Богданівка: з історії звичайного села

Богданівка: з історії звичайного села

Саме з історією звичайного села Богданівка пов’язані події трагічного Павлоградського селянського повстання 1930 року.

Виникнення слободи Богданівка було зумовлене глобальними політичними, господарськими, соціальними та культурними змінами, що відбулися у краї внаслідок ліквідації Запорозької Січі у 1775 р. та розширення південних кордонів імперії внаслідок російсько-турецької війни 1768–1774 рр. Генерал-майор В.О. Чертков, якому в управління віддана була новостворена Азовська губернія, в першу чергу, мав потурбуватися про заселення безкраїх земель.

Завдяки катеринославському єпископу Феодосію (О. Макаревському), котрий після зайняття кафедри паралельно зі своїми посадовими обов’язками обстежував у своєму відомстві архіви старовинних церков, маємо сьогодні свідчення про початкову історію багатьох населених пунктів Катеринославської єпархії. Адже як осадчі слобод чи сіл, так і новопоселенці прагнули мати свою церкву для відправлення духовних потреб, а не ходити до церкви у найближчі до них поселення. Знайшлись і документи, які відображають ранню історію слободи Богданівки та спорудження в ній церкви.

Згідно з існуючими історичними джерелами, слобода Богданівка, як і сусідня слобода Тернівка, виникла у 1777 р. внаслідок переселення сюди з Курської та Харківської губернії селян-однодворців. Фактично, це одна із категорій державних селян, які за володіння невеликим земельним наділом раніше у разі необхідності виконували оборонні функції. Наприкінці ХVІІІ ст. їхня військова допомога вже була зайвою, бо достатньо було сил регулярної армії. Оскільки їх власність на землі дрібнилася між спадкоємцями, а нових пожалувань не було, однодворці охоче відгукнулися на заклик переселитися на новопридбані державою землі на півдні. Тут вони отримували достатню для заможного життя маєтність, а державні податки платили не подушно, а по дворах та індивідуально, не на основі кругової поруки, як це було там, де існувала селянська община. Між іншим, ця обставина через півтора століття буде головною причиною активного опору селянства Богданівки спробам загнати їх до колгоспів.

Російські переселенці-земляки (а може й родичі) вчинили доволі розумно, на спільні кошти та спільними силами спорудивши в Тернівці спочатку каплицю, а потім церкву (Іонно-Богословська церква тут була споруджена і освячена на початку 1782 р.). А потім вони почали збір коштів та домоглися відмежування їм для церкви 120 десятин придатної для ведення господарства землі. У березні 1782 р. поселенці слободи Богданівка надіслали до Канцелярії Азовської губернії листа та необхідні запевнення про всіляку підтримку церкви та її священиків. Вони прохали передати клопотання про дозвіл і благословення влаштувати в Богданівці церкву в ім’я святого Василя Блаженного архієпископу Славенському і Херсонському Никифору.

Губернатор В.О. Чертков не затримав справу у себе в канцелярії, а відіслав папери разом зі своїм листом-підтримкою преосвященному Никифору. Незвично для бюрократії того часу, але вже 22 березня того ж року дозвіл на закладення та спорудження церкви було отримано, а 1 травня Катеринославський протопоп Олексій Хандалеєв освятив у Богданівці місце під церкву, «положив закладку в сооружение оной». Доки церква будувалася, парафіяни Богданівки ходили до Тернівки, перешкодою до того була тільки невелика річка з однойменною назвою, яка під час повені перекривала шлях. Тому у Богданівці з дозволу єпископа на місці споруджуваної церкви поставили намет, де й проводилася служба. А церкву святого Василія Великого спорудили восени 1786 р. і освятили 30 грудня того ж року.

Село Богданівка досить швидко було заселене, до того ж, відносно заможними селянами. У відомості 1784 р. про кількість церков у Павлоградському повіті церкви показано і в Тернівці, і в Богданівці, хоча в останній вона ще продовжувала будуватися. Тоді ж у Богданівці показано мешканців 995 душ чоловічої статі, та 869 – жіночої (до речі, більше, ніж у Тернівці). Через три роки відомість показує в Богданівці 219 поселенських дворів і 998 душ чоловічої статі (жінки не показані). За кількістю мешканців Богданівку тоді перевершував тільки Павлоград (1289 душ чоловічої статі).

Подальша історія Богданівки нічим не відрізнялася від загальної історії країни та Катеринославщини. Але у 1930 р. його жителі особливо відзначалися у зв’язку з колективізацією селянських господарств. Селяни по всій країні тоді відмовлялися здавати хліб державі за безцінь і навіть ставили питання про ліквідацію в Україні радянської влади, нездатної господарювати. Вони обурювалися сваволею керівництва стосовно позик, вимагали негайного повернення кредитів на сільськогосподарські знаряддя тощо. Незадоволення селян особливо швидко зростало, починаючи з 1927 року. А оскільки тоді ще у селян переховувалося багато зброї  з часів революції та громадянської війни, загроза повстання була реальною. І органи ДПУ, які володіли оперативними даними про настрої селян, доклали зусиль для упередження подій. Однак у ряді сіл, зокрема, у Богданівці, Вербках, Тернівці ситуація вийшла з-під контролю.

