Гаврило Прокопенко: поет-патріот

Прокопенко Гаврило Никифорович

  • 6 червня 1922 – 13 червня 2004 |
  • Місце народження: с. Жданівка, Магдалинівського району, Дніпропетровської обл. |
  • поет, перекладач, фронтовик, патріот.

Непересічними були життя та творчість поета-шістдесятника, щирого патріота України, справжнього захисника Вітчизни, фронтовика-орденоносця Гаврила Прокопенка.

 

«Ті, хто ведуть націю, – нетлінні»

Гаврило Никифорович Прокопенко – поет-фронтовик складної творчої долі, добре відомий шанувальникам української лірики.

Народився майбутній поет у степовому селі Жданівка 6 червня 1922 року в простій селянській родині. До школи хлопчик пішов, коли йому було 8 років і закінчив її з відзнакою в 1941 році. Пізніше, після звільнення з запасу, завдяки виданому тоді золотому атестатові (медалей тоді не давали) без іспитів вступив на заочне відділення філфаку.

Навчався в Севастопольському військово-морському артилерійському училищі. Брав участь у боях Другої світової війни, захищаючи Севастополь, де був поранений. Материнський наказ «… воюй добре, в полон, край боже, нізащо не здавайся, краще смерть» Гаврило Никифорович проніс через усі роки війни і повернувся додому переможцем. Був учасником війни з Японією, нагороджений бойовими орденами і медалями. Після закінчення війни став морським офіцером і ще довго служив у береговій артилерії на Чукотці, у Севастополі, на Курилах, Камчатці.

Долю військового розділили з Гаврилом Никифоровичем діти і вірна дружина Ірина Миколаївна, яка підтримувала його все життя – була однодумцем і прекрасною дитячою письменницею. Вже після смерті чоловіка листувалася з дочкою поета С. Д. Кедріна, вірші якого перекладав Прокопенко, і упорядкувала книгу вибраного листування «Украинскому Кедрину – быть».

У 1960 році Г. Н. Прокопенко вийшов у відставку і повернувся до Дніпропетровська. Працював контролером на Південному машинобудівному заводі. У 1966 році з відзнакою закінчив філологічний факультет Дніпропетровського національного університету і працював учителем української мови та літератури аж до пенсійного віку.

Людина енциклопедичних знань. З дитинства всотав любов до рідної мови і ніколи не зраджував рідному слову. Вперше його вірші були опубліковані в 1944 році в газеті Тихоокеанського флоту «Боевая вахта» у перекладі російською, а десять поетичних збірок так і не побачили світ. Мав складну творчу долю, був під  наглядом за інакомислення. Його дебютна збірка «Брунатність» так і не вийшла друком у видавництві «Промінь», бо поета занесли до чорного списку «буржуазних націоналістів». У 1979 році виходить збірка поезій «Сонячний вітер».

У 1988 році Гаврило Прокопенко вийшов із лав Комуністичної партії. Він завжди почувався українцем, обурювався негідною позицією можновладців, шанував українську мову, носив вишивану сорочку, козацькі вуса, був патріотом своєї країни, сповідував українські націоналістичні ідеї.

Спогади Гаврила Никифоровича про голодомор 33-го року та два його вірші були вміщені в народній книжці-меморіалі «33-й: голод». У 90-х роках він вже щедро друкується в журналах «Бористен», «Кур’єр Кривбасу», газеті «Вільна думка» та інших.

У 1997 році Гаврила Никифоровича прийняли до лав Спілки письменників. Духовно він був близький із Михайлом Чханом, разом із яким керував літоб’єднанням при письменницькій організації, був його заступником.

Наступного року коштом автора вийшла його перша збірка поезій «Лампа на підвіконні», в 2002 році – збірка «Кресало», книжка прози «Джерельні води». Гаврило Никифорович нагороджений Почесною відзнакою Міністра культури та мистецтв України «За досягнення в розвитку культури і мистецтв» (2003).

Помер Гаврило Никифорович Прокопенко 13 червня 2004 року, не доживши до видання своєї книги перекладів Д. Кедріна. Похований у м. Дніпро. Жив і працював він для України. Таким його всі і запам’ятали.

 

Український патріот-шестидесятник

Люблю твою вдачу і розум,
Окрасу й величне ім’я...
На заздрість колимським морозам
Квітуй, Україно моя!

