Григорій Шрейдер і редагована ним газета «Днепр» (1884–1885)

Біля початків неофіційної катеринославської преси

Двісті років тому народився катеринославський міщанин Ілля Аронович Шрейдер (1826–1916). Чи пам'ятає хтось про нього? Навряд. Старий дожив до 90 років, був багатий на дітей і онуків і помер 22 грудня 1916 року від паралічу серця. Зараз, коли ми мерзнемо у воєнну холоднечу та шукаємо тепла в холодну зиму 2025–2026-го, доречно згадати людину, котра облагодіяла Катеринослав важливою новацією. Це завдяки йому наше місто почало переходити з дорогого дров'яного опалення на дешевше вугільне. Відома і точна дата цієї події. 

Продаж кам'яного вугілля (антрациту) для опалення житлових приміщень вперше введено в Катеринославі на початку 1879 року Іллею Ароновичем Шрейдером. Він перший почав переробляти для цього печі обивательських будинків. Перші пічки для опалення кам'яним вугіллям, ясна річ, з’явилися в будинках місцевих багатіїв – купця Костянтина Лукича Бабушкіна і дворянина Миколи Федоровича Малами на Казанській вулиці. З ініціативи ж Миколи Малами (1829–1900), котрий наприкінці 1870-х – на початку 1880-х завідував катеринославськими Богоугодними закладами, печі для опалення кам'яним вугіллям були перероблені Іллею Шрейдером невдовзі після цього й у Богоугодному закладі та будівлі губернської земської управи. Таким чином вони стали першими громадськими будівлями, де вирішено ввести дешеве опалення кам'яним вугіллям замість дорогого – дров’яного. На щастя, обидві будівлі збереглися!

Ілля Шрейдер у далекому 1881 році у Катеринославській земській лікарні займався й іншими печами. Ось що читаємо у тогочасній земській хроніці: «Піч у дезінфекційній камері прального підвального поверху влаштована Шрейдером, за системою Собольщикова, і в даний час пральний корпус цілком задовольняє своєму призначенню».

Піч за системою Собольщикова – це вдосконалений різновид традиційної голландської печі, яка використовує принцип протитечії димових газів у системі каналів для максимального теплознімання та ефективнішого обігріву. Вона відрізнялася від класичної «голландки» складнішою схемою димообігів та покращеним ККД за рахунок оптимізованого руху газів, часто із застосуванням одного висхідного та кількох низхідних. Нам здається, що влаштування печей у земській лікарні не могло обійтися без міського архітектора Катеринослава – Оскара Андрійовича (Генріховича) Клаузена (1848/1849–1891), цивільного інженера й архітектора, який служив у Катеринославі якраз у другій половині 1870-х. Працював у стилях еклектика, неоготика. І досяг особливого успіху в печах!

Катеринославські діти й онуки Іллі Шрейдера – це ціле суцвіття талантів у бізнесі, торгівлі, медицині, юриспруденції, політиці, громадському житті. Ми зупинимося лише на одному його синові, який стояв біля витоків приватного (недержавного) друкованого слова.

Григорій Шрейдер якось примудрився без вищої освіти стати одним зі стовпів есерівської партії в царській Росії, одним з ідеологів Лютневої революції, а відтак непримиренним опонентом схильних до диктатури й насильства більшовиків й, нарешті, першим демократично обраним міським головою Петрограда. Одним словом, більшовикам із задуманим і виплеканим ними жовтневим переворотом Григорій Ілліч стояв поперек горла. 

Як наш земляк Григорій Шрейдер нам особливо цікавий тим, що стояв й біля витоків неофіційного друкованого слова в Катеринославі. Ім'я його при цьому незаслужено забулося як людини, котра фактично редагувала газету «Днепр», що відіграла свою важливу роль у становленні катеринославської преси. І, природно, поплатилася за вільне слово своїм передчасним закриттям.

Його батько, Ілля Шрейдер, зайнявся у нас опаленням вугіллям не випадково. Адже він перебрався до Катеринослава з Донбасу. Поблизу Бахмута він був керуючий маєтку генерала Павлова.

Це сталося 1860 року в селі Вовчеярівці Камишеваської волості Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Нині це Попаснянський район Луганської області.

«Згідно з метричним записом я народився 28 березня 1860 року (ст. ст.), – згадував Григорій Шрейдер. Насправді ж – 28 грудня 1859 (10 січня 1860). Метричні записи вів казенний рабин у повітовому місті (Бахмуті, Катеринославської губернії), а я народився в селі (Вовчеярівці) за 35 верст від міста. Напевно, день запізнілої заяви внесений був у метричну книгу як день мого народження.

