Отець Олександр: який він, священик нового покоління

Князюк Олександр

  • 7 жовтня 1987 |
  • Місце народження: м. Першотравенськ, Дніпропетровської області |
  • священнослужитель, клірик Свято-Миколаївського кафедрального собору м. Кам’янське

Священик нової генерації – хто він, чим цікавий та як бачить сучасний світ.

В Україні нині без малого 30 тисяч священнослужителів, половина з них у православних і католицьких церквах.
Хто вони сучасні священики? Як і чим живуть? Як прийшли до Бога і до Церкви? 
Кожний по-різному. Наприклад, отця Олександра Князюка у храм привела бабуся.

Шлях до Бога

– Отець Олександр  розкажіть про свій шлях до прийняття сану священика, у якому віці ви вирішили зробити саме такий життєвий вибір?

– Я народився 7 жовтня 1987 р. у місті Першотравенськ Дніпропетровської області в сім’ї робітників. У храм ходив з дитинства. Ніс послух паламаря в Свято-Введенському храмі Першотравенська. Вирішив стати священиком ще в дитинстві. Взагалі дуже важко коментувати такі рішення – коли ти опиняєшся у світі Церкви, важко уявити своє життя за  її межами, за межами її містичних реалій. Ми всі хочемо знайти щастя, справжнє, стабільне – тут я знайшов своє.

Безумовно на це рішення вплинули деякі обставини і окремі люди, яким я дуже вдячний. Серед них – священники, батьки, вчителі у школі, друзі. Саме тому після закінчення середньої школи у 2005 році поступив до Білгородської Православної Духовної семінарії (з місіонерською спрямованістю), після її закінчення навчався в Київській Духовній Академії.

Митрополитом Іренеєм, 5 вересня 2009 року, Олександр був висвячений в сан диякона, а 22 вересня 2009 року – в сан священика, після чого назначений настоятелем у храм на честь святого Архангела Михаїла в с. Новопідкряж Царичанського району. Перша парафія, перші богослужіння і проповіді, перші звершення та помилки – часто згадую цей особливий період. Взагалі життєві реалії служіння сільського священника заслуговують окремої уваги. Справа в тому, що в таких умовах – одна школа, один магазин, один храм, а в храмі 10 чоловік – бачиш наше суспільство наче на долоні. Тому головну роль тут грає не проповідь слова, а проповідь життя, добрих справ, особистого прикладу.

Служіння Богові і людям

– Як потрапили до Дніпродзержинська (нині Кам’янського)? Як Вам служиться тут?

– У 2010 р. рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви із окремих територіальних частин Дніпропетровської та Криворізької єпархій була створена нова, Дніпродзержинська (Кам’янська єпархія). Це дійсно вагома історична подія як у духовному так і суспільному житті нашого міста. У 2011 році  я був призначений главою відділу у справах молоді Дніпродзержинської єпархії, кліриком храму святого благовірного князя Ігоря Чернігівського, відповідальним за несення пастирського служіння в храмі святої рівноапостольної Марії Магдалини (жіноча виправна колонія № 34).

У 2013 році був призначений кліриком Свято-Миколаївського кафедрального собору міста Дніпродзержинська, де несу пастирське служіння і понині. Також маю благословення від правлячого архієрея нести послух у єпархіальному інформаційному відділі, у відділі по взаємодії з пенітенціарною службою. Окрім цього на сьогоднішній день є ведучим нашої «молодіжки» (неформальні молодіжні зустрічі при храмі), учасником інформаційного проекту «Православне Кам’янське» на ТРК МІС (можете дивитися нас в YouTube), викладаю Старий Заповіт на єпархіальних курсах та беру участь в інших соціальних заходах міста – йду туди, куди звуть.

– Що таке «молодіжка»?

– При Свято-Миколаївському кафедральному соборі міста Кам’янське проходять наші «молодіжки», такі собі неформальні зустрічі з молоддю. Основна мета даного заходу – створити відповідну комунікабельну платформу для того, щоб донести необхідний message про віру, цінність життя та людських відносин сучасним молодим людям. На цих зустрічах ми розглядаємо теми не тільки суто православного напрямку, але й шукаємо відповіді на актуальні питання сьогодення. «Молодіжки» проходять в креативній веселій атмосфері. Окрім регулярних зустрічей у нас є й інші проекті. На храмові свята наші волонтери беруть участь у приготуванні благодійних обідів, відвідують інтернат, надають допомогу окремим людям, які в силу певних обставин опинилися в скрутній ситуацій. Все це ми організовуємо своїми силами.

