«…Грустное Екатеринославское восстание 1856 года»

«…Грустное Екатеринославское восстание 1856 года»

1856 року на Катеринославщині відбувся великий селянський бунт, відомий як похід «у Таврію по волю». Він був придушений урядовими військами.

У березні 1856 року закінчилася Кримська (Східна) війна, Крим був розорений. Чимало татар і ногайців добровільно залишили півострів, неблагонадійних примусово переселили до Катеринослава. Ці фактори та військові дії призвели до різкого зменшення тут кількості жителів. Дуже постраждали господарства прифронтових Катеринославщини та Херсонщини. Вилучення коней, волів, підвід, фуражу і продовольства для потреб армії, ремонт доріг перешкоджали веденню сільськогосподарських робіт. Узяті для перевезення вантажів тяглові тварини часто не витримували навантажень. Головні дороги на Крим були вкриті трупами волів і коней. 

Мир не приніс полегшення селянам. Залишалася та ж панщина. Повторювалася ситуація 1812 року. Народ і цього разу виніс на своїх плечах основний тягар війни. Першого разу все закінчилося в грудні 1825 р. виступом на Сенатській площі. Цього разу незадоволення величезних народних мас вилилося в похід «У Таврію по волю».

Спогади сучасника й очевидця події та офіційні документи в певні мірі розкривають перебіг подій. Селяни Катеринославського та Верхньодніпровського повітів Катеринославської а також Херсонського, Бобринецького, Олександрійського, частини Елизаветградського повітів Херсонської губернії майже поголовно, зі всім своїм майном, піднялися з насиджених місць і пішли до Крима по волю. Начебто в Перекопі «в золотому наметі сидить цар і всім прибулим роздає волю, а ті, хто не з’явись чи запізнились залишаються по старому в панській неволі». Ці чутки викликали страшенний переполох. Під їхнім впливом майже все населення цих повітів у косовицю, напередодні жнив, піднялося, покидавши все, чого не могли захопити з собою. Всі дороги були забиті юрмами людей  які рухалися до військового поселення Кривий Ріг та на Софіївку (тепер райцентр Дніпропетровської області). Шлях на Крим пролягав через багато військових поселень, в яких перебувало безліч військ. Було видано розпорядження висунути підрозділи до кордонів Таврійської губернії та при необхідності силою зброї змусити втікачів повернутися додому.

Рапорти начальників військових поселень розкривають деталі походу «у Таврію по волю». Спочатку рух мав мирний характер. Проте умовляння священика, намагання переконати селян у безглуздості їхніх намірів отримати землю та матеріальну допомогу в Криму успіху не мали. Селяни не вірили словам священика і стояли на своєму. Влада була змушена вдатися до військової сили. Зокрема, на Катеринославщині шукачам волі протистояли піхотна та кавалерійська дивізії драгунський полк та інші частини.

Командир 2-го округу військових поселень 8 червня 1856 р зафіксував першу невеличку валку втікачів. 11 червня вона зросла до 70 чоловік на чолі з «отаманом.., робочими волами, худобою, зі всім майном і малолітніми дітьми». Залучаючи до свого гурту військових поселенців, валка, перетворилася на значний людський масив. Зважаючи на ситуацію, генерал Косовський наказав «діяти з особливою енергією, дорожити кожною годиною і хвилиною». Одночасно уряд посилено розшукував «призвідців» та вивчав причини загострення незадоволення широких народних мас. Були виявлені декілька агітаторів, які ходили по селах і повідомляли про начебто існуючий указ на право кріпаків залишати поміщиків та переселятися на знелюднений півострів. Серед затриманих опинилися найбільш активні агітатори – поміщицькі селяни Родіон Книш, Федір Byшенко, Поніщенко, Романовський та інші. Серед звинувачених були й матроси. Збереглося прізвище одного з них – Івана Смирнова з 36-го флотського екіпажу, який «очолював транспорти втікачів поміщицьких селян».

