Іван Данилюк. Відкриття сили нашого рідного слова

Данилюк Іван Володимирович

Україна, Дніпропетровська область

  • 11 вересня 1950 |
  • Місце народження: с. Троїцьке Павлоградського району Дніпропетровської області |
  • Журналіст, поет, прозаїк.

Іван Данилюк – член Національних Спілки письменників і Спілки журналістів України, лауреат І ступеня у номінації «Авторська поезія. Громадянська лірика».

Радієш уже не від того,
Що стрінеш знайомі лиця,
А відрам біля порога – 
Значить, є ще вода в криницях.
І слава Богу!

Іван Данилюк

«Іван Данилюк – поет точної думки, ясного образу, а відтак зрозумілий кожному», – відзначив у книзі «Антологія поезії Придніпров’я», яка вийшла в 1999 році в обласному видавництві «Січ», відомий письменник Віктор Савченко. 

Народився Іван Володимирович Данилюк 11 вересня 1950 року в селі Троїцьке Павлоградського району Дніпропетровської області. Закінчив Дніпропетровський державний університет. Служив в Армії. Живе у селищі Васильківка. 

Творчий шлях. Початок

Перші його вірші були надруковані в павлоградській газеті «Світло Жовтня» у 1966 році, коли відвідував шкільну літературну студію, засідання якої проводив директор школи Карпо Микитович Гулак. Потім, під час навчання в Дніпропетровському держуніверситеті на історико-філологічному факультеті, – в одному з перших випусків газети «Дніпро вечірній»  (1972 р.), яка на той час виходила українською мовою, пізніше – в газеті «Прапор юності». Цьому посприяли добре знані поети-шістдесятники Ігор Пуппо і Віктор Корж.  

Батькові

У цьому світі – строгім, без прикрас – 
Упізнаю життя мінливі ритми,
І хочеться багато так зробити…
І хочеться земну красу творити, 
Не змарнувать дорогоцінний час

Монолог прохідника

Міняється з роками виднокруг,
І враження вже інші, і турботи.
Та ми навіки любимо сестру
Своїх дерзань і радощів – роботу,

І кожен з нас у неї так вроста,
Неначе у камінний берег сосни.
Я полюбив підземну магістраль,
Вона для мене – наче шлях до сонця.

Пульсують крізь строкатості пластів
Мільйонолітні вугільні аорти – 
Майбутній квіт мартенівських вогнів
І свідки ще нечуваних рекордів.

***
Не оглядайтесь на вогнище праліта.
Нехай собі спокійно догорить 
Його сліпучо-запахуща квітка,
Що, точена громами, аж бринить.

Нехай хоч раз побачить свою вроду
У ріках, що відстоялись за ніч,
У зорях, що пливуть землі навстріч
Крізь зілля місячного привороту.

Не приглядайтесь. Хай серце не звика
У спогадах шукати пізню втіху
Й висловлювати мить минулу сміху…
Ходімо, нас вже осінь виклика! 

Знайомство в 1975 році, коли працював журналістом у Павлограді, з незабутньою поетесою Ганною Світличною стало поштовхом до серйозної роботи над поетичним словом. Після прочитання віршів у Києві поетом, автором популярної в народі пісні «А льон цвіте синьо-синьо…» Василем Юхимόвичем, вони з’явилися в журналах «Дніпро» та «Україна». Коротким листом додав творчого духу поет Дмитро Павличко. Аналізуючи поетичні публікації журналу «Дніпро», письменник Володимир Моренець у журналі «Вітчизна» писав: «Всі асоціації мусять «замикатися» в єдину художню ідею, завершеність якої є «музикою» верлібру. Іван Данилюк іде до неї через сувору документальність, створюючи портрет вражаючої психологічної і моральної глибини». 

Дарницький концтабір

…Осінь поспішно згортає
Свої строкаті знамена,
І море випране пилом
І сонцем пілоток
Обкручене дротом, шумить.
А в спаленім небі немає
Жодного свого пілота,
Що міг би хоч тінню крил
Очі померлим закрить.
Контужений лейтенант
Обходить пристріляні з вишок роти,
Жуючи недбало безсмертника гілочку
До прожилок стерту,
Ніби пробуючи на смак і на дотик – 
Яке воно, те бесмерття?
Та потріскані чорно смуги
Його стиснутих уст
Вже нагадують крижані контури
Сталінградського котла
На карті Рокосовського…

