Микола Різоль: легенда українського баянного мистецтва

Різоль Микола Іванович

Україна, Дніпропетровська область

  • 19 грудня 1919 – 17 березня 2007 |
  • Місце народження: м. Дніпро |
  • Український баяніст, педагог, композитор, художній керівник квартету баяністів Київської філармонії, народний артист України (1982)

Талановитий педагог, видатний музикант, патріарх українського баянного мистецтва та фундатор професійного баянного виконавства.

Епоха пошуків і звершень

Розвиток баянного мистецтва, становлення вітчизняної музичної педагогіки, формування основ навчання баяністів в Україні, їхній вихід на міжнародну арену неможливо уявити без імені Миколи Івановича Різоля. Народився майбутній музикант 19 грудня 1919 року в Дніпропетровську, точніше – у його лівобережній частині Амур-Нижньодніпровську. В сім’ї було п’ятеро дітей. Мати Єфросинія Пилипівна займалась домашнім господарством і вихованням дітей. Батько Іван Сергійович був найстаршим кадровим працівником заводу імені Карла Лібкнехта, мав авторитет також як умілий гармоніст-любитель. Повернувшись із роботи, він нерідко брав гармоніку і довго виводив душевні народні пісні й запальні танці.  Микола рано виявив потяг до музики й незвичайні музикальні здібності. Він із захопленням підспівував або підігравав татові на своєрідному музичному інструменті – гребінці. Іван Сергійович звернув увагу на велику цікавість сина до музики й сам став навчати його гри на гармошці. Але якось Микола вперше почув баян. Його звучання підкорило душу хлопчика. Він умовив батька купити заповітний п’ятирядний інструмент, задля чого багатодітній сім’ї довелося відмовитись від багато чого необхідного.

Хлопчик із захопленням став займатись, самостійно підбираючи на слух мелодії. Однак, звичайно, ці заняття не могли дати великого результату. Миколу віддали до відомого тоді педагога Федора Сербіна, у якого він навчався із середини 1933 року до переїзду в Київ. Підліток вивчив нотну грамоту, почав грати такі твори як «Турецький марш» Вольфганга Амадея Моцарта, «Музичний момент» Франца Шуберта, Вальс № 10 Фредеріка Шопена тощо. Кожен день Микола розширював коло свого музичного репертуару, знайомився з новими композиторами, він відчував, як поглиблюється його інтерес до музики, так захоплення перетворилось на мрію про професію баяніста. Концертне життя хлопця було дуже насиченим: він виступав у школах, у клубах,  на заводах. Грав юнак із захопленням, прагненням дати людям радість, естетичну насолоду. Це принесло йому і перший успіх: беручи участь в огляді художньої самодіяльності на заводі імені Карла Лібкнехта, він одержав перший у житті подарунок як виконавець – іменний годинник.

У 1930-ті роки, поряд із професійним мистецтвом розвивалася й художня самодіяльність, у тому числі армійська. Саме тоді створювались військові ансамблі пісні й танцю, інші колективи художньої самодіяльності, у складі яких було немало талановитих підлітків-вихованців. Серед них опинився й 14-річний Микола Різоль. Так сталося, що, якось виступаючи на молодіжному вечорі, він зустрівся з командиром Червоної армії Павлом Шкуропатом, який зацікавився талановитим хлопчиком і, дізнавшись від батька, що сім’я перебуває у матеріальній скруті, висловив бажання допомогти юному музикантові. Після чергового вдалого виступу армійські чиновники вирішили взяти хлопця на виховання. Тож з 1933 року починається його багаторічний зв’язок із армією. Вихованець 30-ї Червонопрапорної Іркутської дивізії, Микола Різоль із музикою та піснею – завжди в гурті червоноармійців. Через рік він вже виступав на Олімпіаді художньої самодіяльності Київського військового округу й був відзначений першою премією. Як одного з кращих учасників художньої самодіяльності Миколу посилають до Москви для участі в концерті, який відбувався у Великому театрі. Юний баяніст майстерно виконав увертюру з опери «Севільський цирульник» Джоаккіно Антоніо Россіні та «Вальс-фантазію» Михайла Глінки. Його виступ дуже сподобався слухачам, і наказом Наркома оборони він був  направлений на навчання в Київське музичне училище.

