Лисенко Ілля Васильович
Ілля Лисенко: людина високих життєвих прагнень

Вчений-металург, фахівець в галузі сталеплавильного виробництва. Доктор технічних наук, професор. Всю свою трудову біографію пов’язав із роботою в Дніпропетровському металургійному інституті. Народився 16 липня 1926 року в с. Перегонівка Кобеляцького р-ну Полтавської області, відійшов у вічність 14 грудня 2001 року в м. Дніпропетровську (нині м. Дніпро).

Дитячі та юнацькі роки Іллі Лисенка

У кожного з нас є місця сили – місце народження, яке багато в чому визначає подальшу долю. 15 липня 1926 року на хуторі Лисівка, розташованого у південній частині села Перегонівки за 12 кілометрів від міста Кобеляки на Полтавщині у заможній селянській родині Василя Юхимовича (нар. 1895 р.) та Параскеви Степанівни (нар. 1900 р.) Лисенків народився син Ілля. Він був другою дитиною в сім’ї, старшою була сестра Катерина, яка народилась 23 листопада 1923 року. Василь Юхимович походив із багатодітної сільської родини, у якій ніколи не цуралися тяжкої праці і водночас з повагою ставились до освіти.

Батьки Параскеви Степанівни (до заміжжя – Чорноколенко) вчителювали. Родина була багатодітною – чотири сестри. Василь Юхимович Лисенко під час Першої світової війни служив у війську. За родинними переказами, – на офіцерській посаді, тобто теж був освіченою людиною.

Кінець 1920-х років позначився чималими змінами. Батькам Іллі та Катерини радянська влада почала активно нагадувати про їхнє не зовсім пролетарсько-бідняцьке походження. До зміни місця проживання підштовхнуло і передгроззя голодомору 1932–1933 рр. Згідно «Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні. Полтавська область» у селі Перегонівка Кобеляцького району в 1932–1933 рр. встановлено загиблих 355 чол., а з іменами – 305 чол. Наведемо список жертв Голодомору за архівними матеріалами, які мали прізвище Лисенко. «Лисенко Іван Юхимович. Померла вся родина із 6 чол. Лисенко Митрофан Митрофанович, 42 роки, батько Лисенка Федота Митрофановича. Лисенко Параска Юхимівна (по-вуличному Монашка), 62 роки. Лисенко Федот Митрофанович, 18 років, син Лисенка Митрофана Митрофановича. Лисенко Юхим Олексійович. Померли також 3 його дитини».

Тому родина Лисенків із малолітніми дітьми у 1930 р. переїхала до м. Кам’янського, де у приватному будинкові на Пíсках поблизу повноводного Дніпра мешкали родичі Параскеви Степанівни, рідна молодша сестра Одарка Степанівна (нар. 1908 р.) з чоловіком Левком Мефодієвичем Скориком (нар. 1904 р.). Проживали вони у відносно великій хаті із 1926 року, поступово облаштовуючи свій нехитрий побут.

У ті роки місто активно розбудовувалося – індустріалізація регіону набула чималого розмаху. Нові цехи Дніпровського металургійного заводу (ДМЗ), новий коксохімічний і азотно-туковий заводи – ось лише невеликий перелік промислових новобудов.

По приїзді до Камʼянського Василь Юхимович працевлаштувався на ДМЗ службовцем до доменного цеху за протекцією свояка, який на той момент вже працював на металургійному заводі у відділі технічного контролю а Параскева Степанівна стала домогосподаркою, доглядаючи дітей і створюючи сімейний затишок. Катерина й Ілля почали відвідувати місцеву школу.

Друга світова війна і студентське життя 1950-х років

Більш-менш налаштований побут родини зруйнували події Другої світової війни. Від серпня-вересня 1941 р. до 25 жовтня 1943 р. м. Кам’янське перебувало під німецькою окупацією.

У 1943 році сімнадцятирічним юнаком Ілля Лисенко долучився до лав Червоної армії звичайним солдатом-артилеристом. У складі зенітно-артилерійського полку визволяв Придніпров’я й інші українські землі, дійшовши до Львова. Тема війни не була надто згадуваною у родині Лисенків, адже це завжди страждання і трагедія. За дослідженими автором архівними матеріалами військова служба Іллі Лисенка тривала до часу демобілізації наприкінці липня 1949 р.

