Леся Степовичка: «І яскраві квіти, й колюче терня…»

Булах Олександра Несторівна

  • 21 травня 1952 |
  • Місце народження: с. Петриківка Царичанського району Дніпропетровської області |
  • Письменниця, редактор часопису «Січеслав» (2004–2012), член Національної Спілки письменників України та Національної Спілки журналістів України, Голова правління ДОО НСПУ, член Ради та Президії НСПУ (2002–2012)

Життєвий і творчий шлях цієї обдарованої людини – «і яскраві квіти, і колюче терня»…

Г. П. – Пані Лесю, Ваша офіційна біографія розміщена у Ваших книгах та у Вікіпедії. Вона містить головні віхи Вашого життя, успішної літературної діяльності, відомі всім. Дозвольте поговорити з Вами про щось особливе, чого не знає ніхто. Наприклад, якими було Ваше дитинство, юність?  

Л. С. – Гаразд, можемо поговорити про те, чого не пишуть в офіційних біографіях. Все було, і все залишається на моїм шляху – і яскраві квіти, і колюче терня. Я народилася в родині регента церковного хору і студентки Інституту іноземних мов. Саме так, мій тато, музикант, керував хором у церкві села Петриківка, а мама навчалася в Дніпропетровську, а на вихідні приїздила до нього. Після мого народження батьки прожили разом лише два роки і розлучилися. Мама подалася до Дніпра, але навчання її, на жаль, перервалося, вона стала фабричною робітницею і хористкою Троїцького Собору. Тато кликав її в село Кар Хутори, де керував церковним хором, але вони не знайшли порозуміння. Ми з мамою винаймали якісь убогі кутки в убогих глиняних хатинах над Повстанською Балкою. Зрештою мене віддали в цілодобові ясла, потім у дитсадочок подовженого дня, а потім на десять років до школи-інтернату. Там я зростала без батька і без материнської ласки. На щастя, школа була українською, і викладачі були пречудовими.

Булахи, Шура, 1957, ДніпроВже у першому класі я відчула перший укол поезії, і зрозуміла, що це моя цінність, і що я її палко люблю. Почалося з вірша Тараса Шевченка «Світає, крайнебо палає…» (уривок із поеми «Сон».) Сирота при живих батьках, я зрозуміла, що в мене є захист, опертя, це – поезія, ці пульсуючі, ритмічні строфи, в яких не лише слова мають зміст, але й ритм, енергія, прихована музика. Вона дає мені радість, силу жити, надію на краще майбуття. Я любила церкву, куди мене потайки водила мама у вихідні та святкові дні. Я любила Бога. Але з цим треба було ховатися від вчителів і учнів. Один із них дізнався про мою таємницю і тишком дражнив мене «богомільною». Я дуже боялася, що мене виженуть зі школи. На щастя, цього не сталося.

Я любила вчитися, вела щоденника і почала писати вірші у шостому класі. У школі я була старостою класу, вела стінну газету, мене називали «поетесою» і запрошували читати вірші на різних вечорах. Усі канікули  проводила в рідному селі Могилеві, де жили мої дідусь і бабуся, пасла корови, ходила купатися на річку Оріль, дружила з сільськими дітьми. Якби не мої дідусь Данило і бабуся Мокрина, я виросла б дуже обділеною, нещасною. А з ними, завдяки їм я почувалася щасливою, в мене була моя родина, я жила серед вишиваних рушників, ікон, серед народних традицій, праці, молитов, пісень. Деякі сцени дитинства описані в моїх оповіданнях «Червоні голуби 1957-го», «Жовті тюльпани», що увійшли до книги  «Стернею долі».

– Ви зустрілися коли-небудь із батьком?

– Так, вже після його смерті я розшукала і могилу, і хату, де він жив. Це довга й сумна історія пошуків тата, яку я описала в повісті «Нестор Кар-Хуторянський» і в «Поемі про батька» та в «Поемі про Матір», які вийшли у книжці «І со духом твоїм».

– Ви закінчили престижний факультет іноземних мов. Як Вам це вдалося?

– Лише з третього разу. Прохідний бал був високим, легко вступали «царські діти», а я – без знайомств, без «блату» не могла набрати балів. Пішла працювати на завод, потім на фабрику, а вечорами ходила на університетські підготовчі курси, де викладали університетські викладачі. На третє літо я здала чотири екзамени, набравши необхідні 19 балів. І вступила до ХРАМУ ЗНАНЬ – Дніпропетровського державного університету. Так почалося моє нове, зовсім інше, цікаве, змістовне, чарівне студентське життя. Окремі фрагменти цього періоду висвітлено у повісті «Біле чорнило», яка увійшла до першого тому «Німці в городі».

