Підпільненська, або Нова Січ

Підпільненська, або Нова Січ

Україна, Дніпропетровська область

Нова Січ на річці Підпільній біля села Покровського на території сучасної Нікопольщини стала останньою Запорозькою Січчю.

У 1734 році, після 24-річного перебування у підданстві Кримського ханства, запорожці повернулися під російську владу й заснували Січ на річці Підпільній, щодо якої в історичній літературі усталилася назва Нової Січі. За надто суворим висновком Михайла Грушевського, вона «була вже тільки слабкою тінню старої Січі», котра розташовувалася на річці Чортомлик і в 1709 році була зруйнована російськими військами. Звісно, Нова Січ не мала того обсягу політичної незалежності й не виявляла такої самочинної військової діяльності, що були характерні для її грізної попередниці, уславленої очільництвом кошових отаманів Івана Сірка та Костя Гордієнка. Січ на Підпільній від самого початку ввели в систему охорони кордонів Російської імперії й стали прискіпливо контролюватися її потужними військово-адміністративними засобами.

Одразу по поверненні запорожці мусили довести свою лояльність монархії Романових дієвою участю в російсько-турецькій війні 1735–1739 років. Під час тієї війни січові козаки вперше потрапили під пряме управління царського генералітету. В самій Січі в 1735 році з’явився Новосіченський ретраншемент із російською залогою, котра стежила за діями запорожців та сповіщала про них імперський уряд. Російські фортифікації з гарнізонними службами постали у стратегічно важливих пунктах Запорожжя: Старому Кодаку, Лоцманській Кам’янці, Усть-Самарі, Старій Самарі, Микитиному, на острові Хортиця та інших місцях. І хоч за вимогою російсько-турецького мирного договору 1739 року деякі з них, розташовані на тодішньому кордоні, були ліквідовані (як-от Хортицький верф, Микитинська застава), Новосіченський ретраншемент, як і сама система імперського військово-адміністративного контролю, лишалися в дії.

Устійнювалося й підпорядкування Запорозької Січі центральним органам управління Російської імперії. У 1742 році, у зв’язку із закінченням війни, Військо Запорозьке перевели з відомства Військової колегії до Колегії іноземних справ, яка здійснювала свої функції щодо Січі через київського генерал-губернатора. З відновленням гетьманства у 1750 році Запорожжя отримало ще один контролюючий орган в особі  гетьмана Кирила Розумовського та підпорядкованої йому Генеральної військової канцелярії. З огляду на те, що Запорожжя все ще лишалося свого роду «закордонною територією» у складі імперської Росії і що запорожці, оскаржуючи дії царських чиновників, майже щорічно відряджали депутації до Санкт-Петербургу, з 1756 року Січ передано до відання Правлячого Сенату – найвищої управлінської ланки імперії.

Поруч із розширенням російської адміністративної мережі, до якої поступово втягувалося Запорожжя, відбувалося й чітке визначення його кордонів – як із рештою володінь імперії (Гетьманщина, Слобожанщина, Військо Донське), так і з іншими державами (Річ Посполита, Кримське ханство, Османська імперія). Причому це робилося без урахування реальних меж розселення запорожців і їхніх сезонних промислів, що стало причиною нескінченних конфліктів на порубіжжі, які розглядали численні прикордонні комісії. Особливо напруженими були комісії з розгляду суперечок між запорожцями, кримськими татарами та ногайцями, що проводилися майже щороку. Ламаючи складний комплекс взаємин і відшліфовані століттями способи взаємодії українського козацтва з тюркомовними сусідами, російська прикордонна адміністрація систематично втручалась у повсякденне життя населення степового порубіжжя й поволі збільшувала його бюрократичну регламентацію.

