Політичний театр на тлі працюючих жорен: історія входу до парку Глоби

У 1934 році ця площа була залита портретами Менделя Хатаєвича – «господаря області». На тлі парадів і музики працювали жорна млина Тіссена за спинами демонстрантів. Це був епіцентр радянського парадоксу: святкування «величі» на тлі голоду. Ми стоїмо в епіцентрі радянського парадоксу. У 1934 році цей простір був не просто входом до парку, а декорацією для масштабного політичного спектаклю, де архітектура Проспекту служила фоном для культу «господаря області».

Культ Хатаєвича: тінь, що затьмарила самого Сталіна

Подивіться на першу шпальту газети «Зоря» від 30 січня 1933 року. На ній великими літерами надруковано рішення пленуму від 29 січня: новим очільником Дніпропетровщини призначено Менделя Хатаєвича.

І тут же радянська номенклатура встановлює абсолютний, майже гротескний рекорд із творення культу особистості. Не минає й десяти днів – як уже 7 лютого його ім'ям показово нарікають нову марганцеву шахту № 8 у Нікополі. Система випалювала імена попередників зі швидкістю блискавки, тасуючи «вождів» на тлі страшної гуманітарної катастрофи.

А тепер подивіться на фото першотравневої демонстрації 1934 року. Фасади будівель навпроти парку буквально залиті гігантськими, у кілька поверхів, портретами Менделя Хатаєвича. У ті роки в Дніпропетровську його шанували чи не більше за самого Сталіна. Його іменем називали парки та заводи, а його лик домінував над тріумфуючим натовпом. Хатаевич дивився з плакатів на місто, яке він годував лозунгами, поки млин за його спиною перемелював життя.

Мова війни у брошурах Хатаєвича

Перед вами документ – приказка до трагедії. Це брошура 1933 року, підписана особисто Хатаєвичем: «У бій за перемогу», «За ліквідацію відставання Дніпропетровщини». Коли область вимирала, влада говорила виключно військовою термінологією. Сівба ставала «битвою», а селяни – «солдатами», яким заборонено відступати. Цей цинічний папірець видавався саме тоді, коли в селах за кілька кілометрів від Дніпропетровська люди вже не мали сил просто ходити. «Ліквідація відставання» на ділі означала остаточне викачування зерна до тих елеваторів, які стали маркерами радянської доби.

Доля першого Леніна: «Не плутайся під ногами!»

З цим місцем пов’язана іронічна і водночас показова історія. У січні 1925 року тут, посеред квіткової клумби, встановили перший у місті бюст Леніна. Бронзовий вождь ніби «освячував» будівництво Училища борошномелів, що поставало поруч. Але на панорамному газетному фото 1934 року бюста вже немає. З’ясувалося, що пам’ятник разом із клумбою... заважає марширувати багатотисячним колонам робітників! Влада розсудила прагматично: «Не плутайся, Іллічу, під ногами!». Бюст демонтували, аби звільнити місце для нескінчених парадів і нових велетенських портретів Хатаєвича.

Варто повернутися до історії з Іллічем як першим більшовицьким вівтарем у цьому місті. Перенесімося на центральний проспект Катеринослава, навпроти головного входу до Міського саду (нині парку Лазаря Глоби). Саме тут, на бульварі посеред трамвайних колій, 22 січня 1925 року з'явився перший у місті пам’ятник Владіміру Леніну.

Історія його створення, зафіксована дніпрянином Віктором Лободою та тогочасним журналом «Всесвіт». Вона наочно показує, як задовго до Великого Голоду радянська система відпрацьовувала механізми ідеологічного тиску на населення. Усе почалося в січні 1924 року, під час похорону Леніна, який запам’ятався триденним снігопадом, тужливим виттям заводських гудків і гарматними залпами на Соборному та Сінному майданах. Одразу після цього влада оголосила про збір грошей на пам’ятник, згадував 12-літній о тій порі Володимир Лобода. Кошти стягували добровільно-примусово навіть у школах. Мати Віктора Лободи, яка сама виховувала трьох дітей після смерті чоловіка і ледве пережила перший радянський голод 1921 року, була змушена віддати синові чи не останній мідний п’ятак, щоб той здав його старості класу. (Лобода Володимир. Спогади городянина.– Львів, 2021. – С. 80). Наступного дня хлопчик віддав п’ятака Шполянській, їхній старості, яка збирала кошти на монумент.

