Коваль Іван Васильович
Іван Коваль — телеметрист із Байконуру

Шлях до майбутньої професії

Вчився в Підгородненській середній школі. Першою вчителькою його була Коваль Олександра Олексіївна, дружина бандуриста Олексія Семеновича. Згодом, закінчив автомеханічний технікум, Дніпропетровський державний університет та Московський радіотехнічний інститут, служив у Радянській Армії. Строкова військова служба проходила в Києві, потім у Москві, у військах зв’язку. Служба була цікава. Під час проходження служби стався неординарний випадок, як відголосок ще мирного життя теперішнього солдата.

До служби в армії він працював у вимірювальній лабораторії другого виробництва Дніпропетровського автозаводу (нині ДНЗ), який випускав радіолокатори. Молодий інженер займався виготовленням сувеніру до 300-річчя возз’єднання України з Росією. Це була земна куля із білого оргскла, розміщена на чотиригранній піраміді. Для досягнення візуального звукового ефекту були розроблені спеціальні системи. Уперше цей подарунок було виставлено в Дніпропетровську, у парку Чкалова (нині Парк Глоби), а потім відправили на виставку в Київ. Це було 23 травня 1954 року, коли на Хрещатику відбувся парад, присвячений 300-річчю возз’єднання України з Росією. А вже наступного дня його відправили до Москви, супроводжував свій виріб Іван Коваль. У дорозі він познайомився зі знімальною групою Московської студії документальних фільмів та з головним оператором, тричі лауреатом Сталінської премії — Володимиром Фроленком. Пізніше це знайомство йому дуже допомогло.

Осмотрев изделие, я предоставил Рутесу список необходимых деталей. «А где же их взять?» — спросил он. Тут и вспомнил свое кинознакомство. Получив на студии все необходимое, я прибыл в распоряжение директора музея. Но для ремонта и отладки требовалось время. «А как ты смотришь, если мы тебя на 20 дней зачислим младшим научным сотрудником?» — я чуть не подпрыгнул от счастья. Работал поздними вечерами и ночью, когда музей был закрыт для посетителей».

Трудова біографія

Відпрацювання ракети СС-7, виготовленої на Південному машинобудівному заводі, почалося восени 1960 року. Головою державної комісії з випробування був призначений главком ракетних військ стратегічного призначення, головний маршал артилерії Герой радянського Союзу М. І. Недєлін. Технічним керівником випробувань був головний конструктор КБ «Південне» М. К. Янгель.

У книзі Станіслава Аверкова «Як нашій країні діставалися перемоги» ми можемо прочитати:

«Голова Державної комісії з льотно-конструкторських випробувань 8К64 Митрофан Іванович Нєдєлін спостерігав, як біля ракети вирує трудовий ентузіазм. Він сидів на стільці після закінчення даху над апарелю. Апарель — це виїмка під стартовою спорудою, як говорили, «кишеня», у яку заїжджали автомобілі з агрегатами для заправки ракети, необхідними для її функціонування компонентами. Відразу біля даху за спиною маршала, височіла споруда типу залізобетонної «шафи» висотою близько півтора метри — шахтна вентиляційна витяжка з апарелі. Нєдєлін вислуховував доповіді офіцерів про перебіг підготовки до запуску. У Митрофана Івановича було кредо — завжди перебувати на бойовому посту!»

Ось що згадує про ті події телеметрист І. В. Коваль:

На старт прибули представники військових частин. У цих військових підрозділах змушені були розміщуватися на бойовому посту ракети 8К64. З’явилися й курсанти з ракетних училищ. Маршал відчитав їх за нечітку побудову, змусив побудуватися знову й чітко доповісти про прибуття. Після повторних доповідей звернувся до строю з промовою:

Поруч із курсантами перебував наш телеметрист із КБ «Південне» Іван Коваль. Він і запам’ятав цей «Нєдєлінський монолог».