Повернувшись із армії до рідного Дніпродзержинська (нині Камʼянського), Ілля Васильович вирішив наприкінці 1940-х рр. продовжити навчання у Дніпродзержинському металургійному технікумі.

Цікавою є історія створення і розвитку цього середньотехнічного навчального закладу. У 1924 році в м. Кам’янському (тоді ще була ця назва) через відбудову металургійного заводу виникла нагальна потреба у підготовці кваліфікованих керівників низової та середньої ланки. Новий навчальний заклад було засновано як електропрофтехшкола з трирічним терміном навчання, яка підпорядковувалась Народному Комісаріату освіти УРСР. У березні 1930 року електропрофтехшколу було реорганізовано в Камʼянський електро-механіко-металургійний технікум з чотирирічним терміном навчання. У різних документах перших років роботи технікуму його також називали Камʼянським хіміко-металургійним технікумом.

Набір на 1930–1931 навчальний рік було оголошено у кількості 360 осіб, з яких 240 на денне, а 120 – на вечірнє навчання. У групах вечірнього навчання готували техніків із числа кваліфікованих робітників. На денне навчання запрошувались бажаючі після закінчення сьомого класу трудової школи, причому перевагу мали діти робітників і селян. Набір майбутніх техніків був затверджений на такі відділення: металургійне, електротехнічне, механічне. У 1930-ті роки педагогічний склад Кам’янського металургійного технікуму складав в середньому 30–35 осіб. Приблизно третина з них були штатними викладачами, дві третини – сумісники.

Цікаво, що у 1936–1939 рр. директором технікуму був призначений Леонід Ілліч Брежнєв, у майбутньому керманич СРСР. На цій посаді з ним трапилась майже трагічна історія. В технікумі не вистачало навчальних площ, інвентарю, житла для немісцевих студентів. Леонід Брежнєв за власною ініціативою сприяв добудові третього поверху будівлі закладу освіти, за що на бюро міського комітету партії його ледь не виключили з її лав.

Під кінець 1940-х рр. Дніпродзержинський металургійний технікум посідав чільне місце серед подібних закладів освіти в Україні, навчання у якому надавало чималі перспективи робітничій молоді.

Роки навчання в металургійному технікумі для колишнього військового Іллі Лисенка виявилися вкрай насиченими та створили передумови для вибору подальшої професійної кар’єри. Здібного молодого чоловіка одразу примітили викладачі, пророкуючи йому подальше навчання у вищій школі. Тож цілком природним виглядає той факт у біографії майбутнього вченого, що у 1952 р. він вступив до Дніпропетровського металургійного інституту (ДМетІ), аби здобути затребуваний фах інженера-металурга.

Серед однокурсників він був старшого віку зі значним життєвим досвідом. Його одразу ж запримітили викладачі та керівництво вишу. Студентське життя захопило у свій нестримний вир. Особливістю групи, у якій навчався І. Лисенко, був її багатонаціональний склад. Окрім студентів з України у ній здобували майбутній інженерний фах юнаки з Німеччини та Китаю, які продовжували спілкування протягом усього життя.

Від першого курсу навчання у ДМетІ Ілля отримав пропозицію громадської роботи, яку виконував сумлінно, набуваючи поваги серед студентів і викладачів металургійного факультету. Тодішній керівник інституту Микола Хомич Ісаєнко (1902–1985) мав певний природний талант щодо пошуку і підтримки талановитої та ініціативної молоді. Ілля Васильович став одним із таких студентів, а згодом і співробітників.

Закінчивши у 1957 році ДМетІ, молодий інженер отримав розподіл і місце праці на металургійному підприємстві, адже практика трьох років відпрацювання за фахом у різних державних установах СРСР була обов’язковою.

Та наукова стезя вже міцно тримала молодого чоловіка. Інженер-початківець Ілля Лисенко нагромаджував практичний досвід, звертав увагу на проблеми виробничого характеру, активно долучався до раціоналізації технологічних процесів, підтримуючи зв’язок із викладачами на науковцями рідного ДМетІ. Тому цілком природним виглядає той факт, що у 1962 р. Ілля Васильович Лисенко повертається у стіни рідної Alma Mater, аби наступні майже сорок років працювати на науковій ниві.

