Валер’ян Полiщук. Життєва одіссея українського поета. Частина 1.

Полiщук Валер’ян Львович

Україна, Дніпропетровська область

  • 1 жовтня 1897 – листопад 1937 |
  • Місце народження: с. Більче Дубенського повіту на Волині. |
  • український поет i прозаїк, один із яскравих представників «Розстрiляного вiдродження» в українськiй лiтературi.

Вдача Валер’яна Полiщука сформувалася ще в дитинстві – бачити життя не тільки в обсягах рідного села. Хлопчик бачив велике й маленьке, створював свій космос.

Заходжуючись коло автобіографії «Дороги моїх днів», Валер’ян Полiщук писав:

«Важко, хоч і приємно, писати автобіографію. Важко, тому що пам’ять виносить стільки подій iз свого життя, які переоцінюєш наново, переглядаєш і переживаєш частково ще раз, що не знаєш, на чому зупинитися, об’єктивності жодної, поринаєш у минуле та й мрієш, а ручка собі лежить, спочиває, а молоді вчені натискають. Усе це робить важким писання автобіографії, але разом усе це й дає приємність. Потім думаю, що коли буде видрукувана, то не доведеться уже так часто, як досі, писати її по кілька разів поряд з різними анкетами і curriculum vіtае. Звичайно, наївність так думати».

Народився Валер’ян 1 жовтня (18 вересня за старим стилем) 1897 року в селі Більче Боремельської волості Дубенського повіту на Волині. Тепер це село Млинiвського району Рівненської області. Батько, селянин Лев Олександрович Полiщук, тільки-но ставав на ноги з «господаркою» і тому був бідний, аж синій, як казали в селі, хоч землі мав близько восьми десятин так званої «вдобної». Поліщуки – кріпаки з діда-прадіда. Так, Валер’янів прадід був панський чередник, і, нібито, граф Солган виміняв його за собаку та привіз із Полісся на Дубенщину – відтак рід i прозвали Поліщуками. Дід Олександр служив уже при панському дворі, був більш-менш розвинений і брав участь у польському повстанні 1863 року. Коли повстання зазнало поразки, а графа вислали до Сибіру, то дід від двірських одійшов, одержав ґрунт, чого дворакам не давали, і таким чином батьки Валер’яна стали хліборобами. Мабуть, через те, що дід був двірський, біля прізвища Поліщук, ще навіть у Валер’янових документах, був чудернацький французький додаток Плюто («plutot» значило «швидше»). Це,  висловлював здогад сам Валер’ян, мабуть, граф підганяв так діда, та й для відмiнностi від інших поліщуків, які жили у Більчі, записали так його і в посімейні списки.

Валер’янiв батько, якийсь час бувши на волосних посадах, той додаток до прізвища знищив. Зате французька кров у хлопця таки була, тільки по материній лінії. За переказом, у селі були якісь емігранти з часів Французької революції, але без документів, через це їхніх дітей покріпачили та зробили садівниками. Потім до них домішалися поляки, українці... Валер’янова мати – Софія, найстарша  дочка садівника Миколи Ковалевського з міста Козина, з маєтку графа Тарнавського, кажуть, була дуже гарна. 

А дитинство поета було різнобарвне: користуючись волею, лазив попід грушами, гостював у діда Миколи, – бігав у ліс по гриби в Жабокриках коло Козина... Любив залазити сам кудись у тютюни, на картоплиська, у будяках поблизу хати, мов у джунглях, полював на ґедзів, у них же пас і свиней, але це його, як і всіх, страшенно обтяжувало, і вiн намагався  зранку втекти з дому кудись у лози, ремези та осоки, де жив одним життям із маленькими кузочками, ловив прачиків у воді, стежив за життям різних комах і черв’ячків і цілими годинами іноді пролежував на одному місці десь у полинах і кропиві, споглядаючи площу одного квадратного вершка з його рослинністю і тваринами, завбільшки з чверть макового зерняти.

Може, з того часу і сформувалася його вдача – бачити життя не тільки в широких обсягах,  таких, які вiн бачив тоді ж у дитинстві, коли вилазив на вершечок клуні, лякаючи чорногуза на його гнізді, а навколо бігли біленькі волинські села, погірки, синіли ліси, звивався сріблястий Стир серед зеленого килима лугу, жовтіли лани. Хлопчик бачив велике й маленьке, там створював свій космос. «Зір мій у дитинстві був гострий, як бритва, тепер очі мої, почуваю, ще не притупіли», – зізнавався 27-рiчний Валер’ян.