З 1751 року північну межу Запорожжя заблокували гусарські та пікінерські полки, котрі комплектувалися з мешканців Балканського півострова (здебільшого сербів) і, на загал, слугували ніби буфером між Військом Запорозьким і Російською імперією. Зайняту під їх оселення територію російський уряд намагався вилучити з українського етнічного простору, заснувавши тут Новосербію (з центром у фортеці св. Єлисавети, нині – Кропивницький) і Слов’яносербію (біля річки Сіверський Донець). 1764 року на цих землях створено Новоросійську губернію, яка неухильно просувала свої адміністративні межі вглиб степового простору і тим все більше загострювала прикордонні конфлікти. Останні мазепинці, Федір Мирович та Федір Нахимовський, доживаючи віку на вигнанні в Криму, так схарактеризували становище Запорожжя в середині XVIII століття:

«Росіяни… нині вже Військо Запорозьке дорешти вигубити хотять, для чого знову на сьому боці Дніпра фортеці, як ось Єлісавет і прочія, поробили, і уж Військо Запорозьке в мішок убрато, і тільки ж ще щоб як то мішок зав’язати, росіяни способу не обрали».

Втім, ситуація на Запорожжі не була такою вже однозначною. Посилення імперського контролю степового прикордоння мало суперечливі наслідки для Запорожжя. З одного боку, завдяки активній протидії набігам кочовиків і запорозькому здобичництву підвищився рівень безпеки в краї, що позитивно вплинуло на розвиток його господарства і створило сприятливі умови для заселення землеробським людом. З іншого – відбувалася руйнація традиційного козацького ладу, що загострило внутрішні конфлікти в запорозькій спільноті.

Козацькі промисли, які походили від давнього уходництва (рибальство, полювання, бортництво), поступово набували рис товарного виробництва, орієнтованого на зовнішні ринки. Збільшення питомої ваги землеробства запроваджувало на Низу Дніпра подібний до Гетьманщини господарський лад, руйнуючи традиційну економіку Запорожжя. Сучасник тієї доби, царський icторiограф Герард-Фрідріх Міллер, помітив, що плин життя на Запорожжі струменить «с великою против прежних обычаев отменою, потому что жители, хотя запорожскими козаками числятся, живут с женами и с детьми и отправляют земледельство». Історик Михайло Слабченко відобразив зміни в часи Нової Січі засобом художнього образу:

«містечка переорганізовувалися на новий кшталт, хоча зовнішній вигляд їхній наче мало змінився: в них ще вешталися запорожці, але вже не гриміли постріли, не ляскали шаблі, чути було рипіння торговельних ваг, ніби хустками махали вітряки та брязкали гроші».

Хліборобство та зовнішня торгівля створювали умови для подальшого зростання населення в колись украй малолюдному степу, а це, в свою чергу, потребувало перебудови всього внутрішнього управління Війська Запорозького. Саме за часів Нової Січі на Запорожжі устійнився поділ на адміністративні округи – паланки. За висновком Володимира Мільчева, він з’явився ще під час перебування запорожців у кримсько-турецькому підданстві. Паланка (слово, запозичене турками з угорської мови) становила невелику фортецю, огороджену палісадом; у ній перебувала місцева службова бюрократія, призначена січовим урядом (Кошем), – паланкова старшина: полковник, писар, осавул та, зазвичай, три помічники – «підпанки». Осадчі новозаснованих сіл і отамани слобід у межах певної округи підпорядковувалися відповідній паланковій старшині. Паланкові урядовці виконували функції адміністративної, судової, фінансової та військової влади на території, визначеній для здійснення їхніх управлінських функцій. Дія цих функцій спочатку поширювалася лише на посполитих – осіб, які не належали до козацького стану і займалися сільським господарством, ремеслом або торгівлею та підлягали оподаткуванню. Однак згодом і запорожців, котрі стали заводити сім’ї та селитися в нещодавно заснованих слободах, виводили з підпорядкування курінним отаманам (це була основа основ соціально-політичної організації низового козацтва) та переводили у відомство паланкової старшини. Кількість паланок зростала відповідно до зростання населення Запорозьких Вольностей і потреби зміцнення влади Коша над землями, з приводу яких виникали межові суперечки. Якщо на початку XVIII століття на Запорожжі були лише Кодацька та Самарська паланки, на 1720-ті з’явилася Кальміуська, то у 1755 році значилося вже п’ять паланок, на 1775 рік їх кількість збільшилася до десяти.