– Ви працювали у провідних вишах міста – в ДДУ і ДМетІ. Вам  подобалось викладати студентам німецьку мову?

– Так, це дуже захоплююче – відкривати для слухачів широкий світ через іноземну мову. Я й зараз працюю у престижному виші – Національному технічному університеті «Дніпровська політехніка». Тільки тут я несу студентам свої знання і досвід в галузі не німецької, а української культури, літератури, мови.Леся Степовичка та Степан Хмара, 2002, авт.  О. Нем’ятий

– Як Ви стали письменницею? Адже зараз багато людей пишуть вірші.

– У 1990-х роках я стала інтенсивно писати не лише вірші, а й прозу. На мене дуже вплинула зустріч із харизматичним політиком Степаном Хмарою. Мене підштовхнули друзі, вже відомі письменники – Віктор Корж, Ісаак Кобринський, Роман Качурівський – подавати заяву до Спілки письменників. І в Дніпрі, і в Києві мене прийняли одноголосно. Так визнаються твої професійні здібності, тобто, ти стаєш письменником «в законі». 

– Ваш роман «Шлюб із кухлем пльзенського пива» автобіографічний?

– Певною мірою. В нім йдеться про шлюб українки з німцем, їхнє  подружнє життя в Берліні. Я не буду нічого розповідати про цей час. Кому цікаво, все у романі! Читайте! 

– Ви багато мандрували за кордоном, працювали з іноземцями. Де було цікавіше спілкуватися з ними – у нас чи за кордоном?

– Цікавіше у нас. Про це – на 900 сторінках мого двотомника «Німці в городі».

– Ви встигли так багато зробити в літературі, як можуть тільки справжні «роботоголіки». Лише «Січеслав» чого вартий! Десять років очолювали обласну письменницьку організацію, заснували і редагували «товстий» журнал, який набув доброго розголосу по всій Україні.

– Праця для мене як солодка наркота. Над журналом працювала, доки не падала зі стільця. Сама збирала матеріал, листувалася з авторами, вичитувала, упорядковувала, бо не було коштів платити помічникам. Радилася з Віктором. Коржем. Художник Сергій Ковика займався художнім оформленням.

– Чому «Січеслав» зараз не виходить?

– Розкручений журнал, тобто його бренд і можливість видавати, у мене забрали спілчанські рейдери, які не змогли дати собі ради з редакторською роботою, які не захотіли працювати на громадських засадах, як я, які не змогли знайти спонсорів для розвитку часопису.

– Хто відповість за те, що славний, змістовний український журнал після Вас припинив існування?

– Ті, хто його вбили.   

– Ви маєте нагороди від третього і п’ятого президентів України?

– Слава Богу, що не від першого, другого й четвертого!

– Вони означають визнання на найвищому державному рівні Вашої літературної та громадської діяльності. Що вони для Вас? 

– Я вдячна тим, хто висував мене на ці нагороди, і очільникам держави Віктору Ющенку і Петру Порошенку, які відзначили мою діяльність в такий спосіб.

– Ваші улюблені заняття?

– Музика, поезія, огляд нових виставок живопису, літературні вечори, зустрічі й застілля з добрими друзями. А ще – мандри, ближні й дальні, літературні й туристичні. 

– У яких цікавих подорожах Ви побували?

– У СРСР я була невиїзною, на те були свої причини, ускладнення стосунків з КГБ (див. повість «Білі чорнила»). Але «перестройка» відкрила всі шлюзи, дала свободу дихати і мандрувати. Відкрилося наше місто, стала ближчою перспектива побачити Європу – німецькомовні країни, і не тільки.Леся Степовичка

– Пані Лесю, щоб мандрувати, треба мати багато грошей!?   

