«В калиновім ґроні прочитую долю…»

«В калиновім ґроні прочитую долю…»

Україна, Дніпропетровська область

Мабуть, ніхто не оспівав калину – один із символів України – так поетично, як дніпровська поетка Наталка Нікуліна.

Образ калини в поезії Наталки Нікуліної

Образ калини – один із постійних і найпоетичніших у поезії Наталки Нікуліної. Калина – її улюблена рослина-символ України. Але вірші з образом калини не належать до пейзажної лірики. Вони – набагато глибші. 

Калина для поетки – символ серця, в якому пульсує гаряча, горда і червона, як і сік калини, кров; калина – пісня, пам’ять і надія України, її душа й таїна; вогонь, з якого з’являється життя, і світло, що осяває увесь світ. Та й сама калина – цілий Всесвіт – початок і кінець усього сущого, вона вічна першооснова буття. Вона зустрічає кожного у цьому світі, додає наснаги на життєвому шляху і проводжає в останню путь. До нас «…з глибин калини» приходить Тарас Шевченко, «Мовить Бог із глибини калини…» і навіть Час схиляється перед нею.

Пропонуємо вашій увазі добірку поезій Наталки Нікуліної про калину.

 

***

             Як найде щось на мене – 
      Тільки калину малюю.
                                        Марія Кравець, майстриня розпису

Та що це я, немов колись Марія: 
«Як «найде» щось, малюю лиш калину».
Отак і я: калина та й калина.
Без неї якось – наче без душі.
Вона ж така висока та розлога,
вона і в смутку красна, мов царівна,
як світиться на сонці горда кров.
Вона уся – неначе Україна.

 

 

***
Шевченко в смутку і Шевченко гнівний
й калина, ніби пісня Чураївни.
І він іде до нас з глибин калини
і світить мальва світочем долини,
і світло те до кожного долине.
І дум його, і слова глибина – 
калинова, калинова вона!
Так бачить пісня, так співа душа,
що у віків мандрівку вируша.
Шевченко в смутку, і Шевченко гнівний
й калина з ним, як пісня України…

 

 

***
Калинонько, доленько,
ягідко гіркава,
морозами підсолоджена,
розвіється лихо
і засія слава,
бо ти – заворожена.
Бо кров твоя, серденько,
густа і палюча,
жаринам наче сповнена.
Ярієш у світі,
така неминуча,
бо ти – зачарована.
Калинонько, доленько,
панієчко красна,
вродлива моя родиночка,
така, наче пісня
палка й непогасна,
бо ти – україночка. 

 

 

Знамення калини

І постала. В ґронах, як у слові.
Чи в крові нетлінних розіп’ять?
Палахкочуть ягоди криваві,
таїною вічною горять.
Чи вогонь, який не знає стриму,
в кетягі тугі земля жене?
А з глибин – той голос неспалимий,
що у серце ввійде й не мине.
Тугою й надією налине,
і відлунять небо і земля…
Мовить Бог із глибини калини
про тернистий визволення шлях.

 

 

Натюрморти

I. Калина на білому

Білий обрус – мов безмежнеє поле.
Ватрою в білому полі – калина:
Жар сніговиця тримає в приполі – 
Свято очам серед білого плину.
Ти, нагорьована думо, спинися,
Зору розкошам віддайся поволі.
Яв це, калино, чи ти мені снишся
Рідним вогнем у безмежному полі?
Ти розпалалася птахом тривожним,
Наче те полумя має злетіти,
Повне черленим світінням всеможним
Понад пелюстям білого цвіту.
Сік твій гіркавий у кров мою плине.
Як тії ґрона твої запеклися…
О, як на білім палає калина…
Серед змарнілого, чорного листя.

 

 

II. Хліб і калина при свічці

Всі, хто ще має хоч іскорку хисту,
Разом зійдімось, свічу запалімо.
Є ще у нас на столі, товариство,
Хліб і калина. Хліб і калина.
Чесного хліба окраєць насущний,
Тиха, задумлива врода калини.
Свічка тонюня висвітлює душі,
Ронить у світич прозорі кровини.
Хто ще не збувся мандрівної звички, 
Ступить на шлях, що сурмить журавлино,
Й свічку запалить від нашої свічки, 
Візьме з собою хліба й калини.
Хтось і до нас буде шлях свій верстати.
Прийде здорожений, в смутку прилине.
Тож мусить, друзі, на всіх у нас стати
Вічних цих – хліба, вогню і калини.