Батьки мої жили в маєтку генерала Павлова, який був у оренді у мого батька. Серед селян, не тільки села Вовчеярівки, колишніх кріпаків генерала, а й сусідніх сіл, мій батько мав велику повагу та авторитет. Всі пам'ятали, як він відстоював інтереси селян під час наділення їх землею (він тоді керував маєтком Павлова); так само, як усі знали, що в Іллі Ароновича завжди можна отримати допомогу у злиднях, так само як і будь-які пільги у випасі худоби, оренди землі та користування лісом.

Родина наша швидко росла, майже щороку поповнюючись новим членом. Всі ми – і брати, і частково й сестри – були, принаймні, до шкільного віку повністю надані самим собі та проводили час, як його зазвичай проводять сільські діти: у саду, у полі у різних іграх та заходах. Одна з найкращих наших розваг була надвечір вийти далеко в поле на зустріч табунові, що вертається, спіймати коня за гриву, піднятися на нього і «охляпом» – без сідла і вуздечки – тримаючись за холку, скакати, стрімголов, до водопою». (https://socialist.memo.ru/books/html/schreider.htm).

Читати Григорій Шрейдер навчився дуже рано і став запоєм студіювати все, що траплялося під руку. Від Павлова до них перейшла неабияка бібліотека, але переважно французьких книжок, здебільш видань кінця XVIII століття (зокрема й Енциклопедія). Серед небагатьох російських книжок чільне місце посідала «Історія» Карамзіна. Григорій прочитав його майже з великим захопленням, хоча не розумів, мабуть, і незначної частки прочитаного.

Коли настав час серйозніше зайнятись їхньою освітою, батько відвіз Григорія й одного зі старших братів (Якова) до Харкова. Григорій вступив до першого класу Першої гімназії, брат – до другого класу реального училища. Обидва почувалися у міській обстановці дуже кепсько. Тут все їм не смакувало, все було не до вподоби. За кілька днів до початку навчання хлопчикам закортіло улюбленої сільської страви – сметани. Пішли роздобути. Походили, пошукали, не знайшли. Повернулися на помешкання, пов'язали валізи, поїхали на вокзал, сіли в потяг Курсько-Харківсько-Азовської залізниці й за півтори доби опинилися вдома. Батько був приголомшений, але мати їх зрозуміла... і їх залишили вдома...

Майбутній видатний діяч партії есерів Григорій Ілліч Шрейдер зростав у Катеринославі, куди врешті переїхала їхня родина із сільської глушини. Тут він здобув і документ про середню освіту. У 1883-му отримав свідоцтво про випробування на атестат зрілості в Катеринославській хлоп’ячій класичній гімназії. До речі, на цьому його освіта закінчилася! Решти він домігся самоосвітою. Відтак Григорій Шрейдер став відомий як економіст, займався статистикою, адвокатурою, журналістикою… Саме його іпостась журналіста нам буде цікава сьогодні насамперед.

Замолоду Григорій Ілліч брав участь у народовольчих гуртках, досить рано опинився на журналістській ниві, заснувавши в Катеринославі газету «Днепр» (1884). Спочатку вона виходила як «Екатеринославский листок» (1882–1883), а потім того перебрала назву «Днепр».

Ось що можна було прочитати про це видання у Словнику Брокгауза і Єфрона: «Днепр – так с № 17 за 1884 г. назывался «Екатеринославский Листок» (изд.-редактор А. Беляев), выходивший до апреля 1885 г. 3 раза в неделю. Д. был одной из лучших провинциальных газет; подробно останавливался на местных вопросах (много корреспонд.); немало статей посвящено местной этнографии и истории».

Хто ж був видавець перших приватних газет Катеринослава, названий щойно редактором? Редактором-видавцем «Екатеринославского листка» і «Днепра» значився присяжний повірений, тобто адвокат Олександр Никанорович Бєляєв, котрий жив у власному будинку на Поліцейській вулиці (нині вулиця Т. Шевченка). Але Бєляєв у журналістах ніколи не фігурував. Правда, нібито надрукувався в столичній газеті «Порядок» (1881–82). Він був успішний правник і фінансист. Ось його коротка біографія. Його батько Никанор Васильович Бєляєв був селянин-лісопромисловець земельного наділу Олександра Петровича Трубецького. Батько раптово розбагатів, маючи крамничку та випозичаючи гроші селянам під відсотки, на річці Ветлуга Костромської губернії володів склозаводом. Син його Олександр Никанорович Бєляєв (21 серпня 1853, Катеринослав – після 1931, с. Воскресенське колишнього Арзамаського повіту Нижегородської губернії) дослужиться 1915 року до дійсного статського радника (цивільного генерала). У січні 1881-го Олександр Бєляєв закінчив у столиці Імператорське училище правознавства. Й відтак став працювати як кандидат права адвокатом у Катеринославі. Був, наприклад, повіреним у правах племінниці Олександра Поля Наталі Костянтинівни Іонової (уродженої Корбе).

