Кость Гордієнко – оборонець Запорозьких Вольностей

Гордієнко (Головко) Кость Гордійович

  • ?–4 [15] травня 1733 |
  • Місце народження: Запоріжжя |
  • Кошовий отаман Запорозької Січі, видатний військовий і політичний діяч, сподвижник і співавтор конституції Пилипа Орлика

Одним із найвизначніших козацьких лідерів був кошовий отаман Запорозької Січі Кость Гордієнко, діяльність якого пов’язана з нашим краєм.

Початок вісімнадцятого століття видався для запорожців тяжким. І йшлося не про війни чи несприятливі політичні обставини. Фундаментальна зміна сталася в 1686 році, коли Січ за російсько-польською угодою потрапила під одноосібну владу Московії. В тексті Вічного миру говорилося про перехід «Запорожжя, Січі та Кодака з усіма землями і річками, і озерами, і до них усякими належностями» під юрисдикцію Москви. Але і це не було би таким страшним – адже перебували тривалий час запорожці під владою польських королів. 

Справжню загрозу для січовиків становили плани російського царя Петра І з реформування власної країни. В результаті цих змін поступово поставала так звана «добре впорядкована» імперія. В ній мала залишитися чинною винятково одна воля – царя. Всі інші мали щастя ту волю виконувати. Зрозуміло, що давні права та вольності козаків, які були альфою й омегою їхнього життя, не влаштовували московських можновладців. 

Ми не так багато знаємо про життя К. Гордієнка до його обрання кошовим отманом. Ймовірно, батька майбутнього кошового звали Гордієм, і прізвище Гордієнко утворено саме від батькового імені, а родовим іменем Костянтина Гордійовича було Головко. Він походив із Полтавщини, вчився в Києво-Могилянській академії. Далі доля привела його на Січ, де людина неабияких здібностей мала всі шанси виявити себе. З 1702 по 1728 роки він не раз ставав кошовим і залишив в історії Запорожжя помітний слід.

Козак є воїном, і перша згадка імені К. Гордієнка в документах пов’язана саме з відзначенням у бою. Навесні 1696 року гетьман І. Мазепа та боярин Б. Шереметьєв готували війська для походу на татарські та турецькі володіння. Хан також пильнував і вислав для розвідки та захоплення полоненого під Богородицьку фортецю татарський загін. (Ця фортеця побудована в 1688 р. на місці старовинного козацького поселення Самарь на р. Самара (нині – с. Шевченка в межах сучасного Дніпра). Проте удача явно відвернулася від татарських вояків. Мало того, що вони не зуміли захопити полоненого, так ще на зворотньому шляху, в районі р. Кінської, їх перехопив запорозький загін на чолі з колишнім кошовим І. Гусаком. Січовики наздогнали татар на урочищі Токмач, кількох вбили, а одного захопили живим. До табору І. Мазепи татарина доправили козаки, які найбільше відзначилися – К. Гордієнко та Ф. Макляк.

Закінчення війни з Османською імперією знову актуалізувало протистояння Січі з одного боку, і московського уряду, в річищі політики якого йшов І. Мазепа, з іншого. Козаки були Уявний портрет Костя Гордієнка // http://migraciya.com.ua/news/open-forum/kost-gordnko--koshovijj-otaman--zaporozkogo-kozatva/страшенно невдоволені побудовою на Самарі вже згадуваної Богородицької фортеці. Вона перетинала вільні комунікації лівобережних Вольностей із Гетьманщиною, перешкоджала запорозькій колонізації та сприяла заселенню території вихідцями з Лівобережжя й Московії. Проте імперському уряду цього було замало. Для безпосереднього контролю біля Січі починає зводитися ще одна московська фортеця – Кам’яний Затон. Додаймо ще невдоволення Північною війною, де січовики були змушені діяти на незвичному театрі бойових дій, не отримуючи платні та здобичі – і отримаємо гримучу суміш, яка призводила до різних інцидентів. 

