Харламов Петро Георгійович
Петро Харламов – «поет-ударник» жорсткої доби»

 Трохи історії…

Ім’я репресованого робітничого поета Петра Харламова відоме серед літературознавців Дніпропетровщини як першого очільника Дніпропетровської філії Спілки радянських письменників у 1934–1935 роках. Його творчість була яскравим прикладом соцреалізму. Він щиро писав про натхненну працю та революцію, але це не врятувало його від більшовицького терору. У 1936 році поета заарештували органи НКВС, а у 1937 році відправили до таборів.

Для дослідників літературного процесу 1930-х років на Дніпропетровщині – письменників, журналістів, істориків особистість Петра Харламова є цікавою. Перш за все, як поета-ударника, який сповідував радянські ідеали, принципи соцреалізму, став жертвою комуністичного режиму, зазнав репресій, як і тисячі його колег по перу. Та ще і як досить творча людина мав високі професійні якості, був комунікабельною людиною, в 1934 році став відповідальним секретарем, а згодом – очільником Дніпропетровської філії Спілки пролетарських письменників.

Обласне відділення Спілки радянських письменників України  було створене 26 листопада 1934 року, і очолив організацію поет Петро Харламов. Її склад: прозаїки Олександр Билінов (Бейлінов), Микола Чебураєв, Меєр Альбертон, Микола Минько, поети Петро Харламов і Марк Шехтер, оповідач Володимир Роздольський. Журнал «Зоря» став органом Дніпропетровської філії СПУ. З 1935 року замість журналу «Зоря» почав виходити журнал  «Штурм». Поступово численність організації зростала.

Перший Всесоюзний з’їзд письменників і Перший з’їзд письменників України в 1934 р. оголосив єдиним ведучим творчим методом у літературі та мистецтві метод соціалістичного реалізму. Офіціозна література та театр оспівували «грандіозні перемоги» соціалізму, деформували та прикрашала жорстоку дійсність (голод 1933 р.).

Протягом 1930-х років Спілка видала цілий ряд окремих книжок поезії та прози, а також колективних збірок: «Companeros», «Разгром черного барона», «Племя комсомольское», «Хай шумить земля піснями», «50 лет Марганца», «Пам’яті Шевченка». Часопис «Зоря» друкував нових на той час авторів: літоб’єднавців Петра Харламова, Олександра Билінова, Меєра Альбертона, Марка Шехтера, Віталія Чигирина, Павла Кононенка.

Віктор Савченко в книзі «Шлях у три покоління» пише: «Та вже у 1937 році П. Харламова розстріляли. Цього ж року розстріляли й М. Чебураєва, який змінив його на посаді. А в грудні цього ж таки року така ж сама доля спіткала й М. Минька. Відповідальним секретарем Спілки став О. Билінов, який очолював її до початку війни.  

З названих імен М. Шехтер став відомим поетом і після війни оселився в Москві. М. Альбертон, під час війни евакуювався на Схід, а в 1947 році помер в Оренбурзі. Це був єврейський письменник; він написав повість «Шахти» і книжку «Біробіджан».
Слід згадати й поета Павла Кононенка, хоч  він і не був членом Спілки, якого також заарештували у 1938 році, але не розстріляли, а тільки відправили у сталінський концтабір, де він відбув шістнадцять років.

Як бачимо, Дніпропетровська письменницька організація зароджувалася в крові… Смертельно небезпечно було не тільки писати правду, а й не декларувати своєї солідарності з режимом. Отже читачеві не варто бути надто суворим, подибуючи в творах прозаїків певні «реверанси» в бік тодішньої влади. Кожен відчував приставлене до потилиці дуло пістолета, з якого щомиті могла вилетіти куля – і в письменника, і в те необережне слово, яке, не дай Боже, вивело б на папері його перо».

У результаті сталінських репресій до кінця 1930-х діяльність СП припинилась. Весною 1939 року письменницька організація знову розпочала свою роботу. Відповідальним секретарем було призначено «ударника» Олександра Билінова.

Літературно-мистецьке життя Придніпров’я 1920–1930-х рр. вивчали: старший науковий співробітник музею «Літературне Придніпров’я» Ірина Мазуренко (статті «З пагорбів «Зорі», «Співець передмість і гудків» про П. Харламова), І. Толстих (стаття «Робітничий поет, журналіст, історик» про П. Харламова», про письменників цього періоду писала Світлана Мартинова та інші фахівці.

Поет, журналіст, історик з робітничого середовища

Кожен художник прикутий до галери свого часу. … Ми у відкритому морі. Художник, як і всі, мусить веслувати. Тобто має жити і творити.

Альбер Камю

Петро Георгійович Харламов народився 28 червня 1901 року в Катеринославі (нині Дніпро) в родині робітників. Українець. Батько працював слюсарем у мостовому цеху Брянського заводу, мати виховувала трьох синів. Петро був середнім. З 15 років працював на Брянському заводі, де працював батько і старший брат Василь. Брав участь у громадянській війні. В 1922 році повернувся додому і знову пішов на завод. З 1931 року – кандидат у члени ВКП(б).