– Інколи зовсім не треба. Навпаки, ще й заробиш якусь дещицю. Адже більшість моїх поїздок були службовими відрядженнями до Німеччини, Австрії, Бельгії. Про це – в моїх книжках. Коли ж я мандрую з друзями приватно, то економлю цілий рік на таку путівку. І я в подорожі дуже невибаглива. Кожна людина обирає для себе, на що витратити зароблені за рік кошти – хтось робить в хаті євроремонт (мені він не світить), хтось купує шубу (я ношу десятий рік стару), хтось вкладає кошти в здоров я (у мене не доходять руки), а хтось обирає піраміди в Гізі, чи музей Прадо в Мадріді, чи Лувр у Парижі, чи архітектуру Гауді в Барселоні. Я належу до останніх, до пристрасних мандрівників, для яких зміна шпалер, і попутний вітер – найкращий відпочинок.

– Що Ви читаєте зараз? Яку книжку Ви радили б прочитати відвідувачам обласної бібліотеки?

– Ті три шедеври, які я читаю зараз одночасно: «Блок-пост» Бориса Гуменюка, «Корона, або Спадщина Королівства Руського» за редакцією Лариси Івшиної та «Моя друга світова» Миколи Жулинського. Звісно, зрадію, коли хтось візьме з полиці і мою книжку.

– Пані Лесю, Вам вдалося піднятися над сірістю буття, перейти від бідного сирітського безстартового дитинства, голодної юності до «червоного диплому» і успішної зрілості завдяки Вашій праці, «роботоголізму». Про таких, як Ви, кажуть «Людина зробила себе сама». Ви згодні з цим?  

– Ну, не зовсім сама. З Божою допомогою, завдяки добрим людям, які підставляли своє плече у важку хвилину. Таких добрих і світлих людей Творець посилав на мою стежку.  Це шкільні вчителі, університетські викладачі, це великі письменники Павло Архипович Загребельний, який був Хрещеним батьком «Січеслава», Анатолій Андрійович Дімаров, Володимир Яворівський, Петро Осадчук, Віктор Корж. Дякувати Богу, і нині маю сильних покровителів, які вважають, що мене й мою творчість варто підтримувати. Не називатиму їхніх імен, бо Будда не радить говорити вголос про найдорожчих.   

– Які Ваші творчі плани?

– Є таке прислів я: «Якщо хочеш розсмішити Бога, розкажи про свої плани». Отож, не буду. Гаразд?

– Останнє запитання. Яке Ваше життєве мотто?

– Слідом за древніми римлянами говорю собі у мить сумніву: «Роби, що мусиш, і хай буде, що буде». Це дуже допомагає.

Фото з архіву Лесі Степовички

 

 

Опубліковано: 25.10.2018
Інтерв’ю з письменницею взяла Галина Пивоварова

Леся Степовичка: біографія і творчість письменниці

Бібліографія:

Дяченко М. Пшенична паляниця // Віват, степова амазонко! Серія «Львівські пегаси». Випуск 27.– Львів: Ліга-Прес, 2012.– 130 с.
Інформація про автора: Л. Степовичку: [Біографія та творча діяльність письменниці Л. Степовички] // Дніпропетровська філармонія. Гроно талантів, сузір’я особистостей: Історія й сьогодення в статтях, світлинах, інтерв’ю.– Дніпропетровськ: Ліра, 2013.– С. 232–233.
Сорока П. Дякую за свято «Січеслава» // Віват, степова амазонко! Серія «Львівські пегаси». Випуск 27.– Львів: Ліга-Прес, 2012.– 130 с.
Шкраб’юк П. «Як пише талановита Леся Степовичка з Дніпра…» // Над простором і часом.– Львів: Видавництво «Апріорі».– 2017.– С. 264–265.
Щипківський Г. Леся Степовичка // Неримовані думки.– Одеса: Астропринт.– 2018.– С. 47–48.
З ювілеєм вас, майстрине слова!?: [Біографічні дані та творча діяльність письменниці] // Зоря.– 2012.– № 41 (25.05).– С. 6.
Танич Т., Чабан М. Добрих справ – безліч. Ювілей Січеславського письменницького коша // Літературна Україна.– 2010.– 11 лют.– С. 2.
Леся Степовичка: поет, прозаїк, есеїст: Біобібліограф. видання / упоряд.: І. Голуб, Л. Степовичка.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2012.– 50 с. (Сер.: «Літературна Дніпропетровщина») (Повна бібліографія Л.С. до 2011 р.).
Леся Степовичка: поет, прозаїк, есеїст: Біобібліограф. видання / упоряд.: І. Голуб, Л. Степовичка.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2012.– 50 с. (Сер.: «Літературна Дніпропетровщина») // https://www.libr.dp.ua/collection/?cat=72