Перше обрання в 1702 р. К. Гордієнка кошовим саме і пов’язане з таким інцидентом. Запорозька ватага пограбувала купців із Османської імперії, проте розслідування події відбувалося через пень-колоду – січовики не вважали такі випадки великим гріхом. Проте Петро І, зацікавлений у підтримці миру з турками, заарештував запорозьку депутацію в Москві й пообіцяв скарати їх на горло, якщо винні не будуть знайдені. Січ завирувала і скинула кошового Петра Сорочинського, якому на зміну і прийшов козак Платнирівського куреня К. Гордієнко. Рішенням ради за підписом кошового отамана до Москви полетів лист із вимогою припинити побудову московських фортець.

Ворожі дії щодо московитів не забарилися. Наприклад, в 1702 р. кодацький полковник перехопив їхніх посильних і відіслав на Січ. Спроба І. Мазепи цього ж року відіслати до кримського хана свого посланця Іллю Бієвського через Богородицьк наштовхнулася на протидію. Кодацький полковник, пильнуючи шляхи, довідався про пересування гетьманського гінця і негайно повідомив на Січ, звідки одразу вийшла погоня. Навесні 1703 р. січовики збиралися в Кодаку та інших центрах Вольностей, погрожували гетьманові та московським солдатам. 

Москва вирішила все ж не доводити до відкритого протистояння. Запорозьку депутацію пообіцяли відпустити. Царських послів з такою доброю новиною і приймали добре. К. Гордієнко з козаками виїхав їм назустріч, відбувся урочистий молебень, обіцянки вірної служби. Але одночасно були оприлюднені ті кривди, які чинять московські ратні люди низовикам. На нараді К. Гордієнко та інші старшини відмовилися принести присягу царському престолу. Камінь спотикання – все ті ж московські фортеці, які порушували права запорозької громади. І надалі, попри позірну нормалізацію, козаки всіма можливими способами протидіяли будівництву Кам’яного Затону – відганяли коней, захоплювали солдат. 

Невдоволення заледве не вилилося у відкрите протистояння у червні 1704 р., коли близько 3 000 запорожців із клейнодами та гарматами переправились через Дніпро в Новому Кодаку і збиралися йти громити селітряні майдани на Оріль та Самару. Причина проста – їхні власники користувалися підтримкою І. Мазепи і не хотіли сплачувати податків до січової скарбниці. Серед низовиків активно дебатувалася тема нападу на Богородицьк, і старшині заледве вдалося умовити їх не вступати у відкриту конфронтацію. І. Мазепа вважав, що «шатости» йдуть від К. Гордієнка і вживав заходів «дабы его, проклятого пса, не стало». Найцікавіше, що сам кошовий вважав невчасним виступ проти фортець та Мазепи і навіть намагався скласти з себе владні повноваження. Він усвідомлював, що сили запорожців не вистачить для відкритого протистояння з Московською державою і якось у розмові згадував, що раніше січовики на Москву ходили, а тепер московити, як татари, на Запорожжя приходять. 

//uk.wikipedia.org/wiki/Гордієнко_КостьГетьман Мазепа справді не був людиною, схильною до янгольського терпіння. Він розробив план, який передбачав приборкання Запорожжя навіть без вбивства К. Гордієнка. Ключем до цього було оволодіння Кодаком, бо саме за підтримки цієї фортеці у Надпоріжжі Січ змогла би протистояти контролю. До фортеці з вантажем хліба (щорічне царське жалування) мали в’їхати вірні І. Мазепі сердюки з прихованою на возах зброєю, після чого опір  залоги став би неможливим. Спираючись на Кодак, гетьман хотів запровадити блокаду Запорожжя – ні харчі, ні люди не мали потрапляти на Січ. Для позбавлення економічної самостійності від Вольностей до Гетьманщини варто також приєднати межиріччя Самари та Орелі – найрозвинутіший господарський регіон низовиків. Петру І план сподобався, але в умовах Північної війни цар не хотів передчасної конфронтації.