У 40–50-х роках ХVIII століття на півночі Запорозьких Вольностей виникли сільські поселення, число мешканців яких безупинно зростало. У 1758 році в Самарській паланці нарахували десятки населених пунктів, де окрім козаків, мешкали посполиті: Новоселиця (тепер місто Новомосковськ) мала 107 козацьких і 323 поспільських дворів, решта складалася лише з дворів посполитих: Чернече – 100, Кам’янка – 72, Сокальський редут – 32, Бригадирівка – 35, Ревунівка – 54, Одимківка 17; крім того, були ще й хутори: Карпа Паламаря – 8 поспільських дворів, Микити Борисенка – 7, Сачавин – 3. У Кодацькій паланці на 1760 рік були наявні такі населені пункти: Новий Кодак зі 127 козацькими і 326 поспільськими дворами, Кам’янка Чаплинська – 30, Старий Кодак – 37, Таромське – 66, Карнаухівка – 60, Кам’янське – 126, Романкове – 191 поспільськими дворами. Це були вже, власне, сільські поселення, які мали не лише церкви як центральний елемент, але і ярмарки, що відбувалися навіть узимку, як, наприклад, у слободі Кам’янське Кодацької паланки. Так, поруч із традиційним козацьким зимівником, прилаштованим до уходницько-здобичницького господарювання, з’являлися села, економічну підоснову яких становила відтворююча агрокультура.

Найбільшим містом Запорожжя була сама Запорозька Січ, розташована на річці Підпільній. Головними її частинами були «паланка», або внутрішній Кіш, «городок», де був майдан з 38-ма куренями, а також торгово-ремісниче передмістя Гасан-Баша (Гасан-Базар). Тут відбувалася жвава торгівля, сюди приїздило багато грецьких, вірменських, турецьких і татарських купців, чимало купців, крамарів і чумаків із Гетьманщини та російських губерній. Біля Гассан-Баші, при затоці річки Підпільної був порт, до якого, зазвичай, під час весняної повені приходили турецькі та грецькі морські торговельні судна в кількості 6–7 на рік; однак до середини червня, коли рівень води в Дніпрі зменшувався, кораблі залишали Січ. Мілководдя річки Підпільної перешкоджало повномасштабній навігації. Зручніші природні гавані розташовувалися біля Микитиного перевозу, куди у 1756 році після руйнівної пожежі запорожці хотіли перенести свою Січ, однак не змогли через протест турецького уряду. Втім, і мілини Підпільної, і пожежі не завадили Січі й надалі лишатися значним торгівельним центром: «[здесь] изобилие всякой рыбы, дынь, арбузов; и на судах греческих и турецьких тут у пристани бывших, во множестве всяких фруктов, почти даром хозяевами дававшими[ся]». Тут згадуються лимони і помаранчі ціною 3 «деньги» за десяток найкращих, трохи пошкоджені фрукти віддавали задарма, багато їх викидали за борти кораблів у Підпільну, від чого часто траплялися небезпечні хвороби. У великій кількості продавали родзинки, виноград, фініки та вина: вісант, мускатель і «всякие черноморские» ціною від двох до дванадцяти копійок «за осьмуху». Втім, Січ була не лише центром транзитної та внутрішньої торгівлі; в ній все більшої ваги набувало власне ремесло, хоч воно й лишалося на вельми початковому рівні.

