Леонід Залата: прозаїк, що володів таїнами любомудрія і поетичного мистецтва рубаї

Залата Леонід Дмитрович

  • 7 січня 1928 — 4 жовтня 2009 |
  • Місце народження: с. Сиваське Генічеського району Херсонської області |
  • прозаїк, поет, журналіст, перекладач

Л. Залата: «У людини повинно бути мудре серце і добрий розум» говорить східна мудрість, цей прозаїк і поет мав і те і друге, а ще володів мистецтвом любомудрія.

Леонід Дмитрович Залата – прозаїк чи поет? Еволюція творчої долі цієї людини з «мудрим серцем і добрим розумом» (східна мудрість) парадоксальна. Від прози – до поезії, а не навпаки. Все його творче життя сповнене наполегливими пошуками  – мови, жанру, форми. Він – досвідчений прозаїк, оволодів таїнами поетичного мистецтва, його рубаяна –  зразок філософської науки – залатівського любомудрія.

Життєпис

На світ з’явився на Різдво Христове,
життя прожив, закоханий у слово,
був неспроможний на Голгофи мить
і втратив щастя все почати знову.

Леонід Залата

Леонід Дмитрович Залата народився 7 січня 1928 року в с. Різдвяне Новотроїцького району (нині – с. Сиваське Генічеського району)  Херсонської області в селянській родині. У рідному селі почав вчитися в школі, працював у колгоспі. Після закінчення Другої світової війни приїхав до Дніпропетровська, завершив перервану війною середню освіту. Три роки служив у лавах Радянської армії, в 1956 році закінчив історико-філологічний факультет Дніпропетровського державного університету. Працював редактором в обласному видавництві «Промінь», в молодіжній газеті «Молодий ленінець» (1955–1959 рр.), і знову в «Промені» (1959–1960 рр.), але вже головним редактором. По якомусь часі Л. Залата став головним редактором Дніпропетровського обласного радіокомітету і протягом семи років не залишав цієї посади. Наступні одинадцять років він – директор письменницького клубу і уповноважений Укрлітфонду. Цікаво, що покинув він цю посаду після того, як керівником обласної письменницької організації обрали його старшого брата – Федора Залату. Від 1966 року  – на творчій роботі. Член Спілки письменників України з 1964 року. Помер 4 жовтня 2009. Нагороджений медалями та Грамотою Верховної Ради УРСР. Жив у Дніпропетровську. На долю Л. Залати випали тяжкі випробування – голодомор 1933-го, репресії 1935–1938-го років, Друга світова війна, повоєнна розруха, та він не зачерствів серцем. Мав прекрасну пам’ять, тому був вдячний тим, хто допоміг йому вціліти у воєнне лихоліття. В його творах вчувається і мужність, і гнів, і співчуття до чужого горя, і осуд несправедливості, а поезія, зокрема рубаяна, сповнена неповторного залатівського любомудрія.

Автор збірок оповідань: «Мальчишки» (у співавторстві з Ф. Залатою, 1955), «Ущелина синіх туманів» (фантастичні оповідання, у співавторстві з Ф. Залатою, 1957), «Полум’я в степу» (1959), «Жили на світі дві подружки» (1961), «В один слід» (1971), «Без особливих прикмет» (1986), нарису «Валя» (1957), збірки поезій «Іду в небо» (1966), романів «Далеко в Арденнах» (1975), «Вовчі ягоди» (1981), повість «Без особливих прикмет», 1986; «Особое задание»: Повести, рассказы, очерки. 1987; оповідання «Сиві коні на припоні», 1989; «Рубаї», 2002; поезії «Сполохи в імлі», 2006 (усі видані у Дніпропетровську).

Переклав з російської мови твори Валентини Журавльової  «Звездная соната» («Зоряна соната»), 1960 р. українською мовою та вірші Сергія Андреєва, переклади з російської та татарської мови.

Від прози до поезії: штрихи до творчості Залати

Літературна творчість Леоніда Залати – це пошук жанру, мови, форми, шлях від прози до поезії. Його твори сповнені любов’ю до живого образного слова, до народних звичаїв, які автор всотав ще з дитинства від матері. В своєму рубаї Залата згадує:«Рубаї», 2002 р.