К. Гордієнко також не вважав, що конфронтація є обов’язковою. Листуючись із комендантом Кам’яного Затону Д. Шеншиним, він намагався знайти можливості мирного співіснування – до того часу, поки фортеця не буде прибрана з Запорожжя. Проте занадто різними були ці люди – воєвода, для якого нічого не було головніше царського наказу і впевненості у своїй вищості та кошовий, вибраний волею громади. Один із московських посланців дуже добре пояснив причини популярності Гордієнка. Той не намагався зосередити всю повноту влади в своїх руках. Будь яка поважна проблема, що виникала, обговорювалася на зібранні курінних отаманів і виносилася на козацьку раду. Нічого складного – якщо не прагнути поставити себе над іншими.

Чергову хвилю суперечностей принесло за собою межування кордону між Туреччиною та Московією. Справді, цим потугам так було зручніше – тут моя земля, тут – твоя. Думки місцевих мешканців не питали. Для запорожців сама ідея межування степу була абсурдною, як і для їхніх сусідів ногайців. Степ і річки створив Господь, і тому на прикордонні нормою були промисли запорожців в пониззі Дніпра та кочування ногайців у Посамар’ї. Але процесс відбувався, а сили, щоби вигнати зайд із території Вольностей, козаки не мали. На такому емоційному тлі абсолютно зрозумілим стає наказ К. Гордієнка кодацькому полковнику. Цьому старшині доручили дати росіянам для переправи через пороги таких лоцманів, щоби кораблі побилися і не змогли дійти до Кам’яного Затону.

Кошові змінювалися, але К. Гордієнко залишався лідером тих запорожців, які не вірили в добру волю царя. Дров у вогонь нелюбові до московської влади підкинуло повернення тих козаків, хто на заклик Петра І пішов воювати зі шведами – і не отримав за це ані копійки жалування. 

К. Гордієнко безпосередньо пов’язаний із повстанням Кіндрата Булавіна. Після того, як донці розбили каральний полк князя Ю. Долгорукого і вбили його командира, К. Булавін почав шукати підтримки на Запорожжі. Наприкінці листопада 1707 р. він прибув до Кодака, але паланкова старшина ув’язнила його. Лише підтвердження з Коша, що це насправді та людина, за яку він себе видає, дало К. Булавіну свободу. Тодішній кошовий П. Сорочинський не хотів допомагати Булавіну, і рада обрала на цю посаду К. Гордієнка. Той кілька разів проводив із К. Булавіним наради. Офіційно Кіш так і не підтримав повстання донців, але дозволив К. Булавіну зимувати в Кодаку і збирати бажаючих приєднатися до боротьби, причому всі вимоги видати ватажка запрожці ігнорували. Реальна підтримка з їхнього боку була вагомою – за різними оцінками у війську цього лідера нараховувалося від 4,5 до 7 тисяч січовиків. При цьому всі булавінські сили зазвичай оцінюють в 20 тисяч шабель.

https://4.bp.blogspot.com/-Eabj77Xn3bU/WqUgPV1XZ4I/AAAAAAAAMVU/9-thxEdP96sNaE4zUjeAXj3XX4LHMIJ_ACLcBGAs/s1600/05.jpghttp://www.tutkatamka.com.ua/cikavinki/kozaki-korotkij-slovnichok-osnovnix-ponyat/

Несподіваний для багатьох виступ І. Мазепи проти московського уряду спочатку викликав певне замішання серед низовиків. Запорожжя традиційно вороже сприймало політику цього гетьмана і коливалося, чи підтримувати його. Восени 1708 р. кошовий отаман К. Гордієнко вивів близько 4 тисяч січовиків до Старого і Нового Кодаків. Сюди ж мали збиратися усі, охочі приєднатися до кошового. 

