Аристократ із глухомані

Аристократ із глухомані

Україна, Дніпропетровська область

Історичне оповідання про життя родини верхньодніпровських поміщиків Чуйкевичів.

Палюче полуденне сонце припікає нещадно – степові трави всі геть посохли, щоправда, сьогодні вже передостанній день літа. Жодного затінку серед безмежного степу. Ледь помітною стежиною бадьоро йде трохи дивний чоловік у ватяній фуфайці з башликом, насунутим аж на брови. Попереду нього біжить приземкувата такса й час від часу оглядається на хазяїна, весело мотаючи хвостиком.

– Що, Булько? Не любиш ти бігати селом, не приймають тебе наші собаки за свого родича? Аж із ланцюгів зриваються! Радієш, що вирвалася на простір?

Булька дивиться розумними оченятами і аж ніби посміхається. Висовує язика і мотає головою.

– Жарко тобі? Нічого, скоро дійдемо!

Дар’ївка залишилась десь позаду, а вдалині вже і справді замаячили невиразні обриси сільського цвинтаря. А трохи навіддалі – родинна капличка Чуйкевичів, до якої і прямують дивні мандрівники.

Це стороннім пан Чуйко видавався дивним – їх збивало з пантелику його незвичайне вбрання. Та Олександр Федорович добре знав, що ватяний одяг найкраще оберігає від розпеченого сонця. А коли він повернеться додому та ополоснеться прохолодною водою, йому приємно буде вдягнути свіжу білу сорочку з чорною краваткою і всістися в затінку під розлогою грушею з чашечкою запашної закордонної кави. Дружина, Варвара Андріївна, метушитиметься в кухні, підганяючи прислугу та перемовляючись із кухарем, щоб не осоромитися перед поважними персонами, які мають зібратися надвечір. І їм таки буде чим здивувати гостей – на десерт подадуть «віденський» пиріг, морозиво, бісквіти, збиті вершки,  запашні тістечка з вишневим, абрикосовим та навіть полуничним варенням (фруктами вже не здивуєш). А ввечері, як стемніє, будуть  ще й феєрверки під веселі оплески присутніх.

Сьогодні день особливий – його іменини. Приїде навіть сестра Наталя, з якою Олександр не бачився вже кілька років, відтоді, як її чоловіка, Сергія Лаппо-Данилевського призначили Таврійським віце-губернатором. Підвищили його на посаді чи в такий спосіб відіслали від гріха подалі – так і не зрозуміло. Взагалі-то Сергій Олександрович людина непогана – верхньодніпровське дворянство тричі обирало його своїм предводителем. Та от із простими людьми йому поладити щось ніяк не вдавалося. Так завелося ще від діда, Олександра Львовича Лаппо-Данилевського, що першим оселився на цих землях, отриманих у спадок його дружиною Софією. А після реформи стосунки між паном і селянами ще більше загострилися. Хоч формально він і відпустив їх на волю, та все ще вважав своєю власністю. І сутички ставали все частішими. Навіть посварився із Захарком Маламою, що був тоді мировим суддею та намагався якось залагодити справу. Того Захарка теж з повіту прибрали, тепер він губернський секретар… Вміють у нас туман в очі напускати. Та то таке, а от Наталка в подружньому житті видається щасливою. Треба буде до них з’їздити, давно вже запрошують. Там і до моря близько. Може колись дачу там купимо… Мабуть сестричка вже такою поважною стала, не віриться, що ввечері побачимося.

Пан вдоволено посміхнувся. Він і не помітив, як підійшов до дверей чепурненької каплички.

– Ну тепер, Булько, можна й перепочити, – кинув він до улюбленої такси, відмикаючи двері.

Перед тим, як увійти всередину, Олександр Федорович пильно озирнувся навкіл – навіщо зайві розмови. Людей навколо не було, а німі могили зберігатимуть мовчанку.

З каплички війнуло бажаною прохолодою. Булька відразу ж зручно вмостилася в кутку й поклала мордочку на коротенькі передні лапи. Пан зачинив за собою двері й попрямував до сходів, що вели в підземелля. На хвильку він зупинився і підвів голову догори – йому знову, як і минулого разу, здалося, що за ним хтось стежить. Він знав, що тут нікого бути не може. А зі стіни на нього осудливо дивилися великі очі Богородиці. Цю ікону намалювала його друга сестра, Марія, яка, як і інші члени родини, не схвалювала його дурної, на їхній погляд, звички:

– Не можна живому лягати в труну – біду накличеш!