Відчувши сюжетність у його віршах, критик, академік Леонід Новиченко порадив спробувати себе в прозі, що молодий автор і зробив. У статті «Латунний  дзвін карбованого слова», в якій працівник газети «Прапор юності» Ігор Семиреченський рецензував вірші Івана Данилюка з першої його поетичної збірки «Пломінь-камінь» (1982 р., видавництво «Промінь»), підкреслюється: «Однією з принципових ознак творчості манери Івана Данилюка є прагнення вийти за межі власної персони, побачити світ очима іншої людини, не ототожнюючи її з собою, але й не мирячись з її відчуженням, намагаючись відновити і стверджувати таку духовну територію, на якій не можна не зрозуміти одне одного. Звідси – улюблена лірична тема – гостре почуття єдності, невід’ємності своєї душі від душі іншої людини, людей, з якими зводить його життя, або мандри поетичної уяви…». Цей стиль продовжився і в другій збірці поезії – «Розвиднені води». Тож невдовзі поета прийняли в члени Спілки письменників України.

Вірші Івана Данилюка з першої його поетичної збірки «Пломінь-камінь» (1982 рік, видавництво «Промінь»).

Батько й син

Вже сонце відійшло за пруг,
Червону скинувши косинку.
Чита мені новелу друг
«Вечірнє вогнище для сина».

Сховали щебет явори,
Лиш зрідка птаха засокоче.
Низеньке вогнище горить, 
І хлопчик спати йти не хоче.
Він дивиться поверх вогню:
Де сходяться ріка і берег,
Долає хвилю навісну
Його кораблик із паперу.

Світліє, повниться в цю мить
Веселкою душа дитяча, 
Що серед ночі защемить
І знов за ненькою заплаче.

…Пішли собі уздовж Дніпра.
Пісок приглушує їх кроки.
В очах – любов і доброта
На довгі роки, довгі роки…

Я не пізнав учора всі слова…

Я не пізнав учора всі слова,
Яким жилось так легко поміж нами,
Осінній вечір важко напливав
На вимиті дощем віконні рами.

Слова стояли осторонь від нас, 
На березі книжкової полиці,
І місяць, що зламавсь бо край вікна,
Висвічував їх тіні блідолиці.

Й дубовий лист, що пізно збагрянів,
Враз нагадав таку тремку долоню…
І я впізнав у ній останні дні
Гіркого і коханого полону 

У двох наступних книгах – «Щаслива жінка світові невгодна» та «Aeternum vale – Прощай навіки» кількісна перевага за оповіданнями та міні-повістями. До їх видання у видавництвах «Поліграфіст» і «Пороги» залучила меценатів – Володимира Миколайовича Роя, Віктора Анатолійовича Квятковського, Сергія Вікторовича Краснова, Анатолія Петровича Мудрака, Миколу Олексійовича Шапошника та Валентину Василівну Тальян дружина поета, Заслужена журналістка України, Почесна громадянка Васильківського району Лілія Данилюк. Кілька десятків віршів із цих книг з’явилися в газетах «Літературна Україна» та «Слово Просвіти». Вірші й оповідання друкувалися в журналах «Дніпро», «Прапор», «Україна», «Січеслав», «Бористен», який читають не тільки в Україні, а й в США, Канаді. 

***
Щаслива жінка світові невгодна,
Він все шука нагоду допекти.
І в плітки загортає що завгодно, 
Аби засумнівались я чи ти.

І плаче вона аж до півнів третіх,
Одшмагана шпіцрутенами слів.
Та на її парадному портреті
Не знайдеш болю і маленький слід.

Всміхається до нас вона лукаво,
Та легко відпускаючи гріхи,
Прощаючи наліво і направо
Не тільки невиправних а й лихих…

В метро

Міняє на обличчях маски
Розігнанне вагонне скло.
Жіночу тінь, розп’яту пласко,
Аж ніби в мармур запекло.
А він проходить і не гляне
На неї навіть крадькома.
Навівши на обличчя глянець,
Вже інший погляд перейма.
О, як нестерпно наодинці
В цім переході ждать кінця.
Де всі біжать, немов чужинці,
В яких скамінені серця,
У потойбічний світ підземки
З сталевим присмаком вузди.
…Тремтиш, зчорніла, мов туземка,
Яку злякали поїзди…