У Києві Миколу Різоля призначають вихованцем у 45-ту танкову дивізію. Займаючись у музичному училищі, він одночасно бере активну участь у художній самодіяльності дивізії. Хлопцеві поталанило з учителями, його наставником в училищі був відомий київський баяніст Олександр Магдик. Саме він прищепив своєму учневі професійні навички гри на баяні, поглибив його музичну культуру, розвинув художній смак. Звернення до класичної музичної літератури, котра тоді вважалася складною для виконання на баяні, не раз приводило молодого музиканта до думки про недосконалість інструмента, необхідність розширювати його виразові можливості.

У музичному училищі Микола Різоль потоваришував із Іваном Журомським, дружба з яким переросла у багаторічну творчу співпрацю, а відтак сприяла появі дуету баяністів. Талановиті молоді музиканти несли в маси кращі зразки світової музичної культури. Вони разом брали участь в оглядах художньої самодіяльності, виконуючи твори Людвіга ван Бетховена, Петра Чайковського та інших класиків. У 1939 році Микола вступає до Київської консерваторії  до класу професора Марка Геліса й одночасно розпочинає педагогічну діяльність у Київському музичному училищі. У цьому ж році Микола Іванович як баяніст-соліст узяв участь у Першому Всесоюзному огляді виконавців на народних інструментах, що відбувся в Москві, й став його лауреатом. Це окрилило молодого музиканта та підштовхнуло до створення власного ансамблю баяністів, що було його давньою мрією. У цьому ж огляді брав участь дует баяністів у складі сестер Білецьких – Марії та Раїси. Таким чином, 1939 рік став роком «народження» нового колективу – Квартету баяністів, до складу якого увійшли сестри Раїса та Марія Білецькі, Микола Різоль й Іван Журомський. Почалися творчі будні: підбір репертуару, репетиції, пробні виступи. З-поміж 300 творів, що складали основу концертного репертуару квартету на початку творчої діяльності, більшість належали видатним композиторам, 40 були оригінальними, а понад 20 – авторськими, створеними безпосередньо Миколою Івановичем.  

Фронтовий шлях із баяном

То ж візьми баян свій в руки
І зіграй мені, зіграй.
Про кохання, про розлуку
І про наш чарівний край.

Ганна Гетьман

Однак війна увірвалася смерчем у долю кожної людини та перервала творчі плани квартету. Молоді музиканти пішли на фронт, де працювали у складі концертних фронтових бригад, зокрема Микола Іванович був солістом ансамблю пісні і танцю Південно-Західного фронту. Ансамбль пройшов шлях від Сталінграда до Берліна. Він виступав безпосередньо на передових в найскладніших фронтових умовах. Щира пісня, завзятий танець у виконанні Миколи Різоля піднімали бойовий дух солдатів. Де тільки не доводилося бувати музикантам, іноді їхня поява здавалася недоречною, але артисти вміли тактовно подолати упередженість, і нагородою за це були тисячі подяк.

Під час війни ансамбль взяв участь у понад 3000 концертів. Не раз виступав і перед населенням звільнених міст і сіл. На одному з таких концертів у польському Любліні Миколу Різоля слухав професор Познанської консерваторії, лауреат I Міжнародного конкурсу піаністів імені Фредеріка Шопена С. Шпинальський. Різоль виконував шопенівський Вальс № 7. На нотах баяніста С. Шпинальський залишив запис: «Захоплений хоробрістю починання і майстерністю виконання… Не інструмент прикрашає людину, а людина інструмент – стара істина ще раз блискуче доведена паном М. Різолем. Ніяк не чекав, що цей шедевр Шопена міг так благородно і правильно в художньому розумінні прозвучати у виконанні баяніста».

У ці роки Микола Різоль створює ряд обробок для баяна і ансамблів, пише пісні, удосконалює своє виконавське мистецтво. Серед учасників ансамблю був композитор Микола Чайкін, уже тоді відомий як дириґент, майстер інструментування. Творча дружба двох молодих музикантів принесла чудові плоди. Чайкін високо цінував Різоля як виконавця, його глибоке розуміння музично-виразових якостей баяна, а Різоль, зі свого боку, схилявся перед Чайкіним-композитором. Це, звичайно, привело до спільного задуму про створення великого твору для баяна. Якось Микола Іванович на аркуші нотного паперу побачив запис композитора: «Соната сі-мінор для баяна». Різоль одразу ж узяв баян і почав награвати написане. Того вечора обидва музиканти ще довго працювали.