Бєляєв зробив серйозну кар’єру. Став головою Віленсько-Ковенського відділення (1907–10) Селянського поземельного банку, керуючим Харківською конторою Державного Банку (1910–13), керуючим Ростовською конторою Державного банку Російської Імперії (1913–14), керуючим Харківською Конторою Державного Банку (1915–16). Мав право на мундир відповідно до чину (1.3.1916), кавалер орденів: св. Анни 2-ї ст. (1904), св. Станіслава 2 ст. (1898), св. Володимира 4 ст. (1910), монарше благовоління за відзнаку по службі (1915), маєток у с. Воскресенське Арзамасського повіту Нижегородської губернії. Але тут сталася його драма. З початком Першої світової війни в Росії припинили роботу всі німецькі банки (1914), а Бєляєв в одному такому тримав свої капітали, відтак зазнав повне банкрутство (1917). До всього ж радянська влада націоналізувала триповерховий особняк під школу (1918). Його дружина Єлизавета Петрівна (бл. 1855 – після 1950) була економка лісопромислового підприємства.

Відомий бібліограф Семен Венгеров звернувся до Ол. Бєляєва з проханням трішки розповісти про історію видання «Днепра». Результатом стали три листи Бєляєва: перший лист до Венгерова від 18 червня 1891 з описом історії видання «Днепра»; автобіоrрафія та бібліоrрафічні відомості – 20 червня 1891; лист до Венгерова з проханням обмежитися, говорячи про закриття «Днепра», фразою: «закрита за незалежними обставинами» – листі від 16 липня 1891 року.

Газета ж, видавана Ол. Бєляєвим у Катеринославі, мала свій прогресивний голос. В «Екатеринославском листке» (№ 64 за 1883) можна, приміром, прочитати про Гюбертину Оклер (1848–1914), правда, зараз пишуть Юбертина. Вона була провідна французька феміністка і громадянська активістка за виборче право жінок.

Про Юбертіну Оклер у Росії почали писати у 1880-х роках, коли її радикальні методи боротьби за права жінок привернули увагу російської преси. Однією з перших, хто познайомив російську публіку з Оклер, була паризька художниця родом з Полтавщини Марія Башкирцева. Під псевдонімом Поліна Орель (Pauline Orrel – це вона нашу річку увічнила?!) публікувала статті у газеті Юбертини Оклер «La Citoyenne». Щоденники та листи Башкирцевої, у яких та детально описувала зустрічі з Оклер і захоплювалася її особистістю, стали відомі у Росії щойно наприкінці ХІХ століття.

У 1880 році російські газети почали висвітлювати акції протесту Юбертіни, зокрема відмову сплачувати податки через відсутність виборчого права (принцип «немає прав – немає податків»). Саме завдяки популяризації її ідей наприкінці XIX століття в російський лексикон увійшло слово «фемінізм» у його сучасному значенні, яке Оклер першою почала використовувати у Франції в 1882 році.

У ранніх публікаціях про Оклер вже 1883 року (!) виявлявся ліберальний характер першого приватного видання в Катеринославі. Або ось стаття відомого подвижника народної освіти барона Миколи Корфа «Екатеринославская бесплатная женская школа» (Екат. Листок, № 65, 15 червня 1883). Тут Микола Олександрович порушив важливу для міста тему доступності освіти для бідних дівчат. У тому ж номері газета сповіщала, що найближчим часом до міста на Дніпрі прибуде «відомий драматичний письменник, артист М.Л. Кропивницький зі своєю трупою, де бажає поставити декілька п’єс власного авторства малоруською мовою».

Контора «Екатеринославского листка» знаходилася в Катеринославі на Катерининському проспекті при книгарні О.І. Єгорова і була відчинена, окрім свят, з 10.00 до 15.00. Єгоров був видавцем цієї газети, а номінальним редактором – Петро Биков. На щастя, будівля книгарні Єгорова (потім після його смерті – Софії Єгорової, потім М. Лозинської) по нинішньому проспекту Д. Яворницького, 40 збереглася.

Тим часом створена Шрейдером газета «Днепр» виходила тричі на тиждень. Перший номер прийшов до читача 1884 року. А останній № 382-й побачив світ 24 квітня 1885-го. За короткий час існування (а вийшло таки понад 350 чисел!) газета здобула популярність. Досить сказати, що одна з перших у житті публікацій 29-річного Дмитра Яворницького з’явиться в «Днепре» як його лист до цієї редакції. Було це 10 серпня 1884 року.

А перед тим «Днепр» став чи не першою в житті Яворницького газетою, котра щедро привітала його перші публічні лекції про запорожців! Кожній з чотирьох (!) лекцій присвячено окрему публікацію! Всіх публікацій було навіть п’ять – 27, 29 квітня, 9, 13 і 16 травня. Дуже важливо підкреслити, що «Днепр» підтримав молодого історика, бо його ще ніхто до ладу не знав, і він тільки заявив про себе. Але який дзвінкий дебют! Лекції читалися в біржовому залі в Харкові. До речі, поет Яків Щоголів надрукував тоді в харківській пресі вірш «В степу» з такою посвятою «Д.И. Эварницкому в память публичных лекций 1884 года». Потім, коли вони розсварилися, ця посвята була знята.