Також ми полюбляємо проводити різні інформаційні флешмоби. В 2017 році ми провели 4 флешмоби: миротворчий «Люди, любіть один одного», «Я за життя!» до дня святих Жінок Мироносиць, «Молодість не байдужа!» до Дня молоді, «Пам’ятаємо» до річниці чорнобильської трагедії.  У цьому році ми разом із гуртом СКАЙ провели флешмоб «Подаруй світло!». На базі «молодіжки» часто проходять творчі вечори. Православна молодь нашого міста бере активну участь в організації святкових заходів загальноєпархіального  рівня. Одним словом, вони – справжні і сучасні. Взагалі, Кам’янська єпархія веде досить активну соціальну та місіонерську роботу.

Сім'я та інтереси

– Розкажіть про свою сім’ю.

– Одружений.  Маю двох синів. Один ходить в перший клас, другий народився в минулому році.

– За стінами храму чим Ви займаєтесь? Ось, коли Ви відслужили службу і маєте особистий вільний час.

– Чесно кажучи ще не навчився правильно розпоряджатися своїм вільним часом, саме тому іноді мені і здається що його дуже мало, хоча розумію, що теоретично його вдосталь. Стараюся проводити вільний час з рідними. Святе Письмо нагадує нам про те, що сім’я – це мала Церква. Тобто священник покликаний не тільки нести Слово Боже в суспільство, але і проповідувати його особистим прикладом своїм домашнім – адже набагато легше доносити з церковного амвону теоретичне богослів’я, аніж служити добрим християнським прикладом для своєї дитини. Наприклад, допомагати сину-першокласнику з домашнім завданням вважаю духовно корисною справою.

Також я полюбляю музику, кіно та літературу. У вільний час намагаюся уділяти цьому увагу. Наприклад, коли їду в автобусі до храму або додому читаю книжки в електронному варіанті. Тут вподобання різні – і художня класика, і фантастика і фентезі. Зараз читаю твори Марко Вовчок. А ось з музикою набагато складніше – з самого дитинства цікавлюся різними рок-групами. Слідкую за новинками та новинами сучасних музичних колективів. Я б сказав, що в музичній сфері для мене завжди йде процес пошуку, саме тому на сьогоднішній день в моїй фонотеці представники різних жанрів – від класики до сучасної електронної музики. Що стосується кінематографа, дивлюсь фільми різних жанрів – віддаю перевагу фільмам з  глибоким філософським підтекстом. Важко сказати, що саме полюбляю у музиці, кіно і літературі, але спробую.

У музичній сфері – Pink Floyd, Dire Straits, DDT
У кінематографі – «Сталкер» Тарковського та трилогії «Зоряні війни» 
У літературі – «Сто років самотності» Гарсіа Маркеса,  «Злочин і кара» Ф. М. Достоєвського, «Хроніки Нарнії» Клайва Льюиса, романи братів Стругацьких. 

Якщо поміж усього цього знаходиться вільне віконце для особистих справ – пишу невеличкі розповіді, вірші та пісні, граю на гітарі. Мене часто запитують, чому я не зміг жити так, як інші, чому такий вибір зробив. Так от священики не є якимись особливими, ми такі самі люди, як інші, просто Бог нас покликав і сказав, що треба робити.

Священик нової генерації

– Ви священик нової генерації і повинні погодитись, що кожне нове покоління людей має своє відношення до релігії. Зараз серед сучасної молоді спостерігаються такі позиції: повінчаюся з чоловіком після того, як поживу з ним 10-20 років, або дитину не буду хрестити, нехай виросте і сама обирає собі релігію. Як Ви до цього ставитесь?

– Сьогодні спостерігається профанація практичних елементів нашої віри. У сучасному суспільстві, нажаль, перемагає забобонність та язичницький підхід. Так набагато легше – казати що «Бог у мене в душі» або «я вірю в душі» та нічого не робити для цієї віри. Нам потрібен не Бог, а добрий чарівник, який виконає для нас все, що ми забажаємо. Що стосується сучасної молоді – нічого поганого не можу сказати, але все ж спостерігається пострелігійна тенденція. Релігія у свідомості сучасних молодих людей у кращому випадку виглядає досить архаїчно. Дана тема, як то кажуть, ріже слух. Відбувається зворотна реакція – людина боїться що релігія посягне на її свободу та особисте життя. Це відбуваються тому, що наші сучасники не мають уявлення про справжнє духовне життя і його перспективи. А вони – реальні і досить позитивні.  Хоча у це важко повірити в наші споживацькі часи – коли за основу людського життя беруться не духовні цінності та справжні почуття, а матеріальні здобутки і комфорт. Духовні цінності – це основа соціального, політичного та економічного благополуччя. Якщо їх ігнорувати, відбувається спочатку особиста, сімейна, а потім і суспільна катастрофа. Багато підтверджень цьому можна знайти в історії. Доречно буде навести слова, які колись сказав наш правлячий архієрей, архієпископ Володимир, на щорічному Різдвяному фестивалі дитячих недільних шкіл: «Якщо ми дітям не будемо розказувати про Бога, то ми потім Богу будемо розказувати про дітей».