А почавши ходити в сусіднє село Малів до школи, пройшов ту професійну освіту селянської дитини, про яку так щиро написав Остап Вишня. Пас Валер’ян і гуси – тут була ціла гама розваги: млинки в рівчаках ставити, кидати шапками на гусей, ловити гусака, їздити човном, проситись, коли займуть у шкоді, курити крадений тютюн до того, що аж нудить і голова крутиться. Свині пасти – тут були свої плюси: їзда верхи на старій свині, гра в цурки та у довгої мети, у шпака, подобалося з ромену в’язати снопи і складати скирти. Корови пасти – тут хоч і відповідальність, зате десь під лісом, далеко від дому, хлопці і дівчата, – вибираєш собі подружку, одне слово, починалося парубкування, а там і до школи. Звичайно, тяжко було вставати, коли вранці мама будить, і лізти за коровою у росу, та ще й на сніданок нічого мама не має дати – один ікластий ячник. Порятунок – поссати корову. Один годує, щоб стояла, панською конюшиною, а другий смокче з хлібом, – от і сніданок. А мати бідкається: «І чого то корова не припускає молока?»

Зате ввечері мама розповість казку, а то й цілу поему про дівчину «Яленку, що була як тополька – так рівненька, як сніжечок – так біленька», – і все віршем, хто його й складав. А потім ще наспіває пісень, а діти всі, і менші й більші, слухають. Нянькою бути Валер’ян не любив, але доводилось, у жнива. Іноді немовля як розкричиться: він йому й соску, й гойдає – кричить. Тоді наб’є добре – дитинча викричиться та й засне: можна в садок – груші перевірити. «Це жах, признавався вiн, але це наші селянські факти».

Валер’ян чимало узяв зi школи: міг запоєм читати, мріяв бути святим, щоб підноситись у по-вітря без крил, мріяв бути письменником, але жахався тих мрій, бо не вірилося, що це може бути з простої людини. Але як би його Більче здивувалось і скільки б вiн людям добра наробив! Вiн збудував би всім великі хати... Вiн читав про бідного хлопчика «Вана-китайчонка», про планети. А ще учив байки Крилова, такі важкі для українського хлопчика, бо вiн їх мало розумів: «увидя, что мужик, трудяся над дугами, их прибыльно сбывает с рук» – вiн задумувався: що то воно значить, як це «увидя», як можна збивати з рук якесь «прибыльно», коли збивати можна батогом молоду гречку чи коноплі, киями яблука в діда Антося? Звичайно, байка не вивчена, і тебе залишають самого в зачиненому класі вчити її. Як вiн плакав, як заходився, аж поки не пускали! Вечоріє, самому до Більча із Малева не випадає йти, тож вiн ночував у когось із товаришів. Гуртом краще було вчитись, а потім і поковзатись.

Змалку Валер’ян полюбив книжку. В мами був пісенник, вона вміла трохи читати, але зовсiм не вміла писати. Знайде, бувало, пісню та й з книжки співає, сама й на голос кладе, та сама й цілком нові пісні складала. Мабуть, від неї нахил до поезії передався Валер’яновi. І вже як був студентом, то батько йому признався, що й він писав вірші, але, мовляв, син перший і останній, хто про це знає.

Син самотужки по батькових газетах (батько пояснював тільки значення літер) вивчився читати. Це було близько 1905 року, тоді в селі відбувався страйк, зняли поденних робітників із панського поля. Загнали худобу на випас, за який громада позивалася з поміщиком, наїхало стражників, хотіли постріляти корів, але якось обійшлося. Батько був одним із заводіїв, навіть передплачував газету. Він і місцевий коваль Грабарчук були «політичні», добували нелегальну літературу й читали селянам. У Полiщукiв був трус, але нічого не знайшли, батько поховав книжки у стріху, в середину снопків у клуні. Відтак Валер’ян уже гімназистом мав змогу познайомитися з нелегальними книжками.

З раннього дитинства машина робила на Валер’яна враження якоїсь надзвичайної й цікавої сили, а іноді навіть якогось таємного чуда. І вiн не одного буряка зіпсував мамі, вирізаючи ножем різні шестiрнi, приводи, барабани тощо, бо першою знайомою йому машиною була молотилка. Потім пароплав на Стиру, паровик у маєтку, велосипед чи автомобіль, що зрідка пролітали через село в якийсь маєток, лишали в його голові невичерпне джерело подиву, захвату та міркувань і мрій.