У Катеринославі розповсюдилася чутка нібито Дмитро Яворницький втопився 4 червня 1884 року біля Августинівки Катеринославського повіту (нині це Запорізька область). Газета «Днепр» сповістила своїх читачів, що того дня справді в названому місці втонув студент Харківського університету Михайло Кирилов, який 1883 року, до речі, разом з Григорієм Шрейдером складав іспити на атестат зрілості в Катеринославській гімназії. Яворницький же живий і здоровий.

Про що ще писав «Днепр»? Тут було чимало цінної для нинішніх краєзнавців інформації. Приміром, про грандіозний залізничний міст через Дніпро у Катеринославі. У рік його зведення «Днепр» писав: 

Цікаво нині читати в «Днепре» й інформації про інтерес до дослідів інженера Євреїнова, який 1884 року здійснив спроби реалізувати туерне пароплавство через непрохідні до того часу пороги на Дніпрі. Для цього використовувався туерний пароплав «Ненаситець». І хоча цей проект був гучно розкрекламований, туерне пароплавство на Дніпрі зазнало фіаско. Цей проект став однією з останніх великих спроб «приручити» пороги технічними засобами до появи ідеї будівництва повноцінної греблі (Дніпрельстану).

Ще одна цікавинка! Газеті «Днепр» у Катеринославі щиро симпатизував і сподівався на публікацію там великої кількості своїх поезій класик української літератури Пантелеймон Куліш, якого пов’язували з Катеринославом міцні контакти. Ось що він, приміром, писав 11 лютого 1885 року з Борзни на Чернігівщині Миколі Стороженку: «Я рад, что Вы подписались на «Днепр». В нем будет помещен длинный ряд моих стихотворений, которые писаны для того, чтобы их читали такие добрые люди, как Вы. Не понимаю, как умудрился «Днепр» сохранить правописание – кулишивку. Боюсь, не наделала бы она ему вреда. Из-за правописания моя драма «Байда» едва не была запрещена. Меня вовремя предупредили, чтобы я не печатал кулишивкою и я вошел в компромисс с цензурою…» (Листи Куліша до М.В. Стороженка (80-ті рр. ХІХ в.) // Записки історично-філологічного відділу Української Академії Наук. Під редакцією Павла Зайцева.– Київ, 1919. – С. 210).

– І все таки – чому закрито газету «Днепр»? На те були фінансові чи політичні причини? Ось що згадував у своїх літературних спогадах Олександр Рафаїлович Кугель: 

«Зовсім не можу пригадати, яким чином і з чиєї ініціативи я раптом став петербурзьким фейлетоністом катеринославської газети «Днепр». Я почав у ній співпрацювати взимку 1883 р. На чолі газети стояв Г.І. Шрейдер, згодом відомий соц.-революціонер, політичний емігрант, який був до жовтневого перевороту під час революції петербурзьким міським головою. Видавцем газети був такий собі Бєляєв, присяжний повірений. У числі співробітників був Ганейзер та ін. Газета була ідейно спрямована і жвава, й виходила, здається, тричі на тиждень. Оскільки головне управління у справах друку дуже швидко помітило в газеті «душок», то воно придумало вельми цікавий захід «припинення зла»: саме цензурування газети, що видавалася в Катеринославі, було передано в Москву! Газета, природно, скоро занепала...

Я думаю, що мене відрекомендував редакції «Днепра» хто-небудь із катеринославських студентів; їх була ціла купа в знаменитому будинку Лихачова, і хоча я в той час жив уже на Ізмайловському проспекті, у німкені, яка мала модний магазин (хід через кухню, 7 крб. на місяць), але частенько відвідував цю компанію. Інакше я не можу собі пояснити походження моєї співпраці. З Г. І. Шрейдером я так і не мав за все життя нагоди познайомитися, а з Ганейзером, здається, познайомився на початку дев'ятисотих років. Але у мене, пам'ятаю, був лист на редакційному бланку, із запрошенням до співпраці та з різними редакційними desiderata. Гонорар був мені призначений 2 копійки з рядка. Я писав раз на тиждень фейлетони, а іноді й кореспонденції, і підписувався «Аерка». Мабуть, писання мої подобалися, бо я отримав ще один лист від редакції. Писав я пристрасно і ліберально – про все: про селянський і дворянський банк, про театри, у яких я не бував, про сенаторів-сумісників, яких не бачив, про будівництво Сінного ринку і муніципальні скандали, за газетними відомостями тощо. Ймовірно, це було цілком до смаку провінційного читача того часу. Звичайно, я любив писати, і писав охоче. Але гонорару, на жаль, не отримував, хоча дозволяв собі неодноразово нагадувати про нього. Справи мої були зовсім фінансові. Батькові я брехав із самолюбства, що «існую літературою», та й обставини у нього були важкі; жив же я на стипендію в 15 крб. на місяць, та іноді на якомусь уроці перепаде що-небудь. Я обідав – блискучий викривач сенаторів і петербурзького міського голови, Аерка – за 8 копійок у студентській кухмістерській на 16 лінії, і звідти пер пішки щодня до себе додому, на Ізмайловський проспект! А гонорару все не було і не було.

