Місто і водогін

Виповнюється 150 років однієї з найважливіших комунальних служб міста – водогону. І якщо рік його будівництва і відкриття – 1869 – відомий, то сама історія спорудження та точна дата відкриття довгий час залишалися недослідженими.
Ці відомості вдалося розшукати в матеріалах Російського державного історичного архіву Санкт-Петербурга. Тут зберігається телеграма Катеринославського губернатора В.Д. Дуніна-Барковського міністру внутрішніх справ, датована 25 листопада (за н. ст. 6 грудня) 1869 року: «Сьогодні після молебню з водоосвяченням відкрито дію водогону з повним успіхом».
  Катеринослав, розташований на берегах широкої повноводної річки, довгі роки мав проблеми з водою. Спроби підняти воду з Дніпра для забезпечення життєдіяльності населення робили вже перші будівельники міста. У 1788 році, за розпорядженням князя Г. Потьомкіна, до Катеринослава був присланий «машинний майстер для зроблення криниць» Савел Сакер. Його дослідження, ймовірно, завершилися безрезультатно, і воду в місто, як і раніше, доставляли обозами з Дніпра.
Питання «механічної подачі води» не змогли вирішити і надіслані до міста з Криму так звані фонтанні майстри, які мали навички пошуку питної води і риття колодязів у кам’янистому ґрунті. Всі ці спроби здійснювали в районі Соборної гори – адже саме там був закладений Катеринослав II, Дніпровський. Саме проблема водопостачання (за технічних можливостей того часу) стала однією з головних причин визнання неможливості будівництва Катеринослава на горі. «В подальшому часі виявилося, що передбачуване будівництво міста на дуже піднесеній горі пов’язане з крайніми труднощами і цілковитими неможливостями, бо скільки не намагалися відкрити там воду, але всі спроби були марні й ніякого успіху не мали, тому досі немає там жодного обивательського дому. Казенні ж, які є споруди, зазнали застаріння і спустіння, а все місто розташоване на одному призначеному за планом передмісті на рівнині та напівгорі, тут розтшованих», – писали на початку ХIX століття катеринославські губернатори в доповідях, доводячи необхідність внесення коректив до генерального плану міста.
 Акцент у перспективній забудові робився на розвиток придніпровської низинної території, що має «досить води». Перші десятиліття ХIX століття відбувається забудова так званого нижнього міста. Воно забудовується приватними будинками з садами і горóдами паралельно р. Дніпру. У дворах риють колодязі, а брак води надолужують водовози, чия професія є однією з найприбутковіших і найпопулярніших в Катеринославі.
 Ситуація змінюється в середині 1830-х років. Будівництво Преображенського собору в центрі Соборної гори (1830–1835 рр.) поклало початок планомірної забудові всього пагорба, починаючи з його північної частини. Тут з’являється кілька вулиць і площ (Соборна, Палацова), тут же починався Катерининський проспект. Крім собору на вершині пагорба звели будівлі богоугодних закладів (1837–1848 рр.), а в 1858–1861 рр. спорудили двоповерховий корпус чоловічої гімназії (нині будинок лікарні ім. Мечникова) і корпус медінституту, (пл. Соборна, 2).
Після скасування кріпацтва населення міста стрімко збільшується, його територія інтенсивно забудовується, потреба у воді зростає, причому не тільки для пиття і господарських потреб, а й для гасіння пожеж. Катеринослав 1860-х років – дерев’яне і солом’яне місто. З 3315 житлових і нежитлових будинків 3060 були дерев’яні. Значна їх частина належала дворянам і чиновникам (404), а також міщанам (782). Дерев’яними були 52 громадські та 248 приватних крамниць. Легкою здобиччю для вогню були також мазанки в слобідках і балках, покриті соломою і очеретом. Щоліта місто зазнавало збитків від численних пожеж. Увесь липень, серпень і навіть вересень городяни перебували в напрузі, щодня чекаючи звуку пожежного дзвона. І пожежі дійсно траплялися майже щодня. За чутками, це були підпали. Губернський архітектор Андрій Михайлович Достоєвський у своїх спогадах про той час пише, що обивателі отримували підкидні листи з попередженням про пожежі, і попередження ці в більшості випадків збувалися. Місто панікувало. Часто траплялося, що в один час виникало дві-три пожежі в різних місцях, тоді на деякі з них слабка пожежна команда просто не встигала. Пожежі відбувалися переважно вдень. Казали, що стіни будинків намазують якимось складом, який запалюється від сонця. Тривогу оголошували дзвоном або набатом, це гнітюче діяло на нерви обивателів. Всі щохвилини були напоготові. «Я пам’ятаю, – пише А. Достоєвський, – що і ми склали свої найголовніші пожитки в дві великих скрині, тримали їх замкненими денно і нощно на дворі, щоб при першій тривозі віднести в більш безпечне місце».
