Безбородькова Олександрівка

Понад широкою долиною Комишуватої Сури, над селами Безбородьковим і Письмечевим, на високому степовому кургані підносяться руїни якоїсь загадкової культової споруди, яку краєзнавці та випадкові мандрівники називають «усипальницею графів Безбородьків». Як говорив один літературний персонаж, «так то воно так, та тільки трішечки не так», бо обидва Безбородьки – і князь, і граф – поховані у Петербурзі. Навіть для місцевих мешканців ця пам’ятка вкрита пеленою таємничості, хоча до її руйнування вони доклали чималих зусиль.

Сьогодні село Олександрівка-Перша, яка у народі мала прізвисько Безбородькова, називається таки ж Безбородькóве. Разом із Письмичевим, яке розкинулося поряд, на лівому боці Комишуватої Сури, це одне з найстаріших сіл у Солонянському районі, заселене 1778 р. генерал-майором О.А. Безбородьком, і вже в документах за 1782 р. згадується як сільце у 30 дворів, тобто значне поселення для тоді малолюдного краю. Із цього приводу наш перший краєзнавець єпископ Федосій (Макаревський) повідомляв:

«24-го мая 1782 года Саксаганскаго уезда, Славянской протопопии, слободы Письмичевки помещики, прапорщики Кирил и Назарий Белые просили у преосвященнаго Никифора, архиепископа Славенскаго и Херсонскаго, разрешения устроить в слободе Письмичевке церковь. В прошении по сему делу они писали: «В слободе нашей Письмечевке (Пишмичевке) ныне имеется приходскихъ дворовъ 28, в них обоего пола более 200 душ, да в весьма близком разстоянии от оной слободы имеются еще другие: генерал-маиора Безбородка Александровка, в коей 30 дворов, войсковаго товарища Савицкаго Бутовичевка, в коей 40 дворов, да Кингбурскаго драгунскаго полка майора Соловьева Павловка, а сколько там дворов не известно. Все ж те слободы, где церкви имеются, в далеком разстоянии, а именно: от Кадаку в 60, а от Никополя в 90 верстах, а в ближайшем разстоянии церквей нет».

На цей запит, наступного, 1783 р., Слов`янське духовне правління повідомляло що:

«Письмичевка населена польскими выходцами [1], волохами и поженившимися бывшими запорожскими казаками, дворов в слободе 42; по близу оной, в околичных слободахъ, генерал-маиора Безбородка, на супротив Письмичевки, чрез речку, в Александровке 35 дворов, генерала Шамшева в слободе 35 дворов, Кинбургскаго драгунскаго полка маиора Тутолмина в Николаевке, в 5-ти верстахъ, 32 двора, маиора Соловьева в Васильевке, в 6-ти верстах, 20-т дворовъ, да войсковаго товарища Савицкаго в Бутовичевке, в 10 верстах, 55 дворов».

По четвертій державній ревізії 1782 г . при селі Олесандрівці було 15 000 десятин землі, 137 жителів (73 чоловіки і 64 жінки) та близько 35 дворів. В описі 1786 р. тут значиться гостьовий будинок поміщика, вітряк, кінний завод і завод худоби. В описі 1787 р. у ньому зазначено вже 147 душ (78 чол. і 69 жін.). Село показане на Плані генерального межування (дача № 51) та на мапі Катеринославського намісництва 1792 р.

Усупереч прагненню радянської влади стерти з карти імена та прізвища колишніх поміщиків, селу в 1920-х рр. зберегли все ж другу, хоч і не бажану, «панську» назву, яка назавжди увічнила в топоніміці краю рід свого засновника і першого власника. Тож з нього і розпочнемо.

