Колективізація та розкуркулювання в місті Підгородньому Дніпропетровської області

Колективізація та розкуркулювання в місті Підгородньому Дніпропетровської області

Україна, Дніпропетровська область

Трагедія розкуркулення та колективізації в місті Підгородньому за документами та свідченнями очевидців.

Революційна стихія розколола укранське селянство. Значна частина боронила паростки молодої держави. Утім, залишається правдою й те, що й обдурені професійними пропагандистами складали значну частину українського населення. Недаремно В. Винниченко в своїй праці «Відродження нації» стверджував: «Це була війна впливом, а не зброєю». Та й зрозуміло, що і Винниченко як давній прихильник соціал-демократії певною мірою вистелив шлях до приходу більшовиків.  Подібних поглядів дотримувалася більшість діячів Центральної Ради. В умовах загальної зневаги до приватної власності, тотального марення про недалеке «світле майбутнє» більшовицьке просте і зрозуміле «земля селянам, фабрики робочим» лягало на благодатний ґрунт. Тривалий час в свідомості українського селянства соціалістичні ідеї поєднувалися із патріотичними. Яскравим прикладом такого поєднання, є лист, що зберігається у краєзнавчому музеї м. Підгородне Дніпропетровської області. 

Документ являє собою спогади Микити Мусійовича Волошка про події 1917–1918 рр. У ньому він розповідає, як близько двох десятків місцевих активістів, що розпочали політичну діяльність ще за царату, на початку революції об’єдналися у загін вільних козаків. 1 травня 1917 року після мітингу місцевий священик окропив прапори козаків, а свій виступ один із керівників, Михайло Драган, закінчив словами з українського національного гімну: «Душу й тіло ми положим за свою свободу і докажем, що ми, браття, козацького роду». Та, коли майже через рік в місці дислокації загону у Новомосковську повітовий староста запропонував їм влитися у гетьманські війська, підгородняни спочатку таємно покинули табір, перейшли у підпілля і згодом об’єдналися з більшовиками.

 Драматичний гурток під керівництвом І. Бута (у центрі з бандурою). З фонду КЗ «Історико-краєзнавчий музей ім. О. Коваля» Підгородненської міської ради.

У буремні революційні роки українське селянство виробляло своє бачення усіх політичних процесів, прочитуючи через своє світобачення і світосприйняття більшовицькі лозунги: з одного боку, – вірило офіційним гаслам «земля селянам...», а з другого, – застережливо ставилося до пропаганди, яка посилено обробляла свідомість селян, які не довіряли цьому пропагандистському засиллю. Уся віра селянської маси ґрунтувалася на споконвічних хліборобських традиціях: любові до землі, споконвічної працелюбності та відданості батьківським заповітам, побутовим настановам і моралі господарювання. Така психологічна домінанта українського селянина мала свій власний вектор розвитку; то підпадала під вплив гасел, то вивільнялася від них, виробляючи оригінальне бачення розв’язання животрепетних проблем. 

Перші роки радянської влади, можливо, не давали її прихильникам підстав для особливих розчарувань. «Неприємні» продрозкладка, голод 1921 року, і «червоний терор» завершились. Селяни отримали землю, розпочався НЕП та українізація. За спогадами родичів більшовицьких активістів, певна частина з них розпочинала політичну діяльність як українські есери. Тож громадські і політичні ініціативи вони реалізували відповідно до власної ідеології, а не більшовицьких вказівок. Можливо, саме тому перші форми виробничої кооперації, що були випробувані у Підгородньому, були відносно демократичними і здійснювалися на добровільній основі з урахуванням матеріальної зацікавленості учасників. 
Спочатку кілька господарів викупили в складчину зламаний трактор «Фордзон», який полагодив кобзар Іван Савович Бут. Активісти орали городи підгороднян, отримуючи плату як у грошовому, так і натуральному вигляді. У серпні 1928 року було засновано місцеве товариство спільного обробітку землі. Навесні 1929 року за ініціативи активістки, колишньої есерівки Параски Терентіївни Кошіль було утворено сільськогосподарську артіль «Комунарка» (приблизно у 1931–1932 рр. під тиском влилася до колгоспу «Червоний лан»). Працюючи на себе, зацікавлені в результатах праці селяни намагалися вирощувати найбільш прибуткові культури. Параска Кошіль зконтактувала з болгарською громадою сусіднього села Самарівка, котрі навчили її вирощувати такі (екзотичні на той час для українців) культури: помідори, перець, баклажани. Члени артілі побудували дамбу зі шлюзами, котра перекривала річку Кільчень. Встановили насос, який перекачував поливну воду в арики, якими були перерізані поля. Поступово господарство розросталось. Комуна почала утримувати пасіку на 50 вуликів, свиноферму, отару овець, птахоферму на кілька тисяч голів птиці. Збудували електростанцію, силосну башту, зерносховище, зробили спробу відновити старий цегельний завод.

Учні та викладачі Підгороднянської трудової школи. З фонду КЗ «Історико-краєзнавчий музей ім. О. Коваля» Підгородненської міської ради.Члени комуни імені Ульянова біля трактора. З фонду КЗ «Історико-краєзнавчий музей ім. О. Коваля» Підгородненської міської ради.

