Захоплений історією степового краю

2 січня 2009 року виповнюється 135 років від дня народження Василя Олексійовича Біднова, на початку ХХ століття відомого громадського та освітнього діяча, дослідника історичного минулого Степової України.
Майбутній історик церкви народився у 1874 р. в містечку Широкому Солонянської волості Катеринославського повіту в родині заможних селян. Хрестили Василя в місцевій Преображенській церкві, збудованій в 1863 році.
Спочатку хлопчик навчався в однорічній широківській школі, потім у Херсонському духовному училищі (1885–1889 рр.).
Після закінчення училища В. Біднов вступив до Одеської духовної семінарії. Саме тут вперше він отримав вплив на розвиток національної свідомості і навіть поширював українські книжки серед селян. Закінчивши семінарію у 1896 році зі ступенем «студента» він їде до Києва і в серпні того ж року вступає до духовної академії.
У цей час Біднов напружено працював на терені науковому не забуваючи й про громадську діяльність. Саме в Києві він публікує свої перші наукові статті і саме тут він знаходить свою долю – одружується з Любов’ю Євгенівною Жигмайло (1882–?), яка стала його вірним другом і сподвижником на все життя.
 У червні 1902 р. В. Біднову присвоєно ступінь кандидата з правом захисту магістерської дисертації без нового усного іспиту, лише з переробкою та доопрацюванням кандидатської роботи. Написаний ним кандидатський твір про становище православної церкви у Польщі та Литві високо оцінила вчена рада.
Після закінчення духовної академії Василя Олексійовича у серпні 1902 р. призначено викладачем історії Астраханської духовної семінарії. Життя в Астрахані Біднову не подобалося і вже з липня 1903 р. він домігся переведення на посаду помічника інспектора Катеринославської духовної семінарії, де мав викладати психологію, історію, філософію, гомілетику, німецьку та давньоєврейську мови.
Переїхавши до Катеринослава В. О. Біднов поринає з головою в наукове і громадське життя. Саме в той час у Катеринославі була створена Вчена архівна комісія, яку очолював А. С. Синявський. Біднов став одним із перших і надзвичайно дієвих її членів, співпрацюючи з відомими істориками Д. І. Яворницьким, В. В. Давидовим, Д. І. Дорошенком, Я. П. Новицьким, В. Д. Машуковим. 1905 року він був у складі делегатів ХІІІ Археологічного з’їзду, що проходив у Катеринославі.
5 грудня 1906 р. В. О. Біднова обрано секретарем вченої комісії, три роки він виконував ці обов’язки.
З 1906 року починається ще одна цікава сторінка життя історика, Василя Олексійовича обрано членом першої ради культурно-просвітницького товариства – Катеринославської «Просвіти». Установчі збори відбулися у приміщені Народної аудиторії (зараз вул. Володимира Великого, 42).
Найбільшу увагу науковець приділяв дослідженню історії православної церкви на Україні взагалі й на Катеринославщині зокрема. За роки існування Вченої архівної комісії В. Біднов опрацював величезну кількість архівних матеріалів, виявивши купу першоджерел з історії православної церкви на Запорожжі. Ця робота зараз має величезну цінність, оскільки в бурхливі часи 1917–1920-х років більша частина першоджерел була втрачена. Д. Дорошенко називав Василя Олексійовича «одним з найкращих архівістів щодо запорозької старовини». Зараз добре відомі його наукові та науково-популярні праці в «Летописях Екатеринославской ученой архивной комиссии», в часописі «Дніпрові хвилі» (друкований орган катеринославської «Просвіти»).
З 1905 по 1915 рік вчений надрукував близько 30 статей. Це дослідження з історії давніх запорозьких святинь, з життя відомих громадських та церковних діячів краю. Серед них слід виділити дослідження біографій Володимира Сокальського, Карпа Павловського, Гавриїла Розанова, Никифора Феотокі, Іова Потьомкіна, Феодосія Макаревського, Петра Калнишевського, Лазаря Глоби, братів січовиків Івана та Якова Шиянів. Також цінними є опубліковані матеріали з архівів Катеринославської духовної консисторії, Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря,  комплекс документів Січового архіву, знайдених у Катеринославському губернському правлінні, та матеріалів про церковний устрій на Запорожжі.