На загал, демографічна структура населення Запорожжя почала істотно змінюватися. Якщо раніше його абсолютна більшість складалася з неодружених чоловіків або таких, що мали сім’ї в Гетьманщині (на Запорожжя вони приходили на сезон з весни до осені), то тепер на Низу Дніпра виникають типово сільські поселення, з сім’ями. Якщо для управління чоловіками було достатньо лише їх входження до одного з 38 січових куренів, а курінний отаман мав знати, куди й для чого подався його однокурінник, і в разі потреби покликати його до свого куреня, то для управління сімейними козаками та посполитими курінь був абсолютно неефективним; для цього стала потрібна принципово інша адміністрація. От чому запорозький звичай забороняв появу жінок на Січі, оскільки це, так чи інакше, призводило до виникнення сімейної общини, яка розмивала чоловічий союз запорозького козацтва. І все ж, це сталося в середині ХVIII століття, викликавши, у комплексі з іншими причинами, гострі соціальні конфлікти.

Уже в 1750-х роках на Запорожжі чітко простежувалося існування двох угруповань. Перша трималася традиційного запорозького устрою, обстоювала безсімейний характер життя низового козацтва, щорічну виборність січового керівництва, мала господарські заняття привласнюючого типу (разом зі здобичництвом кримсько-турецьких і річпосполитських підданих) і дратівливо ставилася до тієї регламентації, яка накидалася від російського уряду. Друга, навпаки, намагалася опертися на неї, щоб із допомогою російської прикордонної адміністрації припинити щорічні вибори очільників Січі й тим устійнити спадкові ієрархії, викорінити здобичництво, завести сільські поселення, які можна було обкладати податком, і взагалі сприяти становленню відтворюючої економіки на Запорожжі. Речниками цієї групи були кошові отамани Яким Ігнатович Малий, Григорій Федорович Лантух і Петро Іванович Калнишевський. Останній, будучи кошовим отаманом у 1762, 1763 і 1765–1775 роках, домігся того, щоб соціально-економічні перетворення на Запорожжі спрямувати у незворотне русло.

Зіткнення козацьких угруповань призвели до того, що мало не кожні вибори кошової старшини супроводжувалися збройними сутичками між козаками. Чи не найбільше зіткнення сталося під час ради на Січі 26 грудня 1768 року. За звичаєм, Петро Калнишевський вийшов на середину січового майдану, побажав товариству щасливого свята і запитав: «А що, братчики, будемо робити?», чекаючи, що козаки продовжать його перебування на посаді кошового отамана на наступний рік. Однак замість цього озброєна юрба козаків-сіромах розігнала раду, звільнила з пушкарні в’язнів і з сокирами в руках пішла трощити будинки кошового, старшини та заможних козаків. Калнишевський ледь урятувався, вискочивши через дах свого дому, і до ранку ховався у дніпровських плавнях, перевдягнений у чернечу рясу. Наступного дня, взявши з Новосіченського ретраншементу гармату, Калнишевський із вірними козаками розігнав супротивників і в такий спосіб продовжив свої повноваження. 

Попри те, що Петро Калнишевський скористався допомогою росіян у придушенні повстання козацької сіроми, він був безкомпромісним у питанні відстоювання територіальної цілісності Війська Запорозького. З 1765 року Кіш цілеспрямовано формував смугу постійної сільської осілості на своїй території, особливо на кордоні з Новоросійською губернією. У листі Петра Калнишевського від 3 лютого того ж року викладався цілий комплекс заходів, що їх мала здійснювати запорозька адміністрація: забезпечити недоторканність запорозьких володінь по р. Самара, не допускати вихідців із Гетьманщини в запорозькі землі, дозволяти козакам осідати зимівниками поблизу Беш-байраків, понад річками Оріль та вище Переволочної – тобто йшлося про заселення спірних територій, які могли відійти до Новоросійської губернії. Відтоді заселення суміжних із Новоросійською губернією теренів Запорожжя стало головним питанням внутрішнього управління Війська Запорозького. 