Докорінно ситуація змінилась після прийняття владою рішення про активізацію колективізації і направлення з міст робітників для «зміцнення колгоспів» (листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б)). Двадцятип’ятитисячники (так називали цих містян-партійців) зазвичай чинили тиск на місцеве населення, заганяючи його в колгоспи. Принцип «Колхоз дело добровольное, но кто против колхоза – тот против советской власти» втілювався повсюдно. Не винятком було і Підгородне. 

Проте тут процес об’єднання індивідуальних господарств у колгоспи гальмували місцеві активісти, які на зустрічах із «зайдами» виступили категорично проти насильницької колективізації. Так, В. Дуб [очевидно Василь, ініціали взято з «Історії міст і сіл», старожили імені не знають] попри членство в більшовицькій партії не підтримав ідеї усуспілення і на одних із громадських зборів публічно сказав двадцятитисячникам: «Йдіть к бісам собачим з вашими колгоспами».

Радянський агітаційний плакат // https://lectmania.ru/1x1c25.htmlРадянський агітаційний плакат // https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D1%80%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C#/media/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%92%D1%8B%D1%88%D0%B8%D0%B1%D0%B5%D0%BC_%D0%BA%D1%83%D0%BB%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%B2_%D0%B8%D0%B7_%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D1%85%D0%BE%D0%B7%D0%BE%D0%B2_1930.jpg

Спротив було зламано несподівано. Невідомі особи вбили усю багатодітну родину самого активіста В. Дуба, в чому звинуватили куркулів. Після цього, побоюючись звинувачень у причетності до злочину, підгородняни почали вступати у колгоспи, яких у Підгородньому створили аж чотири: «Червоний лан», «Червоний жовтень», «Червоний партизан», «13-річчя Жовтня». Тих же, хто і тепер не погоджувався вступати до колгоспів, оголошували куркулями і розкуркулювали. Розкуркулено було багато родин корінних підгороднян. Та й після цього деякі місцеві активісти наважувалися виступати, якщо не проти насильницької колективізації, то проти розкуркулення. Параска Терентіївна Кошіль і Олександр Ананійович Солодкий відмовились брати участь у розкуркуленні. Аби уникнути репресій О.А. Солодкий пішов служити до війська. Параска Кошіль вдома обурювалась: «Що вони роблять [влада – C.Д], у них же діти [у так званих куркулів – С.Д.]». Інколи розкуркулювали цілими «кутками». Так, наприклад, з рідного села було вивезено майже всіх жителів вулиці Партизанська. Людей вигнали восени із власних хат; майно, худоба господарський реманент – усе забрали колективісти; а розкуркулені, дорослі та їх діти, сиділи просто на вулиці, на землі, під відкритим небом, під сонцем, вітром чи й дощем, чекали подальшої долі більше місяця. Багатодітну родину Гетьманів не вивезли, бо у них старший син відбував військову службу у Червоній армії. Та коли сім’я зайшла до хати – там було порожньо. Забрали все, навіть образи і рушники, зосталися лише голі стіни.

Родина Гетьманів. Надано автором.

Залишилося фото цієї родини. Зліва направо – Ганна, Сава, Григорій і Анастасія. Ганна – сестра Сави та Григорія, а Настя – дружина Григорія. Фото, найімовірніше, зроблене напередодні масової колективізації. Цікаво, що селяни мали дуже якісні хромові чоботи.

Будинки розкуркулених стали своєрідним житловим фондом для молодих спеціалістів, які прибували на роботу в Підгородне. Деякі хати «куркулів» перетворили на школи. «Cуспілилось», як тоді говорили, все: земельні наділи, худоба, дрібна домашня птиця. Навіть у осіб, які вступили до колгоспу, могли відібрати майно, якщо воно свідчило про заможність. Так, у селі Куроєдовка (Підгородненська сільрада) у жителів відбирали комори і сараї, навіть якщо вони були далеко від колгоспних полів і скористатися ними було неможливо. Втім, і після цього частина підгороднян знаходила можливості для пасивного спротиву владі. У Онуфрія Никифоровича Паленка відібрали все майно, залишилась тільки порожня скриня і підсака (сачок). Потім відібрали й підсаку, і сказали: «Наступний раз, Онуфрію, прийдемо по тебе». Змушений йти працювати в колгосп, він влаштувався на найлегшу роботу колгоспного рибалки. Деякі розкуркулені підгородняни, які не були виселені, не бажаючи працювати в колгоспі та користуючись близькістю міста, влаштувалися на роботу на промислові підприємства. Так вчинила частина роду Дубів. Та влада всіляко перешкоджала втечі селян до міста. Інколи селяни залишались, маючи якусь особливу мотивацію. Була змушена залишитись у колгоспі «Червоний лан» на рядовій посаді Параска Кошіль. За відмову від участі в розкуркуленні її виключили з комуністичної партії. Проте вона створила дитячий садочок для дітей-сиріт, батьки яких були розкуркулені або померли від голодомору 1932–1933 рр. Влада постійно примушувала Параску Терентіївну закрити заклад. Якось її викликали в «район», і місцевий начальник сказав: «Параска, брось ету затєю, пусть сдихают» [про дітей – С.Д.]. Чинили підгородняни й активний збройний спротив, задля придушення якого влада навіть викликала військові підрозділи з обласного центру. 