Олександра Федоровича дратували їхні забобони. Та щоб уникнути сперечань, він продовжував це робити таємно.

Йому подобалися пахощі свіжовиструганих дощок великої домовини, майже наполовину заповненої сіном із духмяних трав – м’яти, чебрецю, васильків, полину. Тут стояла несамовита тиша, навіть гавкання собак не було чутно. Ніщо не відволікало від приємних думок. Тільки тут він до кінця міг залишатися наодинці з собою. 

 Він любив, прикривши очі, в напівдрімоті подумки повертатися в минуле, де був ще молодим і гарним. 

Добротна нова домовина міцно стояла на двох  лавках. Олександр Федорович здвинув віко, заліз усередину, зручно вмостився і заплющив очі. 

Ось він – перспективний випускник Петербурзького привілейованого Училища правознавства. Йому пророкують блискучу кар’єру, перед ним відкривається безліч можливостей. Та, перш ніж вступити на службу і розпочати самостійне життя, він  приїздить до батьківського маєтку. На його честь батько-генерал влаштовує вечірку, на яку запрошено і сімейство сусіда Андрія Білокриса. Зустрівшись із поглядом бездонних очей однієї з його доньок, юнак завмирає, як вкопаний. Він не впізнає в ній своєї дитячої подружки Варі – перед ним  витончена молода красуня. Варя теж не відводить від нього очей. З першої ж миті весь світ навколо них просто перестає існувати – вони бачать тільки одне одного. Не помічають ні роздратування її батька, що вже давно запримітив для неї іншого жениха, ні насуплених брів його матері, під якими спалахували справжні блискавки, що віщували бурю.
І буря таки сталася!

– Як сміє це дівчисько зазіхати на нашого сина! – схвильовано ходить по світлиці мати. – Ми ж споріднені з самими гетьманами! А вони хто?

– Заспокойся, Насте, – намагається перечити їй батько. Варя хороша дівчина, вона ж на очах у нас виросла…

– Не бути цьому! Я сказала – не бути!!!

– Ну, як знаєш, – поступається батько.

Перечити батькам не дозволяє виховання. Та й відмовитися від коханої йому теж несила. В знак протесту, юнак залишає столицю з усіма її перспективами, повертається в глухомань батьківського маєтку і дає обітницю безшлюбності.

– Якщо не можна одружитися з Варею, я не одружуся взагалі! – рішуче заявляє він.

Потяглися безбарвні роки, з яких аж нічогісінько згадати не можна. Та доля все ж підготувала йому подарунок – довгоочікувану несподівану зустріч. Їм обом уже за тридцять, і Варя вже встигла стати вдовою. Давно немає на світі і його матері, царство їй небесне. Що тепер їм може стати на заваді бути разом? У Варі двоє маленьких діточок? Та то нічого – він любитиме їх як своїх, він зможе замінити їм батька. Щось її ще тривожить, про що вона поки що не наважується сказати… Та що б там не було – то все в минулому. На них же чекає вистраждане сімейне щастя! 

І тут як обухом по голові:

– А як же слово дворянина? Що робити з обітницею, проголошеною в церкві? – допитується вірний товариш.

– Та щось придумаємо… 

І таки придумали. Хоч і закріпилося відтоді за ним тавро дивака, та життя він прожив щасливо. А зробив Олександр ось що. 

– Брати і сестри! Пробачте мені, я клятвовідступник, – каже він, переступаючи поріг кожної селянської оселі й падаючи на коліна.

– Та що ви, пане, встаньте! Бог вам простить!

Непідробне здивування заважало спантеличеним людям хоч би поцікавитися – яку ж клятву збирався порушити їхній господар. Обійшовши всі хати та отримавши прощення від усіх своїх колишніх кріпаків, Олександр дістав таки благословення одружитися з коханою жінкою. 

Та з весіллям все щось відтягувала Варя…

Пан Чуйкевич засовався у труні і перевернувся на інших бік. А його думки сполоханими осами все ще роїлися навколо незакінченого спогаду.

– Сашенько, любий, я не можу вийти за тебе… Ти не все про мене знаєш, – благально дивилося на нього миле личко.

– Кохана моя зірочко! Щоб ти там не зробила, я тобі прощаю. Тільки зізнайся відверто… Бачу, що люди за спиною шепочуться, та я їх і слухати не хочу! Довірся мені, любонько… від тебе хочу знати.

