Іван Коваль — телеметрист із Байконуру

Коваль Іван Васильович

  • 12 квітня 1932 — 30 грудня 2008 |
  • Місце народження: с. Підгородне |
  • телеметрист КБ «Південне»

Іван Васильович Коваль — наш земляк людина-легенда з м. Підгородне, що стояв у витоків космобудування.

Шлях до майбутньої професії

Іван Коваль народився 12 квітня 1932 року у с. Підгородньому, у робітничій сім’ї (батько Василь Семенович працював на заводі ім. К. Лібкнехта). Знаменитий підгородненський бандурист Олексій Семенович Коваль був його рідним дядьком.

Вчився в Підгородненській середній школі. Першою вчителькою його була Коваль Олександра Олексіївна, дружина бандуриста Олексія Семеновича. Згодом, закінчив автомеханічний технікум, Дніпропетровський державний університет та Московський радіотехнічний інститут, служив у Радянській Армії. Строкова військова служба проходила в Києві, потім у Москві, у військах зв’язку. Служба була цікава. Під час проходження служби стався неординарний випадок, як відголосок ще мирного життя теперішнього солдата.

Сувенір для «Старшого брата», який став пропуском у майбуття

До служби в армії він працював у вимірювальній лабораторії другого виробництва Дніпропетровського автозаводу (нині ДНЗ), який випускав радіолокатори. Молодий інженер займався виготовленням сувеніру до 300 — річчя возз’єднання України з Росією. Це була земна куля із білого оргскла, розміщена на чотиригранній піраміді. Для досягнення візуального звукового ефекту були розроблені спеціальні системи. Уперше цей подарунок було виставлено в Дніпропетровську, у парку Чкалова (нині Парк Глоби), а потім відправили на виставку в Київ. Це було 23 травня 1954 року, коли на Хрещатику відбувся парад, присвячений 300-річчю возз’єднання України з Росією. А вже наступного дня його відправили до Москви, супроводжував свій виріб Іван Коваль. У дорозі він познайомився зі знімальною групою Московської студії документальних фільмів та з головним оператором, тричі лауреатом Сталінської премії — Володимиром Фроленко. Пізніше це знайомство йому дуже допомогло.

«Старые связи пригодились: в 1955 году я проходил службу в Москве, в дивизии им. Дзержинского. Однажды меня вызвал командующий и спросил, работал ли я когда-нибудь в Музее Революции. Услышав отрицательный ответ, пожал плечами: «Ничего не понимаю! Письмо какое-то пришло, тебя ищут». Замдиректора музея Михаил Рутес встретил меня словами: «А тебя чуть во всесоюзный розыск не объявили!». Недоумевая, я поднялся с ним на второй этаж, где в одном из залов находился… наш подарок. Оказалось, специальным постановлением Совмина РСФСР он был передислоцирован сюда на постоянную экспозицию. Но при транспортировке тонкий механизм повредили. Требовался срочный ремонт.

Осмотрев изделие, я предоставил Рутесу список необходимых деталей. «А где же их взять?» — спросил он. Тут и вспомнил свое кинознакомство. Получив на студии все необходимое, я прибыл в распоряжение директора музея. Но для ремонта и отладки требовалось время. «А как ты смотришь, если мы тебя на 20 дней зачислим младшим научным сотрудником?» — я чуть не подпрыгнул от счастья. Работал поздними вечерами и ночью, когда музей был закрыт для посетителей».

Трудова біографія

Працював телеметристом у КБ «Південне» м. Дніпропетровськ (зараз м. Дніпро). Це був той час, коли конструкторське бюро очолював М. К. Янгель. В умовах «холодної війни» необхідно було розробити нову ракету. Її створення доручили КБ «Південне» й ракетному заводу (нині НВО «Південне») у Дніпрі. Вчені вирішили використати для створюваної стратегічної міжконтинентальної ракети, як паливо висококиплячі компоненти диметилгідразін і азотну кислоту. Це була революція в ракетобудуванні, бо вони давали змогу вирішити чимало проблем експлуатації стратегічних ракет у військах.

Відпрацювання ракети СС-7, виготовленої на Південному машинобудівному заводі, почалося восени 1960 року. Головою державної комісії з випробування був призначений главком ракетних військ стратегічного призначення, головний маршал артилерії Герой радянського Союзу М. І. Недєлін. Технічним керівником випробувань був головний конструктор КБ «Південне» М. К. Янгель.

