Біба Петро Микитович
Петро Біба. Магнітне поле поета

Не впадайте, люди, у зневіру,
вірте в розум і добро в житті.

Петро Біба

Прозаїк, поет, газетяр, громадський діяч Петро Микитович Біба належав до найcтаpiшoї генеpацiї укpаїнcьких поетів, пoнад 70 poкiв був у лiтеpатуpi. Майже 40 років свого життя прожив на Придніпров'ї: Новомиргород, Нікополь, Дніпропетровськ дали йому зоряний час – поштовх до поетичної та журналістської творчості. За непокору «першому» – Л. Брежнєву, справа Біби потрапила до ЦК. Згодом його взяли на роботу до всеукраїнської «Робітничої газети».

Може, то й була зоряна мить Петра Біби. Йому судилося побувати у США, Канаді, Чехословаччині, Болгарії, Фінляндії. Чотирнадцять років, з 1962 по 1975 рік, Петро Біба очолював всеукраїнську газету «Культура і життя». За плідну працю на цій посаді йому було присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України». Останні роки жив у Києві. Архів Петра Біби зберігається в ЦДАМЛ України №1310.

«Оптиміст-життєлюб, – казали про нього друзі, колеги, відзначаючи, що «його творчість не пошанована, не поцінована та не відзначена належним чином...». Майже два десятки поетичних книг у його життєвому магнітному полі, про яке Петро Микитович колись у вірші «Твоє поле» мудро сказав:

Одна мета в одно зів’є
Доріг стрічки й полотна,
А поле кожному своє –
Магнітне поле…
Льотне…
Комусь – футбольне, то дарма,
Що стреси там, як тіні.
Комусь – того уже нема –
Смертельне поле мінне.

Петро Микитович Біба народився 1 липня 1913 року в місті Новомиргороді Кіровоградської області в сім’ї службовця. Він казав в інтерв’ю: «Молодою згадується мати, її poзпoвiдi, дo яких я дуpний не дуже тoдi пpиcлухавcя: мати мoя була ocвiчена, хoча й бiдна, юнoю пpиcлугoвувала в якiйcь багатiй, iнтелiгентнiй ciм’ї в Єлиcаветгpадi, пеpейняла i такт, i лад тих мicьких жителiв. Пoмеpла pанo, у гoлoд 33-гo…».

Семирічну школу Петро закінчив за п’ять років у 1930 р., оскільки серед учнів був переростком. Закінчив Новомиргородську трудову школу та Нікопольський педагогічний інститут (1950 рік). Самостійно заробляв на життя з 17 років. Деякий час завідував міською бібліотекою профспілки в Новомиргороді, потім з березня 1931 р. по червень 1941 р. працював у редакціях райгазет «За соціалістичну перебудову» (м. Новомиргород) та «Шахтар Мангану» (м. Нікополь Дніпропетровської обл.), обіймаючи посади літредактора, зав. відділом та відповідального секретаря. Напередодні Другої світової війни закінчив вечірню середню школу. З червня 1941 по листопад 1945 р. – в діючій Армії. Мав поранення та високі урядові нагороди. Інвалід війни ІІ групи, все життя носив під серцем ворожий осколок. Заслужений працівник культури України.

Знаним поетом Біба заявив про себе у віршах, що надходили до редакцій газет із фронту та шпиталю, в яких, як писав М.Т. Рильський у газеті «Известия» в липні 1942 р.: «багато свідомості, юнацької щедрості, почуття. Вони перейняті безмежною любов'ю до Вітчизни».

Почав свою діяльність у Нікополі, з посади редактора газети «Шахтар Мангана». Тривалий час працював у пресі, зокрема в редакціях обласних та республіканських газет «Нікопольська правда», дніпропетровська «Зоря”, «Робітнича газета», «Культура і життя», головним редактором якої він був упродовж чотирнадцяти років (1962–1975), редагував літературний альманах «Вогні Придніпров’я».

Вірші Петро Біба почав писати в шкільні роки, згадував, що написав: «Два вipшi: oдин пpo Шевченка, як вiн «бopoвcя за coвєтcьку влаcть», а дpугий – пpo poзгpoм Вpангеля: «Їхнi гнiзда зpуйнували, в мopi пoтoпили»… Бoже мiй, cам напиcав вipшi! I тoдi ми вci cтали пиcати, cтiнгазету випуcкали… А пеpшoгo cвoгo вipша надpукував у газетi «На змiну» в ciчнi 1929 poку». Друкувався в часописах «Червоні квіти», «На зміну», «Більшовиченята» та інших. Він – автор багатьох поетичних збірок: «Братерство», «Великий почин», «З любов’ю», «Слухаю серце», «А ми – навколо Сонця», «Струм», «Вись», «Час», «Краплини теплого дощу», «Година зоряна – життя», «З вершини літ», «Грані», «Будем жить!» та інших, що друкувалися багатьма мовами світу.

3 1 листопада 1975 р., залишивши за віком роботу в редакції газети «Культура і життя» та вийшовши на заслужений відпочинок, він повністю віддався літературній творчості. Все ж «кабінетним» письменником П.М. Біба так і не став. Не втрачав жвавого інтересу до громадської роботи, вболівав за успіхи своїх колег, і в роки незалежності України він – активний член СПУ.

Талановитий письменник, чудовий журналіст і добра людина, Петро Микитович гідно пройшов свій тривалий та насичений цікавими подіями життєвий шлях. Він належав до когорти найстарішої генерації сучасних українських поетів, понад сімдесят років був у літературі. Мав енциклопедичний розум, феноменальну пам’ять, пройшов шляхетну поетичну школу з елементами глибокого самоаналізу. До останнього дня Петро Микитович працював, писав вірші, працював над архівами, готував до друку нову книгу. Його творчість  символізує назва останньої поетичної збірки у вісімдесятивосьмирічному віці автора – «Будем жить!»