У 2011 році Іван Данилюк став переможцем конкурсу Імені Олеся Гончара на кращу публікацію в ньому – за оповідання «Яблуко з рай-дерева». У передмові до книги «Aeternum vale – Прощай навіки» головний редактор цього журналу Фідель Сухоніс писав: «Іван Данилюк друкується в «Бористені» не часто. Але і його вірші, його проза особисто для мене – це завжди відкриття. Відкриття сили нашого рідного слова, його образності, глибинності та здатності сповна відтворити те чи інше у нашому сьогоденні. Я з приємністю торкаюся художнього слова Івана Данилюка через те, що воно не висмоктане з чорнильниці через графоманську амбітність у прагненні літературної слави. Я б сказав, Іван пише, як відчуває: природно, щиро, на повні груди. Через це віє від нього свіжістю та натхненням». На публікацію оповідань Івана Данилюка в журналі «Січеслав» позитивно відгукнувся наш класик-романіст Анатолій Дімаров, відзначивши на засіданні в Київському будинку письменника високу якість його прози. У рецензії на вищеназвану книгу («Робітнича газета», 25 липня 2006 р.) журналіст, письменник Михайло Балтянський писав: «В цілому твір «Чорна вдова» сприймається не як оповідання, а як густо виписаний, досить динамічний проект повісті або навіть роману. Адже за межами цього проекту вгадуються і нові герої, і нові вчинки, і відголоски соціальної драми… Скажу відверто: твір справив на мене сильне враження. Автор досить тонко і в той же час відверто реалістично розкрив одну з характерних тенденцій недавньої партійно-радянської епохи, коли в ім’я збереження «безгрішності існуючого ладу» застосовувались кримінальні заходи. Трагедія жінки, яка стала «жертвою обставин», – це трагедія самих обставин, трагедія попереднього ладу. І тут же стукає у скроні сумнів: лише попереднього? Хіба за роки незалежності суспільство очистилось від хабарництва, шантажу, замовних злочинів?».

Вірші та оповідання  Івана Данилюка також друкувалися в альманах «Вітрила», «Поезія», колективних збірках «Провесінь», «Україно, ти моя молитва…», «Антологія поезії Придніпров'я».

Визнання і нагороди

Іван Володимирович Данилюк більшу частину свого трудового життя віддав газеті нашого краю «Васильківський вісник», у якій публікувалися не лише звичні інформаційні, аналітичні та історичні матеріали, а й чимало художніх творів – прозових і поетичних. Усі працівники редакції, читачі поважають Івана Володимировича за талант, товариськість і добру душу. Але час невпинно плине. Торік настав 70-й День народження і в Івана Володимировича. Пішов на заслужений відпочинок із газетярської роботи. Але творчість не полишив! І це добре!

Минулого року за підтримки голови Васильківської селищної ради Сергія Павліченка вийшла книга оповідь і прози Івана Данилюка «Нам Бог до скону разом бути велів». Три вірші з неї були надіслані автором на Всеукраїнський конкурс авторської прози та поезії «Я writer», який відбувся цього року. Він отримав звання лауреата І ступеня у номінації: «Авторська поезія. Громадянська лірика». В рецензії на його поетичні твори: «Уже й тебе запрошують на лови», «Одвіз учора матір в держпритулок» і «Райцентр» голова журі, директор БФ «Талановитий Світ» Сергій Курчев писав: «Поетичні твори Івана Данилюка розкривають перед членами журі конкурсу досить плідний етап застосування автором доречних поетичних навичок та вмінь… Цьому сприяє також доцільне застосування елементів образної виражальної системи, на кшталт алегорій, метафор...».

Нині один примірник має й редакція газети з автографом: «Незабутнім колегам з «Васильківського вісника» по багатолітній спільній журналістській праці з великою вдячністю за шану і доброзичливість до мене». Є й продовження у сатиричному стилі, який притаманний Іванові Володимировичу і зрозумілий працівникам газети. Ми вдячні нашому колезі й товаришу за такий подарунок. Наші читачі зможуть теж глибше пізнати його творчість, адже газета публікуватиме нові твори на своїх сторінках. 

***
Уже й тебе запрошують на лови
Бо в недоступне коло увійшов,
Струснувши гострі залишки полови
З недавніх ще селянських підошов.
Крутнувшись вже, як звір, у звичній зграї,
На жодному з них погляд не спинив,
Хоча й відчув: мов на скляному краї
Порізався він глибоко й занив.
Тепер ти будеш їхнім аж скону,
То ж «зауер» тримай свій – в «три кільця»
Й промазуй, доки вождь стріляє з трону,
Не бачучи підставу з-під вінця.
Чекай сторожко знаку, а чи звістку,
Або ж масонську руку на плечі,
Коли обсмокчуть кинуту їм кістку
Захекані псарі й загоничі.
Затям же добре перше з їхніх правил:
Не роздимай, мов півень той, гортань,
Коли свою причетність до розправи
Надумаєш од себе відгортать.
Не буде вороття назад. Ти вибрав
Тепліше лігво, здавши оберіг.
І це тобі залишиться, як вибрик.
Та мусиш знати: то є смертний гріх.