Г. Прокопенко

Гаврило Никифорович Прокопенко завжди почувався українцем.  Куди б не закидала його доля, він залишався вірним українському слову, давав опір ретроградам, його неодноразово «проробляли» на партзборах.

Він зазначав:

«Моя громадян­ська позиція викликала зацікавлення з боку всесильного КДБ. Був суворо попереджений за «націоналістичні про­яви та настрої у педагогічній і літературній діяльності».

Прокопенко виступив на захист роману Олеся Гончара «Собор» і остаточно здобув тавро «українського буржуазного націоналіста» з усіма наслідками. Ще в 1965 р. Гаврило Никифорович звернувся з листом до Олеся Гончара, в якому вболівав за долю української мови, писав про її занепад, асиміляцію українців. За це його попередили. Під час антисоборної кампанії він сміливо кинувся на захист чесного імені Олеся Гончара та його роману. В своїй статті «Повітря, вода і хліб народу», доводив, що О. Гончар написав правду про наше життя. Від нього вимагали каяття, але поет не змінив свого погляду на «Собор». Після цього його припинили друкувати. Ще в університеті Прокопенко познайомився на літоб’єднанні з Іваном Сокульським, і Михайлом Чханом, з яким подружився.

Як вважає сам поет, українським патріотом він став десь років з 15–16. Мамина українська пісня, спогади пережитого голоду в 33-му, роздуми про злочинність влади, яка організувала голод, а потім розгул тоталітарного «соціалізму», формував у Прокопенка свідомість українського патріота. Його свідчення про злочинну владу опубліковані в книзі «33-й: голод. Народна книга-меморіал» у 1991, свідчення для якої автор виношував довгі роки.

Поезію Григорія Прокопенка не публікували, та живе українське слово від ніс у люди. Розмовляв завжди українською, робив переклади творів Кедріна, навчив української мови дружину-росіянку.

Я виростив козацькі вуса.
А ще я полюбляв слив’янку
Лайнули націоналістом.

За тисячі кілометрів від своєї квітучої Магдалинівки, у вільні від служби хвилини народжувалися рядки, котрі згодом увійдуть до його книжок:

Люблю твою вдачу і розум,
Окрасу й величне ім’я...
На заздрість колимським морозам
Квітуй, Україно моя!

Як щирий патріот України Григорій Прокопенко приєднав свій голос до шістдесятників, в 1966 році написав вірш-клятву пам’яті «Не забуду, не прощу»:

Не забуду, не прощу нічого:
Ні образи, ні малої кпини,
Ні розбою денного й нічного,
Ні сльози, ні крові краплини.
Ні хлібини, ані бадилини –
Видурених, вкрадених, віднятих,
З пожарища жодної вуглини,
Сподівань-потятих, розіп’ятих.!...
Все затямлю; зламану присягу,
Небо чорне від німого крику,
Злиднями зацьковану відвагу,
А відтак – покору без’язику.
Думки, що труїлись навмисне,
Чадом безсоромної облуди,
Мученого слова, болю пісні –
Поки жити буду, не забуду!
Серця невигойної оскоми,
Терну, що не п’яти, душу коле,
Не забуду, не прощаю нікому!
Не забуду, не прощу – ніколи !

Куди б не заносили його служба та життя, він завжди залишався мрійником і патріотом своєї Батьківщини, вірним сином України – всім серцем прагнув повернутися до рідної домівки, органічно відчути рідну мову, рідні пісні.

 

Поезія, настояна на зорях

Не зрадив материнську мову,
Любив сердешну Україну
Лишався націоналістом!

Г. Прокопенко

Важко знайти людину, яка б так читала Тараса Шевченка – всього напам’ять. Ще в дитинстві Гаврило Никифорович любив малювати і складати вірші. Творив для серця. Творив натхненно. Творив по-шевченківські, тому його поезія прониклива, патріотична, гнівна до тоталітарної системи, щемлива водночас, сповнена гарячої любові до матері, до рідної Жданівки, до України, до рідного слова. Це вірші справжнього патріота

Прокопенко возвеличує і прославляє матір, по своєму передає почуття до найріднішої людини, яка врятувала його від голоду у 33-році і нагадує нам, щоб ми цінували свою святиню – матір у поезії «Пісні моєї матері», «Мати», «Материнські руки»:

Мамо!
Руки ваші покручені, 
Як живучий вербовий корінь, 
Руки мучені й перемучені 
Пам’ятаю в добрі і в горі.