Олександр Андрійович Безбородько народився 14 березня 1747 р. у Глухові в родині генерального писаря Андрія Яковича Безбородька і його дружини Євдокії Михайлівни Забіли, доньки генерального судді. Князями вони не були, а походили з простих козацьких родин Переяславщини (батько) та Чернігівщини (мати). Здобувши початкову освіту вдома, ґрунтовні знання Сашко одержав у Києво-Могилянській академії, яку скінчив у 1765 році (у 18 років). Того ж року вступив на службу до козацького війська у чині бунчукового товариша (1765–1772). Від 25 вересня 1769 р. працював у департаментах Другої Малоросійської колегії, членом Генерального суду, а у 1767–1769 рр. особистим секретарем і правителем канцелярії президента колегії та генерал-губернатора Малоросії Петра Рум’янцева. Взяв активну участь у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр. як командувач козацькими полками: Миргородським (1768–1773), Ніжинським (наказний полковник у 1768–1773) і Київським (1774 –1779). Брав участь у боях під Ларгою, Кагулом та Силістрією, у виробленні умов та укладанні Кючук-Кайнарджійського миру (1774).

За підтримки П.О. Рум’янцева у 1775 р. переїхав до Петербурга і зробив там блискучу кар’єру державного діяча та дипломата. У 1775 р. дістав чин бригадира, а з 8 грудня 1775 р. став статс-секретарем (канцлером) і особистим секретарем Катерини ІІ, членом Державної ради (1780). Він також член Колегії іноземних справ (1789), яку фактично очолював з 1784 р., член Російської (петербурзької) Академії наук (1784), почесний аматор Петербурзької академії мистецтв. Від 1787 р. до 1792 р. – щоденний доповідач Катерині ІІ з найважливіших державних питань. Автор і упорядник більшості маніфестів і державних актів імперії. Зокрема його «Меморіал у справах політичних» став програмою дій уряду на Балканах і в Східній Європі. У 1783 р. домігся від Османів визнання  анексії Криму Росією. У 1787 р., під час подорожі Катерини ІІ на південь, готував її зустріч у Каневі з польським королем Станіславом-Августом Понятовським (8 травня 1787). За його безпосередньої участі вироблено умови та укладено Ясський мирний договір між Російською й Османською імперіями (1791), здійснено другий (1793) і третій (1795) поділи Польщі. Граф Російської імперії з 12 жовтня 1784 р.

За вірну службу «матушці-імператриці» у 1776 р. одержав величезні маєтності на загарбаних у запорожців землях, де у 1778 р. і поселив село Олександрівку, або Велику Безбородькову, перевівши сюди людей із Чернігівщини. За матеріалами четвертої державної ревізії 1782 р. і описом Новоросії 1787 р., за ним в Катеринославскому повіті Катеринославського намісництва вже були маєтки при р. Комишуватій Сурі і р. Тритузній – села Велика Безбородькова (або ж Олександрівка) і Мала Безбородькова (воно ж Тритузне), де разом 15 000 десятин землі, 305 чоловіків і 239 жінок. Були за ним також маєтки при ріках Інгульці, Жовтій і Зеленій, куплені у графа фон Вітгенштейна, містечко Ганнівка, села Крестьянівка і Казимирівка, де разом 15 910 десятин землі, 196 чоловіків і 185 жінок. У 1785 р. клопотався про будівництво в містечку Ганнівці храму в ім'я св. кн. Володимира.

За імператора Павла І, незважаючи на близькість до Катерини ІІ, зберіг своє високе державне становище. За його проєктом царським урядом частково відновлено козацькі судово-адміністративні установи на Лівобережній Україні. 21 квітня 1797 р. одержав від царя звання канцлера, а 5 квітня 1797 р. і титул «найсвітлішого князя» (який одержали одиниці).

Як державний діяч він, звісно ж, не був самостійною політичною постаттю (при самодержавстві яка вже там самостійність), але справно виконував царську волю, був вірним служакою. І в ставленні до своєї рідної Малоросії віддавав перевагу загальноросійському патріотизму та централізму. Він не підтримав проєкт В. Капніста у 1788–1790 рр. відновити козацькі полки на Лівобережжі, як заперечив й ідею М. Рєпніна відновити козацтво на Правобережжі у 1794 р. для боротьби з польськими повстанцями Т. Костюшка. Як найбільший земельний магнат в Україні він боявся завдати шкоди своїм маєткам цими «нелепыми свободами», котрі «збаламутять народ» на нову Хмельниччину.

