Любові стезя

Любові стезя


Бесіда Н. Нікуліної з відомим українським письменником, прозаїком Михайлом Потаповичем Нечаєм
(Радіопередача з циклу «На полі слова»)

Н. Нікуліна: Михайло Потапович Нечай відомий не тільки на Україні. Але й за її межами. Він автор повістей «Вірність», «Кров на камені», «Пора чарівних снів», «Третє літо», «Сотвори свою долю», «Людина живе любов’ю», «Небо душі твоєї», «Білі лебеді», «Східний бастіон» і тетралогії, яку складають романи «Пора чарівних снів», «Любов і пам’ять», «Шумів суворо океан», «Тривожні наші дні». Герої книг М. Нечая – люди чесні, сміливі, мужні, працелюбні, які відстоюють мир і правду на землі. Доробок письменника великий, значний. А ще ж є нариси, новели.
Син хліборобів, Михайло Нечай змалечку відчув кревний зв’язок з рідною землею, а надто зі степовими її теренами. Тут він народився, тут писалися й найкращі його твори. Пізнав він і смак солоного селянського поту, вже семирічним-восьмирічним хлопчаком допомагав батькам у різних сільських роботах при землі.
І тоді ж душа вперше схилилася перед словом з великої літери – словом Тараса Шевченка.
Чимало було сходжено доріг, чимало написано, чимало видруковано – тільки романів і повістей – понад двадцять. Але першовитоки творчості залишились ті ж – степ, хліборобська праця, народна пісня, поезія. Відчуваю – мусить заговорити один з героїв Михайла Нечая. І це буде Антон Стрепет з роману «Небо душі твоєї». Це ж і думки автора, власне – сповідь.
«Сідаю до столу тоді, як село засинає. Раніше – не можу. Люди чіпко тримають мене біля себе. В хаті, в степу, на возі, в саду – всюди щомиті розумом, серцем, кожною клітиною свого єства вбираю в себе їхній сміх і сльози, веселу пісню й сумне зітхання, спалахи надії, стогін і прокляття і знову – надії, надії, жадання...
Ці люди не просто мої знайомі, близькі і далекі. Ні! Моє життя так химерно сплелося з їхнім, що я не можу відділити себе від них. Мені здається, що якась частка кожного з них живе в мені.
Ми нерозлучні. Ось і тепер: я сів до столу, а вони одразу через чорні квадрати вікон з пітьми пізнього вечора нечутно проникли в мою кімнату, всі – живі і мертві.
Як могло їх стільки вміститись?! І всюди очі, очі, очі: голубі, чорні, карі, сірі, іскристі і каламутні, злі і добрі, дурні і розумні, засмучені і веселі. Вони дивляться на мене з усіх боків – і з стін і з стелі, з усіх закапелків. Чиї ж то очі, он ті чорні і блискучі? Та то ж Сап’янові! А під ними наче з туману виринають його чорні вуса і вся невисока, кремезна постать. А ті, палкі і розумні очі – то Корчакові...
Я дивлюся на аркуш чистого паперу, перед собою, але виразно бачу і чую їх, моїх земляків, милуюсь їх дужістю, і красою, і мужністю, і душевною щедрістю. То, раптом, неприємно вразить мене чийсь недобрий липкий чи колючий погляд. Він за моєю спиною, але я бачу його і чую злорадне або єхидне хихикання. Я придивляюсь і помічаю вишкірені зуби і люттю скривлену пику. Поряд з добрим товпиться і цинічно відверте, нічим не прикрите зло.
Заплющую очі – і всі зникають з моєї кімнати, бо то – знак для них. Вони розуміють: я хочу заглянути в минуле, в той час, коли починалася моя юність, а вони були всі крім Корчака, живі і значно молодші.
Тепер вони там, у тому близькому і разом далекому часі, кожен на своєму місці: хто в полі ходить за плугом, хто яму копає на когось, а під осокором при ясному місяці двоє юних – він і вона, забули про всіх на світі, а ті – серед степу, заюшені кров’ю, велично прекрасні – на смерть з ворогом б’ються...
Живуть...
Ніхто з них не знає, де обірветься його життя. А я Антон Стрепет, вже знаю і боляче мені бачити, що ці красиві люди іноді нещадно марнують дні, місяці й роки, хоч їх лишилося в них так мало!
От тільки не знаю, де і коли судилося впасти мені.
Мене підхоплює плин життя, кружляє, несе...
Я розплющую очі і беру в руки перо».
Н. Нікуліна: Я не ототожнюю повністю Антона Стрепета з Михайлом Нечаєм, але ж кожний герой – це і сам автор. І отепер, коли письменник наче відхилив перед нами трохи двері до своєї робітні, не можна не сказати про ті витоки, з яких поставала душа, що пізніше спородила слово. Усі хто читав твори Михайла Потаповича Нечая, мабуть помітили, що навіть у тих його повістях і романах, де герої живуть у місті (наприклад у творах про підпільників «Вірність», «Кров на камені» (все одно зринає дух степу. І це відлуння дитинства, це те, що було його чаром, те що всотувала в себе чутлива душа малого Михайлика і що залишилось з письменником Михайлом Нечаєм на все життя.