– Ну добре, – нерішуче почала Варя. – Мене таки тоді видали заміж за Віктора Лутковського. І знаєш, зараз соромно в цьому зізнатися, та тоді я тішила себе думкою: «Мене вважали негідною стати дружиною родича гетьмана, а я стала дружиною нащадка самої імператриці Катерини та її фаворита Потьомкіна!» Дурненька… Та людиною Віктор виявився хорошою, звиклася, дітей йому народила. І тільки серце потроху почало заспокоюватися, а тут нове лихо – помер мій суджений. І знову за сльозами я світу божого не бачила. Плакала не стільки за чоловіком, як за долею моєю безталанною. А тут цей красунчик підвернувся… Проходу мені не давав, на руках був ладен носити! Одурманив мене, я й піддалася. А як тільки в мене гроші скінчилися – його й слід прохолов. А скоро з’ясувалося – вагітна я. Що робити? За ним за кордон подалася – як же народжувати незаміжньою? Ганьба ж яка! Та де його там шукати? І звідки мені було знати, що він звичайним шахраєм виявиться, членом однієї зграї, що ошукувала багатих вдів… У відчаї я написала сестрі Соні, що вже на той час побралася зі своїм поляком Гротто-Слепаковським (вашим сусідою, паном Сліпаком). Вони, спасибі їм, відразу до мене примчали… А то і не знаю, що могло б зі мною статися… А як народилася в мене донечка, Соня з чоловіком її на себе записали. Бачив Марійку їхню? То моя кровиночка! Тепер ти знаєш все. Чи ж можу я після всього цього твоєю дружиною стати?

Хоч і припускав Олександр щось подібне, та все ж Варина розповідь його приголомшила. Добре, що вона відвернула своє заплакане обличчя і не бачила його розгубленості. Мовчання вже затягувалося. Нарешті він сказав рішуче:

– Все. Йдемо до церкви вінчатися! А Марусю до себе заберемо – де двоє дітей, там і троє.

– Та вона ж нічого про мене не знає… Думає, що я – її тітка.

– Нічого, підросте – розкажемо. Хай сама вирішує, з ким їй жити.

Спогади раптово перервала Булька, що обережно лизнула руку свого хазяїна. Він відкрив очі і, зітхнувши, підморгнув своїй улюблениці:

– Ти ж не скажеш, де ми з тобою були? А я тебе за це смачним пирогом пригощу. Ходімо додому, він уже, мабуть, готовий. 

Спека вже трохи спала, і йти додому було значно легше, навіть башлика на голову не довелося накидати. 

Біля воріт їх вже чекала Варвара Андріївна.

– Ну що, повернулись, гуляки? Йди, Олександре, вже перевдягатися. Бо скоро й гості прибудуть.

А що буде далі, ви вже знаєте – «віденський» пиріг, бісквіти, феєрверки…

А якщо зазирнути ще далі, то в майбутньому все, про що мріялося, збудеться.

Верхньодніпровські поміщики Чуйкевичі куплять на березі Чорного моря собі дачу, побудовану в стилі шотландського шале. Варвара Андріївна назве її «Ксенія» і подарує  своїй доньці Марусі, коли та народить їй онучку Оксанку. 

Вілла «Ксенія» стане своєрідним символом Симеїзу і багато-багато років дивуватиме мандрівників, що і не підозрюватимуть про її таємниці.

А до забобонів, мабуть, таки варто прислухатися. Не можна живому лягати в домовину! В буремні революційні роки замордували бандити Олександра Федоровича просто на порозі його ж будинку. А трохи згодом така ж участь чекала і на його пасинка – Михайла Лутковського…

Тоді ж таки (1919 року) несподівано помирає і улюблений племінник Чуйкевича – Сергій Олександрович Лаппо-Данилевський. За 56 років свого життя він встиг стати видатним істориком, ординарним академіком Петербурзької Академії Наук, членом Міжнародного соціологічного інституту, Міжнародної асоціації академій, Почесним доктором права Кембриджського університету. Помер учений у розквіті сил від зараження крові. Зі слів І. Гревса «можливо, смерть його, несподівана і передчасна, стала протестом проти того, що здійснювалося, що розвивалося довкола зла, мороку, неуцтва, хаосу, кровопролиття...».

Титульне фото Малоросійський пейзаж. Худ. Володимир Орловський
https://xoxm.art/en/artist/orlovskyj-volodymyr-donatovych/

 
Створено: 05.07.2021
Редакція від 08.07.2021
Галина Солдатенко (Семенча)