Раїса Лиша: у Всесвіті слова

Лиша Раїса Савеліївна

Україна, Дніпропетровська область

  • 2 жовтня 1941 |
  • Місце народження: с. Єлисаветівка Дніпропетровської області |
  • Українська поетеса, есеїстка, художниця. Членкиня НСПУ, лауреат літературно-мистецької премії ім. Василя Стуса.

В її модерністичних творах поєднано глибинну національної давнини та подих новітнього буття.

Поет починається з болю

Степова Україна зазнала великої руйнації за часи комуністичного режиму: колективізація, голодомор, терор, що хвиля за хвилею прокочувався її просторами, здавалося б, винищили там усе живе. Тим чудеснішою є з’ява на тих теренах талановитих особистостей, котрі відмовилися бути рабами. Сімдесяті роки минулого століття – час руйнування форми. Літературний процес того часу вказував на цілковитий брак свободи висловлювання, на нівеляцію індивідуального творчого стилю і примус писати, використовуючи спільний для всіх метод – соцреалізм. Але були творчі особистості, які не корилися офіційним приписам і через те були переслідувані.

Поетеса Раїса Лиша народилася в славетному козацькому краї на Січеславщині. Село Єлизаветівка міститься на правому березі річки Оріль, зовсім поруч зі знаменитою Петриківкою Петра Калнишевського. Навколо села кілька озер і кущ козацьких сіл – Сотницьке, Лобойківка, Паньківка. Серед вулиць, увінчаних шатром величезних дерев, минало дитинство маленької Раїси. Тополі, верби, дуби, палісадники яскравих запашних квітів створювали картинку справжнього раю на землі. Дівчинка росла в сільській родині, де поважали історію та культуру рідного краю, цінували безкорисливість, талановитість і людяність. 

Батьківський рід походив із заможної козацької старшини. Козацьке прізвище Лишá – дуже старовинне слово, що означає «лисиця». Всі нащадки роду були позначені якоюсь характерною лицарською виразністю, силою, завзяттям до праці, творчою ініціативою та добротою. Великою дружньою родиною вони шили, пряли, саджали дерева та навіть викопали перед городом величезний ставок, щоб місцеві мешканці ловили рибу, купалися. Але часи «колективізації» трагічно позначилися на долі кожного члена сім’ї Лишá. Всіх батькових братів і його самого було розкуркулено. Одного вбили комсомольці в 1933-му році, другого довели до самогубства. Наймолодший змушений був утікати в пошуках праці та, не маючи документів, опинився у Грузії. Сам Савелій Титович лишився живий тільки тому, що, блукаючи в пошуках будь-якої роботи, босий, замучений, випадково зустрів заступника головного інженера металургійного заводу в Кам’янському, який його знав і відразу ж узяв помічником сталевара. Потім він став відомим сталеваром і допомагав науковцям організовувати експерименти для вдосконалювання доменних печей.

Мати дівчинки, була справжньою берегинею роду. Її жива мелодійна народна мова надихала, заспокоювала та наче вбирала в себе гомін лісів, полів, степів і рік. Слова були переткані вишневим цвітом, барвінком, калиною. Слухаючи народні легенди, життєві історії, веселі байки, маленька Раїса сповнювалася поваги до українського слова, полюбила його та відчула таємничий світ прекрасного. Вона виховувалася вільною та самостійною, вдумливою і відповідальною людиною. Близькі її оберігали, довіряли, радили та пробачали.

Завжди зосереджений батько не любив порожніх теревень, у вільний час читав Біблію та вірив у щасливе майбутнє. І хоча церкви в селі не було, але правдива традиційна козацька віра залишилася. У великі християнські свята храмом для людей було небо над головою. У такі хвилини дівчинку вабили ця бездонна синя глибина, їй хотілося поринути, пірнути в неї, відчути легкість і свіжість польоту. Різдвяні колядки або старовинні веснянки, які лунали на свіжому повітрі, створювали відчуття, що Слово й справді народжувалось у величезному просторі. На традиційних храмових святах люди сповідались і причащалися, відбувався спільний обід, на якому один одного частували, слухали кобзарів і лірників, вели веселі розмови. Присутність Бога відчувалось зовсім близько, хоч і була невидима. Саме від батьків із найранішого дитинства Раїса й винесла незбагненне відчуття, що Бог є Той, з Ким і на землі, і на небі не страшно і не самотньо.

