«Чи багато води у Дніпрі?»: Партизани Солонянщини

31 травня 1945 року голова Солонянської сільської ради Журавель, складаючи хронологічну довідку, де він коротко розписував події, що трапилися під час німецької окупації, припустився досить необачного вислову: «Партизанських загонів не було». Та й звідки їм взятися? Степи, лани, балки, посадки – ось і весь ландшафт. Колись і тут понад Дніпром шуміли діброви, та всі їх вирубали ще Милорадовичі й спродали на вугілля.

Але у 60-х роках ХХ сторіччя комуністична партія розгорнула заходи щодо виявлення партизанських загонів. Участь у русі опору давала право на пільги та підвищення пенсій, славу і пошану, тож книжкові полиці провисли під спогадами партизан, а обкоми КПРС почали вимагати від виконкомів перейменовувати вулиці на їхню честь. 6 вересня 1967 року узялася до роботи і Солонянська комісія у справах колишніх партизан 1941–1945, до функцій якої входила видача партизанських квитків. Та коли стали надходити заяви, то голові комісії В.П. Волнянському довелося застосувати і таку категорію як «учасник інших форм боротьби проти німецько-фашистських загарбників». Станом на 5 березня 1969 року по Солонянському району вже було видано 25 партизанських квитків та 39 довідок рідним загиблих і померлих, причому у графі «Назва загону, організації, в якій перебував» відзначали і таке: «Неодноразово тікала від угону до Німеччини».

У 2012 році вийшов у світ «Альбом партизанської слави українського народу у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років». При перегляді цього видання впадає к око, що переважна більшість партизанських загонів Дніпропетровської області проіснувала всього два місяці – з серпня по жовтень 1941 року. В Солонянському районі діяв лише один із них – загін Волобуєва.

29 червня 1941 року ЦК ВКП(б) і РНК СРСР видали директиву: «У зайнятих ворогом районах створювати партизанські загони і диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розгортання партизанської війни повсюди і скрізь, для руйнування мостів, доріг, псування телефонного і телеграфного зв’язку, підпалювання складів і т. ін. У захоплених районах створювати нестерпні умови для ворога та всіх його поплічників, переслідувати і знищувати їх на кожному кроці, зривати всі їхні заходи…. Не залишати ворогові ні кілограма хліба, ні літра пального. Колгоспники повинні рятувати худобу, хліб здавати на збереження державним органам для вивезення його в тилові райони. Усе цінне майно, у тому числі кольорові метали, хліб і пальне, яке не може бути вивезене, повинно безумовно знищуватися». Про те, яким чином голодні люди без літру пального створюватимуть нестерпні умови для німців та всіх їхніх поплічників, – ЦК ВКП(б) соромливо змовчав.

Тож із червня по серпень 1941 р. хури та домашня худоба нескінченними колонами тяглися на схід. І вдень і вночі, майже без відпочинку другий секретар Солонянського райкому партії Сергій Дем’янович Голуб мотався по селах, щоб перевірити евакуацію колгоспного добра. 

Зведення оборонних ліній потрібно було завершити до 1 серпня 1941 року. Персональна відповідальність за організацію та проведення робіт у встановлений термін покладалася на голів виконкомів міських і районних Рад депутатів трудящих і на перших секретарів міськкомів і райкомів КП(б)У, в Солонянському районі – на Коваленка і першого секретаря Солонянського РК КП(б) України Карпа Родіоновича Волобуєва.

16–17 серпня 1941 року партизанське формування було в цілому створене. Туди увійшли приблизно 200 чоловік, з них 120 – з винищувального батальйону. Розбили всіх на три взводи і роздали гвинтівки. Ночувати залишилися при райкомі. Ніч минула спокійно. 18 серпня 1941 солонянці вранці почули на заході звуки кулемета. Волобуєв наказав одинадцятьом чоловікам залишатися для підривної діяльності, поділив їх на групи, а старшим призначив хлопчину двадцяти з чимось років. Кожному видали гвинтівку, набої та пляшку пального. Декотрі не одразу повірили в справжність такого наказу і ходили до командира за підтвердженням. Той підтвердив і звелів чекати його розпоряджень із лівого берега Дніпра, які він буде передавати через лінію фронту. 