Початок наукової кар’єри Іллі Лисенка у царині металургії

Аспірантура на кафедрі металургії сталі під орудою доктора технічних наук, професора, завідувача кафедри Володимира Йосиповича Лапицького (1903–1965) закінчилась для молодого науковця Іллі Лисенка успішним захистом дисертації на тему: «Розробка і впровадження раціонального способу розливки трубних зливків круглого поперечного перетину». Про цю роботу у своєму нарисі «Графіт – проти браку» написав Іван Шаповал (1905–2003) – відомий краєзнавець і популяризатор науки, випускник і співробітник ДМетІ.

Наукова робота аспірантом І.В. Лисенком була виконана в мартенівському цеху Нижньодніпровського трубопрокатного заводу, що зайвий раз підкреслювало її актуальність та практичну цінність. У той час активно нарощували виробничі потужності підприємства трубної промисловості, адже їхня продукція була і залишається однією з найбільш маржинальних у всій металургійній галузі. З іншого боку, розвідані запаси природного газу на Полтавщині дозволяли полегшити побут населення, а трубопроводи забезпечували доставку блакитного палива до споживачів.

Кандидатська дисертація майже тридцятилітнього науковця Іллі Лисенка складається із семи розділів (глав), кожен з яких утворює цілісну картину вирішення конкретної науково-технічної задачі.

Перша глава була присвячена огляду літератури за тематикою наукової роботи. У дев’яти параграфах розглянуто питання механічних, хімічних, фізичних властивостей сталі й обрано напрям подальших досліджень. Друга глава кандидатської була присвячена розгляду більш прикладної задачі: особливостей формування трубних зливків круглого поперечного перетину. Третя глава є ключовою і присвячена дослідженню питань застосування графіту при сифонній розливці сталі, яка використовується при виготовленні трубних зливків. У четвертій главі аспірант І.В. Лисенко описує хімічні та металографічні дослідження неметалевих включень при отриманні сталей для круглих трубних зливків. П’ята глава поглиблює знання в частині розуміння механізму взаємодії металу з графітом і процесів насичення вуглецем сталі у зливкові. Шоста та сьома глави присвячені питанням всебічного вивчення такого дефекту на поверхні труб і трубних заготовок як пльони. Ці дефекти вкрай негативно впливають на якість кінцевої продукції гарячекатаних труб. Усунення чи мінімізація подібних дефектів – важлива прикладна науково-технічна задача, вкрай важлива для підвищення якості готової трубної продукції загалом.

У висновках до наукової роботи Лисенка І.В. зосереджено увагу на головних перевагах нового раціональнішого способу розливки трубних зливків круглого поперечного перетину. Окремо наголошено на тому, що економічний ефект від його впровадження складе 250–300 тисяч карбованців на рік.

Практичні рекомендації за підсумками виконаної дисертаційної роботи полягають у такому.

По-перше, з метою підвищення якості труб і збільшення виходу придатного металу необхідно при відливанні зливків круглого поперечного перетину застосовувати утеплення дзеркалу металу одразу під час процесу розливання шляхом використання дисків на основі графіту. По-друге, утеплення дзеркалу металу дисками на основі графіту дозволить ефективніше використовувати перевагу зменшення кінетичної енергії струменю через овальний вихідний отвір у сифонній цеглі. По-третє, при відливанні зливків зі співвідношенням висоти до діаметру більшим за 4–5 варто застосовувати комплексне утеплення: дзеркала металу дисками на основі графіту, а верхньої частини виливниці – спеціальною тепловою вставкою. Ще один цікавий практичний момент – визначення у дисертаційній роботі І.В. Лисенка емпіричним шляхом найраціональнішого способу введення сипучого графіту до порожніх виливниць круглого поперечного перетину на етапі подачі нефарбованих виливниць до розливного прольоту мартенівського цеху, шляхом механічної засипки графіту на дно виливниці із розрахунку 800–850 грам на тону сталі.

При роботі над 165 сторінками тексту дисертації зі 101 рисунком аспірантом І.В. Лисенком було проаналізовано 150 літературних джерел. У 1961–1964 рр. її матеріали були оприлюднені у трьох наукових статтях і доповідях на двох конференціях високого рівня.

Ми не випадково так ґрунтовно спинились на особливостях змісту кандидатської дисертації І.В. Лисенка. Саме при роботі над нею науковець проявив себе як допитлива людина у царині пошуку відповідей на нагальні питання розвитку металургії в Україні. Наочним фактом високих наукових прагнень молодого дослідника є те, що уже у 1968 році він робить доповідь, яка стала першопочатковою у роботі над майбутньою докторською дисертацією.