У книзі Станіслава Аверкова «Як нашій країні діставалися перемоги» ми можемо прочитати:

«Голова Державної комісії з льотно-конструкторських випробувань 8К64 Митрофан Іванович Нєдєлін спостерігав, як біля ракети вирує трудовий ентузіазм. Він сидів на стільці після закінчення даху над апарелю. Апарель — це виїмка під стартовою спорудою, як говорили, «кишеня», у яку заїжджали автомобілі з агрегатами для заправки ракети, необхідними для її функціонування компонентами. Відразу біля даху за спиною маршала, височіла споруда типу залізобетонної «шафи» висотою близько півтора метри — шахтна вентиляційна витяжка з апарелі. Нєдєлін вислуховував доповіді офіцерів про перебіг підготовки до запуску. У Митрофана Івановича було кредо — завжди перебувати на бойовому посту!»

Ось що згадує про ті події телеметрист І. В. Коваль:

«24 жовтня 1960 року я повинен був перевірити на старті юстировку антени. Вона була встановлена біля ракети. Поряд сидів на стільці М. І. Нєдєлін. До нього підійшли стройовим кроком два взводи бойової частини… Відпустивши офіцерів, Нєдєлін сів. Залишалася година до пуску СС-7.

На старт прибули представники військових частин. У цих військових підрозділах змушені були розміщуватися на бойовому посту ракети 8К64. З’явилися й курсанти з ракетних училищ. Маршал відчитав їх за нечітку побудову, змусив побудуватися знову й чітко доповісти про прибуття. Після повторних доповідей звернувся до строю з промовою:

— Ви прибули на перший пуск міжконтинентальної балістичної ракети. Вона відповідає всім вимогам військового мистецтва. Її нове паливо дозволить значно вдосконалити її експлуатацію на бойових позиціях у військових підрозділах, не дасть можливості визначити можливому противнику місце знаходження стартів наших ракет. Ваша участь у передстартових роботах почесна для вас, оскільки ви першими здобуваєте досвід підготовки до запуску нової ракети в реальних умовах. Тому йдіть до ракети, у гущу подій. Якнайбільше набувайте практичних навичок! Їх будете передавати товаришам по службі у ваших частинах…»

Поруч із курсантами перебував наш телеметрист із КБ «Південне» Іван Коваль. Він і запам’ятав цей «Нєдєлінський монолог».

«Після обіду 24 жовтня, — згадує інженер Іван Васильович Коваль, — нам, стартовикам, видали протигази і відповідного кольору нарукавні пов’язки. А потім автобусом відправили на старт. У мене чомусь виявилося два протигази. Досвід роботи з ними був, оскільки до цього три роки служив в армії, і в автобусі показав товаришам усі премудрості користування ними. Однак, навіть і думки не виникало в той момент, що справа може дійти до цього. Вийшовши з автобуса, усі розрахунки розійшлися своїми робочими місцями. Одні пішли до відкритого старту, а решта в бункер, який містився під землею у 200 метрах від пускового столу. Бункер був розділений на два приміщення. У лівій його частині до стелі були прикріплені потужні перископи, а трохи правіше на підлозі розміщувалися пультові засоби управління системою вимірювань приладів, встановлених на ракеті. У правій стороні бункера розташовувалися пультові засоби управління процесом пуску. При спуску в бункер отримали команду розмістити протигази на підлозі уздовж передньої стінки бункера. Після цього всі зайняли свої робочі місця і взялися до виконання передпускових контрольних операцій…».

День 24 жовтня видався ясний, світило яскраве сонце, але було досить прохолодно, відчувалося, що це вже друга половина осені. Як і всі останні дні, постійно дув сильний вітер, його пориви з піском сильно ускладнювали роботу на старті. Тому всім задіяним у підготовці до пуску видали двома днями раніше хутряні кожушки, тонкі шкіряні шоломи, рукавиці. Стало відомо, що М. І. Нєдєлін нездужає. Ніби на підтвердження цього, ближче до вечора, коли сонце вже котилося до заходу й повіяло нічною прохолодою, маршал покликав свого старшого ад’ютанта підполковника Н. М. Салло й попросив привезти з готелю валянки.

У другій половині дня на 41-му майданчику відбулося останнє засідання Держкомісії, на якому обговорювалося питання про допуск ракети до пуску. Кімната повністю забита представниками різних організацій, які брали участь у підготовчих операціях. Було заслухано повідомлення про обставини, які ініціювали несанкціоновані команди системи управління, у якому чітко прозвучало, що порушення послідовності подачі команд призвело до мимовільного спрацювання мембран. Це стало наслідком помилки, допущеної при проектуванні пульта, розробленого ОКБ-692, і виробничих дефектів, що виникли при його виготовленні. Було акцентовано увагу й на те, що при автономних випробуваннях гіростабілізованої платформи на крокові двигуни датчиків команд по тангажу імпульси напруги надходили в хаотичному порядку. Під їхнім впливом виникали переміщення датчика, що призводили до видачі неправдивих команд каналом тангажа на керуючі виконавчі органи ракети.