«Біба завжди був душею компанії, він мав дивний дар притягувати до себе та згуртовувати навколо себе людей різних за фахом і характером. Навіть у гурті різних за віком людей він був яскравим лідером. А це – неабиякий дар. Своєю ерудицією, високою культурою та, водночас, простотою спілкування Петро Микитович наче магнітом притягував до себе різних людей…. З нього випромінювалася маса енергії, гумору, розуму, безпосередності. Одним словом, поетична душа – завжди молода натура. В Бібиному характері була природною тяга до друзів. Він любив збирати друзів і душевно спілкуватися з усіма, кого шанував… Його цікавила і народна, і сучасна українська пісня. Багато пісень на вірші Петра Біби співали відомі виконавці. Навіть у репертуарі славетного українського хору імені Верьовки під керуванням Авдієвського однією з популярних пісень шістдесятих-сімдесятих була пісня на вірші Біби «А ми – навколо сонця», – згадує про нього Данило Бакуменко.

Петро Микитович допомагав багатьом початківцям стати визнаними письменниками. Коли Біба редагував літературний альманах «Вогні Придніпров’я», свої перші твори там опублікував Павло Загребельний. Свідченням щирої вдячності великого майстра залишився дарчий напис у книзі «Я, Богдан», яку Павло Архипович подарував Бібі з такими словами: «Моєму літературному батькові…» Так само могли б сказати й відомі письменники Олександр Матійко, Микола Сингаївський, Микола Томенко, Ганна Чубач, Володимир Югов, Леонід Тендюк, який студентом колись у Дніпропетровську проходив журналістську практику у Біби. Творчу постать Петра Біби формував Максим Рильський, Павло Тичина, Вано Мураделі, Микола Глущенко, Олександр Підсуха, Петро Панч.

Член Спілки письменників України з 1948 року. Звання «Заслужений працівник культури УРСР» удостоєний у 1975 році. У 2000 році передав до музею значну частину своїх книжкових видань і фотознімків.

Петро Біба – автор поетичних збірок: «Братерство (1948), «Великий почин» (1951), «З любов’ю» (1956), «Слухаю серцем» (1958), «А ми – навколо Сонця» (1961), «Струм» (1967), «Вись» (1970), «Час» (1973), «Краплини теплого дощу» (1980), «Година зоряна – життя» (1982), «Братерство» (1983), «З вершини літ» (1986), «Цвіт багряний» (1988), «Грані» (1998), «Будем жить!» (2001). Деякі його вірші перекладені азербайджанською, білоруською, болгарською, вірменською, естонською, російською, чеською мовами.

У Новомиргороді – рідному місті письменника, в листопаді 2015 року його іменем названо вулицю.

Ось, що згадує про нього Лариса Василівна Архипова, яка присвятила книжку про літературні студії і клуби міста Нікополь у 30-х роках 20 ст.: «...в Нікополі були не тільки дарування, а й хороша школа літературної творчості. … в ці роки редакторам газет ставилося в обов’язок мати при газеті літературні гуртки, де навчали молодих талановитих хлопців віршетворенню і основам журналістики. ...в міську газету «Шахтар Мангана» прийшов молодий редактор Петро Біба, сьогодні добре відомий в Україні поет. Він зібрав таланти з середи пролетарів та селян, і обережно почав ростити з них обдарованих літераторів і журналістів, надаючи їм допомогу і підтримку в творчих пошуках. Пустословам і графоманам серед гуртківців місця не знаходилося.

Війна 1941–1945 рр. перервала цю роботу. Петро Біба пішов на фронт, воювали і багато його літстудійців. Та повернувшись в Нікополь, Петро Біба знов оточив себе молоддю. Міська газета перед самою війною, в дусі часу, називалася «Більшовик». В 1944 році стала називатися традиційно, як і в інших містах: «Нікопольська правда». В 1951 р. Петро Біба перейшов на роботу в Дніпропетровськ в газету «Зоря». Талановитого автора помітили і ось він вже  в Києві публікує свої матеріали в «Робітничій газеті», а з часом стає редактором газети «Культура і життя». Його тільки поетична творча спадщина перевалила за 20 збірок віршів, не говорячи вже про багату журналістську творчість».

Пройшов Петро Микитович довгий трудовий і ратний шлях, не збочуючись на манівці. Весь час у праці. Упродовж років він накопичив великий архів. На схилі літ дбайливо відібрав найзначніші документи і в 1997–1998 рр. передав на державне зберігання до ЦДАМЛМ України. 3 його творчих матеріалів надійшли: вірші 1934–1940 pp., переважно в автографах, «Фронтова «захалявна» книжка» віршів за 1941–1943 рр., поезії та численні статті за подальші роки, що публікувалися в пресі; рецензії на твори побратимів по перу; його переклади віршів на українську мову багатьох поетів, які мешкали в інших республіках тодішнього СРСР. Левову частину в архіві П.М. Біби становить епістолярія.

Зміст поезії П. Біби – поряд із революційними мотивами лунає оспівування праці як творчості; автор досліджує різні аспекти людського буття, відображаючи багатогранність життя через призму особистих переживань і суспільних реалій, любов до своєї країни:

Здрастуй, Нікополь орденоносний.
Вічне сонце моє на Дніпрі!
Скільки літ я тебе крізь грози
У синівському серці несу –
І Микитиного перевозу,
Й Жовтих Вод запорозьку ясу.
Чорноморські вали і причали…