Четвертий рік мені у скроні стукав,
як почалася на печі наука.
Моя найперша читанка – «Кобзар»
і повні сонця материні руки.

Писати Леонід Залата почав ще в шкільні роки у літгуртку, а під час служби в армії складав нариси про солдатські будні і навіть отримав премію окружної газети. З часом почав публікувати в періодиці оповідання та вірші, складав численні художньо-публіцистичні збірники. У прозі Залати переважає гостросюжетна тематика, зокрема про події Другої світової війни; у поезії – природа і людина, віра в силу людського розуму. Нариси, оповідання та повісті, романи, публіцистика, вірші, рубаї, жанр детективу та наукової фантастики, російська та українська мова – такий пошук творчого стилю Л. Залати.

У 1955 році у співавторстві з братом Федором Залатою російською мовою написав збірку оповідань «Мальчишки» і повість «Обыкновенное дело» (1957). Через два роки – сольна повість про антифашистське підпілля рідного села «Пламя в степи» («Полум’я в степу», 1959), в 1961 році виходить книга Л. Залати «Жили на світі дві подружки», 1969 рік –  збірка його фантастичних оповідань «Ущелье синих туманов» («Ущелина синіх туманів», 1969), виданий у співавторстві з Віктором Бурлаєм.  Найбільший твір Леоніда Залати – роман «Далеко в Арденнах». Він витримав п’ять перевидань. До написання цього твору спонукали події, що відбулися в далекій Бельгії в грізний часи війни. Його детективні твори про будні кримінального розшуку складають роман «Волчьи ягоды» («Вовчі ягоди», 1981) та повісті «Обыкновенное дело» і «Без особых примет» («Без особливих прикмет», 1986).

Психологізм, майстерність сюжетних колізій, образність персонажів, чистота жанру, тема війни, наукова фантастика, будні карного розшуку – штрихи до прози Залати.

У 1966 році автор видає поетичну збірку «Іду в небо», у 2002 році виходить поетично-філософське виданням Залати «Рубаї», збірка поезій і перекладів «Сполохи в імлі» в 2005 році.

Любомудріє Залати

«У людини повинно бути мудре серце і добрий розум»

Східна мудрість

Хоча про себе мовити й незручно,
скажу: не мовчки жив, але й не гучно,
втішаюсь думкою, що був твоїм*,
хоч недолугим, а все ж учнем.

* Омара Хаяма
Леонід Залата

У часи Григорія Сковороди філософію величали любомудрієм. Думати, розмірковувати, шукати точну відповідь на ті питання, що бентежать душу, не піддаватись інстинктивному світосприйманню – таке завдання для тих, хто любить мудрувати, не хитромудрстувати. Залатівське поетично-філософське любомудріє – його збірка «Рубаї», 2002 року. Рубаї – одна з поетичних форм мініатюри, в якій поет висловлює свій пошук істини та основ буття людини, пояснює загальнолюдські категорії чесноти і справедливості. Визнаним майстром рубаїв був поет-мислитель Омар Хайям. Та рубаї органічно і повнокровно ввійшли в українську літературу другої половини XX  початку XXI ст. Еволюція рубаїв українських поетів від перекладів до створення власного жанру пов’язана з іменами М. Ореста (1951 р.), Д. Павличка (1957 р.), до рубаїв звертались В. Мисик, М. Бажан, В. Ляшкевич, В. Ящук, Д. Кононенко, В. Ігнашенко, Г. Сорока, А. Гарматюк та інші. Секретом майстерності с жанрі рубаї володів і Л. Залата, рубаяна якого розгортається під знаком Хайяма, вирізняючись афористичністю та філософічністю. Автор аналізує свій власний набутий життєвий і душевний досвід, осмислює сутність людини, конкретні явища життя, розмірковує над ними, усвідомлює їхню сутність, та лаконічно, афористично розтлумачує очевидне, часом  і малоймовірне.  Понад усе для Залати найбільшою цінністю в людському житті було Слово, якому він ніколи не зраджував:

Здається, це любов моя остання,
не зовсім пізня, а тим більш не рання,
потрапив я в полон до рубаї,
втекти нема ні сили, ні бажання…

Його рубаї афористичні, емоційні, в них журба, печаль, докір, гірка іронія, сарказм, жаль і дивування, невдоволення і страждання.