Сьогодні ми маємо унікальну можливість зазирнути безпосередньо в цех, де народжувався цей монумент. Наприкінці 1924 року на завод «Спартак», який розташовувався на вулиці Ленінградській, 13 (нині Ярослава Мудрого), залізницею доправили величезну гранітну брилу вагою 400 пудів (близько 6,5 тон). Цей «дикий камінь» мав символічне походження – його вилучили в районі Кічкасу, якраз на місці майбутнього будівництва ДніпроГЕСу та першого шлюзу на Дніпрових порогах.

Згідно з міським телефонним довідником 1932 року, завод «Спартак» під номером 13 на Ленінградській мав розвинену інфраструктуру та чітку структуру управління. Окрім загального номера, підприємство мало окремий телефон бухгалтерії, власне пожежне депо, а також два головні виробничі підрозділи: цибарочний цех і ваговий цех із місцевим комітетом. Саме фахівці вагового цеху, які щодня працювали з масивними елементами промислових ваг, могли мати необхідну кваліфікацію, аби перетворити 400-пудову брилу кічкаського граніту на перший пам'ятник для проспекту.

Протягом усього одного місяця (!) в цеху заводу вирувала гарячкова робота. Керував процесом відомий скульптор Григорій Теннер, під наглядом якого місцеві робітники-каменотеси вручну зубилами висікали обличчя вождя. Школярі з розташованої на проспекті Пушкіна школи № 2, серед яких був і Віктор Лобода, таємно бігали крізь паркан заводу «Спартак». Вони спостерігали, як з кожним днем із сірої глибокої брили вимальовуються людські риси. Цей історичний момент створення зафіксував фотограф Д. Шерешевський для журналу «Всесвіт».

У перші роковини смерті Леніна, у січні 1925-го, міських школярів вишикували строєм і привели сюди, на Катерининський проспект. На тимчасовому дерев'яному постаменті, якраз на площі між трамвайними рейками, урочисто відкрили цей сірий гранітний бюст.

Якщо поглянути на історичний знімок цієї площі, зроблений з верхніх поверхів розташованої поруч Безкоштовної жіночої школи «Товариства піклування про жіночу освіту» (будівлі колишнього Будинку спілок), ми побачимо овальну клумбу, затиснуту трамвайними рейками, сам монумент і величний цегляний млин Генріха Тіссена на задньому плані. Це місце стало першим ідеологічним вівтарем більшовиків у Дніпропетровську.

Поки місто потерпало від нестатків, система марширувала навколо кам'яного ідола, побудованого на відібрані у дітей мідні п'ятаки – ідола, чия ідеологія згодом і приведе українське село та місто до катастрофи 1932–1933 років».

Страшний контраст параду

На знімку з висоти пташиного польоту видно все: тріумфуючий натовп, оркестри та прапори, що створюють картинку абсолютного щастя. А в кількох кроках – темна брила млина Тіссена та новенькі стіни ФЗУ борошномелів. Ті, хто крокував у колонах, проходили повз ці «зернові машини» під поглядами студентів-мукомелів. Одні рапортували про успіхи, інші вчилися переробляти конфісковане зерно, а треті – ті, хто не потрапив у кадр, – шукали в алеях парку хоча б крихту хліба.

Цікавий факт: Хатаєвич, який вважав себе «господарем степу» і вимагав таких масштабів власної персони, щоб заглушити крик голодної землі, закінчив як і багато ідолів того часу. У 1937 році його заарештували та розстріляли. Його ім’я квапливо стерли з мап, парк перейменували, а портрети спалили. Довелося перейменувати і середню школу № 67 ім. Хатаєвича, яка була на розі провулку Урицького та Куйбишевської вулиці. Там вона є і нині.

Кон'юнктурний «футбол» на кістках: як площа біля парку Глоби міняла вождів від Леніна до Брежнєва

Проте цей простір пам'ятає не лише паперове засилля Хатаєвича. Поруч, за аркою входу, розгорталась інша ідеологічна драма. Вже у 1936 році, коли парку імені Хатаєвича (!) повернули статус головного дитячого простору, тут відкрили унікальну Дитячу залізницю – другу в СРСР і першу в Україні. Її показово і безапеляційно назвали «Малою Сталінською». Залізниця, побудована руками комсомольців на тлі голодного виснаження регіону, мала символізувати «щасливе радянське дитинство».