Використовуючи архівні матеріали, вчений всебічно розкрив внутрішнє життя запорозького козацтва останніх десятиліть його існування, показав розвиток на Запорожжі земельної власності, промислів, торгівлі – економічних відносин у цілому. Це дозволило вченому заперечити твердження про патріархальну примітивність і недорозвиненість суспільної організації, економічного і культурного життя запорозького козацтва. Вивчаючи церковну історію Запорожжя, Біднов подавав значний матеріал про освіту, культуру і церковну організацію на Січі та після її зруйнування. Як писала у своїх спогадах Н. Д. Полонська-Василенко, «Біднов інакше зрозумів історію Запоріжжя, ніж Яворницький; він відкинув серпанок романтизму і звернув увагу на економічні та соціальні взаємовідносини на Запоріжжі». Особливо цінною з цього погляду є його стаття про запорозький зимівник.
За період роботи у Катеринославі Біднов здобув собі визнання як справжній історик церкви. У 1908 році в Катеринославі вийшла фундаментальна праця В. О. Біднова «Православная Церковь в Польше и Литве», її було подано як магістерську дисертацію. В книзі йшлося про існування і розвиток православ’я на Українських землях, що знаходились у складі Князівства Литовського та Речі Посполитої. Ця містка робота (511 стор.) свідчила про високий рівень фахівця історії православної церкви та джерелознавця.  
Робота над твором ішла дуже важко. У Катеринославі була майже відсутня необхідна література, яку доводилося щоразу позичати у знайомих, друзів, вчителя та наставника М. І. Петрова, шукати через букіністів. Це марнувало багато часу. Завершуючи у січні 1908 р. підготовку книги до видання, Біднов зауважував, що чимало витратив на неї часу і сил, а результат його не задовольняє. Рецензентами були професори Ф. І. Титов та В. В. Завиткевич. 20 лютого 1909 р. Рада Київської духовної академії, заслухавши позитивні відгуки рецензентів, призначила захист на 12 березня 1909 р. Біднов дізнався про це відразу з телеграми М. І. Петрова і почав підготовку до прилюдної дискусії. Він дуже хвилювався, але захист відбувся успішно, і Біднову присудили ступінь магістра богослов’я. Рішення затвердили митрополит Флавіан та Синод, і у червні 1909 р. Біднов отримав магістерський диплом. Книга і сьогодні залишається класичним фундаментальним дослідженням даної проблеми.
За дорученням катеринославського єпископа Симеона (Покровського) у 1911 році В. Біднов створив місцевий єпархіальний церковно-археологічний комітет. На жаль, до сьогодні цю важливу і необхідну установу так і не відтворено.
Науковий авторитет Біднова неухильно зростав. Про це свідчить обрання його дійсним членом Церковно-історичного та археологічного товариства при Київській духовній академії, членом київського Українського наукового товариства, почесним членом катеринославського музею ім. О. М. Поля, членом Полтавського церковного історико-археологічного комітету.
Цікава ще одна праця, пов’язана зі Степовою Україною, а точніше з могутньою річкою, що рине через безкраї степи Запорожжя – сивим Дніпром. Мова йде про видану в Катеринославі книжку «Дніпрові пороги. Топографічні відомості» (1919). У цей час Василь Олексійович вже працював в Кам’янці-Подільському. Того ж року вийшла коротенька історіографія України «Що читати по історії України», а трохи згодом, в 1921 році, побачила світ розвідка Біднова «Церковна справа на Україні».
У 1920-х роках з Кам’янця-Подільського видатний діяч Української автокефальної церкви разом із сином емігрував до Польщі. Згодом, перебравшись до Чехо-Словаччини Василь Олексійович викладає в педагогічному інституті ім. М. Драгоманова (Прага) і в Українській господарчій академії в Подєбрадах (поблизу Праги).