І ось, одного разу вранці  – справа була на масляну, чи не в суботу – я отримав повідомлення, що приїхав видавець газети, Бєляєв, і просить мене зайти. Я підрахував, що мені належить – сума була нечувана – 128 карбованців! Встав я вдосвіта, поголився на останній п'ятиалтинник і вирушив. Бєляєв зупинився в якихось мебльованих кімнатах. Це був суб'єкт із круглою невеликою рудою борідкою, досить сухого вигляду і з очима, що швидко бігали. Він мені подякував за співпрацю в газеті, яка, на жаль, має закінчитися, або закінчилася, і натякнув на великі збитки. «Вам скільки належить?» – запитав він. Я відповів. «Гм! – сказав він, не дивлячись на мене – У нас такі труднощі. Ось дозвольте мені запропонувати вам 50 карбованців». П'ятдесят карбованців! Це, зрозуміло, не була Голконда у 128 карбованців, але це були 50 карбованців! Я взяв гроші, не в силах приховати радощів. Бєляєв ковзнув по мені холодно-проникливим поглядом і, ймовірно, подумав: «Ех, я дурня зваляв, досить було б з нього і четвертної».

З п'ятдесятьма карбованцями я вийшов на святкову вулицю. Цвірінькали горобці, стрибаючи по талому снігу, виблискувало сонечко, носилися вейки (візники), побрязкуючи бубонцями. Я не знав, що мені робити зі своїм багатством. Тут я побачив трактир і людей у піддівках, які їли млинці. Я ніколи не їв млинців у трактирі. Миттю я опинився у закладі, і попросив порцію млинців, з маслом, сметаною і снетками (дрібною рибою) за 75 копійок! І коли я вийшов із трактиру, то зрозумів, що життя сповнене багатьох, ще невідомих мені, радощів, до яких, можливо, колись дійде моя черга.

При всьому тому, мій, якщо можна так висловитися, «успіх» у газеті «Днепр» стоїть зовсім осібно: він ні на волосину не наблизив мене до журналістики і анітрохи не відучив ні від дикої сором'язливості, ні від надзвичайного страху. Це була спорадична, так би мовити, співпраця». (Кугель А.Р. Литературные воспоминания (1882–1896).– Пг.; М., 1923.– С. 22–25).

І все таки дописи в «південних газетах», включаючи катеринославський «Днепр», стали для Олександра Кугеля професійним трампліном у столичні видання, де він з часом став провідним театральним критиком під відомим псевдонімом Homo novus.

Співробітником «Днепра» був і згаданий Кугелем Євген Ганейзер, з яким Григорій Шрейдер згодом, у 1890-х будуть провідними авторами «Санкт-Петербургских ведомостей». Євген Адольфович Ганейзер (1861–1938) був журналіст; секретар редакції газети «Южный край» (Харків) , співробітник газет «Заря» (Київ), «Днепр» (Катеринослав) та інших. Притягався до дізнання у справі Віри Фігнер і революційних гуртків. Дуже колоритна постать – народився в польській родині шведського походження в Бендерах у Молдові в родині гвардійського офіцера. Працював 1879 року робітником на будівництві Катерининської залізниці в Катеринославі, давав приватні уроки. Видав 1884 року в Харкові українською мовою п’єсу «Заклята криниця». 1918 року працював в уряді гетьмана Павла Скоропадського, редагував одну з газет для Криму. У Дніпрі ніхто не згадує, що цей автор 140 років тому писав у катеринославському виданні.

Тогочасні приватні газети (як «Днепр» чи «Листок») часто жили недовго через жорстку цензуру (кожен номер особисто підписував віце-губернатор) та фінансову нестійкість –рекламодавців було обмаль, а коло освічених читачів лише починало зростати.

Вже незабаром «Днепр» закрито за розпорядженням обер-прокурора Святішого синоду, члена Державної ради Костянтина Побєдоносцева. Це безпосередньо пов'язано з жорсткою цензурною політикою епохи Олександра ІІІ, що її проводив Побєдоносцев проти ліберальних і проукраїнських видань. У цей період обер-прокурор активно боровся з будь-якими проявами інакодумства та «конституційних ідей».