Це вони гордовито й молодо 
Понесли мене по планеті, 
Це вони почорніли з голоду, 
Щоб не вмер я у тридцять третім.

Руки зморені, руки жилаві, 
Голуби мої ніжні, білі! 
Узголів’я моє хрестили ви, 
Щоб мене на війні не вбили.

Ви дали мені хліба рідного, 
Зберегли мого серця стукіт, 
Берегині життя всесвітнього, 
Пресвяті материнські руки!

***

Руки мучені й перемучені
Понесли мене по планеті,
Руки зморені, руки жилаві,
Щоб мене на війні не вбили.
Берегині життя всесвітнього.

Тема Голодомору висвітлена не тільки у прозі, але і в поезії. Вірш, написаний у 1961 році «Мара 33 року», так гіперболізував страшне явище Голодомору, створеного партією більшовиків. Поет використав слово «Мара» – нечисту силу, яка косою голодної смерті знищила понад два десятків мільйонів українців.

Наморений день прокульгав і зник
В ріку небуття широку,
В сутінках шепче мені «засни»
Мара тридцять третього року,

Засни, не тривожся, не думай, спи –
Хіба одному тобі треба,
Ти чуєш як тихо? Мовчать степи,
Німує вечірнє небо.

Тобі не підняти їх з чорних ям,
Не дати шматочка хліба,
Нехай же не б’ється журба твоя,
Неначе об кригу риба.

Обставини, мабуть, були такі,
Фатальні та неминучі,
Ото ж і пішли на той світ дядьки,
Дарма що були живучі.

Тоді не було бідувань, війни,
Поля сарана не жерла,
Та й люди, здається, не мали вини,
Завіщо ж вони померли?

А місяць тим часом над степом став
І, мружачи око срібне,
Немов насміхався, немов реготав:
Комусь це було потрібно!

Поет любив своє рідне село. Ніхто краще не сказав поетичним словом про Жданівку, ніж земляк, поет Гаврило Никифорович Прокопенко:

Від землі тут віє теплим хлібом,
І отави пахнуть молоком,
І хмарки на видноколі, ніби
На покосі, простяглись валком.
Жданівка! Тополенько-раїно!
Я твій син – і нині, як колись
Здавна тут Росія й Україна,
Наче сестри, міцно обнялись.
Тут живуть у згоді та любові
Нерозлучні, вірні свояки –
Шаміни, Бичкови й Ковальови,
Тарани, Руденки й Чижмаки.
Парубоцька сила повнить груди
І підносить пісню на крилі,
Бо живуть найліпші в світі люди
Саме тут, у рідному селі.

Його збірки «Лампа на підвіконні» і «Сонячний вітер» вийшли малими накладами, проте досить великим накладом видана «Антологія поезії Придніпров’я», в якій випущено чималу добірку кращих його поезій.

І у віршах Гаврила Прокопенка, і в його житті головним є справжня людяність і любов до рідної землі.

Лампа на підвіконні,
Світло в нічному вікні,
Наче нетлінна ікона,
Мріється-сниться мені.
Душу мою вітає
Неньчине сяйво святе,
Ще ж я у снах літаю,
Б’юсь об вікно золоте.
Проситься в хату і плаче
Зболена пам’ять моя.
Доки вікно те бачу,
Доти безсмертний я.

Не зрадив мові, і звертається:

Чого ти цураєшся рідного слова?
Навіщо потворно ламаєш язик?
Навіщо ти кривдиш розковану мову,
Ту мову, до котрої змалечку звик?

***

Мово моя чудова,
Наше буття відбито.
Луни часів колишніх
І заповітні мрії,
Не довіряйте, люди,
Гребують словом рідним.
Слово народне миле,
Тіл і плодів наливом,
Пахне любистком, житом,
Мова моя чудова!
Велична, дзвінка і правдива!
Нехай же довіку буя
Прекрасна, могутня і сміла!
Навіщо потворно ламаєш язик?

Вболіває за долю України і запитує:

Химерами й болями славна,
Піснями тужаво німа,
Моя Україно уявна, —
Тебе не було
І нема!
Є хор молитов і прокльонів,
Є назва, як срібна сурма,
де люду півсотні мільйонів.
Але України нема.
Є впертість, гартована здавна,
Є спроби спекатись ярма,
Є мрії про долю державну,
Є мрії – Держави нема!
Ген мрію видовища віщі...
Коли ж ся народиш! Коли ж!
Якщо ти мана, то навіщо.