А ще й дівчина завжди й усюди вчилася, набувала досвіду та вдосконалювалася. На її шляху було багато вчителів, і в школі, й у Дніпропетровському університеті, куди вона вступила у 1959 році. Раїса мріяла бути журналістом, тож обрала філологічний факультет, на якому сумлінно вивчала мовознавство, історію зарубіжної та української літератури. Особливо з теплотою поетеса згадує літературний гурток, який організувала інтелігентна, мудра та вишукана професорка Ніна Шрейдер. Назавжди запам’яталися цікаві зустрічі з письменниками, яскравими представників творчої генерації шістдесятників, яка розквітала після страшних часів сталінського терору й уже не боялася на повний голос заявити про себе в українській культурі. Раїса надихалася експресивною та пристрасною лірикою Миколи Вінграновського, символізмом та науковою лексикою Івана Драча. На останні гроші купувала книги, які зачаровували новим живим простором, новим звучанням.

Навчаючись в університеті, Раїса захопилася образотворчим мистецтвом, вивчала творчість як французьких імпресіоністів, так і петриківське малярство. Досліджувала монументальні кам'яні скульптури, які є історичною пам'яткою українських нащадків давніх степовиків. Відвідуючи міський музей, дивилася на скіфські та половецькі баби і відчувала їхній життєствердний характер. Емоційно-чуттєві картини абстракціоністів викликали у Раїси «душевні вібрації», її вражало уміння художників психологічною силою барви доторкнутися до найпотаємнішого у глядача. 

Після закінчення університету та практики у Піщанській вечірній школі біля Новомосковська, Раїса Лишá вирушила до Дніпропетровська, щоб реалізувати свої мрію – стати журналістом. Спочатку вона працювала коректором, згодом журналістом обласної молодіжної газети, редактором технічних текстів, бібліографом. Але з досвідом зрозуміла, що періодичним виданням не потрібна творчість й індивідуальність, вони використовували у роботі певні радянські стандарти та кліше. Раїса відчула, що на неї валиться увесь величезний суперечливий і страшний світ, з його добром і злом, правдою і кривдою, тож їй украй потрібно навчитися бути собою, робити справжні вчинки, за які не буде соромно дивитися людям в очі. Щоб вистояти та не зламатися на допомогу їй прийшло Слово…

Власностворений поетичний світ

Митець є міфотворець, що проявляє себе в образній тріаді — особистість, національність, вселюдність.

Опанас Заливаха

Для означення внутрішньої сутності поезії Раїси Лиші в українській літературі можна дібрати багато яскравих і промовистих епітетів, оскільки за ними стоїть високе і тяжке слово «доля». Вона – новітній поет-мислитель, авторка творів, в яких кожне слово, як Всесвіт: живий, величний, різнокольоровий, безмежний, вічний. Її поезія винятково настроєва і залишає по собі щем і трем. Читаючи вірші, можна отримати втіху не тільки від слів, їхнього порядку у фразі, а й від того, що написано між ними. У поетеси немає прохідних віршів, кожен, як вікно у світ:  підкуповує й наснажує, зворушує та змушує хвилюватися.

Ця поезія недосяжна для буденного розуму, невловима для грубого чуття – вона розкривається лише терплячим і чистим душам. Ці вірші – справжнє диво в сучасному світі, яке проривається крізь ревище цивілізації,  як тендітний паросток первоцвіту пробиває кригу та сніг. Її перша збірка «Трисвіт» охоплює тільки частину творчого доробку. Книга була видна у 1994 році та охопила три грані творчості авторки: світ природи, Україну як світ і світ як дух. Видання складається з трьох розділів: «Скіфська баба», «З води й повітря», «Вертепне» – поезій 1975–1991 років. Поетеса, наче Аліса в задзеркаллі, по-дитячому ступила в дзеркало своєї уяви та відкриває читачам невидані досі дива. Вона бачить краєвиди, явища та події очима дитини і перевтілює їх в унікальну, цілком іншу реальність. Раїса Лишá проєктує взаємини з природою й об'єктами через призму психології дитини. Найбільшу грань у збірці «Трисвіт» поетеси становить природа, яку завжди можна сприймати як реально, так й сюрреально:

а в білого козеняти
 на ріжках вечір
чомусь побігли маки
до хати
і дощ стоїть на порозі 
з небом
пахне місяць

У реальному плані відчуваємо кінець ясного дня (біле козеня) і прихід вечора; маки туляться до хати, бо нагрянув дощ; і пахне земля, в якій відбитий місяць. Можливість таких інтерпретацій – велика. Але в такому читанні тратиться увесь чар, тратиться те найсуттєвіше, що несе в собі поезія. Далеко краще сприймати цю поезію як картину, намальовану яскравими олівцями дитиною, в якій біле козеня таки несе вечір на ріжках, злякані маки біжать з городу до хати, дощ на порозі заступає їм двері, а в повітрі пахне місяцем. Ці прості та водночас такі незвичайні, такі дивні метафори збуджують у пам’яті найглибші та найінтимніші струни пережитого. Раїса Лиша використовує надзвичайної свіжості й оригінальності метафори, деякі позичені з джерел народної поетики, а читач створює сполучники між картинами і єднає їх своєю уявою в суцільний образ.

Уродженка степу, вона принесла в поезію його тепло, його пахощі. Смак води зі степової криниці, голоси давніх пращурів та іржання скіфських коней. Метафори природи вишукані й дивині, але завжди прямо комунікативні. Наприклад: «у очереті протіка лисиця» навіває в уяві образ води, як лисиці, а картина «небо в густому, як ліс, очереті сховалося і тихенько заснуло» відтворює тишу і злагоду природи; подібно сприймальні й такі метафори як «хата на зелених бузинових ніжках звисає з місяця», чи «вишневий сад сховався у глечик» тощо. Зрідка входять у світ природи поетеси сучасна людина та цивілізація, тоді в рядках віршів відчувається якась гіркота і біль. Друга грань, Україна, має дві перспективи, минулу й сучасну. Минулу Україну поетка проєктує крізь призму народних вірувань і народної поетики.

Вона обережно торкається історичних постатей: Сірка, К'єркегора, Гоголя, Шевченка, Петра Калнишевського та інших. Щоб розкрити добу через героя, їй не потрібно розгортати широких епічних полотен, а досить кількох метафор, щоб створити новітній міф про ту чи іншу історичну особу. Описує мисткиня й іншу Україну «соловками засоловлену» та з «іграшками концтаборів», але вона намагається відсунути цей образ на окрайок свого поетичного світу. Поетичній манері ранньої Раїси Лиші притаманні риси імпресіонізму – чарівним петриківським пензлем вона малює квітучі барви, які органічно поєднує з кричущими чорними апокаліптичними мазками буття напередодні XXI століття. Страшна тоталітарна дійсність кидає чорну тінь на незмінну українську веселку – за друзями та однодумцями «женуться сибірі». Традиційні, фольклорні, пісенні образи переосмислюються й переозвучуються: 

Калино-серце
 як ти гориш
як ти зориш
прозираєш
над світом
звідавши рай і красу
як ти болиш
у миттєвій соломі часу
червоне 
голодне
вічності голе дитя

Духовність проникає крізь увесь доробок Раїси Лиші. Вона запитує себе: «відмовившись від себе, хто ми?». Перед читачем душа і розум мисткині, що вистояла в страшні застійні тоталітарні часи, філософські роздуми сучасного українського інтелігента. Авторка своєрідно переосмислює й неповторно-химерну міфологему світобудови – «древо життя»:

Доки людина метушиться
біля купи з мотлохом
готує контейнери
пивбари і танки
і президентське правління
везти на зірки
на вершечку древа життя
 розтирається сатанинський плювок
 чорнобильний
стоїть діва-краса 
Україна
у віночку аесовім
 просить в Бога роси
на самому вершечку древа життя 
дно мовчазне відкрите
і ми на гіллі для чого ростем?

Любов до України прозирає крізь кожен рядок збірки. Так само наскрізь проймає вірші незрима присутність Бога, Божого начала в людині, Духа Святого, що осяває душу. Провідний мотив у збірці Раїси Лиші – це мотив волі, свободи людського духу, польоту думки та мрії, простору, вивільнення людини з пут буденності, подолання світлом духовної наснаги апокаліптичного абсурду сучасності. Поетичний світ майстрині слова багатий чудесами, проникливий, людяний і такий гарний, що, зайшовши в нього, не хочеться виходити.