М. Нечай: Мені здається, що я і народився з любов’ю до степу. Наша вулиця була крайньою од степу, город наш виходив прямо до самого степу. На кряжі стояли вітряки, а далі широко розкидались лани пшениць, або там жита, чи ячменю. І часто ще малим, бувало виходиш тільки на поріг, і вже я бачу степ, я бачу, чи половіє, чи зеленіє там пшениця чи жито. А потім з дітворою ходили ми гуляти за город, у степ. Яких там квітів не було: і червоні, жовті і жовтогарячі, і рожеві, і Боже мій! Здавалося, рай земний і все. В нас, дітей сільських іграшок не було особливих, а гралися ми – то копалися в землі, там щось відкопували, то збирали квіти, віночки там плели, так що степ я люблю з самого того часу, коли я себе пам’ятаю.
Н. Нікуліна: Син хліборобів Михайло Нечай відкривав не тільки красу, поезію степу. Він пізнавав і смак солоного селянського поту, уже семирічним – восьмирічним хлопчаком допомагаючи батькам у різних «сільських» роботах, роботах при землі. І тоді ж душа вперше схилилась перед Словом з великої літери, це коли в Михайликового дядька Максима збиралися односельці і читали «Кобзар», а пізніше, коли й сам Михайло Нечай – школяр читав «Кобзаря» з односельцями і відкривав в ньому те ж диво Поезії, що і в народній пісні. Отоді в дитячій душі і ворухнулась мрія про власне слово, про власний літературний шлях...
Починав Михайло Потапович, як і більшість прозаїків, із складання віршів. Був шкільний літгурток, про який навіть написав письменник Володимир Роздольський і надрукував допис у журналі «Дружна ватага». Пізніше, вже студентом Дніпропетровського університету, ходив Михайло Нечай, майбутній письменник, на літературні вечори, що відкривались в редакції газети «Зоря».
І ще один штрих до портрета, який мені хочеться неодмінно зробити. Кожен, хто читав повісті, романи, оповідання Михайла Потаповича Нечая – і твір усього життя, як – то кажуть тетралогію «Любов і пам’ять», де герой – поет і мрійник в душі – Михалко, згодом Михайло Лісняк – багато в чому прототипом самого автора, і хто читав надзвичайно ліричну повість «Олешко», де образ хлібороба і живописця Лавріна Олешка, і хто знає інші твори: роман у листах «Білі лебеді» і романи «Людина живе любов’ю», «Сотвори свою долю»... Отже, хто читав Михайла Нечая, той помітив прагнення письменника живописати словом, помітивши безліч картин природи того ж таки українського хлібородного степу, з якого письменник родом. Вразлива душа з дитинства кохалася в народній картині, запало в серце ще малому Михайлові зображення Києво – Печерської Лаври, що висіло у батьківській хаті, і твори іконопису, а над усі ці замилування була та ж краса степу. Це вона найперша вчила живопису словом, відкривала барви, лінії та й звуки навколишнього світу...
М. Нечай: Це одна природа, що художній твір, що літературний, що живописний твір, воно іде від степу, теж від степу, від любові до степу, бо картина, – степ мінливий, коли, бувало, в дитинстві ідемо в  степ рано, ще до сходу сонця, а потім сходить сонце, і бачимо: там цвіте гречка, чи там цвітуть соняхи чи там, скажімо, волоті викинула кукурудза, та на фоні,  скажімо, голубого чи синього неба, це ж живописна картина. Це живопис краса неймовірна, і я вам скажу, що я навіть передати не можу, як це все вливалося в душу разом, я вже казав, зі співом птахів під небесами там десь, і десь рядом дівчата співають, цокотять брички, а вони по – різному цокотять. Тут музика і живопис, все тут серед степу. І тому, скажімо, не випадково, мій старший брат з малих літ цікавився живописом і малював. Правда пішов він по іншій стежці, став технарем (пізніше так склалося життя), але і в нього виявилось, скажімо, потяг до живопису, я думаю теж від того, що жив на лоні степу, цієї мінливої і дивовижної краси.
Н. Нікуліна: Вже пізніше, в час творчого змужніння прийшло до Михайла Потаповича захоплення  творами літературними про великих митців, прийшло захоплення полотнами художників імпресіоністів, кохається він і син його Олександр, теж літератор, у античній літературі.
Але першовитоки: степ, праця хліборобська, поезія Шевченка, народна пісня. А ще творчій манері Михайла Нечая притаманна увага до факту, як це не раз відзначали дослідники його творчості. Звідсіля історичне полотно «Східний бастіон», звідсіля образи, храктери в його романах, зокрема в тетралогії, у яких пізнаються реальні особи, багато де в чому, скажімо, пізнаються чимало рис поета Булаєнка в образі Зіновія Радича з роману «Любов і пам’ять». Я б назвала це інакше – не увагою до факту, а просто – любов’ю до життя, уважністю до тих, з ким зводила доля.