***
Я, неперспективний поет
Неперспективної нації.
До землян волаю
Мовою неперспективною,
Протинаючи ганьбу, дискримінації
Думкою суворо суб’єктивною.
реву, як віл…

Свою роль поета вбачає в тому, щоб:

Я весь Тобою продзвенів,
Як гусла генієм Бояна.
Тобою сповнений ущерть,
Лечу в іскристій круговерті,
Готовий на життя і смерть
Заради нашого безсмертя.

 

Перекладач

Гаврила Никифорович Прокопенко –
честнейший, добрейший и тончайшего ума человек

О.М. Кобринський

Протягом десяти років не вийшло жодної книги поета. Тоді ж він захопився творчістю Дмитра Кедріна. і почав робити його поетичні переклади. Проте і їх не друкували, рукописи повертали за «неблагонадійність». І перша книжка його перекладів з Дмитра Кедріна вийшла тільки посмертно 2005 р. за спонсорування поета Ісаака Кобринського, який нині живе в Ізраїлі.

А взагалі українською мовою в перекладі Прокопенко було видано дві збірки віршів Кедріна. І весь цей час Гаврило Никифорович провадив листування з близькими поета – його дружиною Людмилою Іванівною і дочкою Світланою. Про їхнє листування написано в книзі «Українському Кедріну – бути», упорядкованою дружиною перекладача дитячою письменницею Іриною Прокопенко

Книги  автора:

Прокопенко Г. Сонячний вітер: Поезії.– Дніпропетровськ: Промінь, 1979.– 62 с.
Прокопенко Г. Лампа на підвіконні.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 1998.– 71 с.
Прокопенко Г. Джерельні води: Оповідання.– Дніпропетровськ, 2002.– 54 с.
Прокопенко Г. Кресало: Поезії.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2002.– 44 с.

Про нього:

http://museum.khpg.org/index.php?id=1209224843
http://www.ya-zemlyak.ru/rus_poesia.asp?id=15&id_stix=81
http://www.google.ru/url?url=http://www.libr.dp.ua/Book/Ryabcev.doc&rct=j&q=&esrc=s&sa=U&ved=0ahUKEwjjgrO4uOrWAhUGAcAKHcNNA5MQFggVMAE&usg=AOvVaw2mQ7zpa3EDdZhACSRKkOIx

 

Створено: 02.01.2018.
Редакція від 19.01.2018.
Валентина Гайдаш
Бібліографія:

Прокопенко І. Поезія, настояна на зорях // Слово про літературу та письменників Придніпров'я: Нариси та есеї.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 180–185.
Савченко В. Бог не під силу хреста не дає: Поетичне Придніпров’я; Есе.– Дніпропетровськ: Січ, 1999.– 64 с.
Селіванов (Буряк) В. Ті, хто ведуть націю, – нетлінні // Хроніка 2000. Дніпропетровськ: виміри історичної долі.– К.: Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2008.– Вип. 74.– С. 779–781.
Рябцев М. До пам’ятки жертв геноциду Українців. Про причини і наслідки голодомору на Дніпропетровщині: Дніпропетровськ, 2008.– 132 с.
Про Г. Прокопенка – С. 83–87.
Украинскому Кедрину – быть: Л.И. Кедрина, С.Д. Кедрина, Г.Н. Прокопенко: (Избр. переписка [Г.Н. Прокопенко с семьей Кедрина] (1977–2005 гг.) / [Сост. Прокопенко И.Н.].– Днепропетровск: Січ, 2006.– 81, [3] с.: ил., портр.
Прокопенко Г. Хто не жаліє життя ради слова, той кобзаревого роду: (Прокопенко Гаврило – нове ім’я в віночку поезії) // Січеславський край.– 1996.– № 7.– С. 3.
Відкрита душа // Січеславський край.– 2002.– 21 серп.– С. 4.
Заремба Г., Заремба В. Пам’яті побратима // Січеславський край.– 2004.– 18 серп.– С. 3.
Пугач В. Він палко любив Україну // Зоря. Ветеран Придніпров'я.– 2004.– 14 серп.– С. 7.
Гаврило Прокопенко: [Про творчість поета-земляка] // Зоря.– 2008.– № 100 (11.09).– С. 11.