Застигла музика всесвіту

В цій поезії-ворожінні немає кордонів між стародавнім полем та модерним містом,між людиною, рослиною чи твариною, між цим та іншим світом, між життям і смертю. 

Ар’є Вудка

Раїса Лишá розвиває в українському мистецтві лінію, з одного боку – Нью-Йоркської групи, а з другого – Київської школи. Інтуїтивізм, прагнення персоніфікувати світ, звільнити першоелементи національної свідомості, віра в існування душі та духів, віра в натхненність всієї природи, в існування родинних зав'язків між людьми, нераціональне творення за принципом «як співає птах» – так можна схарактеризувати поезію Раїси Савеліївни. Її поезія інтимна, особистісна, яка не тисне на читача, не подає чітких дороговказів, вона вбирає в себе архаїчну міфологічність і допасовує її до модерного світовідчуття.

не впізнала чогось
мені ти майже
незнайомий
майже вічний
кружляючи
красивішав навколо
весь рослинно
мальований
накружляв
воронову печаль
з долонь
навіяв
таборами
циганко
пікадорів
буття

Загалом світ поезій мисткині гармонійний, а урбаністична цивілізація виступає в ньому як ворожа. Авторка наголошує на тому, що людина – не вінець природи, а тільки її частка. Сучасна людина, що втратила своє коріння, відірвалась від землі пращурів, зневажила споконвічні традиції, уже не здатна сприйняти і прийняти диво, але воно є. Але все ж таки авторка позбавлена песимізму, безвиході, розпачу, навпаки – у ній звучить віра у вічність України та в її небесне призначення. Схвальні відгуки літературознавців, поетів і читачів викликала збірка поетеси «Зірнула Зірниця», яка вийшла з друку в 2010 році. До видання ввійшли вибрані вірші та поеми 70–90-х років, а також нові твори. Єдину гармонію із ними творять і її власні малюнки, що ілюструють книжку – в них поєднується імпресіонізм примітивізм та супрематизм. 

Земля пращурів подарувала Раїсі Лиші дивовижними образи-символи, що уособлюють світ природи, світ дитинства, світ казки: «зірченя золотим дзьобом продовбувало ніч», «зелена вода задивлялась у вічність», «очерет зелено-босий приблукав з Ялосоветівки з трав'яною торбинкою винувато всміхаючись». Її поезія глибоко національна, закорінена в народний світогляд, із використанням образів з дитячого фольклору, казок, пісень. У збірці зустрічаються вірші-замовляння, вірші-казочки, вірші-небилиці, вірші-колискові:

місяцю світлий
рогата бочалко…
…заворожи мені
срібними рибками сон
Я пущу ті рибки в воду
будуть “місяцеві сини”;
“золоту шкаралупку
дід бив-бив не розбив
баба била-била не розбила
у калини із пальців кров”;
небо в густому як ліс
очереті сховалося
й тихенько заснуло…
а ми й не знали
що очерет співав
колискової небу

Самотність, пошуки себе у світі, прагнення прозріти серед чужого карнавалу – також часті мотиви творчості Раїси Лиші. Ліричні герої шукають самості. Мисткиню цікавить сутність мистецтва, це чудово виявлено у «Притчі малярській», де Лукавий просить маляра зробити його портрет. Під час малювання «понурий і якось охлялий» ворог роду людського оживає, і тоді маляр знищує портрет. В цій притчі вельми очевидно простежуються ігри з несвідомим, так звана фаустівська тема. Творчість поетки виразно-архетипова, інтуїтивна і, попри звільнення форми, чітко змістовно структурована. Її вірші візуальні, пов’язані з образотворчим мистецтвом, міфологічні. Авторка прагне віднайти гармонію, Самість, і тому в її творчості мирно співіснують язичницькі та християнські мотиви. 

