Життя – як важке сходження на гірську вершину

У головному корпусі Національного гірничого університету є іменна аудиторія професора І.Г. Лисиці, і вже лише це передбачає неординарність цієї особистості. А вже перші аркуші його особової справи в архіві вузу викликають бажання за документами простежити його життя і діяльність, відкрити для наших краян ще одну постать вченого-гірника, на долю якого випало жити протягом майже всього буремного ХХ століття.
Іван Григорович Лисиця народився 26 вересня 1907 року в селі Отбєдо-Василівка (нині – Василівка Снігірьовського району Миколаївської області) в сім’ї селянина-середняка. Як сім’я пережила революції та громадянську війну сьогодні сказати неможливо, але точно не збагатилася, бо на самому початку колективізації батько став колгоспником. А в сина був свій шлях до самостійного трудового життя. Після закінчення початкової трудової школи рік, очевидно, провів у пошуках засобів для існування, бо на півдні Україні у 1921 р. лютував голод.
У 1922 р. п’ятнадцятирічний хлопець вступив на відділення сільськогосподарського машинобудування професійно-технічної школи в Херсоні, яку закінчив через три роки, набувши спеціальність слюсаря. Повернувся в рідне село, райкомом комсомолу був прийнятий до цієї молодіжної організації і відразу призначений завідувачем хатою-читальнею у своєму селі. Через рік він був призначений управляючим справами (очевидно, начальником канцелярії) райкому партії, працював слюсарем на Дніпробуді.
Невідомо, з власного потягу до знань чи за направленням керівних органів, але у 1928 р., певною мірою освічений і маючи трудовий стаж, хлопець стає студентом маркшейдерського відділення Дніпропетровського гірничого інституту. Це був період грандіозного розгортання індустріалізації в СРСР, а значить – великого запиту виробництва на спеціалістів технічного спрямування. Тому термін навчання студентів у виші був коротший, ніж зазвичай. У лютому 1932 р. Іван Григорович Лисиця завершив навчання, отримав свідоцтво № 61 про закінчення ДГІ з кваліфікацією маркшейдера (замість диплома) та посвідчення, що виконав навчально-виробничий план, прослухавши шість циклів дисциплін (суспільно-політичний, воєнний, іноземний, загальний, фізико-математичний, спеціальний) та пройшовши п’ять виробничих практик протягом 10 ти місяців.
Хоча в «Посвідченнях» оцінки з названих в ньому дисциплін тоді не виставлялися, але, мабуть, студент І.Г. Лисиця навчався дуже старанно, бо, за правилами того часу, «був висунутий громадськими організаціями на наукову роботу» і залишений в ДГІ для вступу до аспірантури по кафедрі маркшейдерії. Зауважимо, що навчальний заклад тоді мав велику проблему нестачі професорсько-викладацьких кадрів (після виокремлення з ДГІ металургійного та хіміко-технологічного інститутів, утворення науково-дослідного Інституту геології тощо). Та гірничий інженер І.Г. Лисиця зміг добитися дозволу директора інституту направити його у трирічне виробниче відрядження на Донбас. Майже рік він працював дільничним інженером-маркшейдером 4 х шахт Чистяковського рудоуправління, але був відкликаний Гірничим інститутом для направлення його в Карагандинський вугільний басейн, над яким Інститут «шефствував» (поширена в радянський час форма зв’язків між підприємствами і організаціями). Там він займав посаду групового інженера-маркшейдера, маючи у підпорядкуванні вже 9 шахт. Але тамішній клімат негативно вплинув на здоров’я молодого спеціаліста і менш ніж за рік він змушений був повернутися на Донбас. Нетривалий час він працював заступником головного маркшейдера тресту «Чистяковантрацит», а в травні 1934 року Гірничий інститут відкликав його для роботи на кафедрі маркшейдерії асистентом.
Через кілька років Іван Григорович став читати лекційні курси (бо кілька провідних вчених були репресовані, в тому числі загинув і його науковий керівник професор А.Е. Гутт) з маркшейдерії на різних спеціальностях. За сумісництвом у 1935–1937 рр. він був також окружним маркшейдером Державного маркшейдерського контролю УРСР по Чистяковському і Макіївському гірничих округах.
Маючи досвід викладацької та виробничої діяльності, І.Г. Лисиця наполегливо за-ймався науково-дослідною діяльністю, фактично без наукового керівника завершив дисер-тацію, присвячену багатовантажному проектуванню при орієнтуванні шахт, в якій розв’язував проблеми впливу глибини стволів, ваги вантажу, кручення дроту тощо.
У лютому 1941 р. він захистив кандидатську дисертацію, а вже 17 травня Вищою атес-таційною комісією був затверджений в ученому званні доцента по кафедрі «Маркшейдерська справа». Перед ним відкривалася хороша перспектива наукової та педагогічної кар’єри. Але гроза ІІ Світової війни докотилася до нашого краю.