Того дня на Байконурі розігралася страшна трагедія. Стався вибух. Біля ракети перебували десятки спеціалістів. Іван Коваль чудом уцілів, бо на момент вибуху спустився в бункер для доповіді.

Іван Коваль, учасник подій, провідний фахівець КБ «Південне»: 

— На старті я проводив юстирування за допомогою виносної антени. Вона перебувала поруч із ракетою, метрах у п’ятнадцяти від Недєліна. Він уважно спостерігав за розрахунками, які працювали на ракеті. Закінчивши юстирування, перевірив систему «Рубін-1». У цей час оголосили годинну готовність до пуску. Я спустився в бункер, доповів підполковнику Матрьоніну, що все в порядку (А. Матрьонін був відповідальним за проведення пуску). Хвилин через двадцять раптом відчув, на старті щось трапилося. Кинувся до перископа: на старті суцільна помаранчева заграва…

У січні 1961 р. було продовжено випробування ракети СС-7. Вона стала надійним захисним щитом країни.

За заслуги У розвитку вітчизняної космонавтики Іван Васильович Коваль нагороджений Орденом Леніна та медаллю ім. М. К. Янгеля. Іван Васильович Коваль був одним із засновників секції кіномандрівників туристичного клубу «Метеор». Він знімав фільми на Закарпатті про захоплюючу повну ризику працю сплавників лісу Черемошем. Де б не був невтомний шукач пригод, усі його туристичні маршрути були задокументовані на кіноплівці. Також він зняв фільм про свого дядька підгородненського бандуриста Олексія Семеновича Коваля.

Помер Іван Васильович 30 грудня 2008 року. Похований на старому козацькому кладовищі на вул. Сагайдачного (колишня Комсомольська) у м. Підгородне.

Івану Васильовичу Ковалю присвячено вірш Володимиром Порошковим та складено легенду Костянтином Дубом.

Ковалю Ивану Васильевичу

Иван Васильевич — легок на подъем.
Тайга тебе знакома и пески.
Знаком тебе и Первый Космодрома,
И нашей мощи первые ростки.
Тебе сегодня — ровно пятьдесят.
А, кажется, недавно начинали.
И в муках этот самый щит рожали!
Все было: дни побед и неудач,
Бессонницы и братские могилы…
Но ты об этом времени не плачь,
Его эпоха страха породила!
Спешили мы! Цена: мир иль война!
Пугали сэры нас з позиций силы.
А мы с тех пор, по эти времена
Заставили стонать их от бессилья!
Волнуются пусть Рейган, Пентагон,
От страха пусть кричат и нас пугают.
Работают КБ и Полигон,
Пускай они нас долго догоняют!
Что пожелать тебе? работы блиц,
Пусть счастье в пусках нас не покидает,
Пусть в испытаньях блоки у границ
В иголочное ушко попадают!
Мы это делаем совсем не для войны,
А «бешених» стремясь смирить навечно,
Мир сохранить для мира и страны.
Не злоба пусть царит, а человечность!
Пусть в нашем испытательном бедламе
Останется для отпуска окно.
Ждут Кара-Кумы, ждут места на БАМе,
В туристской карте — белое пятно.
За нашего соратника — наш тост!
Желаем счастья! Пусть тебе смеется!
Наш путь начертан и девиз наш прост:
Идти к вершинам, пока сердце бьется!

                                                        Володимир Порошков

Документальна легенда Костянтина Дуба

Мало хто з підгороднян знає про свого славетного земляка Івана Васильовича Коваля, батьки якого проживали на вулиці Залізничній та і звідки знати, як він працював у засекреченій частині, виконував надзвичайно важливе завдання з налагодження космічного зв’язку із супутниками та кораблями, керованими космонавтами. Уже сама доля визначила його майбутній шлях.

Народився 12 квітня. Пізніше цей день став Днем космонавтики, започаткованим Юрієм Гагаріним. Іван Васильович закінчив Московський радіотехнічний інститут, потім працював на Південному машинобудівному заводі. Сам змайстрував телевізор, розробив спосіб збереження води в жаркій пустелі, збирав матеріали про Бабушкіна, створив кінофільм про відомого за межами України народного майстра, бандуриста Олексія Коваля.

Іван Коваль — унікальна людина, яка підкоряла космос. У самій поставі його є щось незвичайне: високий на зріст, худорлявий, сором’язливий і привітний, волосся чорняве хвилясте, відкрите чоло, зоріючи очі, спрямовані в космічну глибочінь. Він знав поіменно всіх родичів, цікавився їх життям, земними турботами, написав про своїх дядьків — фронтовиків, які пройшли бойовими шляхами Великої Вітчизняної війни, сімейні хроніки, які він образно назвав «Ковалькіада».