Найбільш активними були селяни Богданівки, які, готуючись до виступу, домовлялися про спільні дії з жителями сіл і хуторів не тільки Павлоградського, але й навколишніх сусідніх районів. З квітня 1930 р. у Богданівці відбулася нарада делегатів із Тернівки, Кохівки, Мар’ївки, Іванівки, Богдано-Вербків. На ній вирішено було розпочати повстання 5 квітня з хутора Осадчого. Керівники Архип Воронкін і Костянтин Глібов запевняли, що по всій Україні створені повстанські організації, що міліція й армійські підрозділи приєднаються до повстання відразу після його початку.

Повстання 1930 р. (названо Павлоградським, бо в документах каральних органів стверджувалося, ніби там був повстанський штаб, хоч це не відповідало дійсності) було спрямоване проти радянської влади і мало не кримінальний, а політичний характер як реакція селян на усуспільнення землі, худоби, реманенту. Це засвідчують як дослідження наших відомих істориків В.В. Іваненка та Н.Р. Романець, так і численні документи, нещодавно опубліковані у збірнику документів і матеріалів «Павлоградське повстання 1930 р.» (К., 2009).

Проти повстанців було кинуто загін чекістів на чолі з заступником начальника Дніпропетровського окружного відділу Галицьким, а також майже дві сотні кінних і піших міліціонерів. Органи радянської влади уважно вивчали ситуацію і намагалися знайти в повстанні «національний» слід. Але селяни-повстанці розправлялися з комуністами, комсомольцями, радянськими активістами, керуючись почуттям помсти: «Ви над нами знущались, тепер ми над вами». Один із заарештованих повстанців говорив: «Хіба це правильно, у мене 15 душ сім’ї, а я повинен все молоко здавати по контрактації, а самому доводиться голодувати». Інші селяни також говорили, що борються за життя, за віру, проти насильницького вилучення хліба. 

Повстання тривало 5–6 квітня 1930 р. Загони ДПУ та міліції придушили це антирадянське повстання з центром у Богданівці, яке охопило села і хутори переважно Павлоградського, Петропавлівського та Близнюківського районів. У вирі повстання, за даними ДПУ, загинули до 30 комуністів, комсомольців і активістів, а з боку повстанців – 13 чоловік та 5 поранено. Заарештовано було сотні осіб, а до кримінальної відповідальності притягнуто 210 осіб. Як пише в передмові до видання «Павлоградське повстання 1930 р.» доктор історичних наук В.М. Даниленко, заарештованим «інкримінували створення контрреволюційної організації, що ставила за мету повалення радянської влади, розробку і впровадження планів фізичного знищення комуністів і активістів сіл і хуторів, розгром СОЗів, комун та інших колективних господарств, здійснення збройного виступу».

Після закритого судового процесу 7–19 травня 1930 р. у м. Павлограді 27 повстанців були засуджені до розстрілу, інші дістали від 3 до 10 років ув’язнення. Лише 19 чоловік із заарештованих змогли уникнути покарання.

А через 2 роки прийшло лихо, яке інтуїтивно передчували селяни, виступаючи проти колективізації – голодомор по всій Україні. Дослідники зазначають, що «у 1932–1933 роках села Осадче, Мар’ївка, Кохівка, Богданівка Павлоградського району порівняно з селами, які не брали участі у повстанні, постраждали найбільше».

 Радянський пам’ятник комуністам, загиблим у боях із повстанцями на сільському кладовищі. Книга про Павлоградське повстання 1930 року. Пам’ятник дітям-жертвам голодомору в Богданівці.

Ось такі два епізоди з історії звичайного села Богданівка, точніше, не звичайного, як про те свідчать наведені епізоди. 

Життя села Богданівки та його історія продовжуються щодня…

 

 

Створено: 10.01.2019.
Редакція від 10.01.2019.
Ганна Швидько
Бібліографія:

Іваненко В. Голодомор 1932– 1933 років на Дніпропетровщині та Запоріжчині / В. Іваненко, Н. Романець.– К., 2008.
Козирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (другої половини ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.).– Запоріжжя, 1999.– С. 248.
Павлоградське повстання 1930 р.: Документи і матеріали / Упоряд. В.М. Даниленко.– К.: Український письменник, 2009.– 379 с.; іл.
Феодосий (Макаревский А.) Матеріалы для историко-статистическаго описанія Екатеринославской Епархіи: Церкви и приходы прошедшаго XVIII столетия [Текст] / Вступ. ст. і комент. Г.К. Швидько.– Днепропетровск: Дніпрокнига, 2000.– С. 594–597.
* * *
Богомаз М. Село не Богом дане // Зоря.– 2006.– 16 верес.– С. 4.