Легенди села Орлівщина за переказами старожилів

Легенди села Орлівщина за переказами старожилів

Україна, Дніпропетровська область

У селі Орлівщина на Присамар’ї збереглися чудові автентичні легенди про походження назв річки Самари та села.

Орлівщина – одне з найдавніших сіл Присамар’я, яке спочатку мало назву Орлів Кут. З книги Катеринославського єпископа Феодосія (в миру – Олександра Макаревського) «Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії» відомо, що більшість населених пунктів Присамар’я були засновані в середині XVIII cт. Про Орлівщину ж у цьому ж виданні зазначається, що серед великих володінь Пустинно-Миколаївського монастиря урочище Орлів Кут «давно уже, с 1675 года» відоме по всьому степу Самарському своїми пасіками і фруктовими садами та славилось, як чудове місце для поселення запорожців. «Що стосується назви, то не виключено, що її поселення одержало від прізвища господаря першого зимівника. Та цілком можливо, що у давнину так називали частину острова, на якому побудований монастир, а потім перенесли цю назву і на Стару Слободу, з якої починалася Орлівщина. Тим більше, що й понині місце на березі річки поблизу Старої Слободи відоме людям старшого покоління та місцевим жителям під назвою Кути» – так пише і краєзнавець Анатолій Липка в книжці «Орлівщина». 

В Орлівщині збереглися чудові автентичні легенди про походження назв річки Самари та села. Їх мешканка с. Орлівщини Ірина Луговська почула від своєї бабусі Валентини Йосипівни Луговської (1942 р.н.), а та, в свою чергу, – від своєї бабусі Ганни Опанасівни Перевертайло (1890 р.н.). 

Козак Самара та русалки

Це було дуже давно. Ще жили в ті часи всілякі казкові створіння: русалки і мавки, велетенські змії та лісовики. Жив у нашій місцевості козак Самара. Його невеличка хатинка стояла недалеко від мальовничого озера. Заробляв на життя він тим, що ловив рибу в озері та продавав її. Жили в тому озері й русалки, і вони ніколи не мирилися з чоловіком, бо не подобалося їм, що хтось іще хазяйнує в їхніх володіннях. А ще через те, що вони постійно заплутувалися в його сітях. Тож ніяк не могли дійти згоди русалки та козак.

Якось перед козаком Самарою з’явився сам Сварог, володар світу, і мовив:

– Віддай озеро моїм донькам!

Сварожеволодарю рік, морів, океанів і всього світу. Я не можу віддати тобі це озеро, бо завдяки йому я заробляю на життя.

Розгнівався тоді бог і звернувся по допомогу до Перуна – повелителя грому та блискавки. Просив його Сварог кинути з неба величезну брилу на дім козака, щоб знищити його. Перун погодився допомогти Сварогові покарати неслухняного козака. Почувши якийсь шум і гул, козак вийшов з хати і побачив, що прямо на нього летить величезна каменюка. Парубок не розгубився і відбив її своєю булавою. Брила впала на березі озера і покотилася все далі й далі, утворюючи за собою довгий і глибокий рів. Розізлившись, що брила не влучила в ціль, Сварог наслав негоду та зливи на місцевість, де жив козак Самара. Довго не вщухали дощі. 

Та не втопили боги козака. Вся вода зібралася в рів, що утворився від падіння брили. Води було стільки, що утворилася глибока річка. Самара здогадався, що це зробили боги. Він загадково посміхнувся собі у вуса, взяв лопату та й пішов уздовж нової річки. Йшов чоловік дуже довго. Нарешті він побачив, що камінь трішки не докотився до Дніпра. Козак узявся за роботу і скоро з’єднав русло нової річки з величним Дніпром.

Повернувшись додому, Самара погукав русалок, сказавши: «Я знаю, як нам припинити ворожнечу. По новій річці ви можете попливти в Дніпро. А вже з нього потрапити в море, до володінь свого батька Сварога»

Зраділи русалки, подякували чоловікові і попливли до моря. Незабарм до козака Самари явився сам Сварог. Подякував йому, що той дав можливість русалкам повернутися до своєї родини. І залишив річку людям. А на честь козака назвав її Самарою.