Подальший марш на Полтавщину і підтримка бунтівного Мазепи стали неприємною несподіванкою для московитів, проте для запорожців об’єктивна потреба протистояти імперській експансії виявилася важливішою за емоційне несприйняття І. Мазепи. К. Гордієнко повів запорожців на північ трьома групами, причому сам планував очолити загін, що рухався на Переволочну. Коли ж максимальна кількість козаків збереться – тоді мала відбутися рада, на якій товариство прийме рішення – кого підтримати – І. Мазепу чи Петра І. Рішення козацького товариства нам відомі. Цар із гнівом писав: «Запорожцы, а паче дявол кошевой, уже явные изменники стали». Вслід йому російський ставленик І. Скоропадський вважав, що повернути запорожців під царську руку можна, якщо «изыскать способ к изспровержению кошевого атамана Константина Гордиенка».

З Переволочни й інших місць січовики вирушили на з’єднання з гетьманом І. Мазепою та шведським королем Карлом ХІІ. Час від часу їм доводилося долати опір царських військ. На території нашого краю один із великих боїв відбувся неподалік Царичанки, де бригадир Кампель із 3 000 вояків намагався перетнути шлях загону січовиків у 800 шабель. Запорожці вирубали близько 100 драгунів, а 90 взяли в полон, втративши при цьому 30 товаришів. Цікаво, що коли в Маячці та Нехворощі фактично не залишилося запорожців, то вже згаданий Кампель знищив ці містечка, ще й надіслав К. Кордієнку листа з погрозами. Загалом січовикам вдалося поставити під свій контроль межиріччя Ворскли й Орелі та відзначитися в різноманітних бойових діях. 

Контрдії московських військ були ефективними. Полковник Яковлєв навесні 1709 р. здійснив каральну експедицію по Дніпру. В царському указі писалося, що запорожці в обох Кодаках показали «противности» московським військам. Новий і Старий Кодаки були взяті й спалені. Власне, обороняти їх фактично не було кому, оскільки основна частина січовиків була із К. Гордієнком у поході. Мешканців Кодаків полковник Яковлєв переселив до Богородицька. Січ була здобута та спалена. Але очевидно, що доля Січі вирішилася в Полтавській битві. Програш примусив К. Гордієнка із запорожцями відступати в турецькі володіння й уже звідси продовжувати боротьбу. 

Не варто сприймати К. Гордієнка винятково як війскового лідера. Представляючи інтереси запорозької громади, яка сама воліла користатися неписаним звичаєм, кошовий поза тим не раз демонстрував навички дипломата та правника. Ще під час дискусій з царським урядом, коли дебатувалося питання московських фортець, Кіш наполягав на оформленні стосунків у вигляді формального договору в письмовій формі та взаємної присяги. 

Після смерті І. Мазепи запорожці взяли активну участь у виборах нового гетьмана, яким став Пилип Орлик. К. Гордієнко брав участь у розробці знаменитої «Конституції П. Орлика» – угоди між гетьманом і козацьким станом, яка мала регулювати життя Гетьманщини. Крім недопущення авторитарної влади, угода містила й спеціальні пункти, що стосувалися Запорозької Січі. Наприклад, до Генеральної ради (законодавчого органу Гетьманщини) делегувалися представники низовиків. Сама Січ визнається частиною Гетьманщини, причому гетьман гарантує непорушність її володінь, в яких мають бути знищені московські фортеці. Крім того, до низовиків переходили Трахтемирів, Келеберда та Переволочна з перевозами через Дніпро, які давали великі грошові надходження.

Конституція Пилипа Орлика // https://svitua.org/media/k2/items/cache/626f050f10c5e09dde9a90a106d63a47_XL.jpg

Для продовження боротьби з московитами П. Орлик та К. Гордієнко уклали угоду з кримським ханом. За нею, крім союзницьких зобовязань,  Крим підтвердив посідання низовиками території Вольностей та їхнє право вільно займатися промислами на території ханства.