Ці ж майнові, меркантильні інтереси збуджували в ньому примітивний станово-територіальний «малоросійський» автономізм, який проявлявся в замилуванні минувшиною. У 1777 р. він разом із В.Г. Рубаном упорядкував і надрукував у Петербурзі «Краткую летопись Малой России с 1506 по 1770 год». Збирав документи і матеріали для написання історії України (Малоросії), залишив чорнові записки з історії козацтва, в яких оцінив його як явище, яке зіграло свою роль в історії та не гідне відродження, будучи рудиментом і атавізмом середньовіччя. Така діяльність і наукова праця О. Безбородька дала підстави історикам М. Слабченку, П. Клепатському, А. Яковліву та М. Возняку вважати його ймовірним автором анонімної «Истории Руссов, или Малой России».  

У руслі місцевого патріотизму протегував багатьом своїм родичам і друзям у здобутті придворних чинів, звань і маєтків. Особливих успіхів досягли за його підтримки Петро Завадовський, Яків Бакуринський, Дмитро Трощинський та, особливо, племінник Віктор Кочубей (за словами Т.Г. Шевченка «людськії шашелі, няньки, дядьки отечества чужого»). Заповів 210 тисяч рублів на створення в Ніжині Гімназії вищих наук, яка була відкрита 1820 р. стараннями і коштами його молодшого брата, графа Іллі Безбородька (від 1832 р. Ніжинський ліцей, спочатку фізико-математичний, потім юридичний і зрештою – історико-філологічний). Помер від апоплексичного удару 6 квітня 1799 р. у віці 52-х років у Петербурзі. Похований в Олександро-Невській лаврі.

О.А. Безбородько не був одружений. Але мав позашлюбну доньку, «воспитанницу» – Наталю Олександрівну Верецьку, байстря від наложниці, балетної танцівниці Ольги Дмитрівни Каратигіної. Наталя народилася у 1790 р., а прізвище отримала від назви села Верецьке, подарованого їй батьком. Дістала освіту, чудове всебічне виховання і, головне, великий посаг – практично всі маєтності Олександра Безбородька, надбані ним за службу, окрім родових чернігівских маєтків, які дісталися братові, графу Іллі Андрійовичу. Вона успадкувала після його смерті в 1799 р. 37 173 десятин і понад 1000 душ лише в одній Катеринославській губернії, в тому числі села Олександрівку та Тритузне. За нею також у 1825 р. у Городецькому повіті Вітебської губернії  були села Велика і Мала Будниця, Вошья Гора, Ісаківка, Неокупиця та інші, а також маєтки у Воронезькій і Тамбовській губерніях.

У 1806 р. Наталя Олександрівна вийшла заміж за спадкового дворянина Московської губернії поручника (згодом полковника) Якова Петровича Савельєва. Подружжя мало семеро дітей – дві доньки і п’ятеро синів. На початку липня 1826 р. Наталя померла після тяжких пологів при народженні двійні і була похована в Толшевському Спасо-Преображенському монастирі у Воронезькій губернії. Її маєтки у Катеринославській  губернії успадкували  троє її синів – Петро, Олександр і Яків Савельєви. 

Петро Якович Савельєв народився близько 1809 р. Був на військовій службі. Юнкер (1827). Кавалергард. Поміщик: у 1827 р. за ним разом із братом Олександром в Катеринославському повіті у спільному володінні були села Олександрівка та Тритузне з хуторами, де 329 ревізьких душ і 13 466 дес. землі. У 1848 р. жив у власному помісті в Задонському повіті Воронезької губернії, поручником у відставці. Бездітний (ймовірно, що і неодружений). В 1853 р. уже значився покійним. Його частка маєтностей у Безбородьковому та Тритузному дісталися молодшому братові Якову. 