Головна партія І частини Сонати була написана за один вечір. Усю ж частину було закінчено до дня звільнення Києва від німецько-фашистських загарбників; ІІ частину – «Тема з варіаціями» – під час двотижневого перебування ансамблю у звільненому Києві. Тоді ж народилась тема ІІІ частини – «Скерцо». А десь на кордоні з Польщею, під час запеклих боїв Першого Білоруського фронту, визрів фінал твору. Це був перший оригінальний твір даного жанру для баяна. У Спілці композиторів України, де була виконана Соната ще в роки війни, вітали як автора, так і  першого її виконавця. Через кілька років на авторському концерті Миколи Чайкіна в Києві, де виконувалась і Соната, професор Марк Геліс відзначив: «Сьогодні всі баяністи поділяються на тих, хто вже зіграв Сонату, і на тих, хто мріє її зіграти». Цей твір воєнних років, складний, з глибоким задумом, яскравий і монументальний і зараз не втратив своєї актуальності.

Щаслива співдружність музикантів-віртуозів

Перед усім світом цей ансамбль постає 
як явище унікальне. Я не знаю нині іншого такого колективу, такої художньої сили.

Тихон Хрєнніков

Лише після війни, у 1946 році, квартет баяністів відновив свою творчу діяльність, але вже у складі Київської філармонії (нині – Національна філармонія України). До речі, Квартет баяністів став сімейним: Микола Різоль поєднав свою долю і серце із Раїсою Білецькою, а Іван Журомський – із Марією Білецькою. Крім того, за бажанням учасників квартету, Микола Іванович стає його керівником. Тож, ставши художнім керівником квартету, музикант одночасно був виконавцем партії другого баяна та виявляв себе і як відмінний організатор. У виконанні Миколи Івановича органічно поєднувалися емоційний початок із раціональним. Він володів чудовим туше та різноманітними видами техніки. Він талановито виконував практично всі партитури обробок, транскрипцій та перекладень, які були в репертуарному фонді колективу. Вони відрізняються великою винахідливістю, точністю в передачі характеру оригіналу, чудово звучать.

Марія Григорівна Білецька виконувала партії першого баяна та була концертмейстером. Вона володіла яскравим артистизмом, тонким відчуттям музики, винятковою технікою, загостреним почуттям ритму й темпу. На естраді трималася впевнено та невимушено, що цілюще впливало на самопочуття її колег-партнерів. Її гра була не тільки ефектна, але й завжди глибоко осмислена та  прониклива. Раїса Григорівна Білецька була на той час єдиною баяністкою в нашій країні, яка вміла грати одночасно на двох інструментах – гармоніці-альті та ножному басі. Її висока майстерність, що вимагала складної узгодженості в роботі рук і ніг, бездоганної координації ігрових рухів, унікальна, та завжди захоплювала слухачів. Музикантка вона дуже емоційна та чуйна, під час виконання програми виявляла граничну зібраність і повне занурення в музику. Її участь в ансамблі була дуже цінна: гармоніка-альт збагачує звучання квартету особливими барвами, а ножний бас є надійним акустичним і ритмічним фундаментом.

Іван Іванович Журомський, увійшовши до складу квартету, досконало освоїв нову, абсолютно незвичайну модель інструменту бас-баритон, тембр якого у верхньому регістрі близький звучанню валторни, в середньому – фаготу, а в нижньому – контрафаготу. Артист володів хорошою технікою, відмінним почуттям ансамблю. Під час проведення концертів для дітей, учнівської молоді або концертів-лекцій для трудівників віддалених районів виступав зі вступним словом, що допомагало краще зрозуміти зміст виконуваної музики. Ансамбль став унікальним культурним явищем як за складом, так і за своїми артистичними можливостями – кожен учасник цього квартету віртуозно володів своїм інструментом. Музиканти колективу вигідно доповнювали одне одного, утворюючи художню єдність. Творча й виконавська діяльність колективу сприяла формуванню у другій половині ХХ століття нової оригінальної літератури у сфері ансамблевого виконавства баяністів, акордеоністів, а саме: концертного, методичного і педагогічного репертуару.