Запорожці намагалися використати воєнні умови для опанування московських фортець у Посамар’ї. В лютому 1711 р. козаки із союзними татарами підійшли до Новосергіївської фортеці в районі сучасного с. Вільне Новомосковського району. Основна маса населення тут складалася з одружених запорожців та посполитих Війська і їхня підтримка стала визначальною при захопленні фортеці. Так само підтримали січовиків мешканці с. Кочережки. На початку березня запорозький загін із татарами Девлет-Герая атакував Богородицьк. Вони частково випалили передмістя, проте відступили – артилерійський вогонь був занадто сильним. Після відходу головних запорозьких сил на південь близько тисячі козаків залишились прикривати Новосергіївськ від можливої атаки з боку богородицького гарнізону. 

Ключові події у 1711 р. розвивалися на Правобережній Україні, де К. Гордієнко з головними силами запорожців підтримав зусилля П. Орлика в боротьбі з царською владою. Початково фактично все Правобережжя схилилося під булаву П. Орлика, козаки сотнями і полками переходили на його бік. Але вкрай недружні дії татар, які почали захоплювати ясир, поклали край цій підтримці – правобережці масово почали повертатися по домівках, воліючи захищати своїх рідних.

Спроба Московії перенести бойові дії на територію Османської імперії закінчилася поразкою Петра І під час Прутського походу. Врешті Росія мусила погодитися з тим, що Запорозькі Вольності не входитимуть до її складу і знищити свої фортеці на території нашого краю. Січ визнавала над собою протекцію Кримського ханства та Османської імперії, що, як і у випадку з Москвою, несло поважні загрози. Власне, протягом перебування низовиків під владою Криму на Січі змагалися протатарська та промосковська партії, причому визнаним лідером першої був К. Гордієнко. Перевага на бік московської партії схилилася у 1728 році, а символічним закінченням яскравої епохи боротьби запорожців за свої права стала смерть К. Гордієнка в травні 1733 р.

Попри панівні на цей час промосковські настрої, запорозька громада гідно вшанувала свого ватага. Його поховали поблизу Кам’янської Січі, на високому кургані. До нашого часу збереглася велика камяна плита з гербом кошового, який символічно віддзеркалює його політичну позицію. На цьому гербі немає запозичень із польської чи російської геральдики. Козацькі клейноди, зброя, прапори, а в центрі – паросток, що є старовинним символом вічного життя та відродження. І. Сірко любив говорити: «Нужда закон міняє». І справді, його позиція часто змінювалася – бо лише так він міг захистити інтереси запорожців. Здавалося би, К. Гордієнко з його чіткою антиросійською позицією суперечить цій козацькій примовці. Проте, якщо уважніше поглянути на «нужду» запорожців на початку XVIII століття, то вона і полягала в захисті козацьких вольностей від зазіхань Росії – держави, для якої ці вольності були порожнім звуком.

 Панорама сучасного Національного парку Кам’янська Січ на Херсонщині // http://promir.info/?p=7158 Могила і пам’ятник у с. Республіканець на Херсонщині https://uk.wikipedia.org/wiki/Гордієнко_Кость Могила Костя Гордієнка // http://promir.info/?p=7158
 

 

Створено: 28.05.2019.
Редакція від 06.06.2019.
Олег Репан
Бібліографія:

Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі.– К., 1993.
Величко С. Літопис.– Т. 2.– К., 1991.
Мицик Ю. Козацький край.– Дніпропетровськ, 1997.
Станіславський В. Запорозька Січ та Річ Посполита.1686–1699.– К., 2004.
Українське козацтво: Мала енциклопедія.– Вид. 2, доп. і перероб.– К.-Запоріжжя, 2006.
Універсали Івана Мазепи (1687–1709).– Київ – Львів, 2002.
Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648–1714 рр.– К., 2005.
Яворницький Д. Історія запорізьких козаків.– Т. 3.– К., 1991.
Яценко В. Взаємовідносини Московської держави та Війська Запорозького низового в контексті інтеграційних перетворень у кінці XVII – на початку XVIIІ ст. // Січеславський альманах.– Вип. 1.– Дніпропетровськ, 2005.– С. 65–89.