Олександр Якович Савельєв народився близько 1807 р. у Петербурзі. Перебував на цивільній службі. Губернський секретар (1838). Колезький секретар  (1848). Титулярний радник  (1850). Колезький асесор (1852). Надвірний радник (1863). Мешкав у м. Катеринославі і був суддею Катеринославського совісного суду в 1850–1860 рр. Вносився в чині губернського секретаря з усією родиною до 6-ї частини родовідної книги дворян Катеринославської губернії. Але справа про дворянство згоріла в пожежі старого приміщення дворянського зібрання, яка сталася у 1839 р. Поміщик. У 1848 р. вчинив із братами Петром і Яковом роздільний акт на маєтності в Олександрівці та Тритузному. За ревізією 1858 р., йому належало село Тритузне, де 62 оселі селян, 120 чоловіків-кріпаків і 35 дворових, а також 3790 дес. зем. У 1862 р. підписав із селянами с. Тритузного викупні угоди (113 рев. душ на 13 560 руб.). На 1874 р. мав у Катеринославському повіті 3658 дес., а в 1882 р. – 1522 дес. Був одружений. Мав доньку Наталю та двох синів: Анатолія й Олександра. Помер десь у 1887 р. Похований у Катеринославі на міському цвинтарі.

Його старший син, Олександр Олександрович Савельєв, успадкував після смерті батька маєтки у повіті. Не служив, в 1890-ті рр. жив у маєтку в Тритузному і володів в Новопокровській волості 1506,8 дес. землі. Молодший син, Анатолій Олександрович Савельєв, служив по цивільному відомству. Колезький секретар (у 1872 р.). Колезький асесор (у 1891 р.). Чиновник особливих доручень при губернаторові (1861–1862). Земський діяч. Гласний Катеринославського губернского земського зібрання від Катеринославського повіту (1872–1875). Поміщик. За ним у повіті в 1869–1891 рр. 2 739 дес. із селом Тритузним і з хутором Німецьким. У 1891 р. уже мешкав у с. Турки Бобруйського повіту Мінської губернії.

Його єдина донька Катерина Анатоліївна Савельєва успадкувала лише незначну часточку із колишніх латифундій Безбородька. За нею в 1899 р. біля с. Тритузного Новопокровської волості було всього 50,3 дес. землі. Вона стала дружиною Олександра Оскаровича Патона, сина дипломата, російського консула в Ніцці, статського радника, поміщика Новозибківського повіту Чернігівської губернії (1891), а також рідного брата відомого зварювальника, академіка Євгена Оскаровича Патона (1870–1953) і дядька вже покійного Президента НАН України Бориса Оскаровича Патона (1918–2020). Подружжя мало дві доньки – Ольгу (народилася у січні 1891 р.) і Тетяну (народилася у 1892 р.). У 1891 р. родина проживала у с. Єрьомині Новозибківського повіту в родовому маєтку, а в 1918 р. переїхала жити до Польщі.

І, нарешті, найменший із братів, онук князя О.А. Безбородька, Яків Якович Савельєв народився 3 жовтня 1820 р. у Петербурзі. Освіту здобув в Царськосельському ліцеї. Слухав лекції в Петербурзькому університеті. Чиновник особливих доручень при воронезькому губернаторі (1848). Один із провідних діячів селянської реформи і земського руху. У 1857 р. обраний до ревізійної комісії із земської реформи, якій подав проєкт передачі земського господарства з рук царської адміністрації місцевим власникам. Титулярний радник (1862). Депутат Катеринославського дворянського депутатського зібрання від Катеринославського повіту (1863–1864). З 1848 р. поміщик Олександрівки 1-ї, де за ним за десятою казенною ревізією 1858 р., було 64 двори, 158 кріпаків і 40 дворових ревізьких душ, а також 5 468 дес. землі. У 1860 р. за ним значилися порожня ділянка Крута (в 1000 дес.) і хут. Шмалька (1444 дес.). У 1862 р. підписав із селянами с. Олександрівки викупні угоди. Був внесений до 6-ї частини родовідної книги спадкових дворян Катеринославської губернії визначенням дворянського зібрання від 20 вересня 1865 р. і указом департаменту герольдії Сенату від 12 серпня 1854 р. за № 6206. У 1861–1863 рр. обирався членом Катеринославської губернської у  селянських справах присутності. Нетривалий час був міським головою м. Катеринослава (1863 – 25 липня 1864) і маршалком дворянства Катеринославського повіту (22 вересня 1868 – 22 вересня 1871). Голова з'їзду мирових посередників і суддів. Земський гласний  Катеринославського повітового та губернського земських зібрань (1869–1874).