 Після пожеж 1860-х років на прохання губернатора і міської думи на чолі з міським головою Д. Пчолкіним Міністерство внутрішніх справ виділило Катеринославу грошову допомогу в розмірі 80 тис. рублів на облаштування водогону і поліпшення пожежної частини. Жителі міста визнали корисним, у першу чергу, зробити водогін.  Міська дума обрала комітет з його влаштування в складі Н. Козловського, К. Неймана, Я. Савельєва, Н. Новикова, І. Бурхановского, Н. Третьякова, Р. Ульмана і В. Ульмана. Комітет протягом двох років через газету запрошував бажаючих взяти на себе спорудження водогону, але таких не знаходилося, оскільки роботи були складними, а капітал невеликим.
 Нарешті 16 грудня 1868 року до Катеринослава прибув приватний інженер Фрідріх Фрідріхович Ротман, одеський купець другої гільдії, прусський підданий, відомий уже будівництвом водогону на Одеській залізниці. Комітет почав із ним переговори і через три дні ледве схилив його за 79,5 тис. рублів взяти на себе повноваження з влаштування водогону. 20 грудня 1868 року з Ротманом уклали контракт, який імператор затвердив 27 серпня 1869 року. Однією з умов контракту було отримання містом з-за кордону без мита всього металевого і машинного приладдя: чавунних труб, парових машин та іншого – загалом 20 тисяч пудів. Сплата мита в розмірі 10 тис. рублів ставила б місто в безвихідне становище – воно не мало додаткових коштів на будівництво, крім виділених 80 тисяч.
 Міський голова та члени комітету з будівництва звернулися до міністерства внутрішніх справ із проханням: «Будучи цілковито зобов’язані за дозвіл Катеринославу допомоги на влаштування водогону, чого безсумнівно вимагає розвиток міста на безводній високій горі, так само як і захист його в майбутньому від спустошливих пожеж, висловлюємо втішну надію, що ви не облишите наше місто своєю участю і клопотанням про дозвіл пана міністра фінансів на безмитне провезення через кордон товарів для міста».
Поки міністр фінансів вирішував питання, мешканець Катеринослава Микола Поліванов узяв на себе сміливість висловити критику проекту водогону. «Водогін цей може прислужитися тільки 20 господарям, які мешкають у нагірній частині міста, інші зовсім його не потребують, і для них це тільки розкіш», – писав він. Поліванов пропонував замість величезного і дуже ненадійного, на його погляд, водогону влаштувати на березі Дніпра вимощений каменем майданчик із дерев’яною огорожею, на якому встановити 4 ручних насоси, так щоб під кожен можна було підвести бочку, завдяки чому відразу 4 водовози зможуть швидко наповнювати свої бочки, поступаючись під’їздом до насосів наступним. Це обійдеться місту в     5 тисяч рублів, тим більше що в Катеринославі багато приватних колодязів. Водокачальну машину він запропонував перенести в інше місце – в Каміння, де вода була чистою. Поки ж її брали там, де полощуть білизну, купають коней і де влаштовані купальні, оскільки саме тут для водовозів був зручний в’їзд в річку.
За проектом водогін мали будувати на Соборній горі, тобто внизу за течією Дніпра. У цій частині міста розташувалися богоугодні заклади, гімназія, семінарія, будинки дворянства і архієпископа, 200 приватних будинків і тільки 4 приватних колодязя. Цього було вкрай мало. Нестача води особливо відчувався під час ярмарків на Соборній площі. Про це писав у міністерство внутрішніх справ генерал-губернатор П.Е. Коцебу, підтримуючи рішення міської думи. «Побоювання, – міркував він, – що острови, котрі утворюються щорічно на р. Дніпро від піщаних наносів та інших природних причин, можуть змінити русло річки і таким чином зупинити роботу водогону, не мають під собою підстав, оскільки водопідйомна машина буде встановлена в найбільш значному за глибиною місці, й це місце протягом 10 років залишається незмінним.
 Вода потрібна і підгірку, що примикає до Християнського та Єврейського кладовищ, який завдяки водогону швидко заселитися в пустопорожніх місцях, що принесе прибуток скарбниці».  Після такого заступництва генерал-губернатора пропозицію Поліванова було визнано такою, що не заслуговує уваги, тим більше що 4 насоси не могли задовольнити потреби у воді навіть мешканців нижнього міста. Не залишився осторонь від справи влаштування водогону і губернатор В.Д. ДунінБарковський. «Прошу сповіщення, чи можна очікувати задоволення клопотання про безмитний привіз машин катеринославського водогону», – запитував він телеграмою міністерство. У відповідь: «Вирішується» (28 березня 1869 р.). Клопотання було затверджено лише 24 серпня 1869 р. До цього часу будівництво водогону відбувалося вже повним ходом – потрібно було встигнути до зими.