Десь об 11.00 німецькі танки і мотоцикли з’явилися в районі військкомату. Два танки почали обстрілювати село. Партійці й активісти скупчилися біля приміщення райвиконкому.  Перегодя сіли в автівки та на підводи і рушили. А одинадцятеро підпільників побігли у підвал будівлі у 200 метрах від райвиконкому, де зберігалася зброя. Там вони взяли 11 гвинтівок і набої. Одну скриньку закопали у дворі біля туалету. Пляшки з пальним розбили і дременули до цегляного житла через дорогу, щоб сховатись від куль. Старший сказав, що зброю треба закопати, а потім уже розходитися по домівках. Після цього пішли у садок, і там прикопали 8 гвинтівок. Кожний ховав так, щоб інші не бачили. Троє розтрощили гвинтівки об яблуні. Німці вже були майже поруч, тож хтось скрикнув: «Рятуйтесь, хто може!», і всі порозбігались.

А партизанський загін разом із партактивом пішов старим шляхом на Сурсько-Литовське, по дорозі ще й відбились від наскоків німецьких мінометників. Там розділилися на дві колони. Діяти в складі такої великої, неорганізованої і, по суті, беззбройної юрби було нереально. Тому за наказом згори одна група зі складу винищувального батальйону «в силу своєї слабкої організованості та дисципліни» під керівництвом начальника міліції Талавірко пішла на Дніпропетровськ, де з'єдналася з армією (зокрема декотрі потрапили у 36-ту кавалерійську дивізію). А Волобуєв відібрав собі 56 чоловік, всадовив їх у кілька вантажівок, і всі вони поїхали до Волоського з метою переправитися через р. Дніпро. Але переправа не працювала. Вода пішла, багато шуму, а береги виявилися неприступними, тому що гребля вже була підірвана*

По цьому на лівий беріг пробиралися маршрутом Василівка-Дніпропетровськ (пропустила оборона Дніпропетровська) -Новомосковськ-Василівка-на-Дніпрі Синельниківського району (напроти села Микільське-на-Дніпрі). Дорогою втратили автівку з картотекою Солонянського райкому. Твардовському пощастило роздобути кулемет «Максим» у одного з командирів 6-ї армії, Лук'янов потім став його помічником.

Коли німці ще були в районі Єлізарового, інструктор Солонянського РК КП(б) України Дмитро Іванович Усенко викликав до себе Лук'янова і дав завдання перебратися через Дніпро та зв'язатися з загоном Волобуєва. Потім сам туди переправився.

Декотрі партійні активісти пішли у бік Дніпропетровська, але там їх затримала застава і допровадила до НКВС Дніпропетровської області, а звідти – на лівий беріг, де вони шукали евакуйовану худобу та свої сім’ї. Багато хто потрапив там до німців у полон, і потім повернувся до своїх домівок. 

20–22 серпня 1941 року бійці загону Волобуєва пройшли триденний семінар підривної роботи і були озброєні. Кожний мав гвинтівку, 2–3 гранати, і на всіх – один ручний кулемет. По балках і лісках навчалися військової справи. Трайдук і декотрі інші вважаються мобілізованим з серпня 1941 року, що так і є. Саме в цей час група з'єдналася з регулярними частинами і налагодила  зв'язок з політвідділом 12-ї армії, штаб якої розташовувався в м. Запоріжжі. Звідти приїжджав представник сектору партизанського руху Південно-західного фронту Риб(к)ін.

До штабу партизанської групи увійшли Волобуєв, Голуб, Ейдель та Охріменко. Виконували розвідку боєм і вилазки на правий берег в районі сіл Військове-Вовніги, хутір Свистуново. Зокрема: 1) в результаті нальоту на німецьку частину в район Військової МТС було знищено 2 легкові машини і 4 вантажні, вбито близько 20–30 німецьких солдатів, закидана гранатами кімната з офіцерами, добуто розвіддані для другої бригади Південного фронту; 2) набіг на села Вовніги і Башмачку (розвідка боєм) разом із червоноармійцями 12-ї армії. Взяли 60 німецьких велосипедів.

Та головне завдання, заради чого загін і створювався, – це повернутися в Солонянський район для підривної діяльності. Для цього потрібна була розвідка. Перша розвідка. Мета – з’ясувати, як краще пробратися, щоб здійснити напад на Солоне. Пішли Гаркуша з медсестрою. Повернулися. Друга розвідка. Мета – можливість переправи до Солонянського району. Відправили Бабенка та другу медсестру Наталю. Ці не повернулися. Бабенка впізнали й  заарештували. Медсестрі вдалося втекти.