Газета заборонена імперською владою в квітні 1885-го. Тієї весни імператорська Росія балансувала на грані світової війни! Найстрашнішою подією став пік Афганської кризи. Після того, як 30 березня (за ст. ст.) російські війська розгромили афганців у бою на річці Кушка, весь квітень пройшов під знаком неминучої війни з Великою Британією. Британський флот був приведений у бойову готовність, а в англійських газетах обговорювалося щоразу вторгнення в Росію через Чорне море. В імперії панувала військова тривога: зміцнювалися порти на Балтиці та Далекому Сході, велася термінова підготовка військ.

А ще у квітні 1885 року розгорівся перший в історії Росії випадок невимовно жорсткої державної цензури в мистецтві. Картина Іллі Рєпіна «Іван Грозний та син його Іван» викликала справжній шок у публіки та гнів імператора Олександра III. Картину назвали «образливою для монархії», і 1 квітня вона стала першою в імперії, яку власті офіційно заборонили до показу. Для суспільства це стало тривожним сигналом посилення реакції та жорсткого контролю за творчістю в Російській імперії. Ось в якому історичному контексті відбулося, здавалося б, локальне закриття ліберальної катеринославської газети «Днепр»!

Працюючи ще секретарем редакції газети «Южный край» у Харкові, Григорій Шрейдер пише вірш «На смерть І.С. Тургенєва». Його опубліковано у № 921 цієї харківської ліберальної газети від 31 серпня 1883 р. Поетичний відгук Шрейдера є характерним зразком тогочасної громадянської лірики, оспівує Тургенєва як «великого печальника» і захисника вільного слова. Вірш витримано у традиційному для того часу елегійному стилі. Шрейдер називає Тургенєва «учителем» і «художником-правдистом», наголошуючи, що його слово житиме вічно, незважаючи на фізичну смерть. У статтях про зв'язки Івана Тургенєва з Україною та Харківською губернією цей вірш наводиться як приклад гарячого відгуку місцевої інтелігенції на смерть класика.

«Курйозно, що мене, – згадував Григорій Шрейдер, – орган Суворіна двічі навіть удостоїв компліментами, щоправда, дуже сумнівної якості. З численних віршів, що з'явилися в пресі, на смерть І.С. Тургенєва, він відзначив мій у ліберальному тоді «Южном крае», як «...єдино грамотний». А в новорічному огляді преси за 1884 р. він заявив, що в Росії є тільки два істинно ліберальні органи: «Русские Ведомости» і «Днепр», причому, проте, це приємне для мене визнання супроводжувалося застереженням: але останній, на жаль, жидівський, і в цьому випадку Суворін жбурнув «жидом» не в мене особисто: він навряд чи на той час знав, хто був фактично редактором «Днепра» (https://socialist.memo.ru/books/html/schreider.htm).

Дослідниця О. Школьна пише, буцімто «Днепр» припинив вихід «через матеріальну скруту»:

«Екатеринославский листок» – газета місцевого громадського життя, з'явилася 1882 р., була першим масовим виданням губернії, видавець – адвокат О. Бєляєв. Тут співробітничали видатні культурно-громадські діячі: Г. Залюбовський, І. Манжура, І. Акінфієв, Д. Яворницький, Я. Новицький. Матеріали поділялися за розділами: урядові розпорядження, іноземна, місцева, земська й судова хроніка, мистецтво й література, огляд періодичних видань, бібліографія, корисні поради, довідковий відділ, оголошення. Подавався анонс змісту, помітно виділялися заголовки публікацій, приваблювало художнє оформлення рекламних матеріалів. З № 16 за 1884 р. газету перейменовано на «Днепр», продовжено нумерацію, збережено попередній склад редколегії і періодичність. Газета припинила існування 24 квітня 1885 р. через матеріальну скруту. Започаткувавши приватну масову пресу в регіоні, «Екатеринославский листок» / «Днепр» окреслив шляхи розвитку періодики універсального змісту. Цю справу 1885 р. продовжив ще один «Екатеринославский листок» (8 жовтня 1889 – 1 лютого 1900) – «Екатеринославский листок объявлений». Видавцем був лікар П. Зуйченко, після його смерті у березні 1886 р. – його дружина Євгенія Олександрівна; 1902 р. посаду редактора-видавця обіймав Л. Ковалевський. Щоденний «Екатеринославский листок» був типовою провінційною газетою зі стандартними відділами та звичною манерою подання матеріалу. Можливо, відсутність конкуренції дозволила йому проіснувати понад 20 років (до 4 серпня 1905 р.).» (Школьна О.Д, кандидат фвлологічних наук, доцент. Преса Катеринославської губернії (1905–1907): тематичні аспекти, тенденції розвитку).

У наведеній цитаті забагато помилкового. Наприклад, вона не згадує Шрейдера як фактичного редактора «Днепра». Пише, що газету закрито через фінансові, а не політичні причини.