Звичайно, млин у сусідньому селі й кузня з міхом, горном, косарками, що тут направляли, були ті улюблені місця, де він цілими днями висиджував, аж поки з дому йшли його розшукувати. Скінчилося тим, що йому нарешті молотилкою між трибами (шестірнями) розчавило праву руку. Це було, як вiн признавався, наслідком максимальної уважності, з якою вiн стежив і роздивлявся машину в роботі, цілком забувши про себе та свої руки.

Валер’ян був тоді у третій групі сільської школи в Малеві. Одразу прибіг батько, схопив сина на руки і відніс до хати; там швиденько карболкою вимили йому руку, засипали йодоформом і забинтували, – це її й урятувало, а потім уночі при світлі кагана, повезли його у славне містечко Берестечко до земської лікарні. 

«І ось тут, напочатку, відбулась у моїх батьків ціла трагедія, про яку я згодом довідався, – згадував В. Полiщук.– До руки стала прикидатися гангрена. Лікар радив одрізати, бо я можу вмерти. Батько вернувсь у Більче (25 верст) за матір’ю, щоб обрадитись, і привіз її до Берестечка. І ось тут відбулася така картина. Мати йшла на все, хоч і всю руку одрізати, аби я був живий, а батько казав: «Хай так вилікують, або хай умре, бо як має бути калікою і мучитися на світі, хай краще не живе». Вони знали, що безрукий каліка на селі може бути або жебраком, або чередником – найнижчі й найтяжчі ступені соціальної драбини села. Тоді на допомогу прийшов фельдшер Тимошов і заявив, що він береться вилікувати та врятувати руку й доглянути, щоб не турбувалися батьки, що доктор хоче, аби скоріше одкараскатись од лікування. Мені почали вирізувати частки гнилого м’яса, припікати ляпісом і щось прикладати. Були марення, які я пам’ятаю, коли мені здавалося, що хвилюється ковдра, і ті хвилі задушують мене. Потім діло поправилось, і рука почала гоїтися. Фельдшер мав гостинця – гуску і матиме завжди мою подяку за те, що врятував мене од смерті чи од жебрацтва, і зараз я цією рукою пишу всі свої твори і навіть б’ю декого, коли вривається терпець».

Батько з лікарем заївся – лікар узагалі багато там накоїв – і разом з іншими покривдженими домігся вигнання того з Берестечка. Зате коли юний Валер’ян почав уже видужувати, вражень мав силу-силенну. Там лікувалися старі й молоді, а все люди бувалі. Ніч зимова довга, темна, в палаті тепло, ну й почнуть розповідати пригоди, казки про Котигорошка, про пана Твардовського – українсько-польського Фауста, різні пісеньки – і все це западало в душу й пам’ять десятирічного хлопця, екзальтованого у хворобi й готового вбирати все, бо все таке цікавило його. Був навіть цілий цикл казок, що їх розказував один старий дід, – так звані стоденні казки. 

Потім вiн почав бігати по палатах, зав’язав нові знайомства і закохався якимось солодким до болю коханням у дочку того самого лікаря Ліду. Вона була, мабуть, його ровесниця. Вiн довго зберiгав подарунок од неї – маленький, в’язаний з кольорової бавовни капшучок, якого вона сама зробила.

Берестечко справило на хлопчину велике враження. Багато óбразів з того періоду ще й через двадцять рокiв потому блукало у його голові. Чимало пригод і ясних хвилин прозвучало йому в тих стінах лікарні, але над усім чув вiн той великий біль своїх батьків, які сина дуже любили, як наслідок свого першого кохання, бо вiн був найстарший у сім’ї. Згодом щоразу, коли мама нагадувала йому про той тяжкий момент (буде в нього рука, чи, може, вiн вмре), –теплі материнські сльози спадали з її очей і вона палко голубила сина, називаючи так: «Моя бідна калічка».

Валер’ян любив маму за її безмежну доброту, а батька за його рішучість і твердість. Вони обоє вміли жертвувати своїм спокоєм, добробутом, а то й життям, і так якось непомітно, щиро по-селянському, всім, чим могли, щоб тільки вивести його в люди.

Із Берестечка вернувся навесні, знову пішов до школи, склав іспити і ще рік походив у ту саму школу, бо не було що робити взимку, а вчитися дуже хотілося. Батькам пропонували взяти його у волость писарчуком, але тато не ризикнув.