Після цього був намір ще когось відрядити, та між Волобуєвим і Голубом розпалилася суперечка. Дрозд потім писав, що частина членів загону була незадоволена Батею-Волобуєвим, який поводився вкрай зарозуміло і особисто в набігах участі не брав. Дізнавшись про таке до нього ставлення, Волобуєв розлютився, назвав усіх боягузами і сказав, що ось комісар покаже, як треба бити ворога. Командний склад був проти, але Волобуєв не зважав на те, що «тов. Голубу в райцентрі з’являтися не можна». Твардовський теж визнавав, що в штабі виникли розбіжності між Волобуєвим та іншими. Деякі наполягали на тому, щоб переміщатися у ліси. Хоча б у негусті Новомосковські, адже багато хто розумів, що партизани повинні мати краще укриття, ніж балки та садки. Інші вважали, що треба повертатися додому і там діяти підпільно. 

2 вересня 1941 року комісар загону Голуб, а з ним Кузьма Якович Терентьєв, Мусій Антонович Сологуб та Іван Зіновійович Щемельов подалися у глибоку розвідку по  Солонянському району з метою встановити розташування німецьких військ і обрати місця переправи всього партизанського загону.  

Вантажівкою доїхали до Мар’ївки, а звідти – пішки до берега Дніпра у супроводі військового Червоної Армії. Там у човні їх уже чекали червоноармієць і перевізник. Волобуєв побажав щасливої дороги, і човен з шістьома посунув на правий берег. Висадившись, опергрупа пішла степом, оминаючи села та шляхи, і вийшла до Запорізької траси в районі Солоне-Сергіївка. 3 вересня 1941 року, коли вранці посвітлішало, то стали помітними колони німецьких військових машин і танків, що рухалися у різних напрямках. Терентьєв пішов у бік Солоного (в нього було окреме завдання, після виконання якого він мав повернутися на лівий берег), а іншим довелося днювати в кукурудзяному полі. Ввечері рушили до Сергіївки і дорогою ще перестріли Терентьєва, який ішов у Чувилине. У Сергіївці переночували на горищі у родичів Сологуба.

4 вересня 1941 року Сологуб залишився вдома, щоб провести розвідку сіл Сергіївка, Оленівка, Привільне, а також підібрати надійних людей, які дали б прихисток партизанам. А Голуб та Щемельов зранку вирушили до Широкого, де мешкав тесть останнього – Тит Михайлович Гаркуша. Там Голуб дав Щемельову завдання їхати додому і збирати інформацію про розташування німецьких військ, кількість солдат і танків у Тритузному, Павлівці, Новопокрівці, Олександрополі-Бутовичівці. Паралельно підшукувати перевірених людей, які мали переховувати тих, хто прибуватиме з лівого берега. Пароль: «Чи багато води у Дніпрі?» Відповідь: «Зовсім нема». Щемельов в очікуванні грандіозної роботи, коли доведеться розміщувати десь купу партизан із переправи, намагався тут таки залучити ще одного достойного чоловіка до справи. Увечері по нього послали, але той не з’явився. Щемельов вирушив на Тритузне з дружиною і сином, а Голуб – в Олександрівку.

5 вересня 1941 року Терентьєв був заарештований і доставлений до Солонянської жандармерії. Потім бачили, як Голуб прямував у бік Сергіївки. Згодом він прибув у Дніпрельстан на конспіративну квартиру до Хоми Гончаренка, де був прийнятий його дружиною Мотроною Павлівною. Та невдовзі в хату постукали німці. Голуба допровадили до Солоного, потім розмістили у таборі військовополонених у Калиновій балці. Незважаючи на те, що він запустив бороду, селянки, які ходили у табір шукати своїх чоловіків, його впізнавали. Одна жіночка з щирим наміром навіть намагалася передати йому їжу. А Терентьєв 8 вересня 1941 року був страчений.

