Історичні місцевості Криворіжжя: мікрорайон Змичка

Історичні місцевості Криворіжжя: мікрорайон Змичка

Траса Кропивницький–Дніпро тягнеться на кілька сотень кілометрів з одного міста в інше. Подорожні бачать великі та маленькі населені пункти, кожне зі своїм колоритом. При в’їзді до великого та довгого Кривого Рогу мандрівники потрапляють до ошатного зеленого мікрорайону «Змичка», де гостей і проїжджих несподівано зустрічає його візитка – літак Як-40. І це закономірно, адже Кривий Ріг – це не тільки місто руди та металу, але й місто майбутніх авіаторів. Чому ж така дивна назва маленького мікрорайону? Щоб дізнатися потрібно подумки повернутися у позаминуле століття.

Гірниче селище

Кінець ХІХ століття відомий в історії Кривого Рогу під назвою «залізна лихоманка». Саме в цей час слава про невичерпні поклади криворізьких руд і можливість швидкого збагачення привернула увагу різних компаній і окремих підприємців, у різних  частинах Криворіжжя з’являються великі та маленькі рудні. В 1893 році почалась розробка  Тарапаківського пласта на лівому боці річки Інгулець, де виявили поклади якісної руди на невеликій глибині. Спочатку руду скуповували у селян, які видобували її майже з поверхні землі на своїх ділянках. Головними скупниками сировини були Брянське, Криворізьке та Донецьке товариство (БКД), Гданцівський чавуноливарний завод і купець Мина Семенович Копилов. У 1895 році Брянське, Криворізьке та Донецьке товариства орендували землю у селян селища Карнаватка й організували рудник, надавши йому назву за першими літерами товариств – «БКД». На руднику діяв кар’єр, який розробляв Тарапаківський рудний пласт із промисловими потужностями до 6 млн пудів руди щороку. Другими за масштабом були рудники одного з найбагатших катеринославців ХІХ століття купця М.С. Копилова, які сформувалися також шляхом скупки й оренди садиб місцевих селян. 

Умови праці та життя гірників були примітивні. Рудні майже не були механізовані, використовувалась переважно людська ручна сила. Головними помічниками рудокопів були коні. Гірники рудників жили в казармах і землянках без найменших вигод.

Визначним місцем селища був базар (він існує донині), де можна було придбати худобу, корми, господарчий реманент та інший товар, необхідний для повсякденного життя. У базарні дні на ринок з’їжджались мешканці навколишніх сіл і відбувалася не тільки жвава торгівля, але й обмін новинами та іншою інформацією.
 
Перша світова та Громадянська війни завдали значної шкоди рудовидобувним підприємствам Криворіжжя. Головними причинами падіння видобутку руди були значний відтік робочої сили, мобілізованої до діючої армії, порушення шляхів постачання вугілля з Донбасу, соціальна напруженість після повалення монархії. Припинилися розвідувальні роботи та технічне удосконалення рудників. Майже всі рудні були пограбовані, підземні та відкриті виробки затоплені водою. Не оминула ця участь і рудники «БКД» і Копилова. 

У 1920-ті роки, з початком процесу індустріалізації, на рудниках було розпочато відновлювальні роботи. Навесні 1926 року на базі рудників Копилова і БКД був організований рудник і розгорнуті роботи з відновлення та реконструкції промислових об’єктів, адже всі адміністративні та службові приміщення були повністю зруйновані, підземні виробки залиті водою. Декілька місяців паровий і електричний насоси цілодобово викачували воду, гірники розчищали виробки від півметрового шару багна, і лише 1 травня 1927 року були видобуті перші тони руди. У 1927 році рудник увійшов до складу рудоуправління ім. Дзержинського. В 1928-му відкрито шахту ім. Калініна, в цей же час побудована залізнична гілка, яка з’єднувала шахту зі станцією Карнаватка. За бажанням робітників, відновлений рудник отримав назву «Змичка», на честь союзу (змички, об’єднання) робітників і селян. Рудник і копальня «Змичка»  дали назву гірничому селищу, а зараз – мікрорайону. 

Крім промислових проблем, гостро відчувалася нестача житла для робітників рудника. Не було робітничих казарм чи гуртожитків, а кілька будинків, що вже існували, не вирішували проблеми. Рішення Криворізької міської ради від 31 травня 1926 року про сприяння кооперативному та приватному будівництву мало зняти напругу в громаді, але черга на створення житлового кооперативу до рудника «Змичка» дійшла лише за два роки. У північній частині селища було збудовано чотири будинки по вісім квартир. Будівельний бум для селища Змичка припав на 1931–1932 роки. Було збудовано одинадцять двоповерхових будинків із білого вапняку. В кожному будинку було по дванадцять квартир. Побутові умови залишались незадовільними – пічне опалення, водогін і одна вбиральня на дворі, розраховані на декілька будинків. Але після землянок, в яких мешкали більшість гірників та їхні сім’ї, це було неймовірне щастя. До речі, в більшості з цих будинків і понині мешкають містяни, звісно, трохи покращивши свої побутові зручності. Інфраструктура селища розширювалась – поряд із житловими будинками згодом з’явилися лазня, клуб, бібліотека та спортмайданчик.

