Весна надії нашої

Наш земляк, померлий в США письменник Василь Чапленко залишив книжки, присвячені національній революції 1917 року на Придніпров’ї й Присамар’ї та національно-визвольним змаганням у нашому краї.

«На майдані коло церкви революція іде…»

«Він узяв палко говорити про любов до України, про красу її відродження. Це ж така краса – відродження тієї країни, де передніше «чувся плач рабів», де «мовчали святі під попелом руїни і журно дзвін старий по мертвому гудів»! І от у цій країні «звідкільсь взялася міць шалена»…Чи він, Василь, пам’ятає перші дні революції 1917 року? Ті дні, коли над Києвом були «і голуби, і сонце»? Коли так по-українському задзвонили дзвони в Софійському соборі і вперше в історії зазвувала українська мова як мова богослужби й проповіді? І ці настрої треба за всяку ціну зберегти в українському народі»…
Ця цитата з роману Василя Чапленка «Українці» (1960). Виданий у далекому Нью-Йорку, він досі малодоступний в Україні. Хоча користувач Інтернету зможе нині знайти там твори нашого земляка.
«Запланована спочатку трилогія (тритвір) про події 1918–1930 років на моїй рідній Січеславщині розрослася пізніше, в процесі роботи над матеріалом, до тетралогії», – писав сам В. Чапленко в передмові до «Українців». Окрім названого твору, тетралогію склали повісті «Півтора людського», «Загибіль Перемітька» і «Люди в тенетах». Події в тетралогії відбуваються в Січеславі (Катеринославі), Самарчику (Новомосковську) і Самарському повіті, Підгородньому. На його сторінках, окрім вигаданих персонажів, діють і цілком реальні – повстанські отамани Федір Сторубель, брати Горобці та інші. Для нас важливо нагадати про цю розлогу тетралогію, бо нині відзначається 100-ліття Національної революції в Україні (1947–1921). Книжки Василя Чапленка – саме про це. Про те, як Україна сто років тому виборювала волю.

Хто ж такий Василь Чапленко?

Він – наш земляк. Народився як Василь Чапля 18 березня 1900 року у великому селі Миколаївка Новомосковського повіту на Катеринославщині в простій селянській родині. Спогади про високу синь і золоті жита дитинства надихатимуть його й пізніше (а йому, щоб вижити, довелося попоїздити світами). Нахил до письменницької творчості він успадкував від співучої бабусі, яка знала безліч народних пісень, і від батька, який був народним митцем. Національне почуття в ньому прокинулося під впливом Шевченкової поезії: вперше ознайомившись з «Кобзарем», він остаточно усвідомив себе українцем. Як згадуватиме згодом письменник, «І мені тоді наче в голові розвиднилося».
Василів батько Кирило був богомазом, розписував церкви. Зокрема, в рідній Миколаївці. Син допомагав йому.
Закінчивши 1920 року Павлоградську вчительську семінарію, майбутній письменник вступає до Катеринославського вищого інституту народної освіти (університету). Ще 1919 року розпочинає свою творчу діяльність, виступивши в періодиці з віршами й оповіданнями. Письменник Василь Чапленко являє собою приклад творчого довголіття; протягом сімдесяти років він активно виступав у літературі (за винятком 1930-х років, коли не зі своєї волі мусив замовкнути й писати «захалявні» твори).
Він не відбувся б як письменник і науковець, якби не сприятливе оточення – наукове і літературне. Серед його викладачів були відомі науковці. Так, лінгвістичні дисципліни у 1920–1921 роках викладав колишній професор Московського університету Олександр Пєшковський (1878–1933). Низку курсів з української філології – письменство, мову студентам читав брат академіка Сергія Єфремова Петро Єфремов. «Я цінив у ньому безкомпромісового носія дорогої для мене ідеї українського відродження, людину чесну, розумну й щиро віддану своїй виховно-педагогічній роботі серед української молоді, – згадував Василь Чапленко. – І ця моя симпатія дедалі більше зростала на силі, як також і він чимраз більше прихилявся до мене, свого учня».
Петро Єфремов знайомив учня з багатствами своєї книгозбірні, допомагав йому виходити в люди. За його порадою В. Чапленко став аспірантом науково-дослідної кафедри українознавства, яку очолював професор Дмитро Яворницький.