Входив до літгрупи «Плавка» заводу Петровського під керівництвом Д. Демерджі. Співпрацював у заводській багатотиражці, писав статті на виробничі теми, публікувався в міській газеті «Зірка» і був її позаштатним кореспондентом. В «Зірці» в 1928 році публікував свої перші вірші, а перші нариси – у заводській газеті «Ударник», згодом в журналах «Зоря», «Штурм», «Мартен», обласних газетах. У 1933 році вийшла поетична збірка «Эхо эпохи» (російською мовою).

У 1927 році Харламов організував на заводі літературну групу «Ударник» («Плавка»). З 26 листопада 1934 по 1935 рік він – відповідальний секретар Дніпропетровського відділення Спілки письменників України.

17 серпня 1936 року Петра Харламова було заарештовано. Можливо, він потрапив у сфабриковану справу про «троцькістсько-зінов’євський центр» за наказом Й. Сталіна через М. Єжова в червні 1936 року. Харламову інкримінували зв’язки з троцкістами. Це були письменники і журналісти, з якими Петро Георгійович спілкувався за службовими обов’язками і творчою діяльністю. Але слідчі тлумачили нормальні людські стосунки як антирадянську діяльність.

Дніпропетровська організація Спілки письменників швидко відреагувала на арешт свого керівника, виключивши його зі своїх лав 20 серпня 1936 року з формулюванням: «Харламова, члена Союза советских писателей, разоблаченного органами НКВД как неразоружившегося троцкиста-двурушника... исключить из Союза советских писателей» (3 Постанови спільних зборів Дніпропетровської організації Спілки Радянських Письменників від 20 серпня 1936 р.).

Петра Харламова засуджено до 5 років позбавлення волі. Покарання відбував у Верхньоуральській в’язниці. У 1939 році він подавав прохання перегляду його справи та поновлення в партії. Висновок – відмовити.

19 березня 1940 року Петра Харламова не стало. В акті про смерть зазначено, що він перебував у Північно-Східному виправно-трудовому таборі, де він помер в стаціонарі від паралічу серця. Умови праці на золотих копальнях, голод та хвороби підірвали здоров'я поета у віці 38 років, він так і не дочекався звільнення. 26 липня 1989 року Петро Харламов реабілітований посмертно після смерті Сталіна через відсутність складу злочину.

«Обласна газета «Зоря» від 14 січня 1939 року писала про те, що у Дніпропетровську необхідно заново створювати філію Спілки письменників України. Серед репресованих – керівник обласної організації П. Харламов, заарештований у 1936 р., його наступник на цьому посту М. Чебураєв (був теж розстріляний), сумна доля і письменників М. Мінько, О. Шпота, С. Мусіяка, П. Нестерець, П. Саповський (і багато інших)» – с. 60–61).

«Ударники – в літературу!»

Українська література 30-х років УРСР – це радянська література українською мовою.

Віктор Петров

«У 30-ті – 40-і роки більш п’ятисот українських письменників стали жертвами комуністичної держави: Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Борис Тенета, Василь Мисик, Сава Божко, Іван Багмут, Григорій Епік, Іван Кириленко, Павло Кононенко, Олена Шпота, Віталій Чигирин, Свирид Мусіяк, Михайло Олійник, Михайло Пронченко, Максим Лебідь, Василь Атаманюк, Михайло Дубовик, Олена Журлива, Яків Кальницький, Ганна Касьяненко, Григорій Овчаров, Григорій Яковенко, Йосип Саповський, Володимир Роздольський…», – пише Ірина Мазуренко.

У статті М. Біднова та В. Чигирина «Літературу – на рівень ідей пролетаріату» за листопад 1931 р. в «Зорі» писалося: «У місті, переважно на більших підприємствах, організовано 13 літературно-творчих гуртків ВУСПП, які, охопивши близько 250 робітників-ударників, організовують більшовицьке поповнення пролетарській літературі й вже тепер здебільшого спрямовують свою творчість на боротьбу за метал, за здоровий паротяг, за виконання промфінплану свого виробництва».

Жорсткий партійний контроль літератури, змалювання в творах образу робітника, який закликає долати завдання п’ятирічки, пронизливе гасло «Ударників – в літературу!» спонукало більшість заводських працівників взятися за «творчість». Це гасло привело до великої кількості заідеологізованих авторів і їхніх посередніх творів, які сьогодні стали свідками епохи диктатури пролетарської ідеології.

Хоча ударників навчали техніці художнього слова, літературним прийомам, вмінню розкривати тему. Робота з прозаїками та поетами з підприємств велася серйозна, для них відкривалися відповідні курси, їх спонукали до написання книжок. Партійний контроль за розвитком культурної сфери негативно позначився на творчості митців. Їх змушували «боротися за ленінсько-сталінську партійність, боротися за єдиний пролетарський фронт, за його більшовізацію». Художнє слово почало втрачати красу.

Гремит завод – широкоплечий парень,
Как утро свеж, самой весны нежней,
В нем плавится руда –
Упорный камень стари
И новый человек растет в его огне.

Вірші не мають художньої цінності але для дослідників вони цікаві, як і творчість Петра Харламова, який з багатьма своїми колегами по перу вірив у «світле майбутнє».