День 24 жовтня видався ясний, світило яскраве сонце, але було досить прохолодно, відчувалося, що це вже друга половина осені. Як і всі останні дні, постійно дув сильний вітер, його пориви з піском сильно ускладнювали роботу на старті. Тому всім задіяним у підготовці до пуску видали двома днями раніше хутряні кожушки, тонкі шкіряні шоломи, рукавиці. Стало відомо, що М. І. Нєдєлін нездужає. Ніби на підтвердження цього, ближче до вечора, коли сонце вже котилося до заходу й повіяло нічною прохолодою, маршал покликав свого старшого ад’ютанта підполковника Н. М. Салло й попросив привезти з готелю валянки.

Того дня на Байконурі розігралася страшна трагедія. Стався вибух. Біля ракети перебували десятки спеціалістів. Іван Коваль чудом уцілів, бо на момент вибуху спустився в бункер для доповіді.

— На старті я проводив юстирування за допомогою виносної антени. Вона перебувала поруч із ракетою, метрах у п’ятнадцяти від Недєліна. Він уважно спостерігав за розрахунками, які працювали на ракеті. Закінчивши юстирування, перевірив систему «Рубін-1». У цей час оголосили годинну готовність до пуску. Я спустився в бункер, доповів підполковнику Матрьоніну, що все в порядку (А. Матрьонін був відповідальним за проведення пуску). Хвилин через двадцять раптом відчув, на старті щось трапилося. Кинувся до перископа: на старті суцільна помаранчева заграва…

У січні 1961 р. було продовжено випробування ракети СС-7. Вона стала надійним захисним щитом країни.

Помер Іван Васильович 30 грудня 2008 року. Похований на старому козацькому кладовищі на вул. Сагайдачного (колишня Комсомольська) у м. Підгородне.

Ковалю Ивану Васильевичу

Иван Васильевич — легок на подъем.

Тайга тебе знакома и пески.

Знаком тебе и Первый Космодрома,

И нашей мощи первые ростки.

Тебе сегодня — ровно пятьдесят.

А, кажется, недавно начинали.

И в муках этот самый щит рожали!

Все было: дни побед и неудач,

Бессонницы и братские могилы…

Но ты об этом времени не плачь,

Его эпоха страха породила!

Спешили мы! Цена: мир иль война!

Пугали сэры нас з позиций силы.

А мы с тех пор, по эти времена

Заставили стонать их от бессилья!

Волнуются пусть Рейган, Пентагон,

От страха пусть кричат и нас пугают.

Работают КБ и Полигон,

Пускай они нас долго догоняют!

Что пожелать тебе? работы блиц,

Пусть счастье в пусках нас не покидает,

Пусть в испытаньях блоки у границ

В иголочное ушко попадают!

Мы это делаем совсем не для войны,

А «бешених» стремясь смирить навечно,

Мир сохранить для мира и страны.

Не злоба пусть царит, а человечность!

Пусть в нашем испытательном бедламе

Останется для отпуска окно.

Ждут Кара-Кумы, ждут места на БАМе,

В туристской карте — белое пятно.

За нашего соратника — наш тост!

Желаем счастья! Пусть тебе смеется!

Наш путь начертан и девиз наш прост:

Идти к вершинам, пока сердце бьется!

                                                        Володимир Порошков

Документальна легенда Костянтина Дуба

Народився 12 квітня. Пізніше цей день став Днем космонавтики, започаткованим Юрієм Гагаріним. Іван Васильович закінчив Московський радіотехнічний інститут, потім працював на Південному машинобудівному заводі. Сам змайстрував телевізор, розробив спосіб збереження води в жаркій пустелі, збирав матеріали про Бабушкіна, створив кінофільм про відомого за межами України народного майстра, бандуриста Олексія Коваля.

Іван Коваль — унікальна людина, яка підкоряла космос. У самій поставі його є щось незвичайне: високий на зріст, худорлявий, сором’язливий і привітний, волосся чорняве хвилясте, відкрите чоло, зоріючи очі, спрямовані в космічну глибочінь. Він знав поіменно всіх родичів, цікавився їх життям, земними турботами, написав про своїх дядьків — фронтовиків, які пройшли бойовими шляхами Великої Вітчизняної війни, сімейні хроніки, які він образно назвав «Ковалькіада».