***
Одвіз учора матір в держпритулок.
Сказав: «Не здрейфіть, всі тут – мов рідня!»
…Як бравсь за дверці, голос перейняв:
«Піднімеш, синку, скло, щоб не продуло».
Не знав зненацька, що ій відповісти,
Спіткнувшись об сидіння набивне,
Немов засумнівався він: чи сісти,
Чи, може, повернутись, доки не
Почув крізь ніч далекого прокльону:
«Навіщо ж спородила я тебе?»
Але поїхав. За стіну бетонну
Здав матір, ніби щось страмне й рябе.
Осяде пил на вимішану глину
І пройметься теплом старечих ніг.
У снах вона щоніч додому лине:
«чи ж син спориш під вікнами зберіг?»
Летять зірки повз матір на світанні,
Її ж не пада – кріпиться душа.
…В цю мить синок в своїй кахляній ванні
Налите тіло душем утішав.

Райцентр 

Намолене місце з обрухою храму.
В патьоках білила погруддя вождя.
Навпроти кав’ярня, заведена в раму
З поснулих п’яниць, що лежать, мов груддя.
«Фольксваген», якого розшукують в Польщі, 
Вагається: взяти повію чи ні,
Що висохла, наче почаївські мощі,
І надто дешева й для нижніх чинів.
Вона вже й за пляшку готова віддатись,
Бо в мертве село їй нема вороття.
З паркану коза обгриза кандидатів,
Ще з ночі розвішаних тут, як шмаття.
Жахають натаскані цербери з жеку,
Тягнучи з квартири диван за борги.
Хазяйка не плаче, а вже тільки мека,
Бо їй віддавили іще й півноги.
В броньованих дверях дві заткнуті дірки
Калібру простого – сім шістдесят два:
На вулиці холодно, тому розбірки
В під’їзд перенесла небрита братва.
На «общепонятном» теленькає телек,
А бабі здається: «Знов «наші» прийшли!»
І воля їй падає в рот, як метелик,
Що крила в покійницькій свічці спалив…

На жаль, творчий процес літераторів, особливо провінційних, яким є житель селища Васильківка Іван Данилюк, залежить у наш час від фінансового аспекту, адже для видання книги потрібні чималі кошти. Не кажучи вже про суми, щоб надрукуватися у столичних видавництвах. А це не додає творчої наснаги.  Хоча тепло стає на душі, коли надходять такі відгуки, як кілька років тому з Києва: «Ваші вірші – класні!». А ще, коли отримав книгу з авторефератом дисертації «Неокласика у творах письменників Дніпропетровщини» на здобуття наукового ступеня – кандидата філологічних  наук викладача Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара Інни Лощинової, яка називає Івана Данилюка серед тих письменників, «які вповні розкрили свій творчий потенціал, чиї імена і твори відомі не лише на Дніпропетровщині, а й за межами України».

Наталія Данилюк, Оксана Приходько
Бібліографія:

Данилюк І.В. Aeternum vale – прощавай навіки: проза, вірші.– Дніпропетровськ: Пороги, 2005.– 290 с.– («Бібліотека «Видання журналу «Бористен»).
Данилюк І.В. Нам Бог до скону разом буть велів: збірка поезії та прози.– Павлоград: Арт Синтез-Т, 2020.– 144 с.
Данилюк І. Пломінь-камінь: поезії / худож. Ф.Д. Молібоженко.– Дніпропетровськ: Промінь, 1982.– 30 с.
Данилюк І. Розвиднені води: поезії.– Дніпропетровськ: Промінь, 1990.– 46 с.
Данилюк І.В. Щаслива жінка світові невгодна: поезії, проза.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2001.– 240 с.
***
Сирота В. Голосом невідкупним // Слово про літературу та письменників Придніпров'я: нариси та есеї / упоряд. Л. Степовичка. – Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005. – С. 375–377.
Шарлаімова О.С. Іван Володимирович Данилюк // O, alma mater, зоре світанкова!: нариси. – Дніпропетровськ: Пороги, 2009. – С. 21–23.
Шарлаімова О.С. Індивідуальний стиль Івана Данилюка // Об’єднані магією слова. – Дніпропетровськ: Пороги, 2011. – С. 148–151.
***
Хорошилов С. «Журналіст, письменник, поет» // Васильківський вісник.– 2021.– 22 трав.– (№40).– С. 1, 4.
Створено: 26.11.2021
Редакція від 26.11.2021