Як мені бачиться, з оцієї вразливості душі, з уміння замилуватися неординарністю чиєїсь вдачі, з любові до життя і поставала своєрідна самобутня книга Михайла Нечая «Далекі спалахи». На жаль вона тільки в рукописі і тільки фрагменти друкувались в періодиці. «Далекі спалахи» - це мемуарна проза, і багато цікавого розповідає Михайло Потапович у цій книзі про зустріч з Андрієм Головком, Олесем Гончаром, Дмитром Бедзиком, Василем Минком та багатьма іншими нашими письменниками. На моє запитання, як постала ця самобутня проза, яка прочитується легко, висвітлює чимало незнаного з життя українського письменства Михайло Потапович відповів:
М. Нечай: Я вам скажу, що з юних літ, я боготворив письменників. Пам’ятаю, що коли вперше в міській читальні я побачив Сосюру, почув його, як він декламував свої вірші, то це страшенно вразило мене: побачити живого письменника, почути його.... Письменників українських ми вивчали в школі, бачили їх портрети в підручниках, а потім, коли я сам став членом Спілки письменників, довелося  зустрічатись з ними живими. Це не могло мене не вразить, бо вони мені здавалися недосяжними якимись небожителями. А виявилось, що вони цілком звичайні люди і разом з тим зовсім незвичайні. Хотілося щоб про них узнали читачі мої. Тому в останні роки – «Далекі спалахи». Мене це особливо вразило, що десь у 30-х роках я вдома, в своєму селі Володимирівці, сидячи на печі, читав хлопчиком... «Студені води». Я був дуже захоплений цим твором. А потім виявилось, що я забув хто автор. Коли одержав листа від Дмитра Бедзика, одного з старіших письменників, в якому він поздоровив мене з тим, що мене прийнято до Спілки письменників, висловив свою думку про мої твори то це мене надзвичайно вразило і, можливо, це було поштовхом до того, що я почав писати «Далекі спалахи».
А з Олесем Гончаром мені доводилось і спілкуватись, і працювати разом, і під його керівництвом, коли я був керівником обласної письменницької організації, а він Української, то ми часто зустрічалися. Зустрічався і з Павлом Усенком, Андрієм Головком, Іваном Ле, з багатьма іншими, тому й взявся за цей твір.
Н. Нікуліна: В архіві Михайла Потаповича зберігається лист від Олеся Гончара, в якому наш видатний митець тепло відгукується про друковані в нашій обласній газеті «Зоря» фрагменти «Далеких спалахів». І називає Олесь Терентійович ті мемуари «зоряними» – від назви газети «Зоря», але і з певною оцінкою (текст листа наводимо).
«Шановний Михайле Потаповичу!
Дякую вам за книжку та за ту прихильність, яку ви виявили у своїх «зоряних» мемуарах. В них відчувається щирість і добродушливість, що, певно, взагалі притаманна степовій людяній натурі автора. Звісно, мемуари – річ дуже суб’єктивна, і якщо вам у нашій Ломівці побачилась «стара хата під соломою», то це не великий гріх, що його чи й варто виправляти... Я теж з приємністю згадую наші зустрічі з вами, з усім дніпропетровським письменницьким колом. Багато в тому спілкуванні було товариської справжності, спільного вболівання за речі важливі для нашого народу. І навіть чорні роки брежнєвщини, ватченківської сваволі не змогли мене посварити з рідним містом, де колись, молода моя мати знайшла життєву свою долю та, на жаль, так давно втратила її...
Приємно було дізнатися, що своє високоліття ви зустріли в такій плідній творчій праці, бо що для нашого брата може бути краще за це?
Вітаю вас, вітайте родину, вітайте наше зоряне письменське товариство.
На все добре!
Ваш Олесь Гончар».
Н. Нікуліна: Я гадаю, цей відгук, ще один штрих до портрета Михайла Потаповича Нечая. Ну, а на письмовому столі його, одного з патріархів письменства нашого краю, який відзначив своє 75 – ліття – нові твори. І серед них оповідання, в яких уважливість до глибоко особистого в житті людини, і нова повість «Прекрасна і жорстока». Уривок з неї друкував часопис «Бористен». Про що він, цей новий твір?
Михайло Нечай: Це твір про любов. Любов – це життя. Без любові нема життя справжнього. Як ви помітили, я часто звертаюсь до цієї теми і, скажімо, один з перших романів «Людина живе любов’ю», і «Небо душі твоєї» – це теж, власне, про людську душу, про любов до людини і про сутність людини справжньої. Повість «Прекрасна і жорстока»: це історія мого сучасника, його кохання, його любові, і любові до жінки і любові до  людей, до життя взагалі, до всього піднебесного, чим живе людина. Отак я можу сказати, бо конкретніше – то вже хай читач буде читати і оцінить.
Н. Нікуліна: На превеликий жаль нам уже не доведеться зустрічатись з Михайлом Потаповичем Нечаєм. В 1995 році, в грудні його не стало.
Але для нас з вами, для  прийдешніх поколінь залишились його твори, залишились рукописна спадщина, що чекає на видання.
І залишається наша пам’ять.
Говорячи його словами – «Любов і пам’ять».
Матеріал радіопередачі до друку підготувала
Світлана Мартинова.