Трагічно склалося особисте життя дослідника. Великим горем у 1928 році стала смерть сина Арсена, який потонув. Та доля була невблаганна! Під час сфальсифікованого процесу «Спілки визволення України» у 1929 році було арештовано і засуджено дружину Біднова. Її подальша доля невідома. Збереглися 13 листів Василя Олексійовича до Д. І. Яворницького, в одному з них він писав: «Найдорожче для мене зосталося там, коло Вас, і там я завжди душею й думкою… й згадую постійно про Рідний край та своїх». Навіть ця тонка нитка зв’язку з рідним краєм обірвалася. Василь Олексійович тяжко переживав трагедії, що спіткали його, все більше замикаючись у собі. Вчений постійно хворів, у нього погіршився зір і він вже не міг займатися улюбленою справою, згодом перервалося і листування з Яворницьким.
Останні шість років життя Біднов прожив у Варшаві. В цей період вийшли його статті про митрополита Макарія (Булгакова), К. Харламповича, єпископа В. Богдашевського та інші.
За життя вчений видав понад 70 наукових праць. Дуже важко визначити їхню точну кількість, оскільки багато з них надруковано під псевдонімами (В. Степовий, В. Широчанський, В. Поперешній, Українець, Катеринославець), криптонімами (В. Б., Б-в, К., В. С., С-ий, В. Ст-ий) та взагалі не підписані. Значна частина наукової спадщини вченого не була опублікована, без уваги залишилися його реферати періоду роботи у Празі, курси лекцій. Невідома доля цілої серії статей про істориків Степової України, з яких вийшли друком лише праця про А. Скальковського та кілька про роботу Д. І. Яворницького (1925). Остання праця Біднова про архієпископа Філарета (Гумілевського) не була завершена. Відомо, що велика кількість рукописів дослідника лишилася у Катеринославі і разом з величезною бібліотекою вченого зникла після арешту дружини.
Не дочекавшись повернення на Батьківщину, знесилений горем і самотністю, Василь Олексійович Біднов помер 1 квітня 1935 року. Його поховано у Варшаві на Вольському православному цвинтарі. Могила збереглася до нашого часу.
Олександр Харлан



Бібліографія
Василь Біднов // Українська культура. Лекції за ред. Д. Антоновича / упоряд. С. В. Ульяновська; вст. ст. І. М. Дзюби; Перед. слово М. Антоновича; Додатки С. В. Ульяновської, В. І. Ульяновського. К.: Либідь, 1993. ("Пам'ятки історичної думки України"). С. 541–526.
Дорошенко Д. Життя й громадська діяльність проф. В. О. Біднова // Памяти професора Василя Біднова: Засідання Укр. іст.-філол. тов-ва в Празі дня 30 квітня 1935 року. Прага, 1936. С. 5.
Заруба В. М. Василь Біднов // Заруба В. М. Постаті (Студії з історії України. Книга друга). Дніпропетровськ: Видавничо-культурний центр "Україна", 1993. С. 31 –34.
Мицик Ю. А. Д. І. Яворницький і В. О. Біднов // Вчений-подвижник: Матеріали наук.-практ. конф., присвяченої 135-річчю з дня народження вченого. Дніпропетровськ, 1991. С. 19–22.
Наріжний С. Наукова праця проф. В. О. Біднова // Памяти професора Василя Біднова. С. 14.
Чабан М. П. Діячі Січеславської «Просвіти» (1905-1921). Бібліографічний словник: Наукове видання. Дніпропетровськ: Іма-Прес, 2002. С.108–114.
Чикаленко Є. Х. Спогади: 1861–1907. Львів, 1925., Ч. 1. С.39, 63–64.
*  *  *
Абросимова С. Людина духу та вищих, небуденних вимог (Життя і творчість Василя Біднова) // Монастирський острів. № 2 вересень. С. 124–136.
Сакович Є. Памяти Василя Біднова // Тризуб. 1935. № 36–38.
Чикаленко-Келлер Г. Є. Пам’яті В.О.Біднова // Тризуб (Париж), 1935. № 28–29. С. 6.
*  *  *
Послужный список Василия Беднова c 1902 r. // ЦІА РФ у м. Санкт-Петербурзі. Ф. 802. Оп. 10. 1911 р. Од. 275.
*  *  *
Біднов Василь // Енциклопедія українознавства. Т. 1. Київ: Глобус, 1993 (Репринтне відтворення видання 1955–1984 років). С. 126.

Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2004 рік. бібліографічний покажчик / упоряд. І. Голуб. Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2003. С. 14.