 

 

Калині

Ти зазирай у дзвін криниці
лункий. І погляд свій шукай.
І не зникай, і поспішай,
немов у вічність надивиться.
Лови відлунені хвилини,
Палахкочи і пломеній…
Допоки ти іще калина,
не даленій, не даленій.

 


***
Співа в вічу калиновий вогонь:
горять на сонці ягоди багряні.
Я – подумки: «Горіння – не згоряння…»
Він – пошепки: «Сивини біля скронь…»
А я: «То що? Зате горить в душі
Вкраїною запалена калина.
І ти, о Час, приклякнеш на коліно.
Бо то є вічне – те, що нас вершить.
Її врочиста, пломінка багрянь
світитиме мені, допоки світу.
Дай, Боже, і душі такого цвіту
й таких плодів, як ця палюча грань1».

                    1 Грань – жар, жарини.

 


Засніжилася калинонька 

До розпису заслуженого майстра народної 
творчості України Федора Панка

                                        Упродовж снігопаду.
                                                       І. Римарук

На кетяги сніг, на черлену яскрінь,
на ту калинову відвагу горінь.
Калино, калино, засніжена знадо...
З-під снігу – жарина, впродовж снігопаду.
О раннього снігу одіння смутне... 
Кого з нас, калино, воно обмине? 
На скроні, на коси, над біле чоло... 
Та серце, та серце нам не замело. 
З-під снігу, з-під снігу, в морозяну лють 
калинові ґрона солодші стають.
То, прагнучи всіх своїм жаром зігріть, 
калинове серце над світом горить... 

 


Романс

В калиновім ґроні прочитую долю,
гордливу, вродливу й сумну:
вітрів невблаганну жорстоку сваволю,
морозів шорстку сивину.
Вечірнього сонця зажуру червону
й довічну захланність людську,
яка обламала калинові ґрона,
красу обірвала палку.
А все-таки, горда дівчино-калино,
ти знала і гарні часи:
на вітах – віночками цвіт білопінний,
у листі – пташок голоси.
А надто – ота соловейкова пісня,
що серце вразила твоє,
ще й нині, осіння калинонько пізня,
Той спомин заснуть не дає.
І радощі знано, і випито болю,
отак і життя промина.
Ой, доле жіноча – калинова доля,
де спомином вічним – весна…

 


***
Ніч калиною 
                      скрапує в серце…
Дослухаюсь…
Чи це з серця – калина…
                      по краплі?..

 


Остання калина

«Що ж, всі ми смертні», – скажуть люди,
Спорядять ув останню путь,
Калину покладуть на груди,
Гаряче ґроно покладуть.
Та поки це іще видіння,
Допоки все це, мов у сні,
Що я скажу отій калині – 
Останній пам’яті земній?
Кажу: «Я тільки починалась,
А ти давно уже була,
І, певно, котресь ґроно знало,
Що я у світі почалась.
Отак, щоб жити і співати,
Пізнати все – від цвіту крон
До цих, важких і гіркуватих,
Твоїх, калино, пізніх ґрон».
Я їй кажу: «Живім, калино,
Палаймо в радості й біді.
І до останньої хвилини
Горіти нам, а вже тоді…
Тобі одній, що в тебе зерня
На серце схоже і червоне,
Рости крізь мене і крізь землю
І в буйних ґронах не холонуть».


 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ось такий він – глибокий, таємничий, урочий образ калини в поезіях Наталки Нікуліної. Читайте, думайте, і нехай світло калини не згасає у ваших душах довіку.

Фото упорядниці добірки

Ірина Голуб
Бібліографія:

Нікуліна. Н.П. Знамення калини: вибране. – Дніпропетровськ: Січ, 2000. – 231 с.
Нікуліна. Н. Тиха бесіда: поезії. – Дніпропетровськ: Січ, 1993. – 71 с.
***
Засніжилася калинонька (до розпису Ф. Панка): [пісня] / вірші Н. Нікуліної, муз. О. Лимаренка // Дніпровська зоря.– 1996.– 23 січ.
Створено: 01.12.2021
Редакція від 02.12.2021