Лікар П. Зуйченко ніколи газети не редагував. Засновником газети комерційних оголошень був батько Пантелеймона Зуйченка – Петро Іванович Зуйченко, який помер 1886-го. Потім видання провадила його вдова, мати Пантелеймона. Авторка стала жертвою власного стилю – до чого писати скорочено П. Зуйченко? Якщо лікар був Пантелеймон, а його батько редактор Петро. Читачу, йди розберись!

Після довгих років роботи в провінції Григорій Ілліч Шрейдер служив в адвокатурі та в органах самоврядування (статистиком та секретарем міської управи), – він переїхав до Петербурга, де утвердився як фахівець з міського управління та земського господарства, а також як публіцист, зокрема, на сторінках «Русского богатства».

Одночасно він грав значну роль у російському визвольному русі, заснувавши разом із С.І. Юріциним, ще до революції 1905 року, газету «Син батьківщини». У 1904–1905 pp. Шрейдер був один із керівників «банкетної компанії», секретарем московського відділу Спілки визволення, а незабаром він приєднався до партії есерів. Зокрема, він був близький до трудової групи і в 1905 році, разом з Анненським, Мякотиним і Пешехоновим, опублікував звернення «від групи письменників народно-соціалістичного спрямування», але у новостворену партію народних соціалістів за ними не пішов. Політично Шрейдер завжди був помірковано налаштований і відігравав важливу роль каталізатора ліберальної інтелігенції під час першої російської революції.

«Григорій Ілліч Шрейдер із самого початку справив на мене враження виняткової особистої м'якості та глибокої внутрішньої делікатності; але це не була слабкість. Навпаки, під цими зовнішніми властивостями приховувалась велика внутрішня твердість», – згадував про Шрейдера у книзі «Перед бурею» один із лідерів та основних теоретиків партії есерів Віктор Чернов (1873–1952) – видний політичний діяч, мислитель і революціонер, перший і єдиний голова Установчих зборів. Він був міністр землеробства у Тимчасовому уряді.

Як редактор Григорій Ілліч Шрейдер редагував декілька видань, але його ім'я найчастіше пов'язують із газетами «Сын отечества» та «Южные ведомости». Ось відомості щодо його редакторської та публіцистичної діяльності.

• «Сын отечества» (Петербург): Шрейдер був другим редактором цієї газети в 1904–1905 роках. У жовтні 1905 року видання стало офіційним органом партії есерів, а вже грудні закрито владою.
• «Экономическая газета» (Петербург): Шрейдер видавав цей тижневик у 1905 році.
• «Русские ведомости» (Москва): Шрейдер не був їх редактором, але активно співпрацював з ними в період еміграції в Італії (1907–1917), публікуючи статті про міське самоврядування.
• «Южные ведомости» (Сімферополь): На початку XX століття він також був пов'язаний із цим виданням, яке виходило в Криму (саме видання існувало з перервами, наприклад, 1907 року права на нього переходили різним особам).
• «Самоуправление» (Петроград): Гр. Шрейдер редагував цю газету після повернення до Росії у травні 1917 року.
• «Родная земля» (Південь Росії): Редагував цю газету в період Громадянської війни (1918–1919), перебуваючи в Катеринодарі.

Загроза арешту змусила Григорія Шрейдера ще 1906 року переїхати до Італії, спочатку до Неаполя і Капрі, потім до Риму. У грудні 1906 року, у Неаполі, разом із Дж. Бергамаско та Л. Чеботарьовим він публікує звернення до італійських громадян про царське насильство «Appello degli emigranti russi residenti in Napoli». У 1906–1916 pp. Шрейдер працює редактором і кореспондентом низки російських журналів і газет та співпрацює в енциклопедії «Гранат», для якої готує статтю про сучасне політичне життя Італії. Зокрема, в газеті «Русские Ведомости», де раніше він писав головним чином про проблеми міського та земського управління, Шрейдер друкує цілу низку статей про Італію, карбонаріїв, Мадзіні, та італійський республіканський рух. У ті ж роки він стає видатним членом російської колонії в Італії, бере активну участь у її політичному та культурному житті, спілкується з Горьким, Черновим та іншими політемігрантами. 1911-го він представляє на Міжнародному З'їзді Асоціацій Преси в Римі журнал «Русское богатство». Член правління Товариства бібліотеки імені Л. Толстого, Шрейдер обраний до президії першого З'їзду російських культурних та економічних громадських організацій Італії (Рим, 27–30 березня 1913).

Після амністії 1913 року і початку Першої світової війни Товариство бібліотеки імені Л.М. Толстого розпадається, багато його членів повертаються до Росії. Проте Шрейдер залишається в Італії, засновуючи 1915 року Товариство О.І. Герцена. На відміну від Товариства бібліотеки імені Л.М. Толстого це об'єднання було переважно неонародницьким. У тому ж році Шрейдер, разом із В. Ріхтером і В. Шебедєвим, надрукував у Росії книгу «Сучасний Рим», видану за підтримки видатного італійського політичного діяча І. Бономі та проф. Граціолі.