Відбувалися «справжні битви з багатьма вбитими з них (селян – В.М.) та пораненими». Доля поранених складалася по різному. Частину з них забирали додому. Тяжкопоранених відправляли до військових госпіталів, інших виходжували в німецьких та єврейських колоніях. Наведемо лише деякі епізоди сутичок селян із військами. 13 червня в районі с. Зеленого в декількох кілометрах від с. Жовтого (тепер П’ятихатського району Дніпропетровської області) ескадрон атакував обоз із 50 підвід та близько 400 селян. Озброєні косами та сокирами, втікачі відбили напад і продовжували рухатися далі. Отримавши підкріплення, кавалеристи заступили дорогу. Сили шукачів волі зросли до 100 підвід. Рано вранці 14 червня війська атакували обоз і прорвали стрій возів. Утікачі відбивали напад, три дні вони були блоковані військами. Не витримавши чергової атаки кавалерії, обоз розсипавсь на дрібні групи. Під конвоєм селян відправили по домівках.
14 червня 1856 р. інша валка в районі с. Гурівки на північний захід від Кривого Рогу зустрілася з ротою саперів. Підпустивши селян на відстань пострілу, командир роти наказав їм зупинитися і вислати старшого на переговори. У відповідь пролунало: «Коли одному йти, так і всі підемо, хлопці». Валка рушила на солдат. Прозвучало декілька залпів у повітря. Втікачі повернулися до обозу. Не побачивши вбитих та поранених, озброєні вилами та сокирами, а деякі й рушницями, селяни з криком кинулися вперед. Пролунав залп, на землі залишилося 15 чоловік вбитих та поранених. Це настільки приголомшило нападників, що вони стали розбігатись. Криваві сутички відбулися на підході до Нікополя і переправі через Дніпро. Перед натовпом селян з’явилися солдати, офіцер наказав розійтися, селяни не поворухнулись. Гримнуло декілька залпів, з’явилися вбиті та поранені. 

Про перебіг подій на Придніпров’ї свідчить лист начальника карального загону від 4 червня 1856 р. до відомого нікопольського поміщика Г.В. Нечаева: «В Кудашевой (тепер с. Криничувате Нікопольського району) я немного усмирил восстание. Теперь в Кремидах (Софіївка, тепер злилася з с. Криничуватим Томаківського району) заканчиваю, чтобы спасти Боголюбовку (тепер не існує). Прикажите, Глеб Васильевич, отправить в Луговую (Олександрополь) еще шесть человек и одного унтер-офицера. Человек от меня поехал в Боголюбовку и обязал прекратить своеволие луговчан. Остальное я довершу, будьте спокойны». Жителі с. Новопавлівки навіть встигли перейти на лівий берег Дніпра, але були, повернуті на постійне проживання в передмісті Нікополя.

Канонізований сучасною історіографією катеринославський цивільний губернатор А.Я. Фабр ще з більшою енергією та завзяттям, ніж прокладав бульвар на Проспекті, придушував селянські виступи та рух «у Таврію по волю». Для цього він залучав війська, які поверталися з Криму після закінчення війни: «В каждой точке, ведшей в Крым, на переправах, на таможенных постах – всюду были сказанными мерами противопоставлены преграды к дальнейшему движению крестьян, и они целыми толпами были задержаны и возвращены на места жительства». В автобіографічні записці губернатор хвалився своїми успіхами: «Втечі припинені в найкоротший час, так до прибулий  наприкінці червня до Катеринославської губернії генерал-майор граф В.Ф. Адлерберг вже знайшов усюди наведений порядок, де тільки був поручений рухом селян і схвалив всі прийняті заходи».  Справді, В.Ф. Адлерберг, наближений до Миколи I та Олександра II, займаючи високу та впливову посаду міністра Імператорського двору,  схвалив рішучі жорсткі заходи губернатора.

Наслідком походу «у Таврію по волю» і збурення військових поселень стала ліквідація останніх та перетворення в 1858 р. їхніх мешканців на державних селян. Селянські заворушення літа 1856 р. частково охопили Чернігівську, Харківську, Полтавську, Курську та Орловську губернії і призвели до створення з 1857–1858 pp. губернських комітетів «для покращання побуту поміщицьких селян». Фактично це був початок підготовки до ліквідації кріпацтва. Під час походу «у Таврію по волю» Т.Г. Шевченко перебував на засланні в Новопетрівському укріплені. Повертаючись із заслання, поет не з власної волі затримався в Нижньому Новгороді. 22 січня 1858 р. Кобзаря по дорозі з Петербургу до В’ятки відвідав Я.М. Лазаревський. Того ж дня Тарас Григорович записав у «Щоденнику»: «Он недавно из Малороссии. Рассказал о многих свежих гадостях в моем родном краю, в том числе и о грустном Екатеринославском восстании 1856 года».

 

 

 

Створено: 23.05.2017.
Редакція від 29.09.2017.
Володимир Мороз
Бібліографія:

Бобкова О.М. А. Я. Фабр: портрет администратора на фоне эпохи / О.М. Бобкова.– К.: б.и., 2007.– 312 с.– (Биобиблиография крымоведения; Вып. 8).
Богуш П.М. Тарас Шевченко на Нікопольщині. Рік 1843 / П.М. Богуш.– Дніпропетровськ: Пороги, 1993.– 67 с.
Гуржій О. Селянський рух на Україні в 1856 році.– К, 1956.
Дружинина Е.И. Южная Украина в период кризиса феодализма. 1825–1860 гг.– М., 1981.
Маркевич А. Таврическая губерния во время Крымской войны.– Симферополь, 1994.
Романов А.А. В Таврию за волей // Исторический вестник.– 1901. Т. 84.
Шевченко Т.Г. Щоденник. Автобіографія. Повне зібрання творів в десята томах.– К., 1951. Т. 5.