Брати Бінкевичі: Юнацьке захоплення, яке стало сенсом життя

Бінкевич Володимир Васильович

Україна, Дніпропетровська область

  • 13 квітня 1937 |
  • Місце народження: м. Марганець |
  • Вчений-металург, краєзнавець.

Уся родина Бінкевичів складається з багатогранних особистостей, прикладом того є Володимир Бінкевич, вчений-металург і відомий краєзнавець.

Уперше в цій затишній квартирі, розташованій у нагірній частині нашого міста, я опинився понад двадцять років тому, навчаючись в аспірантурі Національної металургійної академії України (НМетАУ) у професора кафедри технологічного проєктування, доктора технічних наук Георгія Григоровича Шломчака. Мене ще тоді вразила фантастична бібліотека її господарів – родини Бінкевичів, зокрема Євгена Васильовича – науковця-енциклопедиста, знавця понад десяти іноземних мов та відомого краєзнавця. Трохи згодом доля звела мене з молодшим братом Євгена Васильовича – Володимиром Васильовичем – головним героєм запропонованого широкому загалу біографічного нарису. 

Витоки нестримного пошуку

Свою розповідь хочу розпочати знову ж таки з бібліотеки родини Бінкевичів. Серед великої кількості книг мені чомусь впала в очі написана білоруською мовою. Щось про фольклор. Одразу ж подумалось, що це не випадковість: напевно, Володимир Васильович володіє білоруською. Виявилося, що я мав рацію, адже прізвище господаря походить від назви містечка Бінкевичі, розташованого в Білорусі на кордоні з Польщею. Саме тут у 1905-му році в родині заможного ремісника народився батько В.В. Бінкевича Василь Андрійович. 

Сімейна справа родини Бінкевичів полягала в наданні послуг зі сплаву деревини та товарів річками басейну Чорного моря – Прип’яттю та Дніпром до Черкас, Кременчука та Катеринослава. 

Голова родини Андрій Іванович, розуміючи важливість набуття дітьми нових знань, прихильно ставився до освіти як такої, в тому числі й до вищої. Саме тому Василь Андрійович на початку 1920-х років став студентом Гірничого інституту в Катеринославі, який успішно закінчив, отримавши фах інженера-збагачувача корисних копалин. 

На початку 1930-х років молодий інженер працював на Криворіжжі – у селі Веселі Терни. Саме тут молодий чоловік зустрів свою долю – юну дівчину Надію Іванівну Пелагейкіну, доньку місцевого пекаря, що саме вступила до ремісничого училища. Надія була молодшою за Василя на одинадцять років. Вона виявилась вправною господинею та стала берегинею сімейного вогнища. 27 грудня 1935-го року в хаті пекаря Івана Івановича Пелагейкіна у Веселих Тернах почувся дитячий плач – на світ народився малюк Євген, названий батьком на честь головного героя відомої поеми Олександра Пушкіна «Євгеній Онєгін». 

Невдовзі по тому голові родини Василеві Андрійовичу запропонували інженерну посаду в місті Марганці, тож Бінкевичі переїхали на нове місце. Саме в Марганці 13 квітня 1937-го року народився другий син – Володимир, названий на честь молодшого брата батька Василя Андрійовича. 

У родині є оповідка про сталінське лихоліття. Наприкінці 1930-х Василь Андрійович дивом уникнув потрапляння до таборів «за розкрадання соціалістичної власності», яке полягало в передчасній видачі декількох куфайок робітникам рудника в Марганці. Воєнне лихоліття родина пережила в робітничому селищі Полуночному, яке виникло на території Свердловської області, куди батько був евакуйований разом із провідними фахівцями гірничовидобувного підприємства. 

Ще одна цікава риса характеризує неспокійну вдачу батька родини Андрія Івановича Бінкевича: мужність у відстоюванні власної правоти. У сім’ї побутує така бувальщина. Наприкінці 1945-го року А.І. Бінкевичу було присвоєно військове звання полковника та відправлено у відрядження до Німеччини з метою відібрати обладнання задля встановлення на вітчизняних заводах. Висновок інженера Бінкевича шокував партійно-господарське керівництво: вивозити обладнання в більшості випадків немає жодного сенсу, адже до техніки ще мають бути й фахівці, що зможуть на ній працювати. Також окремою проблемою є питання стандартизації обладнання та його непристосованості до поточних радянських реалій. Погодьтеся, що людина в ті часи мала бути досить мужньою, аби висловити таке радянським чиновникам, адже невідомо, яким чином відреагували б останні на подібну окрему думку. Напевно, ось це бажання в усьому докопуватися до істини згодом передалось і синам Андрія Івановича – Євгенові та Володимиру.

Юнацьке захоплення

Брати Євген і Володя ще з дитинства мали різну вдачу: старший був зосереджений на навчанні, старанно вивчав мови, мав потяг до дослідницької праці. Молодший полюбляв бешкетувати, одначе для нього завжди була важливою думка старшого брата. Тому й юнацьке захоплення Євгена історією ріднокраю й для Володі перетворилося згодом на сенс життя. Маючи від природи аналітичний склад розуму, брати Євген та Володимир до свого захоплення пошуком скарбів підійшли не по-юнацькому ретельно. 