Мешкаючи в Катеринославі, влаштував у с. Олександрівці велику економію, де були перші великі парові підприємства: тартак (лісопильня), крупорушка, млин, гуральня. У 1873 р. підготував проєкт «Про відповідність покарань, що накладаються на дворян, з покараннями, що накладаються на осіб інших станів». З 1874 р. жив у Петербурзі і був предводителем дворянства Петербурзького повіту. Помер там же раптово 24 березня 1875 р. просто на засіданні губернського дворянського зібрання, готуючись до захисту власного проєкту «Положення про волості». Ймовірно, спочатку був і похований в Петербурзі. Згодом тіло у цинковій домовині перевезли зі столиці до його родового маєтку Олександрівки (Безбородькової), де на високому кургані, за селом, спорудили усипальницю – каплицю-склеп і там зрештою й поховали. Був одружений, але дітей не мав і спадкоємців не залишив. Его дружину звали Софією Миколаївною. Жила вона в м. Катеринославі та в маєтку. У 1875 р. згадана як вдова статського радника, за якою при с. Олександрівці 5 360 дес. землі, якою вона володіла і в 1885 р. З 1886 р. за нею вже 5 541 дес. Померла близько 1895 р. і похована разом із чоловіком в Олександрівці у каплиці-склепі. По її смерті, у 1901–1909 рр. родові земельні угіддя спадкоємці розпродали навколишнім заможним селянам і німцям-колоністам – Фрізену, Гейнріхсу, Віллеру та Нейштеттеру. У 1911 р в Олександрівці 1-й було 145 дворів і 855 жителів.

За спогадами місцевих жителів, усипальниця Савельєвих («капличка») була високою, величною, вікна мали вітражні, двері куті міддю, в середині стіни прикрашали чудові фрески, висіли ікони, горіли лампади, а в поминальні дні та дні пам’яті – панікадило. Високе склепіння зовні вінчав великий золотий хрест, якого було видно вже при виїзді із Катеринослава на волоському пагорбі. Вперше каплицю пограбували якісь заїжджі «визволителі» в 1919 р. У 1943 р. німецькі солдати влаштували на ній спостережний пункт, де сиділи снайпери. Радянські війська вдарили по них з «катюш», потім бомбила авіація. Як не дивно, але споруда вціліла, навіть дах не згорів, хоч і зазнала ушкоджень. У повоєнний час її пограбували вдруге, тепер уже викинувши з домовин і тлінні рештки: по селу носили листи цинку, яким було вкрито труну Я.Я. Савельєва. Охочі та ласі до дармівщини почали «видобувати» цеглу для господарських потреб, розібрали дах. Не бракувало і банальних «безкорисливих» варварів, які вже в наш час намагалися увічнити себе малюнками та написами на стінах. Також навколо і природа бере своє: округа біля пам’ятки давно здичавіла. А вона ніким не охороняється, живе своїм життям, все продовжує підноситися над широкою степовою долиною нагадуючи перехожим про вічне і святе, про минуле і неминуче, про мирське і людське, про добро і зло, про тих хто був, тих хто є, і тих хто буде.