Бібліографія
Нечай М. Біля річки Степової: Нариси.– Дніпропетровськ: Дніпропетров. Обл. вид-во, 1957.– 146 с.
Нечай М. Кров на камені: Повісті.– Дніпропетровськ: Промінь, 1968.– 372 с.
Нечай М. Любов і пам'ять: Роман.– К.: Рад. письменник, 1977.– 246 с.
Нечай М. Любовь и память: Роман-трилогия / Авторизован. перевод с украинского Ю.Саенко.– М.: Сов. писатель, 1987.– 496 с.
Нечай М. Небо душі твоєї: Роман.– К.: Дніпро, 1969.– 390 с.
Нечай М. Небо душі твоєї: Роман.– К.: Худ. літ., 1963.– 529 с.
Нечай М. Пора весенних снов: Повести.– М.: Сов. писатель, 1971.– 389 с.
Нечай М. Пора чарівних снів: Повість.– К.: Молодь, 1965.– 196 с.
Нечай М. Слово про майстра.– Дніпропетровськ: Промінь, 1974.– 80 с.
Нечай М. Східний бастіон: Роман.– Дніпропетровськ: Промінь, 1972.– 358 с.
Нечай М. Східний бастіон: Роман.– К.: Дніпро, 1979.– 412 с.
Нечай М. Тривожні наші дні: Роман.– К.: Рад. письменник, 1987.– 295 с.
Нечай М. Шумів суворо океан: Роман.– Дніпропетровськ: Промінь, 1982.– 367 с.
*  *  *
Нечай М. Перша скрипка нашої літератури: [Із невиданої книги мемуарів] // Січеслав.– 2008.–  1.–  С. 41-47.
*  *  *
Бабець П. Живе пам'ять в селі серед людей // Червона зірка 2009. №  84(18.11). С. 4.

Воробець Т.Р. Михайло Потапович Нечай // O, alma mater, зоре світанкова! : нариси / ДНУ ім. О. Гончара. Дн-ськ : Пороги, 2009. С. 71-74.

Дейнега О. Я. Стоїть у селі хатина: [Біографія Михайла Нечая] // Червона зірка.– 2005.– 16 листоп.– С. 3.
Миколаєнко М. Шумів суворо океан // Зоря.– 1999.– 6 листоп.
*  *  *
Нечай Михаил Потапович // Писатели Днепропетровщины: Биобиблиограф. указатель.– Днепропетровск, 1987.– С. 68–71.
* * *
Михайло Нечай. URL : http://filosof-50.ucoz.ru/publ/3-1-0-48


 31.10.2019
 (13 переглядів)