Якраз приїхав той учитель, в якого вiн починав науку. Його перевели було в село Мирогощу, коло Дубна, на посаду завідуючого двокласною школою. Він зговорився з батьком – і ось Валер’ян незабаром у другому класі. «Живу в куточку Ів. Дем. Тимошенка – того ж учителя, – згадував В. Полiщук, – і дряпаюся по щабельках знання усе вище й вище. Там на мене справили найбільше враження геометрія та природознавство. Добре виходили всякі «сочинения». Узагалі, до математики й природи в мене була велика пристрасть і, починаючи з Мирогощі, – через гімназію – аж до інституту цивільних інженерів – мене вважали за найкращого математика з моїх товаришів. Це мене виручало і матеріально, бо я репетиторствував часто навіть у своїх товаришів».

Математика вражала його своєю логікою і послідовністю у житті. Крім того, напевне, з дитинства, вiн мав нахил до абстрактного мислення, і математика перша відкрила йому шляхи. Вiн завжди брався до найважчих задач, поперед усіх самотужки вивчав теореми й продумував докази та рішення. І, навіть готуючись до конкурсних іспитів у вищу архітектурну школу, без сторонньої допомоги розбирався у початках вищої математики. Середніх труднощів завдання з геометрії Полiщук, за його зізнанням, розв’язував подумки, уявляючи весь малюнок з називними літерами ліній і точок; в уяві проводив допоміжні лінії й легко робив розрахунки з двозначними й тризначними числами. Теореми доводив, не дивлячись на креслення. Хлопці думали, що вiн заучує порядок літер. Тоді вiн прохав поперемінювати літери, робити малюнки боком чи догори ногами, обертався спиною до дошки й доказував. Хлопці дивувалися. Вiн в уяві весь час бачив малюнки наче зі скла. Архітектура його захоплювала найбільше тим, що тут повинна бути гармонія поміж мистецтвом і математикою у найбільш показовому вигляді. Не штука намалювати гарну вежу на папері, але збудуй її так, щоб не розвалилась, а міцно стояла, підіпри красу математикою – ось справжнє мистецтво, вважав підліток.

Через обставини архітектурі вiн зрадив, бо більше і таємничіше любив поезію. «Але конструктивного принципу ніколи не зраджу, – писав В. Полiщук, – пам’ятаючи слова Канта про те, що в речах та явищах є стільки істини, скільки в них є математики. І в поезії я увесь час дошукуюся тієї внутрішньої математики».

Нарешті, Валер’ян закiнчує i двокласну школу у Мирогощi. І в нього, і в батьків охота розгорілася. Всі довкола говорили одне: ех, коли б у гімназію... Ціле літо 1910 року вiн готувався – вчився, хоч і сам не знав, куди. Були плани – у Білокриницьку сільськогосподарську школу, духовну школу в Крем’янцi. Але хліборобом вiн не мріяв бути, як, зрештою, i священиком. І от щасливий випадок познайомив його батька з інспектором Луцької гімназії Ромасюковим. Той сам був нібито з простих чернігівських козаків і схотів допомогти синові мужика. Валер’ян зі своїми зшитками з’явився до нього. Учити можна, але треба репетиторів на німецьку, французьку та на алгебру й історію. Латинь сам інспектор безплатно ладен був по годині в день викладати Валер’яновi в себе дома. Але треба було знайти репетиторів на решту предметів. І ось тут батько мав зробити рішучий крок.

Репетиторові щонайменше треба було платити по вісім карбованців на місяць та ще за стіл, а в батька весь річний баланс – карбованців 100–120. Це коли продасть усе збіжжя. За десять місяців виходило 80 карбованців репетиторові, і то ще добре, бо Ромасюков поклопотався. І от батько продає півтори десятини землі, а це для селянина щось та значить (!), продає корову Лису, ту, що вигодувала всіх їх, щоб Валер’ян міг цілу зиму жити в Луцьку і ходити на лекції.

Після того, як Валер’яна вже перевезли з села до міста, вони з батьком вийшли на Гнидаву, передмістя Луцька, сіли на горбочку, і тато просто сказав синові: – Ото бачиш, я усе зробив, що міг, спродався, витягнувся до кінця, щоб ти не був такий сліпий, як я. Тримайся ж і вчись. А як вивчишся на якогось там пана, то щоб мужиків не забував. А мені на старість щоб був кручок («сотка») горілки і кусочок сала! 

Луцьк блищав на горбочку за Стиром банями костьолів і церков, й похмуро стояли середньовічні вежі на сторожі, мов перетинка на шляху бідняцького поступу.