З початку травня побудували головну будівлю, встановлювали 2 парові машини і 2 помпи, рили траншеї під чавунні труби довжиною в 5 верст. Влаштували і басейн із фонтаном, 9 пожежних кранів, резервуар для води місткістю 25 тисяч відер. За умовами контракту, всі роботи мали були завершені на 1 листопада 1869 року. Проведення робіт контролював особисто губернатор, інформуючи про це міністерство. «Вчора була пробна дія водогінної машини водогону. Вода піднята в резервуар висотою 300 футів успішно», – писав губернатор в телеграмі від 10 серпня 1869 р. Освячення водогону призначили на 1 листопада 1869 р. Однак воно не відбулося, тому що в цей самий день уранці обвалилася стіна головного приміщення. Ремонт зайняв три тижні, і лише 25 листопада водогін був урочисто відкритий.
 Забір води з Дніпра здійснювали в районі Потьомкінського саду (нині парк ім. Шевченка). Подавали її у високу нагірну частину міста – туди, де тепер історичний музей і гірничий університет, тут вона проходила через піщані фільтри і самоплином розподілялася в міську мережу. Протягом першого року після відкриття водогін залишався в користуванні Ф. Ротмана. Він зобов’язався довести його до кондиції, відпускати воду безкоштовно під час пожеж і на поливання вулиць, а також бідним людям за спеціальними квитками від думи, крім того, поставляти та проводити воду в будинки приватних осіб. Потужність водогону становила 1000 відер на добу. Відро води коштувало ¼ коп., бочка на 40 відер – 6 коп.
Під час будівництва і після відкриття водогін регулярно піддавали критиці. Так, якщо раніше вода, яку брали з Дніпра, навесні та восени була «брудна, каламутна і поганої якості», то по двадцятьох роках після відкриття водогону вона залишалася такою ж. З 1869 по 1884 рік потужність водогону довели до 20 тис. відер на добу. До цього часу були прокладені ще 4 версти труб, і в такому «іграшковому» стані водогін працював 15 років. Історія його була вкрай сумна: він давав погану воду, нерегулярно, труби замерзали і лопалися, оскільки були прокладені неглибоко, скаргам мешканців не було кінця. У 1884 році місто вирішило здати водогін в оренду інженеру Е.Ф. Герцу. Він, та й міські діячі, не вважали за можливе перенести напірну башту вище міста, а тільки розширили водогін. На Соборній площі розмістили
вежу для підйому води, там же побудували будівлю для другого фільтра, встановили нову водокачальну машину, що дало можливість збільшити кількість води до 140 тис. відер на добу, проклали труби довжиною 17 верст у напрямку проспекту – до Озерної площі та прилеглих вулиць, забезпечивши водою практично всю центральну частину міста, без передмість. Зі збільшенням водопровідної мережі якість води, на жаль, погіршувалася, причиною тому був слабкий напір, через що в самих трубах осідали нечистоти. Неодноразово проведені аналізи води свідчили, що вона не придатна до вживання. Власники водогону весь час перебували в стані війни з містом. Нарешті в 1886 році місто розірвало контракт з орендарем Герцем, вигравши позов, і передало водогін в оренду новому власникові В.Я. Винарському. Міська влада зобов’язала його укласти магістральні труби більшого діаметру, встановити нові фільтри. Але і Винарський не зміг виконати обіцяного в повному обсязі. Скарги на мутність, кольоровість і сторонні запахи води не припинялися як з боку мешканців, так і з боку губернської адміністрації. Міська управа штрафувала орендаря, орендар скаржився губернаторові на утиски з боку міста, і так тривало багато років. Винарського так допекли скаргами, що він особисто подав у думу заяву про те, що «вода з водогону навесні та восени не може не мати неприємного запаху, і цей запах ніякими фільтрами не можна усунути».
Причиною всього цього було неправильне розташування водогону – нижче міста за течією Дніпра. У 1895 році дума, розуміючи, що потрібно щось радикально міняти, постановила: доручити управі розробку технічного завдання на влаштування нового водогону, який би задовольнив зростаючі потреби міста у воді. Справа довго не зрушувала з мертвої точки через відсутність грошей. І тільки 1 лютого 1902 року Катеринославське відділення технічного товариства розробило технічне завдання для проекту водогону, подане потім на розгляд міській думі.