Голод 1932–1933 років знесилив, зневолив і зневірив підгороднян. Вони навіть не зрозуміли, хто винен у їхніх бідах. Хтось зі старожилів з притиском говорив про комсомольців, дехто згадував, що хтось у них відбирав майно, а хто – «ми тих людей не знаєм», хтось звинувачував конкретних осіб зі своїх (найчастіше згадують як ворогів Івана Санжаровського та Фроську Бондар). У регіоні звинувачували «город» як загальне зло. «Город прийшов до нас, забирав хліб, нас розкуркулював».

Колгоспний лад переміг. Проте, збудований на сльозах і крові українців, він був приречений. Підгородняни зневажали підневільну колгоспну працю, всіляко намагалися влаштуватися на будь-яку роботу до міста. Значна частина колгоспників були або місцевими п’яницями, або «прієжжимі». Підгороднян навіть безкоштовні будиночки для працівників колгоспу і радгоспу не надто приваблювали. Майже кожного року на 7 листопада хтось обливав мастилом сільраду, місцеві кобзарі чистили нужники, жінки виконували брудну роботу. Популярною була приповідка: «У колгоспі добре жить: один робе, два лежить!» Не особливо ховаючись, співали пісню:

Ой робила я в колгоспі, собирала буряки,
собирала буряки та й скидала у купки,
а великі у торбину, а маленькі на машину. 

 

У другому куплеті слова про те, як жінка готувала горілку. Точний текст куплету з’ясувати не вдалося. Слід зазначити, що на Поділлі, за інформацією доктора історичних наук Юрія Сергійовича Земського, теж існує подібна пісня.

Самогоночка вдалась, вся бригада напилась,
бригадир і голова ще й з райкому було два...

 

Отже, на прикладі Підгородного простежується доля цілої української нації періоду «колгоспного будівництва». Використовуючи мрію українців про клаптик власної землі, більшовики прийшли до влади. Cпочатку одурені селяни підтримали радянську владу, потім упокорені й поневолені дармовою колгоспною працею, репресіями і голодоморами, не маючи можливості для масштабного збройного спротиву, українці саботували колгоспи, демонстрували їхню нежиттєздатність, що й поряд з іншими чинниками врешті-решт спричинило ліквідацію колгоспно-радгоспної системи.

PS 
Автор щиро дякує директорці КЗ «Історико-краєзнавчий музей ім. О. Коваля» Підгородненської міської ради Ларисі Павлівні Омельченко за допомогу в підготовці статті та надання фото з фонду музею.

Титульна ілюстрація. Людей у ярма запрягли. Плакат Ніла Хасевича //

https://www.bbc.com/ukrainian/blog-history-48325865

Станіслав Дуб
Бібліографія:

Винниченко В. Відродження нації: (Історія української революції [марець 1917 р.– грудень 1919 р.]): [в 3 ч.].– Київ; Відень: [Дзвін], 1920. Ч. 2.– 1920.– 328 с.
Дуб К. Пломінь кураю: легенди, вірші, спогади.– Городок: Бедрихів край, 2018.– 176 с.+16 с.
Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Дніпропетровська область / Гол. ред. кол.: Тронько П.Т. та ін. АН УРСР. Інститут історії.– К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1969.– 958 с.
***
Спогади Рижко Анастасії Прокофіївни (Прокопівни) (19.01.1912–12.11.2008). Народилася на хуторі Гукова село Очеретувате.
Спогади Дуба Костянтина Семеновича 02.02.1939 р.н. Зі слів Дуба Семена Кириловича (12.06.1902–07.02.1983).
Cпогади Кошеля Анатолія Михайловича р.н. 06.07.1939. Зі слів Кошеля Михайла Мусійовича (19.09.1915–08.07.1988).
Спогади Паленка Сергія Івановича 11.11.1956 р.н. Зі слів його дідуся, Солодкого Олександра Ананійовича (27.03.1911–20.11.1984).
Спогади Паленка Сергія Івановича 11.11.1956 р.н. Зі слів Паленка Онуфрія Никифоровича 1898–02.03.1965.
Спогади Паленка Сергія Івановича 11.11.1956 р.н. Зі слів Паленко Павліни (Паволи) Корніївни 1903–11.11.1984.
Лист Волошка Микити Мусійовича (16.04.1897–25.12.1979) // Історико-краєзнавчий музей ім. О. Коваля м. Підгородне Дніпровського району Дніпропетровської області.
Спогади Гетьман Євдокії Микитівни (01.03.1918–25.01.2007).
Спогади Калиниченко Тетяни Мусіївни (15.03.1914–27.05.1990). Особистий архів автора.
Створено: 19.05.2021
Редакція від 20.05.2021