У серпні 1941 р. І.Г. Лисиця з родиною евакуювався разом із багатьма іншими співробітниками Гірничого інституту та його майном на Урал. Все обладнання та інші матеріа-льні цінності ДГІ були передані Свердловському гірничому інституту. За наказом Нарком-вугілля СРСР доцент І.Г. Лисиця був призначений начальником спеціальної маркшейдерської партії в Кизеловському вугільному басейні Пермської (тоді – Молотовської) області, у квітні 1942 р.– переведений головним інженером топографо-маркшейдерського бюро тресту «Уралвугільрозвідка», а після його реорганізації був призначений управляючим і головним інженером топо-маркшейдерського бюро тресту «Челябвугільрозвідка» в місті Копейську для обслуговування всього східного схилу Уральських гір (відкриття, розвідка і розробка нових вугільних родовищ). За свою роботу відзначений низкою тодішніх нагород.
Ціною неймовірних жертв і зусиль захисників рідної землі у 1943 р. наближалося визволення від нацистських окупантів Дніпропетровська. Згідно з наказом № 526 Нарком-вугілля СРСР від 12 липня 1943 р. 22 викладачі (в тому числі І.Г. Лисиця), які працювали в різних організаціях і на виробництві, були направлені в Караганду для відновлення там діяльності Дніпропетровського гірничого інституту. І.Г. Лисиця був призначений завідувачем кафедри маркшейдерії.
У серпні 1944 р. з Караганди ДГІ повернувся до рідного міста, де з’єднався з вже від-новленим тут Гірничим інститутом. Через нестачу професорсько-викладацьких кадрів Іван Григорович займав одночасно дві посади: доцента кафедри маркшейдерії та завідувача ка-федри геодезії.
Разом із колективом викладачів, співробітників і студентів доцент І.Г. Лисиця від-будовував зруйновані будівлі Інституту, який поступово «заліковував рани». У 1951 р., коли в Гірничому інституті відкрився шахтобудівельний факультет, Іван Григорович став його пе-ршим деканом. Ця посада дуже неспокійна, вимагає особливих організаторських здібнос-тей, уваги до співробітників, студентів і професорсько-викладацького колективу. Сім років керувати факультетом на етапі його організації і становлення – це говорить багато про лю-дину, яка його очолювала.
Та вистачало у енергійного керівника снаги і для занять науковими дослідженнями. В одному з документів особової справи І.Г. Лисиці говориться, що він «вивчав зміни варіа-цій земного магнетизму при орієнтуванні шахт в Донецькому басейні», а також вивчав «здвиги гірських порід під впливом гірських розробок в Донбасі на Микитівському ртутно-му родовищі та в Нікополь-Марганцевському басейні». Для роботи над докторською дисертацією він за клопотанням вузу був «прикріплений» до Московського гірничого інституту. Аби сконцентрувати свої сили на написанні дисертації, І.Г. Лисиця влітку 1958 р. попросив звільнити його з посади декана факультету. Але він тоді ж був обраний завідувачем кафедри маркшейдерської справи.
У 1963 р. Іван Григорович Лисиця успішно захистив докторську дисертацію «Основні питання проектування при геометричному орієнтуванні глибоких шахт», а в 1965 р. отримав і вчене звання професора по кафедрі «Маркшейдерська справа». У тому ж році, будучи завідувачем кафедри, за сумісництвом він ще два роки працював проректором ДГІ з наукової роботи. Можна було тільки позаздрити його енергії. Але ж тут ще не названі його громадські доручення (членство в науково-технічній раді Міністерства вугільної промисловості СРСР і в такій же раді УРСР, робота в експертній комісії Держгірськтехнагляду при Раді Міністрів УРСР тощо). За його науковим керівництвом і консультаціями було захищено більше двох десятків кандидатських і докторських дисертацій. Розроблені ним «Вказівки по охороні споруд» затверджені Держгірсь-ктехнадзором і використовуються на підприємствах вже багато років.
Минали роки, зміцнювалася науково-педагогічними кадрами кафедра маркшейде-рії, здійснювалися важливі для народного господарства країни дослідження. У 1979 р., маючи вже за 70 років енергійного життя, професор І.Г. Лисиця пішов з посади завідувача кафедри і ще півтора десятки років працював професором кафедри.
У 1996 р. професор Іван Григорович Лисиця був «звільнений у зв’язку зі смертю». Пішов на вічний відпочинок, залишивши по собі багату наукову спадщину, сотні підготов-лених спеціалістів-маркшейдерів, наукових учнів і добру пам’ять.
Сьогодні в головному корпусі Національного гірничого університету щоденно про нього нагадує табличка на дверях лекційної аудиторії, яка носить його ім’я.

Література
Архів НГУ. Особова справа І.Г. Лисиці.
Днепропетровский горный институт. Исторический очерк. Книга 2. Кафедры (1899–1992) [Текст].– К.: Техника, 1995.– С. 139–152.
Професори Національного гірничого університету. 1899–2009 [Текст].– Дніпропетровськ: НГУ, 2009.– С. 82.

Ганна Швидько