Робота на посаді начальника науково-дослідної частини ДМетІ у 1966–1975 роках

Ілля Васильович за своїм характером був комунікабельною та життєрадісною людиною. Причому ці риси гармонійно поєднувалися з фаховістю і глибиною знань в галузі сталеплавильного виробництва. Саме тому, подальша робота І.В. Лисенка на посаді начальника науково-дослідної частини (НДЧ) ДМетІ у 1966–1975 рр. перетворила науковця на легендарну особистість вітчизняної металургійної науки, а його тандем у роботі з тодішнім проректором з наукової роботи ДМетІ Миколою Семеновичем Климковичем (1914–1996) – зразковим прикладом організації науково-дослідної роботи загалом у вищій школі. Нині ті часи згадують як період стрімкого розвитку науково-прикладних досліджень в усіх сферах економіки держави. І металургія посідає у цьому списку чільне місце.

У 1960–1980-х рр. роботи, які виконували фахівці науково-дослідного сектору ДМетІ були максимально затребуваними на промислових підприємствах країни. Важливою складовою була і популяризація вищої металургійної освіти. З приводу останньої тези варто згадати, що І.В. Лисенко був безпосередньо причетним до організації і роботи над текстом «Послання майбутнім студентам 1999 року». Ось як усе це відбувалось зі спогадів учасників, оприлюднених на шпальтах вузівської газети «Кадри металургії».

Восени 1974 року планувалось святкування 75-річного ювілею від моменту започаткування вищої технічної освіти на Придніпров’ї. Керівництво і актив ДМетІ не могли пройти повз таку видатну дату. Було запропоновано проведення низки заходів, які мали б підкреслити важливість і затребуваність вищої металургійної освіти. Перш за все, виникла ідея зі створенням музею історії ДМетІ. Від кінця 1960-х рр. почалось активне збирання матеріалів для експозиції, було виділено приміщення біля актової зали. М.Х. Ісаєнко підготував книгу «Днепропетровский металлургический».

Однією з таких подій мало стати закладення поблизу центрального входу до інституту «капсули часу» – послання до студентів і викладачів 1999 року. Ілля Васильович із притаманним йому запалом і організованістю долучився до цього процесу. Перш за все, було запропоновано текст самого листа до нащадків. По-друге, вирішено питання щодо того, яким чином буде технічно виконано послання. Зупинились на ідеї сувою з мідної фольги на яку друкарським способом буде нанесено текст листа. Потому виконали друк і заклали сувій до спеціальної капсули. Сама подія відбулась, як і було заплановано, восени 1974 року в присутності на урочистому мітингові викладачів і студентів ДМетІ. До процесу закладення долучили провідних вчених і студентську молодь вузу.

Нижче наведемо сам текст листа у майбутнє, зберігаючи мову оригіналу.

Письмо в 1999 год

СТУДЕНТАМ, ПРЕПОДАВАТЕЛЯМ И СОТРУДНИКАМ ДНЕПРОПЕТРОВСКОГО ОРДЕНА ТРУДОВОГО КРАСНОГО ЗНАМЕНИ МЕТАЛЛУРГИЧЕСКОГО ИНСТИТУТА

Уважаемые наши потомки, преемники, единомышленники по призванию и профессии!

От имени 11 тысяч студентов и 2,5 тысяч преподавателей и сотрудников обращаются к Вам участники торжественного собрания, посвящённого 75-летию родного института и докладывают основные вехи исторического пути института за 3 четверти века.

За 18 дореволюционных лет выпущено 106 инженеров-металлургов в основном выходцев имущих классов.

Лишь после легендарного 1917 года, после гражданской войны началось интенсивное развитие нашего вуза.

В числе участников нашего торжественного собрания находятся представители первого поколения студенчества страны Советов, участники Революции и гражданской войны; находятся непосредственные участники становления института, боевые соратники тех, кто во имя счастья грядущих поколений отдал свою жизнь в борьбе с фашизмом.

Много славных революционных, боевых и трудовых страниц вписали в летопись института его воспитанники.

Родина высоко оценила заслуги коллектива института, наградив его орденом Трудового Красного Знамени и памятным юбилейным знаком ЦК КПСС, Президиума Верховного Совета СССР, Совета Министров СССР и ВЦСПС в честь 50-летия образования Союза ССР.