У травні 1917 року Шрейдер повертається до Петрограда, а вже 30 червня гласними районних дум його обрано тимчасовим Петроградським міським головою! А 20 серпня 1917 року Шрейдера на демократичних виборах до органів міського самоврядування обрано міським головою Петрограда.

Наприкінці серпня 1917 р. Шрейдер вимагав рішучого придушення заколоту, піднятого верховним головнокомандувачем російської армії генералом Лавром Корніловим. У вересні 1917 р. Щрейдер – член президії Всеросійської демократичної наради, потім – член сформованої на нараді Демократичної ради (Передпарламенту).

У дні жовтневого перевороту 1917 р. Шрейдер зайняв антибільшовицьку позицію. Через спілку більшовиків із махровою воєнщиною назвав переворот «більшовицькою корнилівщиною».

24 жовтня він очолив Комітет громадської безпеки, створений Петроградською міською думою для опору більшовикам. Григорій Ілліч Шрейдер домігся засудження Думою жовтневого перевороту. Ухвалена резолюція закликала населення Петрограда «об'єднатися навколо Думи як повноважного представницького органу, обраного з урахуванням загального, прямого голосування».

Вже ввечері 7-го листопада (за новим стилем) він був на чолі маніфестації за визволення урядовців.

У листопаді 1917 р. Шрейдера заарештовано за відмову підкоритися розпорядженню більшовицької влади про розпуск міської думи, про що київська «Нова Рада» сповістить читачів уже 17 листопада у замітці «Арешт петроградського голови». По свіжих слідах і письменник Володимир Короленко запише в щоденнику 22 листопада 1917: «Шрейдер – затятий противник більшовизму, – «давній і переконаний демократ без будь-якої плями в минулому» (Додам, що тепер Шрейдер як міський голова заарештований за боротьбу з більшовизмом)».

А ось що писала про Григорія Шрейдера після Жовтневого перевороту 1917 року київська газета «Нова Рада»:

Арешт петроградського голови

ПЕТРОГРАД, 16 (листопада). Заарештовано большевиками петроградського міського голову, соц. рев. Шрейдера, і посаджено до тюрми. (Нова Рада, Київ, №188, 17 листопада 1917, с. 4).

Шрейдера таки незабаром звільнено.

Він був депутатом Установчих зборів Петрограда. Влітку 1918 р. Шрейдер поїхав до Катеринодару (Краснодар), увійшов до президії Демократичної наради та брав участь у антибільшовицькому Комітеті порятунку батьківщини та революції. Влітку 1918 року Шрейдер організував у Катеринодарі Південно-східний комітет членів Установчих зборів і там же редагував газети «Син батьківщини» та «Рідна земля».

У 1919 р. висланий за кордон за розпорядженням командування Збройних сил півдня Росії (Білої армії). У 1920–1921 pp. він брав участь в Ініціативній групі позапартійного об'єднання – таємній контрреволюційній організації, створеній правими есерами за кордоном. Повернувшись до Італії у травні 1919 року, Шрейдер увійшов у контакт із різними італійськими демократичними рухами, представляючи партію соціалістів-революціонерів. Він дружив з Нітті і зблизився з італійськими республіканцями. Підтримував зв'язок він також із Муссоліні. На початку 1920 року Шрейдер заснував соціалістичний тижневик італійською мовою La Russia del Lavoro («Трудова Росія»), що виходив трохи довше року. Шрейдер взяв участь у паризькій приватній Нараді Зборів 8–21 січня 1921 р. У тому року Шрейдер обраний головою Об'єднання російських земських і міських діячів Італії. На еміграції Григорій Ілліч залишився видним діячем партії есерів і продовжував свою політичну та публіцистичну діяльність. Живучи у Празі та Парижі, він співпрацював у журналі «Воля Росії», редагував щомісячний журнал «Потреби села», а 1928–30 гг. працював редактором празького журналу «Революційна Росія». У 1927 він керував кабінетом місцевого управління Російського наукового інституту.

Помер Шрейдер 19 березня 1940 року у Італії. На його похороні, що відбувся в Медоні 22 березня 1940, промови виголосили В.М. Чернов, Р.А. Абрамович і С.Д. Щупак.

Збереглися мемуарні записи Г. І. Шрейдера. Вони є цінним документом епохи. Машинопис спогадів зберігається в Hoover Institution Archives (Stanford University), Boris I. Nikolaevsky Collection, Box 162 Folder 2. Публікація деяких мемуарних нарисів Г. Шрейдера увійшла до проекту вивчення російської еміграції в Італії (MIURST, Italia).

Деякі біографічні дані про Григорія Шрейдера та уривки з його спогадів запозичені нами тут: socialist.memo.ru – Російські соціалісти та анархісти після Жовтня 1917 року.