Звідки на Присамар’ї взялись орли

Жив у нашому краї гарний парубок, звали його Микола. Хатина його стояла понад самим лісом. А край села від степу жила дівчина гарна, як ясне сонечко. Звали її Олеся. Покохалися молодята, але на заваді їхньому коханню було багато перешкод. Рідні забороняли їм зустрічатися. Та кохання їхнє було таке велике, що робило дива. 

– Олесю, ластівко моя, я не можу жити без тебе, давай втечемо туди, де нас ніхто не знайде і ми завжди будемо разом, – мовив Микола.

Ні любий, я так не зможу. Як ми зможемо жити без батьківського благословення. І втекти я не можу. Бо батьків своїх теж люблю попри те, що вони забороняють нам зустрічатися.

Вибач, люба, я не подумав про це. Мабуть, якби були живими мої батьки, я чинив би так само.

Раптом дівчина немов заклякла на місці. Від жаху не могла ворухнутися: на неї біг величезний вовк.

Олесю, стережися! – кричав хлопець. Він кинувся і став попереду дівчини, взявши удар на себе. 

Тікай, – кричав Микола

Ні, я не кину тебе!

Біжи по допомогу, бо ми зустрінемося на тому світі!

Знайшовши в собі сили, Олеся побігла в село по допомогу. Але до бідолашного парубка нікому не було діла. Тоді Олеся вирішила сама рятувати коханого. 

А вовк уже притягнув хлопця до злої Відьми. Це вона послала свого слугу за парубком.

Що тобі потрібно від мене? – спитав Микола.

Ти мусиш померти, як і кожен з твого роду, бо один із твоїх предків знищив мого прадідуся – могутнього Чаклуна. Я знищила твоїх батьків, тепер твоя черга розплатитися за скоєний злочин.

Хлопець кинувся до відьми:

Це не справедливо, що ти виміщаєш свою злість і помсту на невинних людях.

Знаєш, ти мені сподобався. Що смерті не злякався. Ти не тільки хоробрий і відчайдушний, але й гарний. Тому я збережу тобі життя, ящо станеш моїм чоловіком. 

Ніколи! – вигукнув парубок.

Що ж, тоді я тебе вб’ю!

Ні, – це закричала Олеся, яка невідомо звідки з’явилася в печері Відьми.

Мила моя, як ти мене знайшла? – спитав Микола.

Мені підказала лісова мавка, – відповіла дівчина.

Так це заради неї, простої дівчини, ти знехтував мною? – розлютилася Відьма.

У безсилій люті почала відьма кидати у казан своє чаклунське зілля, проклинаючи все на світі. Зілля змішалося і, випаровуючись, перетворилося на туман, який обгорнув закоханих, які стояли, взявшись за руки. Коли туман розвіявся, перед очима постарілої та безсилої від люті Відьми постали величні горді вільні птахи. Це були орел і орлиця. 

Проте чари та злість лихої чаклунки не зруйнували їхнього кохання. Птахи поселилися на високому пагорбі в степу, недалеко від лісу. Всі знають, що орли живуть у горах, але ця пара не покинула батьківщини, залишилася жити в рідних місцях. Будучи птахами, Олеся та Микола все одно кохали одне одного. Вони продовжили свій рід, але вже орлиний. Так і стало у нашій місцевості багато орлів. Розповіді про диво-птахів, що жили тут, розповсюдилася навкруги. Люди їхали звідусіль, щоб побачити таке незвичайне диво – орлів між степом і лісом. Стали ту місцевість називати Орлівщиною. Назва села збереглася до теперішнього часу. Це село, в якому ми живемо і про його назву ходять легенди.

Створено: 18.12.2020
Редакція від 18.12.2020
упорядник Антоніна Різниченко