К нашему 75-летию выпущено более 28 тысяч инженеров-металлургов. В институте работает 37 профессоров, докторов наук из них 4 академика и члена-корреспондента АН СССР и АН УССР.

350 доцентов, кандидатов наук; из числа преподавателей, 5 заслуженных деятелей науки и техники УССР, 12 лауреатов Ленинской и Государственной премии СССР и УССР.

Наш вуз занимает ключевые позиции в области совершенствования системы подготовки инженерных кадров и развития науки. Он по праву считается одним из лучших в нашей стране. Эти успехи – результат интенсивного, кропотливого труда всего коллектива института и его партийной организации.

ДОРОГИЕ ДРУЗЬЯ!

Хотя нас разделяет четверть века и многие из нас могут стать свидетелями 100-ления вуза, мы от души завидуем Вам.

Мы уверены, что к тому времени, благодаря заботам коммунистической партии, в мире восторжествует политика Разума и на всей планете утвердится мир и социализм.

Мы твёрдо уверены в том, что вы отметите 100-летие родного ДМетИ новыми трудовыми свершениями, продолжите эстафету славных дел старших поколений, будете достойными памяти тех, кто прославил родной институт в трудовых делах и на полях сражений.

Да здравствует наша Родина – Союз Советских Социалистических республик!

Да здравствует Коммунистическая партия, вдохновитель и организатор наших побед!

Советским металлургам – людям огненной профессии – Слава!

Со столетием родного ДМетИ, дорогие товарищи!

Текст письма принят на торжественном митинге студентов, преподавателей и сотрудников ДМетИ, посвящённому его 75-летию.

УССР, Днепропетровск

12 октября 1974 года.

Робота керівником НДЧ ДМетІ дозволила Іллі Васильовичу здійснити представницьку поїздку в 1976 році до Індії на науково-технічну виставку і представляти на ній передові розробки вітчизняних вчених-металургів. Спогади про ці події тривалий час обговорювались як серед колег, так і рідних науковця. А захоплення І.В. Лисенка мистецтвом фотографії на довгі роки візуалізувало ці приємні моменти відвідувань.

Робота над докторською дисертацією у 1970–1980-х роках

Наступні два десятиліття Ілля Васильович планомірно опрацьовував матеріал, систематизував його, проводив досліди у лабораторіях рідної кафедри металургії сталі та консультувався з науковцями суміжних наукових установ і виробничниками.

Основні положення докторської наукової роботи І.В. Лисенка були оприлюднені в монографії «Технология и установка непрерывного способа производства стали» (1978 р.), тридцяти восьми статтях і тринадцяти авторських свідоцтвах.

Власне дисертаційну роботу: «Розробка теоретичних і технологічних основ створення неперервного сталеплавильного процесу (НСП) конвертерного типу» І.В. Лисенко захистив 17 січня 1989 року в стінах рідного ДМетІ.

Під час роботи над докторською дисертацією Ілля Васильович із колегами розробив і виготовив дослідну установку сталеплавильного агрегату неперервної дії (САНД) конвертерного типу. Було доведено її більшу ефективність у порівнянні з існуючими на Дніпровському металургійному заводі кисневими конвертерами. Оскільки на початок 1990-х планувалась реконструкція всього сталеплавильного переділу на цьому підприємстві, то фахівці «Укрдіпромезу» обрахували ключові техніко-економічні показники, які доводили, що будівництво САНД замість морально і фізично застарілих агрегатів мартенівського цеху дозволить отримати суттєву економічну вигоду, а термін окупності такого проєкту складе 1,8 роки.

Окрім того, якість виплавленої в САНД вуглецевої сталі дещо краща від тієї, яку отримували у кисневому конвертері. Виникали передумови для подальших вдосконалень, оскільки новий процес передбачав такі можливості у порівнянні із загальновідомим киснево-конвертерним процесом. Відповідно уведення нового обладнання потребувало б і підготовки інженерів-металургів у галузі сталеплавильного виробництва з дещо іншим набором професійних компетентностей, зайвий раз підкреслюючи затребуваність знань і навичок професорсько-викладацького складу ДМетІ.

Але плани залишились лише на папері. Початок 1990-х років відомий тектонічними змінами у царині суспільно-політичних відносин. Перехід економіки України з планово-адміністративної на ринкову модель економічних відносин спричинив певний колапс у подальшому розвиткові та затребуваності наукових розробок загалом і у металургійній галузі зокрема. Нові господарі заводів не мали потреби у запровадженні у виробництві нових технологічних рішень. На перше місце було поставлено прибуток тут і зараз, а не роботу на перспективу зі стратегічним плануванням хоча б на три–п’ять  років.

