya http://spadok.org.ua/skifiya/skify-pochodzhennya-ta-religiya Скіфська монета з зображенням Атея // https://uk.wikipedia.org/wiki/Атей

 

Створено: 06.09.2018.
Редакція від 10.09.2018.
Ірина Голуб