Знаю багато молодих людей, які, незважаючи на думку оточуючих щодо Церкви, вірують в Бога не номінально, а реально – вінчаються, сповідаються,  причащаються, хрестять своїх дітей, а потім виховують їх у християнському ключі,  розуміючи що і до чого. Справжня церковна молодь має щось спільне з реальною вірою в Бога – і це не лише хрестик на шиї, а й добрі справи, терпіння, любов.
Насправді дуже не просто бути молодим і православним. Вклоняюся перед такими людьми – вони спромоглася бути собою, адже  Церква своїми настановами допомагає повернути людині образ Божий, знайти своє справжнє обличчя серед щоденних масок.

Під час буремних подій

– Ви працюєте під час буремних подій для нашої країни: майдан, початок АТО. Чи стало складніше у Вашому служінні, чи помінялись самі люди?

– Суспільно-політичні, економічні події останніх часів поступово пригнічують. Про це свідчить народна депресія і деморалізація. Війна принесла багато горя і біди, багато хлопців з нашого міста загинуло. Для людей це було дуже велике потрясіння. Серед наших прихожан є як воїни АТО, так і вимушені переселенці. Сьогодні люди не бачать змін, ентузіазм зник. Люди живуть буденним, тяжким життям. Але все не безнадійно, тому що через страждання ми здобуваємо сенс – сенс життя, сенс відносин з іншими. Мабуть, через ці випробування Господь лікує нас, лікує Україну. Це, як не дивно, позитивна тенденція, тому що лікувати можна лише тих, хто живий. Не лікують лише мертвих.

Роль Церкви у цей час – єднати людей,  тому що немає цінності більшої за людське життя. У Церкви не може бути іншої ролі, окрім миротворчої, в іншому випадку вона не може називатися Церквою. На парафіях ми підтримуємо тих, хто прийшов із фронту, тих, хто внаслідок війни був змушений покинути рідну домівку. Важко переоцінити позитиву роль Синодального відділу Благодійності та соціального служіння УПЦ – це як психологічна, так і матеріальна допомога, вагомий внесок в переговірний процес щодо визволення військовополонених.  Церква молиться за мир в Україні. 
Кожен із нас може змінити ситуацію в країні на краще – треба просто змінитися самому, перестати красти і брехати. Адже Україна починається з кожного з нас. На відміну від показового патріотизму, коли прапорець на бампері авто служить «імунітетом» особистого бізнесу, це буде реальним свідченням любові до рідної землі. Саме благодатні дари Церкви допомагають людині змінюватися на краще і такім чином преображати все навкруги.  

Свято Великодня

– Напередодні свята Великодня для усіх нас, православних, Ви маєте можливість звернутися до людей з побажаннями.

– Для України, для міста Кам’янське, для кожної людини я хочу побажати, щоб люди зрозуміли, що таке свято Великодня. Не свято в тому, що ми маємо вихідний, печемо паски, фарбуємо яйця та їмо кращу їжу. Цей день – свято нашої віри. Адже Своїм славним Воскресінням Господь здолав смерть, переміг гріх, розтрощив стіни пекла і дарував нам свободу.  Питання в іншому – чи готові ми цим скористатися. 

Хочу побажати, щоб люди жили мирно між собою, терпіли один одного, будували мир спочатку в своїх відносинах, і я впевнений, що він перейде і в мир в усій державі. Радості і щастя в родинах, піднесення такої сили, щоб усі зрозуміли – не все ще закінчено, все ще буде. І віри в Бога хочу побажати, бо з нею не страшні ніякі негаразди. Отець Олександр завжди усміхнений, доброзичливий. Коли спілкуєшся з таким священиком, то думаєш, що в такого, як він, покликання було «давно викарбуване на небесах». Бо стати священиком – це рішення стати на дорогу самопожертви, служіння. Це дуже відповідальне, бо ти маєш давати приклад людям, зберегти вірність на все життя своєму вибору. На початку ХХІ століття в Україні довіряють церкві, а священнослужителі в рейтингу народної довіри випереджають і вчителів, і лікарів, і військових, не кажучи вже про інші професії.

http://molodost.cerkov.ru/
https://www.facebook.com/profile.php?id=100002386212677

Створено: 29.03.2018.
Редакція від 30.03.2018.
Тетяна Дороніна