З покоління розстріляного відродження

Василь Чапленко обрав для наукового опрацювання тему «Сонет в українській поезії». Професор Петро Єфремов допоміг йому літературою, порадив звернутися до М. Зерова як видатного авторитету в цій галузі. Так розпочалося листування Василя Чапленка з Миколою Зеровим…
Цікаво, що обидва літератори так ніколи й не були безпосередньо знайомі між собою. В. Чапленко знав М. Зерова тільки «здаля», як одного з київських світил, що імпонували йому своїми незалежними від офіційних настанов поглядами на літературу.
Бувши членом редколегії дніпропетровського журналу «Зоря», Василь Кирилович всіляко намагався «пропихати» його сонети, яких він уже тоді, в другій половині 1920-х років, не міг друкувати в київських часописах. Після того М. Зеров вислав В. Чапленкові, ще незнайомій із ним людині, свій переклад «Мазепи» (1926) Юлiуша Словацького з авторським написом.
24-річний Василь Чапленко став членом літературної організації «Плуг» у Січеславі. За визнанням самого письменника, він організаційно приєднався до цієї спілки випадково: тоді, на початку 1920-х років у місті іншої української організації не було. У літературній дискусії між головою «Плугу» Сергiєм Пилипенком і лідером «Гарту» Миколою Хвильовим його симпатії були на боці останнього. Позитивну роль в його житті відігравало спілкування з київськими ровесниками – молодими письменниками, членами літературної організації «Ланка», а потім «МАРС» Валер’яном Підмогильним та Григорієм Косинкою. Василь Чапленко листувався з Г. Косинкою, останній тепло зустрів появу збірки новел Василя Чапленка (Чаплі) «Малоучок» (1927).
1960 року у Вінніпезi вийшла розвідка Василя Чапленка «Пропащі сили: Українське письменство під комуністичним режимом 1920–1933». У розділі «Творчість Григорія Косинки» знаходимо чимало свідчень їхнього особистого знайомства.
До літературного оточення Василя Чапленка можемо зарахувати і Валер’яна Підмогильного, письменника-земляка, теж народженого у Новомосковському повіті. У своїх спогадах про їхнього спільного педагога професора Петра Єфремова Василь Чапленко згадував:
«Познайомив мене Петро Олександрович і з В. Підмогильним, як той приїжджав якось до нашого міста. Пізніше в мене з Підмогильним зав’язалось дуже щире листування, а як я був у Києві, то в нього спинявся й ночував».
Видана в Києві 1927 року перша збірка В. Чаплі «Малоучок» містила вісім оповідань. Автор звернувся до сюжетів з міського життя й оформив їх на тлі міста. Героями його оповідань були переважно люди, які прийшли з села шукати роботи. У збірці зустрічалися й чисто сільські оповідання – їх всього два, одне з яких – «Зойк».
Сучасна Василевi Чаплі критика 1920-х років відзначала, що навіть у сільських оповіданнях «село у нього береться без звиклих в літературі атрибутів, без плугу і садків, без розлогих степів, так би наче й не село, а скорше приміська околиця». «Мова Чаплина багатюща, гнучка й виразна,» – писав інший критик О. Полторацький.
Ця посилена увага до рідного слова супроводжуватиме Василя Чапленка усе життя. І вже на еміграції професор Яр Славутич висловиться так: «…я справді шанував і шаную Василя Кириловича як найкращого знавця нашої говірної мови. Серед усіх посейбічних (емігрантських) письменників йому справді належить пальма першости як практичному мовознавцеві. І я прислухався до його лексики, відвідував його, щоб ще раз почути народну мову Січеславщини, бо так говорили вдома…»

«Не в людях зло, а в путах тих…»

1927 року в альманасі «Плуг» виходить друком повість Василя Чаплі «Кругойдучі вітри», а 1929-го журнал «Червоний шлях» друкує його повість «Братов’я». Проте великі творчі плани молодого письменника перекреслює арешт у справі «Спілки визволення України» в серпні 1929 року. Після семимісячного ув’язнення він ще з рік викладає на робітфаці, але звільнений з роботи 1932 року мусить залишити Дніпропетровськ, викладаючи у вимушеному вигнанні – в Середній Азії, на Кавказі, Кубані.
Викинутий із літературного процесу письменник не кидає «захалявної» літератури, хоч і не сподівався на швидке видання написаного. Серед творів, закінчених до еміграції, – повість «Люди в тенетах» (опублікована у Вінніпезі 1951 року). Вона – про Дніпропетровський робітфак. У центрі сатиричної повісті – заляканий викладач Кутько. Проте автор звинувачує не так людей, як суспільно-політичну систему, пославшись на Франкові слова: «Не в людях зло, а в путах тих…». Сам Василь Чапленко згодом зауважив дивовижні збіжності між своїм твором «Люди в тенетах» і твором Олександра Солженіцина «У колі першому», закінченому років на тридцять пізніше, у 1964 році. Йдеться, звичайно, не про якісь запозичення. Ці збіжності пояснювалися однаковим опозиційним сприйманням дійсности і тим самим методом творчості – методом реалістичної сатири.
Василь Чапленко безперечно мав моральне право заявити: «за мною залишається в обох моментах історичний пріоритет: я на 30 років раніше і перший взагалі не тільки в українському письменстві, а й у всіх «радянських» письменствах зобразив так у літературному творі більшовицьку дійсність.»
Тож на будинку колишнього Дніпропетровського робітфаку по пр. Д. Яворницького, 102 в обласному центрі цілком заслужено завдяки зусиллям української інтелігенції 2005 року відкрито меморіальну дошку на честь Василя Чапленка. Він повернувся до рідного краю з його високою синню і золотими житами….
Головні твори письменника вийшли у вільному світі – на Заході.
Далекого 1990 року мені довелося розшукати у Миколаївці рідну сестру письменника – Олену Кирилівну Чаплю. Нині в Миколаївці живе його племінник Анатолій. 1992 року довелося зустрітися і з сином письменника Юрієм Чапленком, який прилетів в Україну зі США.
На часі – перевидання творів Василя Чапленка в Україні.
Микола Чабан
Режим доступу : http://trk.dp.ua/весна-надії-нашої/

Література
Чабан М. А серце його в степовому селі / М. Чабан // З любові і муки : розповіді про літературу і письменників / Ф. Білецький, М. Нечай, І. Шаповал [та ін.]. – Дніпропетровськ : ВПОП «Дніпро», 1994. – С. 154–161.
* * *
Дорошенко О. Відомий у світі / О. Дорошенко // Присамарська нива. – 2010. – 23 берез. – (№ 23). – С. 4.
Мамчич І. Достойники нашого краю / І. Мамчич // Свічадо. – 2003. – № 3–4. – С. 20–24.
Чабан М. Чапля повертається додому / М. Чабан // Січеслав. – 2005. – № 3–4. – С. 116–120.
Чабан М. «Мова Чаплина багатюща, гнучка й виразна» / М. Чабан // Січеслав. – 2010. – № 1. – С. 178–183.