«Ну й узяли ж мене в роботу! – напише згодом у спогадах “Дороги моїх днiв” (1924) Валер’ян Полiщук. – Тут гарні дні, тут місто, а я сиджу й упріваю над вокабулами, що мов цегляні стосики падали на мою голову. Я жив коло репетитора. Дядько його був аптекарем. Щоб я не бігав, він брав мене із собою в аптеку, одводив столика, і я там канючив до обіда. Це був клятий метод старого виховання, але він мене не переміг. Більш усього я боявся інспектора, що був дуже суворий, хоч і з добрим серцем. Прийду, залякаюсь і наче б нічого не знаю. А він сидить, мовчить і ножиком шкребе нігті. Його в гімназії прозвали Катиліною. Завдяки його заступництву та допомозі я згодом утримався у гімназії, коли мужичат гонили гірше, ніж євреїв, та й мав репетиції, зразу ж після вступу до гімназії, так що з того часу я уже з батька нічого не взяв, а часом ще й додому щось давав».

Так у 1912 році Валер’ян Полiщук вступив до 4-го класу Луцької гімназії. На другий рік вiн мав земську стипендію, мав репетиції, хоч і намучився на них страшенно. Перший рік жив у одного священика за те, що вчив його синів. «Сини, як підошва, – згадував потiм Валер’ян Львович. – А попадя, як змія. Коли я сяду сам учитися – вона: «А чому Альошу не вчиш?» І так планово вела роботу, щоб я не міг учитись. Я тоді в перервах учуся в класі, а вільний час віддаю її синам. У мене гарні бали, а в Альоші двійки. «Як то, щоб ти, мужик, краще вчився, ніж мій син?» Ну, хіба в таких обставинах обід полізе в горло? Та ще й їздити доводиться щодня за місто, де піп був на парафії».

А 1913 року, вже в 5-му класі, й стипендію дістав, Валер’ян перебрався у місто і зміг потягти за собою в гімназію і свого брата Никандра, якого на зароблені гроші майже сам і утримував. Потім почав тягти хлопців зі свого й сусідніх сіл.

Валер’ян Львович пригадував, як пекельно билися мужики за науку. Один із його учнів із рiдного Більча, якого вiн готував до гімназії, був Яків Гнитецький, син незаможного Йвана. Якось пізньої осені їм треба було їхати з Луцька до Більча. Яків усе-таки вступив до гімназії. Валер’ян їхав з Яковом – віз їх батько останнього Йван – уже старий, руда кошлата борода, трохи горбатий і ще кривий на ногу. У візок запряжено одного-єдиного Йванового коня – сліпого на одне око. Грязюка, калюжі, січе дощ із снігом. Гімназисти-селюки у лахмітті, ряднах, свитах завинуті сидять, не можуть і рухатися, тільки червоні носи виглядають у шпарку й задубілі руки ніяк не зогріються. І от під гору в калюжі залипають колеса по маточини, віз застряє у багнi, кінь смикається і стає. Йван каже: – Е, бідний – не може без пари вивезти. У нього сили б хватило і самому вивезти, так боїться без пари... І злазить Іванова зігнута розмокла постать у те багно, іде, стає поруч із конем. Кінь бачить одним оком, що в нього вже є пара, натягається з останніх сил разом із Іваном, і візок рушає з місця. Для коня неможливо, коли є пара, не вивезти: він у парі все звик. А сніг із дощем січе, а вітер крутить. Так мужики їздили в науку до гімназії...

 

Титульне фото: Валер’ян Поліщук – гімназист 5-го класу. 
Луцьк, 1913 // http://litakcent.com/2017/10/12/gomer-revolyutsiyi-
i-prikriy-saharin-120-rokiv-valer-yanu-polishhuku/

 

 

Створено: 11.03.2020.
Редакція від 13.03.2020.
Микола Чабан
Бібліографія:

Іщук А. Валер’ян Полiщук // Полiщук Валер’ян. Вибране.– К.: Держлiтвидав України.– 1960.– С. 3–6.
Полiщук В. Дороги моїх днiв. Автобiографiчнi матерiали. Публiкацiю пiдготував З. Суходуб // Дзвiн.– 1990.– № 1.– С.121–132.
Суходуб З. Автопортрет у просторi i часi // Дзвiн.– 1990.– № 1.– С. 132–133.
Крикуненко В. «Фiлософ з головою хлопчика» (за маловiдомими сторiнками творчої спадщини Валер’яна Полiщука). До 100-рiччя вiд дня народження Поета.– М.: Видавничий центр БУЛ.– 1997.– С. 64.