У репертуарі квартету головне місце посідали обробки та перекладання, написані талановитим винахідливим інструменталістом – Миколою Івановичем. Це перекладання для квартету баяністів Канону Левка Ревуцького, Скерцо з Другого струнного квартету Аркадія Філіпенка, Веснянки з Української  сюїти для фортепіано Ігоря Шамо, твори Арама Хачатуряна, Петра Чайковського, Платона Майбороди та інші. Значні творчі досягнення ансамблю відбулися, в першу чергу, завдяки творчим принципам, виробленим його керівником. Партія квартету, за переконанням Миколи Різоля, повинна звучати так само виразно, як і партія соліста. Для цього музикант використовував метод під назвою «Персональний аналіз». Він полягав в тому, що кожен із учасників ансамблю мав бути настільки уважним під час виступу, щоб бути готовим зробити критичний аналіз програми концерту у вигляді усної рецензії.

Серед перекладень значне місце займають численні обробки народних пісень, виконані з повагою до народного мелосу, витончено та філігранно. Переважають кантиленні та танцювальні мелодії. Наприклад, обробки «Ой, гай, мати, гай зелений» та «Ой, з-за гори кам’яної» – мініатюри ліричного характеру, основані на українських народних піснях. Кантиленні мелодії оздоблені прийомами народного багатоголосся та імітаційної поліфонії. Викладання мелодії та підголоски вдало розподілені між партіями двох баянів. Куплетна основа пісень не завадила авторові індивідуально оздобити кожну частину обробки, надати музичному розвитку п’єс динаміки, що приводить до логічної кульмінації. Найбільшим творчим досягненням Миколи Івановича стали перекладання, що звучать не просто переконливо, а створюють враження, ніби написані саме для даного інструментального складу. Композитор ніколи не задовольнявся простими перекладаннями, а завжди вдавався до творчого переосмислення, транскрипції твору. 

Квартет баяністів Київської філармонії взяв участь у близько п’яти тисячах переважно самостійних концертів більш ніж у 500 містах країни, на яких побували мільйони слухачів. Його виступи відбувалися на таких відомих сценах як Концертний зал імені П. Чайковського, Концертний зал «Естонія» в Таллінні, Колонний зал імені М. Лисенка в Києві та багатьох інших. понад 200 газет і журналів опублікували рецензії на концерти Квартету баяністів. Колектив здійснив понад 100 фондових записів, зокрема записав 12 грамплатівок; видав три випуски збірника «Із репертуару Квартету баяністів Київської філармонії» та три монографії про творчість Квартету баяністів. Цьому унікальному ансамблю судилася щаслива творча доля – виступати разом із надзвичайним успіхом упродовж 50-ти років, 40 з яких – у незмінному складі, що є справжнім взірцем творчого довголіття.

Неабияке значення для розвитку теоретичних засад ансамблевого виконавства баяністів, акордеоністів отримала праця Миколи Різоля «Нариси про роботу в ансамблі баяністів» (М., 1986). Автор узагальнив у ній свій піввіковий творчий досвід як керівника прославленого Квартету баяністів Національної філармонії України, розкрив творчу лабораторію колективної праці, специфіку роботи музикантів в ансамблі, представив детальну наукову методику праці керівника колективу, на конкретних прикладах визначив роль і завдання кожного учасника, підкреслив важливість здорових ділових взаємовідносин у колективі, укріплених спільністю художніх устремлінь, непорушною дисципліною праці й повною творчою відданістю з боку артистів.

Поряд із цим у книзі розглянуто широке коло питань – від історії виникнення інструмента та жанру до функцій баянного ансамблю у музичному житті, а також можливі склади баянних ансамблів, психологічний аспект колективної творчої праці. Цікавим видається і включення до монографії матеріалів про творчу біографію квартету баяністів, принципи складання концертних програм тощо.

Духовний спадок баяніста

Роки творчого та людського спілкування з Миколою Івановичем були і залишилися для мене надзвичайно повчальними й корисними.

Сергій Грінченко

У творчій спадщині Миколи Різоля – обробки народних мелодій, Концерт для баяна та симфонічного оркестру (1957), Фантазія на українські теми (1954), Концертна п’єса на буковинські теми, Концертні обробки «Другої української рапсодії» Миколи Лисенка (1968), Варіації на тему української народної пісні «Дощик» (1962) тощо.