9 вересня 1941 року у табір військовополонених прийшли перекладач і німецький комендант, які привели з собою двох місцевих для впізнання. Всіх поділили на три колони. Перша – цивільні, серед яких був і Голуб, друга – у військовому строї, третя – громадяни єврейської національності. Перекладач викликав Голуба, і той вийшов. Впізнавачів спитали: чи дійсно це Голуб? Ті підтвердили. Після цього перекладач і комендант відвели комісара трохи убік і про щось розмовляли з ним хвилин 15, а потім наказали відійти до канави. Голуб встиг зробити лише чотири кроки, як комендант вистрелив йому в спину з браунінга. Одразу після того німці вивели з колони ще одного чоловіка і теж розстріляли.

На лівому березі умовного сигналу розвідників чекали майже два тижні і не дочекалися. А питання переправи залишалося вкрай гострим на порядку денному. Високе начальство, напевно, безперервно цікавилось: чому це Солонянський загін ще досі товчеться на лівому березі замість того, щоб створювати нестерпні умови ворогам і всім їхнім поплічникам у тилу супротивника? Та всі ці невдачі з Бабенком і Голубом вкинули бійців у глибоку зневіру. Пускаючи людей неозброєними у тил до німців, їх позбавили можливості дорого продати своє життя, як висловився потім Дрозд, а той факт, що деякі члени винищувального батальйону, які чудово знають усіх членів групи в обличчя, співпрацюють з німцями, викликав певне збентеження. 

Тож загін попрямував у Запорізькі плавні в районі сіл Цар Кут і Кушугум, де вже розташувалися їхні Томаківські, Верхньодніпровські та Запорізькі соратники. Туди ж 13 вересня 1941 року прибув начальник Солонянського НКВС Іван Романович Биков із Риб(к)іним і провів нараду на тему, що таке партизанський рух, і якщо хтось почувається непевно, то він перешкодить іншим. Вишикували всіх у дві шеренги. Биков наказав вийти всім, хто не хоче в партизани. Вийшли Дрозд, Ейдель, два Сачки, суддя Черненко, Козаченко, Загубигорілка та інші. Вермінко поривався застрелити Загубигорілку, але Биков цього не допустив, звелів сідати в машину і їхати у Павлоград, де був обком, а там уже розбиратися. 28 чоловік поїхали до військкомату, але більшість із них наздогнали свої сім'ї, що їхали в евакуацію, і подалися у глибокий тил.

Залишилися 24 вояки, що стали під партизанську присягу і передали партквитки на зберігання до обкому. Інші документи спалили в багатті. Серед таких Волобуєв, Усенко, Харченко, Трайдук, Лук'янов, Залужний, Охріменко, Твардовський, Воєвода, Вермінко, Козодой, Саланжий, Дейнега, Гаркуша та інші. Штаб на цей час перебував у с. Григорівка.

19.09–20.09.1941 німці форсували Дніпро, і група Волобуєва в складі 12-ї армії брала участь у боях. Дейнега, Сінікоп і Харченко були поранені. З доповіді начальника ПО 12-ї армії Журавльова: «Цей загін (загін Кравця) разом з іншим партизанським загоном (загін Волобуєва) 19–20 вересня наносив великі втрати противнику, який переправився у Дніпровські плавні. За ці дні загоном було знищено до 100 фашистів».** 

29 вересня 1941 року в загін прибув інструктор штабу Південного фронту 12-ї армії та представник 4-го відділення НКВС Гільс. Після наради всім складом вирушили на Запоріжжя. Місто було евакуйоване, але в особливому відділі (військова контррозвідка НКВС) ще дехто залишався. Там представник СМЕРШ вирядив волобуєвців у розпорядження 12-ї армії. Зробили напад на с. Тарасівку і взяли там старосту – голову сільради. Заарештували когось у с. Біленьке.

4 жовтня 1941 німецька армія вступила у Запоріжжя, а Солонянський загін залишився без провізії та боєприпасів. Волобуєв почав виїжджати в с. Янчекрак і переконував комісара Залужного їхати разом із ним, а загін розпустити.

5 жовтня 1941 року на світанку зібралися на нараду в с. Янчекрак. Частина людей наполягала переходити у тил ворога, але командир на те не пристав. Він пропонував розквартируватися в с. Михайлівка, а там діяти хто як може. Декотрі вимагали їхати шукати обком. Та Волобуєв все ж прийняв досить мужнє за тих умов рішення розпустити загін, чим надав можливість кожному надалі розпоряджатися своїм життям на власний розсуд. Він і ще п’ятеро відокремились, а вісімнадцятеро бійців пішли в тил з німецькими мотострілковими частинами на п’ятах. Згодом Волобуєв їх наздогнав і надав машину, а сам зі своєю групою рушив у бік Межівського району на розшуки Дніпропетровського обкому. Біля Гуляйполя ті вісімнадцятеро зустріли комісара Плевського (чи Іллєвського), що їхав на мотоциклі, і той запропонував їм вступити до 73-го кавалерійського полку 5-ї кінноти. Йому відказали, що були б раді, та не мають партквитків, які в них відібрали на зберігання. Комісар обіцяв усе владнати.  