Чергова російсько-турецька війна 1768–1774 років, передусім – набіги кримців на Запорожжя у січні і вересні 1769 року, призвела до значних людських і матеріальних втрат населення Запорозьких Вольностей. Наступного року Калнишевський активізував переселенські заходи, надавши поселянам дворічні пільги. Тоді, за спостереженням генерала Олександра Прозоровського, запорожці:

«в один год накликали и населили … дворов более двадцати тысяч, слободы.., а землю, на которой они обитают, оставляли впусте, дабы и оною им впредь воспользоваться… Теперь запорожцы населя на отнятых землях против всей Новороссийской губернии, зачав от Молдавского полку до реки Донца и Слободской губернии, против Изюма, Тора, а также и против Бахмута великия слободы, заграждают свои пустыя, впереди оных лежащие земли, теми поселянами великия степныя места от Самары и от Кальмиуса до Азовского моря, по реку Конскую».

В результаті проваджуваної останнім запорозьким кошовим отаманом колонізації постали нові населені пункти: Личкове, Бабайківка, Петриківка, Перещепине, Барвінкове та інші. 

Заселення нових слобід відбувалося в ситуації гострого протистояння Запорозького Коша з російською прикордонною адміністрацією. Оскільки новоявлені російські поміщики часто без особливих церемоній зганяли населення до своїх щойно створених маєтків, а іноді запроваджували такі на запорозьких землях, запорозькі осадчі іноді діяли так само – силою примушували переселенців іти до заведених ними поселень. Інколи самовидцям доводилося спостерігати, як запорожці перевозили розібрані хати, женучи поселян із одного місця до іншого. Між запорожцями та російськими службовцями часто виникали сварки, які закінчувалися бійками із застосуванням зброї.

Конфлікт досяг такої гостроти, що потребував негайного втручання імперської влади. Імператриця Катерина II після тривалих коливань, пов’язаних із потребою закінчити війну з Туреччиною, 22 травня 1775 року підтримала позицію командувача російської армії графа Петра Рум’янцева та свого фаворита Григорія Потьомкіна, на той час очільника Новоросійської губернії (з адміністрацією якої запорожці мали чи не найбільше конфліктів), й ухвалила остаточне рішення про ліквідацію Запорозької Січі із застосуванням збройної сили. Його виконання доручено генералам Петру Текелії, який зайняв Запорожжя на правому березі Дніпра, та Олександрові Прозоровському, котрий блокував дію запорозької адміністрації на лівобережжі. 4 (за новим стилем – 15) червня П. Текелія зайняв Січ і заарештував Петра Калнишевського та його найближче оточення. Наступного дня вилучили запорозькі клейноди, артилерію та інше озброєння, архів, фінанси та інші цінності. Останнього кошового згодом ув’язнили в Соловецькому монастирі, а військового суддю та писаря – в сибірських монастирях.

Ліквідація Запорозької Січі була болісною втратою для українського народу, котрий, спираючись на її військовий і організаційний потенціал, упродовж ХVI–ХVIII століть формував власні збройні сили та плекав свою державність.

Титульна іл.: // Нова Січ, 1734—1775 роки. Реконструкція В. Ленченка // https://uk.wikipedia.org

Створено: 01.04.2020
Редакція від 09.03.2021
Владислав Грибовський
Бібліографія:

Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734–1775 [Текст].– Т. 2.– К., 2000; Т. 3.– К., 2003; Т. 4.– К., 2006; Т. 5.– К., 2008.
Грибовський В. Кошовий отаман Петро Калнишевський.– Дніпропетровськ, 2004.
Голобуцький В.О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1734–1775.– Дніпропетровськ, 2004.
Мільчев В. Соціальна історія запорозького козацтва кінця ХVII–ХVIII століття: джерелознавчий аналіз.– Запоріжжя, 2008.
Петро Калнишевський та його доба: Збірник документів та матеріалів / Упоряд.: В.В. Грибовський, В.І. Мільчев, І.Л. Синяк.– К., 2009.
Нариси з історії Нікопольського району (від найдавніших часів до початку ХХ ст.) / За ред. В.І. Наулка.– Київ–Нікополь–Запоріжжя, 2002.