Метафора як опір

Довгий час творчість Раїси Лиші була заборонена. Вона – поет-сімдесятник, у її вірша більше недомовленого, ніж явленого зримо. Це поезія напівтонів, яку майже неможливо схопити словесно та передати образно. У 1970–1980 роки за свою антирадянську, ірраціонально-авангардну творчість її переслідував КДБ. Шлях до визнання Раїси відкрив незалежний львівський журнал «Кафедра», який уперше надрукував її вірші. Звідси поезія отримала розголос через літературний огляд «Радіо Свобода». Згодом деякі вірші були надруковані на сторінках журналу «Україна», поема «Сон Дикого поля» вийшла у журналі «Київ», цикл поезій «Вода – провида» та «Світовид» публікувалися у літературно-мистецьких часописах «Дзвін» і «Сучасність». У 1970–1980 роках поетка підготувала поетичні збірки «Скитська баба», «Вертепне», «З води й повітря», фантасмагорію-феєрію «Сніговий монах». Потім почалися публікації, переклади поезій англійською, німецькою, португальською мовами, відгуки в зарубіжній пресі.

Разом із Іваном і Орисею Сокульськими та Юрієм Вівташем працювала над створенням і виданням незалежного літературно-художнього та громадсько-політичного журналу «Пороги». Наприкінці 1980-х років видання стало флагманом інтелектуальної думки, бо згуртувало навколо себе борців за незалежність, філософів і літераторів, священників і правозахисників. «Пороги» Січеслава стали символом духовного єднання, єдиною можливістю залишатися вірним своєму сумлінню. Тексти, які з’являлися тоді в підпільних умовах, мали надзвичайну актуальність: це були гострі, відверті статті, які показували велич української історії, самобутність української культури в модерністському переосмисленні. 

У 1990 році авторка стала учасницею Всесоюзного фестивалю української поезії «Золотий гомін», на який з’їхалися українські поети всього світу. Це було щось неймовірне, що не могло відбутися ніколи раніше і більш ніколи не повториться. Час був такий – Україна почала відкриватися, хоча й Радянський Союз ще існував, і поети діаспори вперше прибули до України. У тому ж році Раїса Лишá стала лауреатом премії ім. Василя Стуса, яку щорічно, починаючи з 1989 року, присуджує Українська Асоціація Незалежної Творчої Інтелігенції. Стає членом Національної спілки письменників України. У грудні 1992 року мисткиня переїхала до Києва на запрошення Євгена Сверстюка, щоб разом видавати українську культурологічну православну газету «Наша віра». Працівникам видання довелося не лише відновлювати основні засади християнських вартостей, а й вести духовно-культурний «лікнеп», даючи співгромадянам знання, котрі їхні діди і прадіди отримували у родинах до комуністичної навали. Завдяки жертовності та посвяті Раїси Лиші газета несе свою високу духовну місію і є епіцентром культурного життя. Авторка є редактором видання та присвячує весь свій час, енергію, талант для громади. 

Раїса Лишá саме той митець, який завжди в пошукові істини, нових відкриттів та у кожному вірші має важливе буттєве запитання, над якими замислюється і читач, і сам поет. На думку авторки, сьогодні, як ніколи потрібна поезія-інсайт, поезія-одкровення та провидіння.

Оксана Шевченко
Бібліографія:

Бойчук Б. Раїса в країні чудес // Світовид.– 1996.– № 3.– С. 138–140.
Дроздовский Д. «Засвітлена музика» Раїси Лиші // Зеркало недели.– 2011.– № 35.– С. 11.
Іваннікова Л. Застигла музика Всесвіту: «Зірнула Зірниця» Раїси Лиші // Слово і час.– 2013.– №7.– С. 121–123.
Лисенко В. «Босе слово іде на Голгофу» // Слово і час.– 1996.– № 7.– С. 35–38.
Коцюбинська М. Голос духу // Кур'єр Кривбасу.– 2010.– № 242/243.– С. 349–352.
Перебійніс П. Барвистий зоресвіт Раїси Лиші // Літературна Україна.– 2011.– № 6.– С. 7.
Погрібний А. Орієнтири третьої хвилі // Слово і час.– 1992.– № 3.– С. 48.
Рачук М. Упокорення вселенському покликові краси // Слово і час.– 1996.– № 7.– С. 33–35.
Смольницька О. Імпресіонізм поезії Раїси Лиші: можливості українського верлібру // Слово і час.– 2013.– № 11.– С. 107–111.
***
Овсієнко В. Лиша Раїса Савеліївна. Інтерв’ю [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://museum.khpg.org/1384613228
Створено: 26.10.2021
Редакція від 26.10.2021