У травні 1945 року зав. сектором агітації Дніпропетровського обкому КП)б)У Чуб у Довідці про діяльність партизанського загону (Протокол №17) усіх собак навішав на Волобуєва: «Партизанський загін Солонянського району за період свого недовгого існування з першої половини серпня до середини жовтня 1941 року хоча і здійснив ряд бойових операцій, однак основного завдання по організації боротьби в тилу ворога не виконав. Це пояснюється тим, що бюро райкому КП(б)У і колишній перший секретар РК КП(б)У Волобуєв при формуванні загону припустилися безвідповідального ставлення до підбору особового складу загону, не забезпечили належної перевірки бойового та політичного духу його учасників. Крім того, командир загону Волобуєв виказав боягузтво при керівництві загоном і виявився нездатним виконати одне з найважливіших завдань, яке було перед ним поставлено в дні Великої Вітчизняної війни». Далі йде визнання Голуба, Терентьєва, Сологуба та Воєводи активними організаторами партизанської боротьби на території Солонянського району, що полягли смертю хоробрих в боях з німецькими окупантами.  

Опергрупа Усенка. Перед відходом у тил Волобуєв направив Усенка і з ним четверо чи п’ятеро людей у село Капустянка Запорізького району діяти там на свій розсуд. 5 жовтня 1941 року в районі с. Пологи один із групи (заступник Усенка) під час зіткнення з німцями був поранений у бік. Разом з Усенком він переправився на правий берег, і обидва пішли у Василівку за медичною допомогою. 

6–7 жовтня 1941 року в Солоне приїхали верхи на конях Усенко, Яременко та той поранений. Начальник поліції зустрів Усенка біля військової комендатури та з розмови дізнався, що їх троє,  що вони повернулися з евакуації, зареєструвались у коменданта і збираються просто жити. Начальник поліції легко цьому повірив, бо то була звичайна справа. Треба сказати, що легалізуватися чоловікам на початку німецької окупації було цілком реально, якщо тільки прийти до управи і якось пояснити, що його примусили чи то воювати у складі Червоній Армії як військовозобов’язаного, чи то брати участь у евакуації колгоспного майна. Тоді їх реєстрували і після виховної бесіди видавали посвідку на проживання. Але пізніше цей номер уже не проходив: тих, хто не мав необхідних паперів, або відправляли у табори військовополонених, або на роботу до Німеччини. Саме з таких бездокументних часто і набирався штат поліцейських. 

Згодом Усенко влаштувався слюсарем у кінотеатрі, а Яременко – у колгосп ХТЗ. Сім’я Усенка перебувала в евакуації, тож сусіди дивувалися, навіщо він повернувся і попереджали, що буде йому біда, та Усенко відказував, що якось ми з німцями помиримось, працював на городі й нікуди не виїздив. 

Десь у цей час Щемельов зустрів Безотосного у с. Тритузному, коли працював на городі у своїх батьків, і той йому розповів, що після того, як загін Волобуєва пішов у тил, їхня група натрапила на німців, була оточена, але їм вдалося втекти. Ховались на горищі якогось будинку, допоки той не спалахнув. Після цього група розсіялася, а він сам пішов додому. Безотосний при цьому додав мудру річ, що поодинокі дії в тилу німців – даремні, і що при першій же сутичці з супротивником їх знищать. Потім попросив нічого і нікому про нього не розповідати. Та через деякий час начальник поліції дізнався, що Усенко збирається підірвати млин і був тим приголомшений, бо вважав Усенка майже товаришем. 

14 жовтня 1941 року Усенко зустрів одну мешканку Солоного і сказав їй, як кандидату у члени ВКП(б), що прийшов з товаришами за завданням партизанського загону, але поліція його в цьому підозрює, про що він устиг повідомити Волобуєва. 