«Читаючи їх, – говорить у передмові до книги Віктор Корж, – виникає стійке відчуття, що перед нами душа, яка глибоко страждає від болісних дотикань контрастного недосконалого світу, де поруч з добром сусідствує зло, де біля краси зручно пристосувалася потворність. Поет співстраждає всім, до кого доторкуються безжальні струмені негативної енергії. В багатьох мініатюрах гірка іронія переходить в саркастичний сміх, але сміх не зловтішний, він має цілющі властивості, бо розвінчує те, що суперечить божественній природі людського духу».

Рубаї Залати філософські, морально-етичні, громадсько-політичні, ліричні, є наявність в тексті другого плану, прихованого смислу, підтексту.

Обравши Омара Хаяма за вчителя та духовного наставника, Л. Залата часто звертається до нього, розмірковуючи про сенс життя, людські чесноти, інколи з розчаруванням, інколи з ваганням, невпевненістю питає:

О, небом обдарований Омаре,
так само, як і ти, я, сірий, марив,
шукав, як ти, найвищий смисл життя,
а віднайшов лише безглузді чвари.
***
Омаре, розсуди нас, мудрий муже,
Я певен, що й тобі це не байдуже,
Людина для людини – брат чи вовк?
І як гадаєш – хто кого подужа?
***
Якби ти знав, як я себе караю!
Забракло сил сягнути небокраю,
Мов спраглий до цілющої води,
До мудрості твоєї припадаю.

 Леонід Залата був скромною людиною, скептично ставився до своєї творчості, тому пише:

Як на духу, я сам про себе мовлю:
не гніваюсь за те на свою долю,
що й журавля у небі не спіймав,
і з рук синицю випустив на волю.

З’являється в його рубаях і образ спіралі, співвіднесений із часом і життєвою дорогою людини, що ріднить поета з Д. Павличком і М. Павленком:

Усе в природі лине по спіралі
і відсувається все далі й далі,
наш вік в безодні часу – тільки мить,
та в ній безмежжя радості й печалі.

Леонід Залата звертається до традицій роду, шанує своє коріння:

Прапрадід мій, донський козак Залата,
Під Перекопом склав сім’ю і хату,
Пустив коріння в черноземний світ
І мріяв увесь світ переорати.

З теплотою згадує матір, яка заклала моральні основи характеру поета: любов до слова, до народних традицій:

У хаті п’янко пахла рута-м’ята,
коли дівча, моя майбутня мати,
на знак любові прізвище Кобзар
перехрестила прізвищем Залата.
***
Були слова у мами, мов корали,
таких і вчені словники не знали.
її вуста окраєць з остюків
цілушечкою ніжно називали.

Значне місце  в творчості поета займають морально-етичні рубаї, де утверджуються моральні цінності життя: добро і зло, честь і лицарство, правдивість, розум, доброта, порядність:

Навряд чи помилюсь, коли скажу я,
що підлості закон (ще й як!) існує,
шукати його в кодексах дарма,
він скрізь, де совість хоч на мить заснула.

і закликає:

Не бійся, брате, ворогів, не бійся,
Було їх в нашому житті до біса,
Медоточивих друзів стережись –
У них язик, як помело у лиса.

Про втрату духовності, людських чеснот: Честі, Довіри, Лицарства в сучасному світі ось ці рубаї:

Давним-давно в музеях лук і проща,
Багато що змінилося на краще.
Ракети, хмарочоси… А душа?
Душа лишилася напризволяще.
***
На захист честі люди мали звичку
жбурляти в ноги хамам рукавичку,
тепер, коли запродано і честь,
попала горда звичка на поличку.
***
Як легко наполохати довір’я!
дмухнеш на нього – й полетить, мов пір’я,
з-поміж надій, у глибину небес,
створивши міф чи ще одне сузір’я.
***
Де лицарство? Давно його забули,
Від сорому за нас втекло в минуле.
А серце стука крапками Морзе:
Де Ланселот? Де ти,коваль Вакула?