Сам «Абсолютний Вождь» повернувся на цей п'ятачок землі вже у фізичному втіленні після Другої світової війни. Наприкінці 1940-х, під час масштабної реконструкції парку 1948–1949 років, впрост біля центрального входу, на місці колишньої виставкової клумби, звели гігантський канонічний пам'ятник Сталіну в довгій шинелі. Він височів над Проспектом як символ абсолютної та безжальної перемоги системи над людиною. Саме до підніжжя цього ідола у березні 1953 року міська влада зганятиме тисячні натовпи плакати в день смерті диктатора.

Цікаво, що цей кам'яний велетень простояв на вході дуже недовго. Його квапливо демонтували вже у 1954 році – майже одразу після смерті вождя і ще до офіційного засудження «культу особи» на ХХ з'їзді КПРС. Так само, як свого часу прибрали першого Леніна, а згодом стерли з лиця землі самого Хатаєвича, система вкотре переписала власну архітектурну пам'ять.

Але радянська політична кон'юнктура не зупинилася і в пізніші часи, продовжуючи свій цинічний футбол іменами та назвами. Цей простір, що встиг побувати площами Леніна та Сталіна, згодом став площею Горького. А в листопаді 1982 року, одразу після смерті чергового генерального секретаря, площу знову блискавично перейменували – тепер уже на честь Леоніда Брежнєва. Система до останніх днів свого існування тасувала назви, як марковані карти, намагаючись увічнити своїх поводирів на кістках історії.

У цьому колообігу імен є свій, особливий цинізм. Сам Максим Горький, чиїм ім'ям площа іменувалась кілька десятиліть, ніби передбачив цю метушню, колись написавши: «Чорти в пеклі болісно заздрять, спостерігаючи єзуїтську спритність, з якою люди вміють ганьбити один одного».

…Цей клаптик землі перед парком постає як справжній, безперервний політичний театр. Ідоли на сцені постійно змінювали один одного, але сутність кривавої системи та трагедія звичайних людей навколо залишалися незмінні.

Уривки зі спогадів Віктора  Лободи

«Уже почався 1924 рік. Невдовзі трапилася те, що помер Ленін. Пам’ятаю, як довго гули гудки заводів, фабрик, лісопилок, паротягів. А як ховали його, то такий густий падав сніг, що я такого ще не бачив, три доби сипав. На Сінному і на Соборному майданах було багато гармат поставлено вряд, і з них палили “салют”.

Через деякий час пішли розмови, що Леніну будуть ставити пам’ятник у нашому місті. Будуть його висікать з “дикого” каменю. Пізніше почали збирати гроші серед населення на побудову пам’ятника. Ну, звичайно, і у нас у школі почали збирати. Мама і мені дала мідного п’ятака, щоб і я віддав його на пам’ятник. На другий день прийшов до школи і віддав його Шполянській, нашій старості, яка збирала гроші. Пройшло небагато часу, коли до нас дійшли чутки, що пам’ятник Леніну уже роблять. Звичайно, у нашій школі вчилися діти з різних вулиць міста. Були мешканці і Петроградської вулиці. Хлопці з Петроградської якось “рознюхали”, що пам’ятник Леніну роблять на заводі “Спартак”, який містився на цій же вулиці. Час від часу бігали і ми туди подивитися – це було не далеко від нашої школи № 2. Нам було цікаво, як поступово з величезної брили почала вимальовуватися людина.

Пішов уже 1925 рік. Готувалися до відкриття пам’ятника Леніну. І ось настав час, коли у річницю смерті Леніна нас повели строєм на відкриття пам’ятника. Пам’ятник було встановлено на прошпекті (тоді він ще звався Катерининським, тепер – К. Маркса), навпроти Міського саду (тепер – парк Чкалова). Якраз між трамвайними коліями, на площі (тоді трамвайні колії не так розходилися у тому місці, як тепер). Пам’ятник складався із тимчасового постаменту, а на ньому стояв великий бюст-погруддя, з сірого граніту висічений». (Лобода Віктор. Спогади городянина.– Львів, 2021.– С. 80, 83–34).