Іван Коваль мав мрійливу вдачу. Любив посидіти на березі плюскотливої Кільчені, послухати голоси солов’їв. Та найбільше його вабило небо, всіяне безліччю зірок. У безкрайніх байконурських степах його зір сягав надзоряних світів. Іван Васильович умів слухати голоси зірок та шепіт ковили, посилати імпульси свого серця відправленим кораблям і сприймати зворотній зв’язок із ними, вести їх наміченими орбітами, і сам він, як Ікар був там, розкрилювався думками. Знав досконало технічне приладдя, кожен тумблер, вловлював відлуння позивних сигналів, розшифровував, посилав команди. У ці хвилини він був схожий на мага, інопланетянина, від волі якого космічні апарати блакитними цятками світилися на екрані, подавали свої голоси, мигтіли, мерехтіли, своїми узорами витворюючи космічну барвисту картину. І він був художником цієї дивовижної картини.

Удома ж був замріяний лагідний. А мати, Лукія Кирилівна, не могла допитатись: — І що ото тобі, Іване, у тому холодному небі, чим воно тебе полонило?

— Ет, мамо, небо — це безмежжя просторів. Отак розпростер би крила й полинув аж за марсові світи. Ніхто не спиняє твій політ, думка випереджає ракети, а я контролюю їх лет, мої радіохвилі, як віжки, і я їх володар.

— Ой, Боже, і не лячно ото тобі? А як, крий, Боже, зіткнуться з іншими світилами, чи кораблями космонавтів? Воно вже скільки їх загинуло. Якась тінь тривоги лягла на обличчя.

— Тепер, мамо, я вже можу розповісти, як згорів генерал Недєлін.

Перед самим запуском ракет на Марс, зайшов я в бункер, дивлюсь у перископ, і враз роздався вибух нечуваної сили, аж засліпило мене. Ядучий дим почав проникати. Надів я протигаз та й вибух у степ, бо поступила команда.

У розмову вступився батько, Василь Семенович:

— Годі тобі, синку, про те жахіття. Ось я тримаю в руках книгу про космонавтику, бачу там і твоє ім’я, ще й вірші. Ти кажеш, що вона важить аж три кілограми. І навіщо ото таку важку випускати? Це ж як довго її читати.

Ех, тату, там же вся історія від тернистого кроку до космічного злету. І я — лише сторінка в тій книзі. Там усе моє життя.

— І то правда, — погодився батько.

Весняний вітер розвівав закуйовджене волосся Івана, десь високо в небі кружляли супутники, залишаючи на землі свої позивні. Мільйони землян жили своїми турботами, зустрічалися, розлучалися, любили, ненавиділи, воювали, вирощували квіти, писали поезії і книги.

Як це дивно, у трикілограмовій книзі одна сторінка довжиною в життя й незгасний слід на землі. Тут, у Підгородному, поблизу Обриви над Кільченню поховано нашого славетного земляка — телеметриста. Символ та легенда переплелися і стали вічністю, хвилюють смутком недоказаного слова, обірваного зорелету.

Чебреці вкрили могилу, поряд кільченську прозору гладінь черкає ластівка, кигичить чайка, з висоти бездонного неба. Падає проміння, довге, як сигнали, послані в космос. У них втілена його нездоланна мрія, відчуття гармонійної єдності світу й розкриленої людини, яка підкоряє космос, стає зв’язківцем між космосом і Землею, смертною людиною й безсмертям її духовних устремлінь. Живим втіленням легенди, народженої дійсністю людини, яка власноруч Ціолковського й Кондратюка подолала безмеж космічних просторів. Навічно залишиться в пантеоні космопрохідців і наш земляк — телеметрист Іван Коваль із Підгороднього.

(За книгою К. Дуб «Аргонавти легенд краю рідного»)

Створено: 23.01.2019.
Редакція від 23.01.2019.
Тетяна Рухлінська
Бібліографія:

Аверков С. Вони були першими// Старт. — 1991. — № 4. — с. 6–9.
Аверков С. Взрыв на космодроме Байконур // рабочая трибуна. — 1990. — 6 декабря. — с. 4.
Аверов С. Подвижник // За коммунизм. — 1988. — 1 февраля.
Андреев Л. Как это было // Киевские новости, 1999, — № 20. — с. 18–19.
Взрыв на космодроме Байконур// Рабочая трибуна, 1990. — № 279.
Гусаров И. Днепропетровцы подарили «старшему брату» монумент из плексигаза// Рабочая газета, 1973. — 21 января.
Іван Васильович Коваль — телеметрист із Байконуру [текст]: до 85-річчя славного земляка / Упоряд. Т. Рухлінська, Ю. Равшанова. — Підгородне: РДБ, 2017. — 21 с. — (Про них складають легенди).
Порошков В. Ковалю Ивану Васильевичу. — В кн. Легендарный Байконур. — М.: Издательский дом «Вокруг света», 1995. — с. 149.