Ілля Васильович складно переживав процес такої трансформації, більше заглиблюючись у навчально-педагогічний процес. Та були і позитивні моменти життя, пов’язані з більшою відкритістю країни для контактів із зарубіжними вченими. І саме у 1990-х рр. з’явилась можливість для активного відновлення спілкування.

Підсумовуючи 1990-ті рр. у житті вченого, зазначимо, що нестримний оптимізм і любляча родина були тими маяками у бурхливому житейському морі, які дозволили Іллі Васильовичу з позитивом очікувати на зміни у новому тисячолітті.

Родинне коло і його роль у становленні та розвиткові вченого

Тепер зосередимо увагу на родинному колі вченого-металурга, адже багато в чому запорукою його професійних успіхів була міцна та дружна родина.

Родина матері Іллі Васильовича була багатодітною. У сімейному архіві збереглось фото чотирьох сестер Чорноколенко, зроблене у 1930-х рр., кожна з сестер мала у своїй харизмі якусь невидиму потугу. За сімейними переказами, у родині Лисенків у 1960–1980-х рр. постійно мешкали тітоньки Іллі Васильовича. Тільки якось почергово. І це мало свій практичний інтерес, аби не дуже набридати господарям. Старші родичі допомагали по господарству, доглядали доньку Тетяну, ведучи неспішний ритм життя.

Ілля Васильович був щасливим у шлюбі. Зі своєю майбутньої дружиною він познайомився завдяки одній із тітоньок, яка працювала у дитячому садочку в Дніпродзержинську у 1950-х рр. Саме вона повідомила племінникові Іллі, на той момент студентові ДМетІ, про те, що у них з’явилась цікава молода лікарка Жанна Микитівна Красильникова. Невдовзі молоді люди зустрілись, а за деякий час другого серпня 1958 р. стали на подружній рушник.

Жанна Микитівна народилась у селі Середнє-Раївка на Синельниківщині у родині міщан 13 червня 1930 р. У повоєнні 1940-ві рр. вступила на санітарно-гігієнічний факультет Дніпропетровського медичного інституту (ДМедІ), який успішно закінчила наприкінці 1950-х рр. і отримала розподіл до м. Дніпродзержинська. Саме завдяки такому збігові подій молоді люди познайомились, одружились, а за рік восьмого серпня 1959 року народилась донька Тетяна. Молода родина згодом переїхала на постійне місце проживання до Дніпропетровська.

На початку нарису ми вже згадували про старшу сестру Іллі Лисенка Катерину. У 1940-х рр. вона також навчалась у ДМедІ на лікувальному факультеті. Там вона познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком-лікарем родом з м. Камʼянського Іваном Андрійовичем Яловим. По закінченні медінституту молоде подружжя лікарів отримало розподіл для роботи на малій батьківщині Івана Ялового.

У щасливому шлюбі згодом народилось двоє хлопчиків – Олексій і Андрій Ялові, кожен з яких досяг чималого на життєвій ниві. Їхні ж батьки усе життя працювали медиками: Іван Андрійович – лікарем-терапевтом, а Катерина Василівна – педіатром. За спогадами рідних між братом і сестрою Лисенками завжди панувала любов і взаємоповага.

Ось це вміння підтримувати родинні стосунки – важлива риса характеру Іллі Васильовича, яка багато в чому допомагала йому в житті. Він постійно перебував у центрі подій: наукових, педагогічних, сімейних. Цей коловорот надавав наснаги, перетворював життя у безкінечний вирій яскравих і цікавих вражень і подій.

Тим важчою виявилась для рідних втрата І.В. Лисенка. Він несподівано відійшов у вічність 14 грудня 2001 року, залишивши по собі на цій землі неповторний слід.

Вірна супутниця життя Іллі Васильовича Лисенка Жанна Микитівна пережила чоловіка на двадцять років, звично пораючись по господарству і втішно споглядаючи за професійною педагогічною кар’єрою доньки Тетяни Іллівни у стінах рідного для батька металургійного вишу та за дорослішанням онука Івана. Вона тихо відійшла у засвіти 14 листопада 2021 року, перебуваючи в оточенні рідних і близьких.