Прагнення узагальнити накопичений досвід привели Миколу Івановича до створення методичних праць. На сторінках своїх робіт він щиро ділиться педагогічними засадами, які склались у злагоджену систему. Одну з праць присвячено принципам застосування п’ятипальцевої аплікатури на баяні. Микола Різоль запропонував різноманітні аплікатурні варіанти в комплексі з системою постановки і рухів рук баяніста. Всі положення й послідовності пальців детально проілюстровані нотними прикладами та фотографіями. У центрі його уваги були основні види техніки правої руки музиканта. Микола Іванович вважав, що одноголосні гами зручніше грати без участі великого пальця. На його думку, техніка стрибків на правій клавіатурі баяна також має міцний фундамент при грі чотирма пальцями. Таким чином, за глибоким переконанням Різоля, розвиваючи одну аплікатурну систему, слід удосконалювати й іншу. Отже, він бачить в аплікатурі проблему не так технічну, як мистецьку.

Миколу Різоля – ученого характеризують широта поглядів, великий діапазон інтересів, глибоке знання музичного мистецтва, а також методологічна чіткість і ясність праць. Наукові розвідки професора утворили теоретичну базу київської баянної школи.

Майстерність Миколи Різоля, виконавця і педагога, стала предметом вивчення ще за його життя. Яскрава індивідуальність, величезна ерудиція, творча фантазія, тонкий художній смак, великий педагогічний талант – усе це виділяло Миколу Івановича з-поміж музикантів. Його уроки різноманітні за формою, змістовні й цікаві. У них і оригінальність мислення, і багатство фантазії, і образні порівняння, аналогії. Музикант виявляв однакову зацікавленість до всіх своїх студентів, незалежно від міри їхньої обдарованості. Причому, чим скромнішими були здібності учня, тим сильнішими ставали намагання педагога ввести його у світ музики. Микола Різоль щоразу шукав і знаходив спеціальні неповторні методи впливу на різних людей. Бувши проникливим психологом, він намагався розібратись в особливостях характеру студентів, пізнати особистість кожного.

За багато десятиліть педагогічної діяльності в Київській консерваторії ім. П.І. Чайковського, професор Микола Іванович Різоль виховав понад 100 музикантів-баяністів, і вони з честю тримають марку його виконавської школи по всьому світу. Серед його учнів – Володимир Бесфамільнов, народний артист України, професор кафедри народних інструментів НМАУ; Сергій Грінченко, народний артист України, доцент НМАУ, Керівник «Квартету баяністів імені Миколи Різоля» Національної філармонії України; заслужені артисти України Володимир Дорохін і Микола Шумський; лауреати міжнародних конкурсів – Едуардас Габніс і Геннадій Савков, заслужені працівники культури України Віктор Дяченко, В. Анін та багато інших. Діяльність випускників Миколи Івановича ще раз доводить, що «школа Різоля» далека від застиглого академізму: це живий та творчий феномен, що постійно оновлюється і розвивається.

Прекрасним подарунком, виявом вдячності став Фестиваль-конкурс юних баяністів та акордеоністів імені Миколи Різоля, тепер уже традиційний, який проводиться на батьківщині Миколи Івановича в місті Дніпрі. Відкривав його у 2006 році сам корифей, і це стало приємною та зворушливою подією для всіх учасників свята. З кожним роком конкурс розширюється, набув статусу міжнародного. Ім’я Миколи Івановича Різоля золотими літерами вписано в історію української академічної школи баянного мистецтва.

Створено: 30.11.2020
Редакція від 03.12.2020
Оксана Шевченко
Бібліографія:

Микола Різоль: «Заради цього Варто було Жити» / упоряд. Л. В. Фетисова-Шепель.– Дніпро, 2018.– 205 с.
Димченко С. Микола Різоль – легенда українського баянного мистецтва ХХ століття // Нова педагогічна думка.– 2019.– № 2.– С. 161–164.
Калинова Д. Меха баяна развернулись – и обнажилася душа! // Я вірую у творчість і красу.– Дн-ск: Журфонд, 2008.– С. 222–223.
Тетерін В. Без Ризоля не виросте баяніст // Наше місто.– 2000.– 15 лют.
Сташевський А. Я. Твори Миколи Різоля в аспекті становлення української професійної оригінальної музики для баяна // Мистецтвознавчі записки: збірник наукових праць.– Київ: Міленіум, 2011. – Вип. 19.– С. 52–56.
Димченко С. Епоха пошуків і звершень [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://mus.art.co.ua/epokha-poshukiv-i-zvershen-do-100-richchia-vid-dnia-narodzhennia-mykoly-rizolia/