 Головним моментом у техзавданні було місце розташування водопідйомних споруд – на березі р. Дніпро за селом Нові Кайдаки, тобто вище заводів і самого міста. Кошторисна вартість будівництва склала 2 650 тис. рублів. У 1903 р. місто отримало першу облігаційну позику на суму 2,6 млн. руб., які, в першу чергу, передбачалося витратити на новий водогін. У 1904 році міська управа створила виконавчу комісію на час будівництва водогону. Її членами стали    І.Я. Езау (голова), Я.Г. Гололобов, І.В. Темченко, М.C. Копилов і член управи Л.І. Калугін. Проект і кошторис водогону затвердив техніко-будівельний комітет Міністерства внутрішніх справ 2 листопада 1904 року. На підряд з його будівництва в 1905 році оголосили конкурс, на який свої заявки надіслали 12 фірм.
 Перевагу віддали акціонерному товариству Брянського заводу. 20 листопада 1906 року був укладений договір між міською управою й інженером-технологом товариства Д.Г. Щегольковим на спорудження водогону. Будівництво, під яке місто виділило ділянку землі на березі Дніпра в Нових Кайдаках, почалося. Споруджували водогін із використанням нових на той час технологій з очищення води. Для нормальної роботи парових машин побудували котельню з трубою висотою 52 метри. У місто проклали два водоводи, влаштовані в траншеї, покритій чавунними плитами.
 Від станції до Аптекарської балки обидва водоводи пролягали поруч, а потім розходилися в Нижній і Верхній райони. Нижній водовід пролягав по вулиці Петербурзькій (нині – Князя Ярослава Мудрого) і мав довжину 3,7 км, 213 пожежних кранів, 11 водорозбірних павільйонів. Верхній пролягав по Катерининському проспекту (Дмитра Яворницького) і вул. Козачій (Старокозацькій) і мав довжину 6,9 км, 334 пожежних крана, 25 павільйонів для продажу води. Діаметр труб для води – 450 мм. Поруч зі станцією розташувалася садиба – на ній побудували двоповерховий кам’яний будинок для квартир службовців і працівників станції, контор, службових приміщень: стаєнь, сараю, льодовика, погреби та кам’яну сторожку біля воріт (тепер це адміністративна будівля станції).
12 серпня 1908 року водогін прийняла міська управа, а 1 жовтня його урочисто відкрили. Але тільки в січні 1909 року він почав подавати воду місту. Будівництво водогону обійшлося Катеринославу в 1 689,5 тис. рублів. Його потужність становила 1,5 млн. відер води на добу. Загальна довжина мережі – 102 км. У 1912 році водогоном користувалися 2 737 абонентів, в 1915 – 3 315. За ці роки кількість поданої води зросла з 167,5 млн. до 183,6 млн. відер на рік. Першим директором водогону був інженер В.П. Леві, нагороджений за бездоганну службу орденом Станіслава III ступеню (1914 р.). У 1912 р. водопровідні труби проклали по проспекту – для поливання його бульварів. Випробування нової водогінної ділянки проводились у присутності міського голови І.В. Способного і членів управи.
У 1914 р. на водозабірній станції встановили нові англійські фільтри, це значно поліпшило якість води. Завдяки новому водогону в 1910 році, під час найбільшої епідемії холери, що вразила південь імперії, кількість хворих була мінімальною. Причиною виникнення холери була забруднена вода в кам’яновугільному регіоні губернії. У самий розпал епідемії до міста приїжджав професор бактеріології Рейн, який разом із міським головою І.В. Способним, професором Роговичем, лікарським інспектором Сошкіним та іншими посадовими особами відвідав водогін. В.І. Леві докладно пояснив гостям, як працює водогін, після чого було зроблено висновок про визнання цієї споруди зразковим підприємством. Подивитися на новий водогін приїжджали до нашого міста звідусіль, навіть з далекого Оренбурга.
Кайдацький водопровідний комплекс працює і сьогодні, подаючи в місто до 3,5 тисячі куб. метрів води на добу. До цього дня експлуатується і приміщення старої насосної станції, яке, за оцінками сучасних фахівців, є унікальним зразком вдалого розміщення технологічного та іншого обладнання в одному приміщенні. «Катеринославський водогін» – «Міськводоканал» – «Дніпроводоканал» був і залишається найважливішою частиною господарства нашого міста.
 Валентина Лазебник
 
Література
 Державне комунальне виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства (Міськводоканал) // Дніпропетровськ на рубежі тисячоліть : довідково-популярне видання / гол. ред. В. Платонов. Дніпропетровськ : Проспект. 2001. С. 148–150.
Лазебник В. Водогін для дерев’яного міста // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2009 рік : бібліограф. покажчик / упоряд. І. Голуб. Дніпропетровськ : ДОУНБ, 2008. С. 223–226.
* * *
Портнова Т. Еволюція міського середовища Катеринослава кінця ХІХ – початку ХХ ст. // http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/144-tetiana-portnova-evolyutsiya-miskoho-ser