1931 року рудник «Змичка» був ліквідований, а шахта «Змичка» увійшла до складу рудника ім. газети «Правда».

Освіта, медичне обслуговування та культурне життя Змички

Наявність школи в населеному пункті була ознакою освіти та культури. В селищі Змичка ще до радянської влади існувала земська школа, якій згодом надали номер 6. Її було збудовано, імовірно, в 1912 році зі шлакової цегли під черепицею (будівля збереглась донині на вулиці Василя Стуса). Двір школи був зразково упорядкований. Першим учителем був священник. Школа діяла до кінця 1960-х років. Місцеві дітлахи отримували в школи початкову чотирикласну освіту, по середню треба було ходити на вулицю Українську до шкіл № № 28 і 30, які діяли з середини 1930-х років.

У роки окупації Кривого Рогу при відступі гітлерівці намагались підірвати будівлю школи, але не змогли, будівля витримала вибух, лишивши на місці лише глибоку велику вирву. Через місяць після звільнення міста, наприкінці березня 1944 року, заняття в школі на Змичці відновились.

У повоєнні роки в школі було близько 350 учнів. Навчання відбувалось у дві зміни: в першу зміну – перші та другі класи, в другу – треті та четверті. Класи були переповнені, адже на селищі Змичка це був єдиний освітній заклад, і вже незабаром школа виявилася затісною для тієї кількості учнів, які її відвідували. Постало питання про будівництво просторішого приміщення, але воно так і не почалось. У 1968 році міська влада прийняла рішення школу № 6 закрити, а учнів розформувати до прилеглих шкіл №№ 2, 28 і 60.

Існувало в селищі й медичне обслуговування. Перший медичний пункт відкрився наприкінці 1926 року. Після медичної реформи 1930-х років він реорганізований в амбулаторію №6, в який працювали терапевти, хірург, зубний лікар і лікар з дитячих хвороб. З іншими проблемами мешканці селища Змичка мусили прямувати до поліклініки.

Розвивалось у селищі культурне життя. За спогадами старожила Василя Федоровича Безверхого, наведених у книзі Г.Б. Лазарова «Селища МОДР. Змичка», напередодні війни в селищі діяв літній клуб «Змичка», розташований у мальовничому сквері із затишними алеями, різнобарвними клумбами та невеликим фонтаном. Працювали танцювальний, ігровий і спортивний майданчики, буфет, павільйон для любителів настільних ігор, літній кінотеатр. Крім літнього клубу, який був зосередженням культурного життя селища в теплу пору року, діяли зимовий клуб, бібліотека, футбольне поле, волейбольний і городошний майданчики, гойдалки та атракціон «Гігантські кроки». При клубі була художня самодіяльність, духовий оркестр, шахова та більярдна секції.

Інженерно-технічні працівники рудника жили в двоповерхових дванадцяти квартирних будинках, розташованих біля скверу. Гірники та їхні сім’ї – в двоповерхових житлових будинках і одноповерхових барачного типу. Біля всіх будинків були сараї, в яких мешканці тримали різноманітну худобу – корів, кіз, свиней і птицю. Жінки гірників переважно не працювали, а були зайняті веденням домашнього господарства та доглядом за дітьми. Безсімейні робітники мешкали в двох гуртожитках – чоловічому та жіночому.

Необхідний крам змичковці купували в продовольчій, промтоварній і овочевій крамницях. В темну пору вулиці селища освітлювались електричними ліхтарями.

До чого літаки?

Можливо, селище «Змичка» так і лишилося б суто гірничим, з традиційним для Криворіжжя укладом життя, але ні! В 1925 році розпочалась авіаційна сторінка історії міста – в травні через Кривий Ріг було встановлено повітряний шлях Москва–Харків–Катеринослав–Кривий Ріг–Миколаїв–Одеса. В липні в місті відкрило свою контору перше підприємство цивільної авіації в СРСР – «Укрповітрошлях». На Змичці було виділено земельну ділянку для аеродрому. В червні 1931 року почалось будівництво, а в липні цього ж року аеродром офіційно було здано в експлуатацію. «У 1931 р. під аеродром виділено 108 га землі. У липні почалось регулярне поштово-пасажирське сполучення з Москвою, Одесою, Миколаєвом, Харковом і Дніпропетровськом. Перший літак К-5 прибув на знову збудований аеродром о шостій годині вечора 30 липня 1931 року. Він привіз агітбригаду від профспілок, газет «Комуніст», «Пролетар», «Радянське село», – зазначають криворізькі історики О. Мельник та І. Стеблина в книзі «Кривий Ріг: погляд через століття». 