Перш за все вони завели щоденник експедиції, в якому фіксували всі знахідки під час своїх тривалих подорожей берегами річок – приток повноводного Дніпра, яких було чимало поблизу нашого міста. Такий науковий підхід до справи всіляко заохочував батько юнаків. Важливою подією було долучення братів до роботи декількох наукових археологічних експедицій, які в 1950–1970-х роках досліджували місцевість у Надпорожжі. Саме в цей час виникла думка про те, що стале населення на наших теренах мешкало задовго до 1776-го року – на жаль, і донині офіційної дати заснування сучасного міста Дніпро.

Згідно зі знахідками археологів і вчених-краєзнавців, напевно, йдеться про 922-й рік – першу згадку про міське поселення племені уличів у Надпорожжі. Згодом літописи повідомляють про звитягу київського воєводи Свенельда, який у 940-му році вщент знищив місто Пересічень – головний населений пункт уличів на сучасному Ігренському півострові (нині в межах нашого міста). Плем’я уличів змушене було мігрувати до Побужжя, але згодом частково повернулося до Надпорожжя, адже знання з річкової навігації Дніпра були тим скарбом, який неможливо придбати ні за які гроші. 

Протягом століть лоцманам дніпрових порогів доводилося співіснувати з багатьма кочовими народами, але топографія та гідрографія місцевості поблизу дніпрових порогів зумовлювала потребу в постійній наявності людей, здатних виконати специфічну роботу лоцманів. Ці відомості становлять квінтесенцію титанічної наукової праці Володимира Васильовича Бінкевича, яка наведена в числених розвідках, статтях, монографіях, опублікованих в останні півстоліття. 

До речі, батько Євгена та Володимира Василь Андрійович Бінкевич, обіймаючи високі посади в системі управління промисловістю, неодноразово виступав у місцевій пресі, зокрема, є його статті в газеті «Зоря» за 1960-ті роки. 

Становлення науковця

Та повернімося до історії життя Володимира Васильовича Бінкевича. У 1954-му році він вступає до Дніпропетровського держуніверситету на фізико-технічний факультет, який успішно закінчує в 1959-му році й за розподілом потрапляє на роботу до КБ «Південне». Водночас не полишає юнацького захоплення археологією та краєзнавством, знаходячи на цьому поприщі талановитих послідовників, як-от, наприклад, Вадим Федорович Камеко. 

У 1972-му році Володимир Васильович захистив кандидатську дисертацію, а з 1973-го року перейшов на посаду керівника відділу системотехніки в Головному інформаційно-обчислювальному центрі Мінчормету УРСР, який знаходився в нашому місті. Від початку 1980-х років Володимира Васильовича поступово залучають до читання лекцій з дисциплін «Кібернетика» та «Теорія систем» у рідному університеті для студентів денної форми навчання. 

Згодом з’являється пропозиція працевлаштування на посаді доцента в Дніпропетровському металургійному інституті (ДМетІ) на кафедрі, яка нині має назву економічної кібернетики. Від 1986-го року Володимир Васильович викладає в металургійному інституті, а нині – академії. 

Родинне коло

Розповідь про Володимира Васильовича Бінкевича буде не повною, якщо не згадати в ній про оточуючих його жінок. 

Із дружиною Галиною Федорівною (у дівоцтві – Шамаріною), яка, до речі, є на одинадцять років молодшою від нього (цікавий збіг з історією родини батьків братів Бінкевичів) Володимир Васильович познайомився в нашому місті 1967-го року в книгарні, що була розташована на сучасному проспекті Яворницького. 

Зустріч виявилася доленосною, адже вже понад піввіку подружжя прямує життям пліч-о-пліч: одружились у 1969-му році; влітку 1970-го народилась донька Ірина. Також мають онуку Карину – надзвичайно обдаровану дівчину, нині студентку Дніпровської політехніки, в якій близько століття тому навчався її прадід Василь Андрійович Бінкевич.

З приводу інформації, наведеної в останньому реченні, хотілося б зазначити цікавий збіг. За сто років два покоління родини Бінкевичів отримували вищу освіту в стінах гірничого інституту, а ще два покоління – працювали в металургійному інституті (до 1930-го року – заводському відділенні гірничого інституту) нашого міста. 

Вважаю, що мені пощастило бути знайомим із цією інтелігентною родиною. Адже найбільший скарб у житті – спілкування з цікавими людьми. Особливо з такими багатогранними особистостями, якими є родина Бінкевичів.

Микола Мироненко
Бібліографія:

Бінкевич В.А. Невичерпні рудні скарби // Зоря. 1959. – 11 лют. – (№ 31) – С. 2.
Бінкевич В.А. Ще раз про металургійну сировину // Зоря. – 1966. – 31 лип. – (№ 150) – С. 2.
Сміленко А. Башмачанське городище // Зоря. – 1971. – 10 верес. – (№ 177) – С. 4.
Тєлєгін Д. Розкопки в Пооріллі // Зоря – 1954. – 25 серп. – (№ 169). – с. 4.
Бинкевич В.В., Камеко В.Ф. Городок старинный запорожский Самарь с перевозом. – Днепропетровск: Пороги, 2000.
Камеко В.Ф., Бінкевич В.В. Календар неолітичної доби, знайдений на мисі в гирлі р. Самари // Наддніпрянська Україна; історичні процеси, події, постаті. – Вип. 3. – Дніпропетровськ, 2005.
Бінкевич В.В., Камеко В.Ф. «… Град ім’ям Пересічень»: Краєзнавчі нариси про пам’ятки Надпорожжя. – Дніпропетровськ: Пороги, 2008. – 343 с.
Створено: 01.04.2022
Редакція від 01.04.2022