Іван Коваль мав мрійливу вдачу. Любив посидіти на березі плюскотливої Кільчені, послухати голоси солов’їв. Та найбільше його вабило небо, всіяне безліччю зірок. У безкрайніх байконурських степах його зір сягав надзоряних світів. Іван Васильович умів слухати голоси зірок та шепіт ковили, посилати імпульси свого серця відправленим кораблям і сприймати зворотній зв’язок із ними, вести їх наміченими орбітами, і сам він, як Ікар був там, розкрилювався думками. Знав досконало технічне приладдя, кожен тумблер, вловлював відлуння позивних сигналів, розшифровував, посилав команди. У ці хвилини він був схожий на мага, інопланетянина, від волі якого космічні апарати блакитними цятками світилися на екрані, подавали свої голоси, мигтіли, мерехтіли, своїми узорами витворюючи космічну барвисту картину. І він був художником цієї дивовижної картини.

Удома ж був замріяний лагідний. А мати, Лукія Кирилівна, не могла допитатись: — І що ото тобі, Іване, у тому холодному небі, чим воно тебе полонило?

— Ет, мамо, небо — це безмежжя просторів. Отак розпростер би крила й полинув аж за марсові світи. Ніхто не спиняє твій політ, думка випереджає ракети, а я контролюю їх лет, мої радіохвилі, як віжки, і я їх володар.

— Ой, Боже, і не лячно ото тобі? А як, крий, Боже, зіткнуться з іншими світилами, чи кораблями космонавтів? Воно вже скільки їх загинуло. Якась тінь тривоги лягла на обличчя.

— Тепер, мамо, я вже можу розповісти, як згорів генерал Недєлін.

Перед самим запуском ракет на Марс, зайшов я в бункер, дивлюсь у перископ, і враз роздався вибух нечуваної сили, аж засліпило мене. Ядучий дим почав проникати. Надів я протигаз та й вибух у степ, бо поступила команда.

У розмову вступився батько, Василь Семенович:

— Годі тобі, синку, про те жахіття. Ось я тримаю в руках книгу про космонавтику, бачу там і твоє ім’я, ще й вірші. Ти кажеш, що вона важить аж три кілограми. І навіщо ото таку важку випускати? Це ж як довго її читати.

Ех, тату, там же вся історія від тернистого кроку до космічного злету. І я — лише сторінка в тій книзі. Там усе моє життя.

— І то правда, — погодився батько.

Весняний вітер розвівав закуйовджене волосся Івана, десь високо в небі кружляли супутники, залишаючи на землі свої позивні. Мільйони землян жили своїми турботами, зустрічалися, розлучалися, любили, ненавиділи, воювали, вирощували квіти, писали поезії і книги.

Як це дивно, у трикілограмовій книзі одна сторінка довжиною в життя й незгасний слід на землі. Тут, у Підгородному, поблизу Обриви над Кільченню поховано нашого славетного земляка — телеметриста. Символ та легенда переплелися і стали вічністю, хвилюють смутком недоказаного слова, обірваного зорелету.

Чебреці вкрили могилу, поряд кільченську прозору гладінь черкає ластівка, кигичить чайка, з висоти бездонного неба. Падає проміння, довге, як сигнали, послані в космос. У них втілена його нездоланна мрія, відчуття гармонійної єдності світу й розкриленої людини, яка підкоряє космос, стає зв’язківцем між космосом і Землею, смертною людиною й безсмертям її духовних устремлінь. Живим втіленням легенди, народженої дійсністю людини, яка власноруч Ціолковського й Кондратюка подолала безмеж космічних просторів. Навічно залишиться в пантеоні космопрохідців і наш земляк — телеметрист Іван Коваль із Підгороднього.

(За книгою К. Дуб «Аргонавти легенд краю рідного»)