15 жовтня 1941 року Усенко, Безотосний, Яременко та Яценко були викликані у поліцію на 16.00 годину. Там їх заарештували і посадили під варту. Усенка – окремо, інших разом. Потім приїхали на двох автівках четверо офіцерів гестапо, один із них добре говорив російською. Також прибув заступник гебітскомісара офіцер Пуер і перекладач. Хвилин 40 заарештованих допитували, кожного окремо. Потів усіх допровадили до камери, окрім Усенка. Допит провадили німецькі офіцери. Один із них сидів за столом, Усенко стояв поруч, а інші розташувалися на канапі. Усенка запитали, з яким завданням він прийшов від партизан. Той відповів, що ніякого завдання ні від кого не отримував. Тоді його почали бити, але Усенко все заперечував. Також його запитали, де він зберігає вибухові речовини, зокрема амонал. Жандармерії було відомо, що Усенко отримав мегадиверсійне завдання висадити в повітря два залізничних моста біля станції Привільне, млин і комендатуру у с. Солоне (всі ці об’єкти, до речі, були під охороною), що він старший у групі, а амонал знаходиться на хуторі Кам’яний. Поїхали за вибухівкою, а Усенка відвели до камери. Коли привезли амонал (105 брусків по 200 г), Усенка знов привели, але він продовжував усе категорично заперечувати. Інші визнали колишню належність до загону, але спростовували факт отримання якогось завдання. 

17 жовтня 1941 року у п’ятницю Щемельова повели до жандармерії, де його допитували четверо німців за участі начальника поліції. Там він в одному з кабінетів побачив перевізника, який сидів за друкарською машинкою. Щемельов подумав, що перевізник його здав, і саме тому його заарештували. Тож він став говорити, що є розвідником 6-ї Червоної Армії, але скористався переправою і повернувся додому, а розвіддані нікому не передавав. Та згодом він зрозумів, що німці нічого не знали про його причетність до Голуба і Волобуєва, а питання було лише у тому, що він не зареєструвався в поліції чи у старости села. Щемельова відпустили додому. Цього ж дня десь о 17.00 Усенка та Яременка вивели з поліції, сфотографували і посадовили в автівку. Потів вивели Яценка з Безотосним, теж відсвітлили, посадовили в іншу автівку та повезли у бік Дніпропетровська. Через 10–15 хвилин в балці за «Заготскотом» їх стратили. 

17 листопада 1941 року Солонянських поліцейських надсилали у Запорізькі плавні для перевірки на наявність там загону Волобуєва. Пересувалися на підводах, які надавали старости сіл, а на рибальському човні перепливли в с. Біленьке на правому березі Дніпра. Та ніяких партизанів там уже не було, а місцевість була замінована.

25 жовтня 1943 року нещасний млин був таки висаджений у повітря при відступі німецьких військ у напрямі на Широке.

Після повернення радянської влади Голуб, Усенко та Терентьєв були перепоховані біля будівлі Солонянського РК КПУ. 10 травня 1945 року бюро Солонянського райкому КП(б)У визначило, що Усенко був розстріляний при виконанні доручення, але інших членів партійного підпільного осередку встановити не вдалося. Перевірку і підтвердження провадив не хто інший, як член Бюро Солонянського РК КП(б)У І.Р. Биков. У 1969 році у Списку учасників партизанського руху загін Волобуєва значився вже загоном імені Волобуєва.

Примітки
*  Дніпрогес був підірваний 18 серпня після 16.00 години.
**Запорізький архів. Народна війна 1941–1944. Антифашистський рух опору на території Запорізької області.  Збірник документів і матеріалів, стор. 253.

За матеріалами партійного архіву Дніпропетровської області (ф. 19, оп. 8 справи 43, 129, 191, 297, ф. Р-268, оп. 1, спр. 98), архіву  СБУ Дніпропетровської області (справи 23389, П-15776, 13344, П-6626, 10063, 22580-П, 12917, 28999, 12917, 13780, 29453, 17909, 12479, 27549, 28981, 14947, особова справа 6518), ГДА СБУ ф. 12, Музею історії Солонянського району, Фонду № 1 архівного сектору Солонянської райдержадміністрації, сайту «Пам’ять народу. 1941–1945» та відкритих джерел.

Титульна ілюстрація: картина «Партизани» 
// https://l-art.kiev.ua/uk_collection/kartina-
nevidomij-hudozhnik-partizani-2514