Поет глибоко замислюється над складними питаннями життя: що таке час, старість, смерть, щастя?

Всьому на світі, хоч-не-хоч, є міра,
Відміряна рукою ювеліра,
Навіть життя – святе людське життя! –
Не більше від шагреневої шкіри.

Турбує українського поета й доля країни, народу:

Якщо зумів дістатись на вершину,
дбай не про себе, дбай про Батьківщину,
а коли – ні, мерщій спускайся вниз,
бо нікому й підставити драбину.
***
Хоч стрімголов, хоч тихою ходою,
Вітчизну кинеш – житимеш з бідою,
бо на підошві стоптаних чобіт
її не забереш ти із собою.

Громадсько-політична лірика Леоніда Залати – це його чотиривірші про недоліки життя всього суспільства, реалії нашого часу. Поет вказує на негативі сторони нашого життя: безкарність, байдужість, кар’єризм, нещирість, лицемірство, хабарництво.

Його громадсько-політичні рубаї сповнені іронії, сарказму, застережливості:

Йдуть напролом – улесливі, фальшиві,
і честь, і совість продають наживі.
Це про таких казав великий Брехт:
вони ідуть по наших з вами шиях.
***
Цього добра у нас сьогодні стільки,
як у бляшанці соленої кільки.
Не вистачає лише партії старців –
чи нікому очолити, чи ліньки.

Про нікчемність війн:

З обох сторін війна фортеці брала,
з обох сторін усе переорала.
солдати програють з обох сторін,
з обох сторін віншують генерала.

Залатівська незрадлива любов до Слова:

Якщо насправді спершу було Слово,
жадав би я, моя слов’янська мово,
серед твоїх святих і ніжних слів
не знати ні байдужого, ні злого.
***
Книжки, як сонце, що живе в бокалі,
п’ю не нап’юсь безсонними ковтками.
Чим більш читаю я, тим менш пишу,
й за це мене розхвалює лукавий…

Афористичність рубаяни Залати у висновках: «щасливі люди не бувають злими», «бо ситі, бач, не створюють шедеврів», «саме життя і є найбільша зваба», «що з голого не знімеш вже сорочки» та інше. Заслуговує на увагу написаний Л. Залатою містично-філософський «Заповіт» автора.

Л. Залата писав:

Життя, – одне і вже тому священне, –
дай крихту сили і грааль натхнення,
щоб кожен міг сказати, як Булат:
«Я выполнил свое предназначенье».

Так, дійсно, автор виконав своє призначення – бути Людиною з великої літери, мати мудре серце і добрий розум, цінувати Слово – це любомудріє Залати, а його рубаї для тих, хто бажає побачити глибокий сенс в міжрядковому поетичному шедеврі.

Про нього:

Залата Леонід Дмитрович
http://filosof-50.ucoz.ru/publ/3-1-0-55
http://archivsf.narod.ru/1928/leonid_zalata/index.htm

 

Створено: 20.02.2018.
Редакція від 28.11.2018.
Світлана Сухіна
Бібліографія:

Карапиш Б. Штрихи до портретів // З любові і муки... / Ф.Білецький, М.Нечай, І Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1994.– С.260-263.
Корж В. Дари затамованого подиху (Передмова до книги Л. Залати „Рубаї”) // Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нариси та есеї.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига 2005.– С. 387–389.
Моє Придніпров'я. Календар пам'ятних дат Дніпропетровської області на 2003 рік: Бібліограф. покажчик.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2002.– С. 52–54.
Фролова К. Поетичне слово над Дніпром // З любові і муки... / Ф. Білецький, М. Нечай, І. Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1994.– С. 301–302.
Шелест Є.В. Леонід Дмитрович Залата / Є.В. Шелест, І.С. Попова // O, alma mater, зоре світанкова!: Нариси / ДНУ ім. О. Гончара.– Дніпропетровськ: Пороги, 2009.– С. 36–39.