Повітряне сполучення розвивалося, збільшувались кількість маршрутів і пасажиропотік, тому було прийнято рішення про перетворення аеродрому на аеропорт. В книзі О. Мельника та І. Стеблини відзначено: «У 1954 р. відкрито виключно цивільний аеропорт. Він розташовувався на західній околиці міста, за житломасивом «Змичка». Польоти проводились у світлу частину доби, при ясній погоді та сухому ґрунті». Цей аеропорт діяв до 1979 року, коли був побудований сучасний аеропорт біля села Новолозуватка.

У 1935 році аеродром «Змичка» став навчальною базою для підготовки пілотів щойно відкритого в Кривому Розі аероклубу. Навчальні літаки базувалися на аеродромі, а курсантів доставляли бортовою полуторкою. Аероклуб проіснував до 1941 року та був розформований з  початком війни. За цей час фахівці клубу підготували майже 500 льотчиків. Всі вони захищали небо на різних фронтах. 10 колишніх курсантів аероклубу отримали високе звання Героя Радянського Союзу, а двоє – Дмитро Глинка та Василь Михлик стали Героями двічі.

У березні 1945 року до Кривого Рогу була переведена Актюбинська літна школа, яка 8 липня 1947 року реорганізована в Криворізьке літне училище ЦПФ. У липні 1951 року на базі Криворізького літного училища й Арзамаської школи авіарадистів створено Криворізьке авіаційне училище спеціальних служб ЦПФ. Перший набір склав усього 122 курсанти. Нині цей навчальний заклад – структурний підрозділ Національного авіаційного університету.

Війна та друге відродження

Скільки жаху та страхіття в одному слові. Під час підготовки до евакуації промисловості міста в серпні 1941 року копри та надшахтні будівлі більшості гірничорудних підприємств Кривбасу були підірвані. Шахту ім. Калініна, за відомостями дослідження Г.Б. Лазарова, не підірвали. 14 серпня 1941 року перші частини вермахту увійшли до Кривого Рогу, один із напрямків їхнього наступу пролягав через Змичку.  В перші місяці окупації аеродром Змичка використовували нацисти для базування 22-ї окремої винищувальної групи авіаційного контингенту італійського експедиційного корпусу CSIR, пізніше – німецькі авіатори. 

Мешканці селища, переважно гірники та їхні родини, залишились без засобів для існування в скрутних умовах окупації: голод, примусова праця, вивезення молоді до Німеччини для роботи на Рейх. Але не втратили духу патріотизму і чинили опір загарбникам, переховуючись у покинутих штольнях шахти ім. Калініна. Змогли мешканці Змички пережити роки окупації, важкі бої за визволення міста, які торкнулися й селища, і дочекатися Перемоги. Якими б гіркими не були роки Другої світової війни, але життя тривало. Чоловіки повернулися до дому і знову почалась розбудова селища. Вже на другий день після визволення міста населення долучилося до  трудової мобілізації: відбудова оборонних споруд, допомога армії, будівництво залізничної колії від станції Карнаватка до станції Мойсеївка, яка пролягала через Змичку. 

Відповідно до спеціальної постанови Державного комітету оборони від З квітня 1944 року розпочалась відбудова Криворізького залізорудного басейну. 1946 року знову реконструйована й запущена в роботу шахта ім. Калініна. Шахту «Змичка» було вирішено не відновлювати як нерентабельну. Гірничі підприємства Змички проіснували до кінця 1950-х років.

У 60–70-ті роки минулого століття мікрорайон Змичка розвивається семимильними кроками. Будуються житлові будинки, лікарня, дитячі садочки. В 1961 році в будинку житлового типу було відкрито бібліотеку. В лютому 1976 року розпочалось будівництво промислового підприємства союзного значення машинобудівельного турбінного заводу «Восход», зараз – «Констар». На початку 1980-х років на території старого базару та скверу провели реконструкцію: прибрали старі дерева та кущі, посадили нові, встановили стовпи для освітлення та лави для відпочинку, підготували майданчик для літака – символу населеного пункту. 

Сьогодні Змичка живе в ногу з часом. У мікрорайоні оновлюється інфраструктура. В 2019 році відкрито маршрут міського тролейбуса з кінцевою зупинкою «Авіаколедж». Удень в  сквері біля літака молоді матусі гуляють із дітьми у візочках, а ввечері курсанти авіаколеджу призначають побачення. Вже давно не ведеться видобуток на Тарапаківському руднику, а житломасив живе і, як і раніше, називається Змичкою. Життя триває....

Фото запозичено з : https://history.1kr.ua/navigation/search?tag=zmichka